Білет № 24

1/Механізми та способи управління натовпу вождями. Типологія вождів натовпу. Типологія вождів натовпу Умовно вожаків розділяють на дві категорії: — люди енергійні, з сильною, але нестійкою волею; — люди, що володіють сильною і водночас стійкою волею (вони трапляються набагато рідше). Цікаву типологію вожаків натовпу наводить Д. Ольшанський: 1. Це переконливі проповідники, апостоли певних вірувань (релігійних, соціальних, політичних). Такий апостол завжди уособлює релігійно спрямований розум, що не піддається будь-яким раціональним доказам, логіці, натомість одержимий бажанням поширити своє вірування. Ці люди немов у «гарячці». Аналіз цих особистостей завжди потребує паталогічного вивчення їх розумових властивостей, але, незважаючи на це, вони завжди відігравали в історії велику роль. У структурі поведінки цього типу особистостей особливо виділяється прагнення до руйнації, «в силу загального психологічного закону, за яким не можна бути апостолом чогось, не відчуваючи наполегливої потреби когось умертвити чи щось зруйнувати ». 2. Фанатики однієї ідеї. «Помічники апостолів». У реальному повсякденні доволі часто зустрічаються дуже розумні, навіть видатні люди, які втрачають здатність міркувати, коли справа стосується окремих питань. Захоплені своєю політичною чи релігійною ідеєю, вони проявляють нерозуміння і нетерпимість. Це випадкові фанатики, фанатизм яких стає небезпечним лише тоді, коли їх дратують. їхнім рушієм доволі часто є манія переслідування. 3. «Дегенерати» — фізично, соціально чи розумово депривовані особистості, захисники доктрин, які обіцяють їм краще майбутнє. У цього типу лідерів мало фанатизму, немає захоплення однією ідеєю і навіть особливої стійкості віри, натомість все вирішує особиста зацікавленість. 4. Тирани чи диктатори. Цей тип може поєднувати у собі деякі риси попередніх проповідників, проте ці вожаки у змозі змусити масу полюбити себе і водночас збудити страх щодо себе. Названі типи вожаків зустрічались в історії людства. Так, загальновідомий фанатизм А. Гітлера, моноідеїзм Леніна чи тиранія Сталіна [39]. Інший російський вчений історик Л. Гумільов для позначення лідерських потенцій нації вводить поняття «пасіонарність». Термін «пасіонарність» позначає очолювальний спонукальний мотив діяльності окремих індивідів або груп в їхньому прагненні щодо втілення власних ідеалів. Такою ознакою (наявністю пасіонарності) можна відрізнити «осіб» від більшості населення. Пасіонарії вирізняються своїми здібностями подолання найбільш могутніх родових інстинктів, тобто здібності до самопожертви в ім'я здійснення своєї ідеї, ідеалу. «Це ознака... утворює всередині популяції певну кількість людей, що володіють підвищеною тягою до дії». Іншими словами, пасіонарність є підвищеним прагненням до дій, або ж знову-таки за Л. Гумільовим, «підвищеною здатність до напруг». Імпульс пасіонарності буває настільки сильним, що його носії (пасіонарії) не можуть передбачити наслідки своїх вчинків. Це дуже важлива обставина, вона вказує на те, що пасіонарність — атрибут не свідомості, а підсвідомості. Пасіонарність може посилюватися і слабшати, що лежить в основі універсального розвитку будь-якого етносу. Пасіонарність означає «пристрасність» або «одержимість пристрастями». Очевидно, що це не те, що розуміється під пристрастями у побуті. За введеним автором поняттям, самі пасіонарії, носії пасіонарної енергії, — це окремі індивіди, здатні акумулювати колосальну кількість психічної енергії і через особливе (хоча й гіпотетичне поле) передавати її своїм ближнім, надихнувши їх або на жертовний подвиг (як Олександр Невський, Жанна Д'Арк), або на велику спільну справу (як Ганнібал, Готфрід Буль-йонський і перші хрестоносці), або на задоволення безмірного чес- толюбства (як Корнелій Сулла, Наполеон), або, нарешті, на розбійницькі завоювання й грабежі (як вікінги, іспанські конкістадори). Потрібно лише, щоб в етносі було достатньо людей, готових надихатися ідеєю, схильних до якоїсь «пасіонарної хвороби».

7.3. Механізми та способи управління натовпу вождями Механізмами масової поведінки може скористатися лідер з будь-якими поглядами та будь-якої моральної орієнтації. Він знає: аби переконати натовп, необхідно, насамперед, зрозуміти, які почуття його надихають, зробити вигляд, що поділяєш їх, а потім викликати, спричиняти в уяві натовпу образи зображення, що спокушають його. Оратор-промовець, що бажає захопити натовп, повинен зловживати сильними виразами, перебільшувати, стверджувати, повторювати й у жодному випадку не доводити будь-яких міркувань. Зрозуміло, що такі маневрування повинні бути дуже чітко вибудува-ні, структуровані, зрештою, зрежисовані. Навіювання залишається основним методом впливу лідера на натовп. Основним засобом вербального навіювання є слово, мова сугестора, невербальными засобами ж — міміка, жести, дії тощо. Досвідчений лідер активно використовує різні прийоми прямого і прихованого, дистанційного і контактного навіювання. Будь-яке дієве навіювання залежить як від таланту й уміння комунікатора, так і від готовності реципієнта повірити, від критичності його розуму. Значущими є загальний психофізіологічний стан реципієнта, обрана форма, місце й час впливу. Неабиякого значення, особливо за класичних форм сугестії, має авторитет сугестора й довіра до нього. Безумовно, основним завданням лідера (після заволодіння увагою натовпу) є якомога швидше встановлення ефективного рапорту із аудиторією. Пряме навіювання — це навіювання, при якому даються прямі вказівки (установки) на виконання тієї чи іншої дії. Приховане навіювання — це навіювання, при якому вказівки (установки) подаються завуальовано (словами, інтонацією, темпом, тощо). Контактне навіювання — це навіювання, яке здійснюється у безпосередньому контакті сугестора та сугеренда. Дистанційне навіювання — це навіювання на відстані, або ж за допомогою посередника (ЗМІ). Ефективний рапорт (відфр. rapport—взаємозв'язок, взаєморозуміння) — це форма комунікації, що характеризується налагодженням цілковитої довіри і безпосереднього розуміння. Отже, лідер повинен володіти повним набором як вербально-орієнтованих, так і невербально-орієнтованих комунікативних прийомів, уміти їх результативно поєднувати. Розглянемо найактуальніші серед них: — емоційно-експресивні засоби різних рівнів: звернення, що відображають концентровані емоційні апеляції (побудовані на використанні експресивної, конотованої лексики), покликані керувати настроєм натовпу. З цією метою широко використовуються емоційно-оцінні слова-афективи — емоційні підсилювачі, що апелюють до ціннісних установок натовпу, здатні чинити психологічний вплив на суспільну свідомість та викликати різного роду почуття й переживання (ненависті, тривоги, страху, задоволення, патріотизму тощо). Слова-афекти безпосередньо не оцінюють інформацію, що подається, натомість «заряджають» її «потрібними» емоціями. Вони не стільки вказують на ті чи інші явища й події дійсності, скільки задають емоційний тон, настрій усьому повідомленню, занурюючи аудиторію в майстерно створену атмосферу. Часто задля більшого впливу на аудиторію є доцільним використання прозаїчних слів, сленгу і навіть кримінальних арготизмів; — мовленнєві формули — широковживані вислови, якими є фразеологізми. Фразеологізми зазвичай поділяють на фразеологічні зрощення, або ідіоми (від гр. idioma — самобутній зворот), фразеологічні єдності, фразеологічні сполуки та фразеологічні вислови (прислів'я й приказки, афоризми). Прислів'я та приказки, як різновид людської творчості й особливий комунікативний компонент, виникли на початку історії людства, тому в них відображається величезна кількість стереотипів поведінки, звичок і навичок, що породжують «автоматичну» реакцію людини на численні життєві ситуації. Особливе значення мають також емотиви — слова чи фразеологічні сполуки, що використовуються для демонстрації емоційного ставлення/стану мовця. Емотивна скерованість загального контексту звернення до натовпу також додає передумов сугестивному впливу; — апеляція до символів: символом може бути як сам оратор особисто, так і будь-який об'єкт, явище, подія (у тому числі й віртуальний), на який він посилається. Завдання, що вирішує символ — згуртувати окремих особистостей у натовпі загальною ідентифікацією. Викликаний образ стає ядром кристалізації. Відповідність семантичного наповнення знака глибинним кореляціям ментальної й нейрофізіологічної специфіки сприймання, а також мовною та невербальною семантикою, що притаманна аудиторії, значно підвищує сугестивний потенціал послання. Слід мати на увазі, що визначення вибору семантичного наповнення знаку почасти детерміновано архетипом, тобто генетичними й ментальними настановами, укоріненими в індивідуальній та масовій свідомості, а почасти є наслідком соціалізації особистості. Смисли можуть зберігатися і передаватися через знаки й символи, за допомогою яких їх намагаються закріпити, об'єктивувати. Вони «спалахують» при взаємодії суб'єкта і знака, який декодує цей закладений у знаку смисл; — використання метафор: метафора є найбільш дієвою формою звернення до особистого та колективного несвідомого. У метафорі втілено принципи, що суперечать правилам формально-логічного мислення (закону тотожності, закону заперечення протиріччя і особливо закону виключення третього). Так, метафора називає предмети не своїми іменами, а іменами інших речей, знаходячи у кожному явищі різні смисли і ставлячи під сумнів тотожність речей. Мета- фора сприймається миттєво, тоді як логічні процедури та операції, як правило, є багатоступінчастими. Відомий французький психоа-налітик Ж. Лакан зазначав: «Метафора є не що інше, як «риторика несвідомого», яка організує сприймання навколишнього світу, це та сама первинна мова, яка передувала свідомості»; — ефективність нейролінгвістичного програмування (НЛП) у сфері використання метафор як власне «мови несвідомого» є безсумнівною. НЛП — нейролінгвістичне програмування. «Нейро» -вказує на мозок і розум та має відношення до того, як людина організовує своє мислення. «Лінгвістичне» — стосується мови, зокрема того, як людина її використовує і як впливає на неї. «Програмування» — пов'язане з формуванням послідовностей повторюваних елементів поведінки та з тим, як втілюються цілеспрямовані дії. Таким чином, НЛП досліджує зв'язки, що існують між нашими думками, мовою та діями. Цей метод на сьогодні переступив межі психотерапії й активно використовується як засіб модифікації поведінки великих груп людей. Віртуозним є використання оратором метафоричних розповідей. Як правило, люди схильні звертатися до особистого досвіду. Саме ці якості людської психіки використовуються в еріксоні-анській технології введення в трансовий стан через використання певних історій, притч. Часто індивід шукає відповідностей своїм переживанням у переживаннях героїв історій. Саме цей психологічний механізм активації заданих ресурсів використовується в НЛП. Підсилює цей процес врахування оратором основних модальностей сприймання інформації. Визначають зорову (візуальну), слухову (аудіальну) модальності і модальність, засновану на нюхово-смакових і тілесних відчуттях (кінестетичну). Одна з модальностей у людини зазвичай домінує, інші є супутніми. А отже, у зверненнях до широкої аудиторії визначальним стає вибір певних мовленнєвих стратегій. Існує залежність між домінуючою модальністю, у якій людина сприймає світ, і словами, якими вона це сприймання виражає, за якими вона бачить, чує чи відчуває позначене словом-символом. Це предикати мови, які формуються на підсвідомому рівні. Відповідно до підходів, що розроблені у межах НЛП, аби сформувати ефективний рапорт, потрібно користуватися тими предикатами мови, до яких переважно вдається адресат. При зверненні до широкого загалу слід ураховувати наявність різних предикатних характеристик індивідуальної та колективних провідних репрезентативних систем (модальностей). Тобто лексикон оратора повинен уміщувати візуальні, аудіальні, кінестетичні предикати [31]. Серед існуючих технік соціально-психологічного впливу лідера на маси важливе місце посідає група засобів фасціації, тобто таких, що створюють своєрідний фільтр «довіри» в аудиторії. Фасціацією є різні супутні засоби, що відіграють роль «трансформації» основної інформації, тобто такі, що створюють допоміжний фон, на якому основна інформація виграє, оскільки цей фон частково долає фільтр недовіри. Прикладом фасціації є створення емоційного стану, що підсилює позитивну мотивацію партнерів спілкування. Музичне, наочно-образне супроводження промови підсилюють основне інформаційне послання. Завдяки використанню риторичних прийомів, особливо таких, як емоційність промови, простота мови, А. Гітлеру вдавалося маніпулювати великими масами людей. До всіх риторичних хитрувань А. Гітлера варто додати його коронний інноваційний прийом. Мова йде про театралізацію усіх його заходів, тенденцію оточувати себе страхаючими та вражаючими спектаклями, від яких по спинах мешканців Німеччини, чия індивідуальність повністю губилася в масштабах гігантських мітингів, пробігали мурашки (уніформи, оркестри, стяги, символіка). Це були ретельно відрежисовані театральні вистави, в яких і декорації, і освітлення, і музичний супровід, і хронометраж появи й зникнення дійових осіб — все було розраховане на те, щоб викликати максимальний ентузіазм слухачів, які без того знаходилися у напруженому стані після години патріотичних співів і скандування лозунгів. Видовище активувало відчуття величезної влади та історичної значущості моменту. Всі емоції й сила влади, що виникали, асоціювалися з А. Гітлером.
2/Етапи створення малої групи
Головними характеристиками малої групи є її розмір, структура та склад, які визначаються цілями та завданнями спільної діяльності, заради якої вона створена.

Серед психологічних детермінант виникнення певної соціальної групи слід виокремити прагнення індивідів до задоволення потреб, розв’язаних зі сферою людського спілкування. Мала група є своєрідним мікро середовищем спілкування, джерелом задоволення відповідних потреб індивіда.

Стадії групотворення

Перша початкова стадія характеризується орієнтаційними тенденціями в поведінці людей. На цьому етапі групового життя формуються уявлення людей про групу і один про одного. Перші між особистісні взаємодії ще дуже обмежені і ведуть спочатку до утворення діат.

Друга стадія – це формування групових норм, початок становлення групової самосвідомості. На цій стадії можливий нерівномірний розвиток групи в діловій та емоційній сферах.

Третя стадія називається стадією конфлікту, коли спостерігаються зіткнення між окремими членами групи внаслідок переоцінки ними своїх можливостей і прагнення розв’язувати всі проблеми самостійно.

Четверта стадія характеризується як перехідна від стану конфлікту, до стану збалансованості у стосунках між членами групи. Спілкування стає конструктивнішим і відкритішим, з’являються елементи групової солідарності і згрунтованості.

П’ята стадія групового розвитку цікава тим, що тут вперше виникає сформована група з чітко вираженим почуттям “ми”, в якому виявляються турбота всіх членів групи про групу, інтерес до спільних проблем, прагнення до згуртування.

На шостій стадії домінуючу роль відіграє емоційна активність, різко зростає значення відносин типу “Я – ТИ”, особисті взаємодії стають особливо тісними, відбувається переоцінка групових норм.

Сьома стадія – це стадія актуалізації. Вона належить до вищого етапу групової зрілості, коли рівні розвитку обох сфер вирівнюються і міра згуртованості групи стає досить високою. Група є відкритою для виявлення і розв’язання конфлікту. Єдність думок стає єдиним шляхом прийняття рішення, а розбіжність у поглядах допускається, доки не вироблена спільна точка зору на проблему.

Кожен із представників різних соціально-психологічних шкіл по-своєму виокремлює ці етапи. Наприклад, американський психолог Б. Такмен, надаючи перевагу двовимірній моделі розвитку групи, розглядає дві основні сфери (виміри) групової життєдіяльності: інструментальну (ділову) сферу, пов'язану з розв'язанням групового завдання, та експресивну (емоційну) сферу, домінантою якої є міжособистісний контекст розвитку групової структури (рис. 13). Обидві сфери групового розвитку, хоч і впливають одна на одну, наділені своїми внутрішніми особливостями та закономірностями. У кожній сфері існує по чотири стадії, які послідовно змінюють одна одну.

снує декілька підходів до опису психологічних особливостей взаємодії суб'єктів групи. Одну з таких моделей запропонували американські психологи М. Вудкок і Д. Френсіс. Їх уявлення про основні етапи розвитку групи зводиться до наступного.
Перша стадія розвитку групи - "притирка". На цій стадії члени групи придивляються один до одного. Визначається ступінь особистої зацікавленості в тому, щоб працювати в цій групі. Особисті почуття і переживання маскуються чи приховуються. Щирого і зацікавленого обговорення мети і методів роботи практично немає. Члени групи не цікавляться своїми колегами, майже не слухають один одного. Творча і надихає колективна робота фактично відсутня.
Друга стадія - за термінологією авторів - "ближній бій". Це період боротьби і переворотів. Період, коли оцінюється внесок лідера, коли утворюються клани і угрупування, а розбіжності висловлюються більш відкрито. На цьому етапі особисті взаємини набувають дедалі більшого значення. Сильні і слабкі сторони окремих членів групи все більш виразно виявляються. Іноді відбувається силова боротьба за лідерство. Група починає обговорювати способи досягнення згоди, прагне налагодити ефективні взаємини.
Третя стадія - "експериментування". На цій стадії члени групи усвідомлюють свій потенціал, який в цілому зростає. Все більш актуальною стає проблема ефективного використання здібностей і ресурсів групи. Виникає інтерес до того, як можна працювати краще. Методи роботи переглядаються. З'являється бажання експериментувати. Вживаються заходи до реального підвищення ефективності роботи групи.
Четверта стадія - "ефективність". Група набуває досвід успішного вирішення проблем і використання ресурсів. Працівники переживають почуття гордості за свою приналежність до команди-переможниці ". Виникаючі проблеми досліджуються реалістично і вирішуються творчо. Управлінські функції можуть плавно делегуватися то одному, то іншому члену групи в залежності від конкретного завдання.
П'ята стадія - "зрілість". На цій стадії група функціонує як колектив, згуртований навколо добре усвідомлюваних усіма реальних спільних цілей, в які конверговані (зведені) цілі індивідуальні. Діють міцні зв'язки між членами групи. Людей оцінюють за достоїнств, а не з їх претензій. Відносини носять неформальний, психологічно комфортний характер. Особисті розбіжності вирішуються без негативних емоцій і психологічного напруження. Група демонструє відмінні результати і встановлює високі стандарти своїх досягнень. Розширюється делегування повноважень, і все більше членів групи бере участь у плануванні та прийнятті рішень.
Психолог І. П. Волков запропонував модель емоційної динаміки группообразования як послідовність фаз розвитку міжособистісного контакту. З його точки зору, структура емоційної динаміки виглядає наступним чином.
Фаза первинного сприйняття - формування першого враження про членів групи.
Фаза зближення - формування оцінки і самооцінки, розвиток рефлексивних відносин, формування установки на спільну дію.
Фаза спільної дії - прийняття міжособистісних ролей і визначення соціального статусу в процесі спілкування.

Дата добавления: 2015-05-08