Проблеми права 1 страница

Проблема співвідношення права й закону існувала практично завжди, з найдавніших часів, з тих пор, як з'явилося право. Розглядалася ця проблема безліч разів у рамках і закордонного, і вітчизняного права. Б нашій країні останні, досить гострі й недостатньо успішні, судячи з їхніх кінцевих результатів, суперечки доводилися на 60-80-і рр. Кожна зі сторін, що сперечаються, приводила свої власні, самі переконливі, на її погляд, аргументи, прагнула придбати як можна більше число послідовників. Однак у практичному плані все залишалося без змін.

Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається й понині. Більше того, вона не тільки зберігається, але й періодично, особливо в перехідним, супроводжуваним посиленням соціальної напруженості в суспільстві періоди, значно загострюється. Причина укладається в тім, що ця, на перший погляд, сугубо "кабінетна", академічна проблема має не тільки й навіть не стільки теоретичне, скільки прикладне, практичне значення².

Зрозуміло, така її практична значимість обумовлена насамперед характером й особливостями самої проблеми. Суть її коротко зводиться до наступного. Існують закони, що відповідають правовим критеріям, які й необхідно вважати "правовими законами". Тут право й закон збігаються. Але є й такі закони, які не відповідають правовим критеріям й, виходить, із правом не збігаються.

Неважко помітити, що в цьому випадку, у дозволі проблеми співвідношення права й закону, як й у рішенні питання про співвідношення держави й права, зіштовхуються два різних погляди, або підходу.

Один з них орієнтований на те, що держава є єдиним і винятковим джерелом права, що все те, про що говорить державу через свої закони, — це і є право. Інший же погляд, або підхід, до дозволу проблеми співвідношення права й закону ґрунтується на тім, що право як регулятор суспільних відносин уважається "щонайменше відносно незалежним від держави й закону або навіть попередньому закону, наприклад, у якості надысторического природного права або в якості права суспільного, історично обумовленого, що народжується в об'єктивних суспільних відносинах"¹.

В даному випадку, як неважко зрозуміти, ми маємо справу із зовсім іншим правопониманием і з іншим поданням про співвідношення права й закону, як і держави й права. Держава й право зізнаються не тільки відносно самостійними стосовно до один одному інститутами, але й рівною мірою похідними від об'єктивних відносин й умов, що складаються в межах цивільного суспільства.

Право при цьому визначається не інакше, як "форма вираження волі в суспільних відносинах, як міра цієї волі, форма буття волі, формальна воля"². У розгорнутому виді право представляється як "претендующий на загальність і загальобов'язковість соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського гуртожитку шляхом визначення міри волі, прав й обов'язків і представляющий собою втілення у звичаях, традиціях, прецедентах, рішеннях референдумів, канонічних, корпоративних, державних і міжнародних нормах правового ідеалу, заснованого на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження навколишнього природного середовища"³.

Що ж стосується держави, то воно при такому правопонимании не тільки не розглядається як творець або джерела права, але й, навпаки, саме оголошується повсюдно зв'язаним або принаймні значно обмеженим у своїх діях правом, Держава представляється як інститут, що не стільки встановлює, скільки формулює або виводить право, завдяки законотворчій діяльності, з об'єктивно існуючої економічної, соціально-політичної й іншої дійсності. Держава — винятковий творець і джерело законів, але аж ніяк не права. Держава монополізує законотворчу, а зовсім не правотворческую діяльність, тому що законотворчість і правотворчество, а разом з ними закон як результат процесу законотворчості й право як продукт процесу правотворчестна, поглядам, що розвивають згідно при такому підході, аж ніяк не завжди збігаються.

Яков же критерій "правових законів"? Які закони можна розглядати як співпадаючі із правом, а які не можна? Нарешті, які існують об'єктивні підставі для віднесення одних законів до розряду правових, а інших - до розряду не правових? Що робить одні законів правовими, а інших - не правовими?

На ці питання задовільної відповіді не знайдено дотепер. Вченими-юристами й філософами пропонувалися різні підстави - критерії для розмежування права й закону, "правових законів" й "не правових законів", але всі вони викликали й продовжують викликати лише питання й дискусії.

Ще наприкінці XIX - початку XX в. у вітчизняній і закордонній літературі як критерій пропонувалася "загальна воля", тобто воля всього суспільства, націй або народу. По логіці подібної пропозиції випливало вважати правовими лише такі закони (або інші нормативні акти), які адекватно відображають цю волю. Все-таки інші закони випливало зараховувати до розділу не правових.

Подібна постановка питання, як і сам запропонований критерій розмежування "правових" й "не правових законів" залежно від змісту або, навпаки, відсутності в них "загальної волі", безсумнівно, заслуговують схвалення й уваги. Разом з тим вони викликають питання, що ставлять під сумнів доцільність, а головне, обґрунтованість й ефективність використання названого критерію. Зокрема, питання про те, хто і який образ може визначити, чи втримується в тім або іншому законі "загальна воля" або її там немає; чому парламент як вищий законодавчий і представницький орган, покликаний виражати волю й інтереси всіх верстов суспільства, в одних випадках видає закони, що відображають "загальну волю", а в інші - не відображають її?

Відповіді на ці й подібні їм питання не завжди переконливі. Відомий французький державознавець і правознавець Леон Дюги писав, що "закон є вираження не загальної волі, який не існує, не волі держави, який також ні, а волі декількох голосуючих людин. У Франції закон є воля 350 депутатів й 200 сенаторів, що утворять звичайну більшість у Палаті депутатів й у Сенаті. От факт. Поза цьогое є лише фікції й порожні формули. Ми не бажаємо їх".

І далі: "Якщо закон є вираження індивідуальної волі депутатів і сенаторів, то він не може бути обов'язковим для інших воль. Він може бути обов'язковим тільки як формулювання норми права або як застосування її й лише в цих межах. У дійсності всі закони діляться на дві більші категорії: на закони, що формулюють норму права, і на закони, що приймають міри до її виконання. Я називаю перші нормативними законами, а другі — конструктивними законами"¹.

Наведені міркування й взагалі державно-правові ідеї Л. Дюги, хоча завжди й викликали жвавий інтерес у юристів, не дають відповіді на питання про те, що є "правовий закон", а що "не правовий закон", яке співвідношення права й закону.

Не дають задовільної відповіді на поставлене питання й, що висувалися в більше пізній період, аж до теперішнього часу, критерії й підходи. Намагаючись вирішити цю проблему або хоча б у наближеному виді позначити грань між правом і законом, дослідники нерідко звертаються до різних моральних категорій - справедливості, добру, гуманності, злу й ін. Право при цьому визначається не інакше, як "нормативно закріплена справедливість".

У тих же цілях — рішення проблеми співвідношення права й закону — іноді використається категорія "правовий ідеал". У науковій літературі він визначається як "породження індивідуальної, суспільної, наукової свідомості про розумний устрій гуртожитку на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження природного середовища". З посиланням на відоме висловлення римлян про те, що "справедливість і благо є закон законів", робиться висновок, що правовий ідеал саме й становить зміст "правових законів", що це і є не що інше, як "закон законів"².

Следовательно, всі інші закони, які не містять у собі правового ідеалу, що погодиться із принципами добра, справедливості й іншими їм подібними принципами, не є правовими.

Прагнення підвести міцну моральну основу під законодавство в цілому й під конкретні закони - безсумнівно, досить шляхетна справа. Людство може тільки мріяти про те, щоб під кожним видаваним у тій або іншій країні законом була солідна моральна база.

Однак не можна не помітити, що, прагнучи підвести моральну базу під закон й у такий спосіб "відмежувати" його, назвавши правовим, від всіх інших законів, автори мимоволі змішують моральні категорії із правовими, У вітчизняній юридичній літературі правильно відзначалося у зв'язку зі спробами визначити право як "нормативно закріплену справедливість", що посилання на моральні категорії справедливості, добра й зла важливі при визначенні поняття й характеристики моралі, але не самого права³.

Таким чином, використання цих категорій при визначенні поняття права, а тим самим й "правового закону" аж ніяк не сприяє рішенню проблеми співвідношення права й закону. Більше того, воно мимовільно ускладнює проблему, веде до змішання категорій права й моралі. Очевидно, її задовільне рішення можливо лише на принципово новій методологічній і світоглядній основі і є справою віддаленого майбутнього. У сьогодення ж час, по-перше, можна лише констатувати факт нерозв'язаності й у той же час величезної соціальної значимості проблеми співвідношення права й закону; а по-друге, необхідно мати у виді, що в правотворческой і правозастосовної діяльності державних органів Росії й інших країн домінуючими є ідеї єдності, неподільності права й закону; між правом і законом не проводиться ніякого розходження. У той же час на теоретичному рівні, у рамках теорії держави й права, уживають значні зусилля для отграничения права від "не правового закону".

Глава II СУТНІСТЬ ПРАВА

Під сутністю права в радянській літературі розумілася зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя даного класу. Це розуміння, в основі якого лежало відоме формулювання "Маніфесту Комуністичної партії"¹, виражало одну зі сторін змісту ряду правових систем, але при послідовному розвитку вело до висновку, що немає сутності права взагалі, а були лише сутності історичних типів права різних суспільно-економічних формацій (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, соціалістичне право) зі специфічними для кожної з них якостями, абстракціями й категоріями². При такому підході вся історія права виявлялася роз'єднаною по формаціях і ставало неможливим пояснити причини спадкоємності в праві й у теорії права. Нерозв'язної ставала й проблема порівняльного правознавства, тому що без загального поняття права не можна визначити, що таке право різних епох і що із чим, властиво, варто порівнювати.

Для подолання цих утруднень і для поглибленого розуміння права взагалі професор Н. Г. Александров пропонував визнати, що крім понять, що відображають класову сутність державно-правових явищ, є поняття описові, що відображають їх украй важливі, але все-таки зовнішні ознаки (сутність першого порядку), і змішані загальні поняття, що сполучають як описові, так і соціально-класові ознаки³. Але розрізнення двох сутностей (уже поняття "соціальна сутність" містить роздвоєння, оскільки припускає наявність ще якої-небудь сутності, крім соціальної) завжди приводило до ряду утруднень (дві й більше сутності одного предмета?), які намагалися перебороти побудовою ієрархії сутностей (перших, других, третього порядків)⁴. Резонно відзначалося, однак, що в судженнях Г. Гегеля, К. Маркса, В. И. Леніна про сходження від сутності першого порядку до сутності другого порядку й т.д. мова йде про нескінченний процес поглиблення людського пізнання, а зовсім не про те, начебто в кожен даний час і з погляду даного щабля розвитку пізнання в досліджуваного об'єкта (у нашому випадку — права) є кілька сутностей¹.

Кроме того, при дослідженні класової сутності права мова йде звичайно не стільки про сутності, скільки про причини виникнення права (воно виникло разом із класовим розподілом суспільства) і про його зміст (право виражає переважно або винятково волю й інтереси політично пануючої частини суспільства). Класовий зміст права допускає конкретизацію вроздріб класу, по періодах розвитку суспільства, по галузях й інститутам, не перестаючи бути оцінною характеристикою права, Категорія ж сутності повинна включати такі якісні риси, без яких взагалі нет. того предмета, про сутності якого мова йде. Тому поруч із "класовою сутністю" (а вірніше, змістом) права в юридичній науці завжди описувалося щось начебто його предметної сутності ("описові поняття", по термінології Н. Г. Александрова), що розкриває за допомогою переліку сутнісних якостей права.

Цей перелік утримується в більшості визначень права, сконструйованих "по роду й виду": право - система норм (і/або відносин), санкціонованих або встановлених державою й охоронюваних від порушень за допомогою мер державного примуса. Такі визначення (їхні формулювання різноманітні) дають можливість відокремити право (систему норм) від інших соціальних явищ і вказують якості права, що відрізняють його від інших норм (норм моралі, звичаїв, вдач, релігійних норм, норм різних організацій й ін.). Ці визначення - чимале досягнення загальної теорії права; але вони носять описовий характер і не розкривають сутності права як закону буття права, що обумовлює всі його якості, мети, ознаки, причини виникнення й історичні долі.

Визначення "по роду й виду" ідеальні для описових, класифікаційних наук. Сучасна логіка визнає, що це найпоширеніші, але не єдино можливі визначення. Крім них є генетичні визначення або визначення поняття по причинному співвідношенню (відтворення закону буття досліджуваного предмета)².

Найвизначніший представник психологічної теорії права Л. И. Петражицкий писав: "Геніальний філософ Кант глузував із современною нього юриспруденцією із приводу того, що вона ще не зуміла визначити, що таке право". "Юристи ще шукають визначення для свого поняття права", — зауважує він іронічно із цього приводу¹. Наведені слова Петражицкого одержали широке поширення в літературі по теорії права².

Однак міркування И. Канта далекі від іронії й глузування над юристами. У книзі "Критика чистого розуму", де втримується судження, процитоване Л. И. Петражицким, И. Кант доводив труднощі пошуку визначень у філософських науках, до яких він відносив і науку про право. Якщо математичні дефініції створюють саме поняття, то філософські тільки пояснюють його. "У філософії, — писав Кант, — дефініція з усією її визначеністю і ясністю повинна скоріше завершувати працю, чим починати його"³. Ілюстрацією цієї думки і є труднощі пошуку визначення поняття права. Методологія такого пошуку докладно викладена И. Кантом у його книзі "Метафізика вдач".

От справжні міркування И. Канта про правознавців, що знають законодавство з його зовнішньої сторони, з погляду застосування до конкретних життєвих ситуацій. Питання: "Що таке право?", міркував Кант, може так само збентежити правознавця — якщо тільки він не хоче впасти в тавтологію або замість загального рішення послатися на те, що затверджували коли-небудь, закони якої-небудь країни, — як горезвісне питання: "Що є істина?", звернений до вчителів логіки. "Щоб уважається правом, тобто, що говорять або говорили закони в тім або іншому місці в те або інший час, він ще може вказати; але чи є те, чого вони вимагають, правом й який загальний критерій, на підставі якого можна взагалі розрізняти праве й неправе, — це залишається для нього таємницею, якщо він хоч на час не відволічеться від емпіричних принципів і не пошукає відповідей на ці питання в одному лише розумі (хоча б згадані закони й служили йому для цього гарним керівництвом), щоб установити основу для можливого позитивного законодавства. Чисто емпіричне навчання про право, — укладає Кант, — це голова (подібно дерев'яній голові в байці Федра), що може бути гарна, але, на жаль, не має мозку"¹.

Кадо видно з викладеного, думка И. Канта полягала в тому, що для збагнення сутності права недостатньо знати зміст законодавства різних країн і народів, тобто емпіричну дійсність. Сутність права не тільки не може бути збагнена методами практичної юриспруденції, але й взагалі не ставиться до кола її інтересів, оскільки для практикуючого юриста першорядне значення мають пошук юридичних фактів і доказів, що ставляться до даної справи, правова оцінка обставин казусу, визначення, хто на що має право, до чого зобов'язаний, у яких межах і розмірах і т. п,

Сутність права не може бути збагнена ні практичним правознавством, ні навіть загальною теорією права, якщо остання не вийде за межі юридичних категорій. Відомо, що пошук визначення права в цей час породив три основні концепції права. Одні юристи дотримуються нормативистской концепції, затверджуючи, що формою існування права є слова, визначення, тексти законів й інших нормативних актів (право-слово, текст), Інші зауважують, що тексти законів діють тільки тоді, коли доводять до загальної відомості, сприймаються суспільною свідомістю, причому вони сприймаються й здійснюються не завжди так, як задумано законодавцем, втім і законодавець, приймаючи закони, часом суперечить сам собі або порушує загальновизнані норми сучасної цивілізації. На ці доводи опирається природно-правова (і близька до неї психологічна) концепція (право-свідомість). Треті, котрих звичайно називають прихильниками соціологічної концепції права, указують, що ні тексти законів, ні їхнє сприйняття в суспільній правосвідомості не стають правом, поки вони не втілені в суспільних відносинах й у поводженні суб'єктів права й, відповідно, не забезпечені захистом у заздалегідь певній процесуальній формі (право-порядок).

Дискусії прихильників цих концепцій украй важливі для вдосконалювання правової теорії сучасного цивільного суспільства, але жодна з них не може претендувати на збагнення сутності права², хоча ці теорії й оперують юридичними поняттями високого рівня узагальнення,

Суть справи в тім, що визначення понять, що виражають сутнісні властивості права (закони його буття), входить у предмет і завдання не стільки теорії, скільки філософії права.

Справжня думка И. Канта полягала в тому, що сутність права може бути збагнена тільки філософським розумом. У дусі раціоналізму, вершиною розвитку якого стала німецька класична філософія конца'XVIII в., И. Кант відкидав "нерозумне" сучасне йому емпіричне (тобто існуюче тоді станово^-феодальне) право, обґрунтовував революційні для того часу принципи рівності й волі як основи "розумного права".

И. Кант відзначив ряд істотних якостей права: право стосується лише зовнішніх і притім практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії (учинки) однієї особи сполучаються з діями інших осіб з погляду загального закону волі; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю¹. Ще важливіше, що И. Кант намітив шлях до пізнання сутності права, Однак ця проблема не була вирішена їм з ряду причин. Наступний розвиток науки показало недостатність раціоналізму як єдиного й універсального методу вивчення суспільних явищ; теорія й методи соціальної філософії істотно поповнилися досягненнями соціології, психології, історичних наук.

Не менш важливо та обставина, що навчання И. Канта про право — идеологично. Кант прагнув раціоналістично обґрунтувати правові принципи цивільного суспільства, заснувати свою філософію права на ідеях французької Декларації прав людини й громадянина 1789 р. Відкидаючи "емпіричне" (т. е, станово-феодальне) право як нерозумне, Кант по суті справи відкидав взагалі минулу історію права, уважаючи, що історія людства — спереду: "Найбільша проблема для людського роду, дозволити яку змушує його природа, — підкреслював Кант, — досягнення загального правового цивільного суспільства"^2.

Идеологичность того ж роду властива ряду сучасних теоретиків, що бачать сутність права у волі, рівності, правах людини. Про такий підхід до конструювання поняття й визначення права справедливо писав Г. Ф. Шершеневич: "Визначаючи, наприклад, право, як забезпечення свободи особи й рівності, можна починати історію французького права тільки із часу першої революції, тому що весь старий режим був запереченням даного визначення. З погляду того ж визначення, що відкидає за нерозумними й аморальними законами характер права, варто було б визнати, що рабства, як правового інституту, ніколи не існувало"³.

Можно затверджувати, що будь-яке ідеологічне розуміння права неповно виражає його сутність. И. Кант, указавши шлях до пізнання права, зазнав невдачі на цьому шляху, оскільки міркував не про реальне право, а про ідеальне майбутнє право цивільного суспільства. До пізнання сутності права, як відзначено, не привів і класовий підхід до її визначення, оскільки при його послідовному проведенні історія права виявилася роз'єднаної по різних суспільно-економічних формаціях, а саме право виглядає як нашарування або чергування декількох сутностей різних порядків.

Від розкриття сутності права дорівнює далекі й ті, хто вважають право цінністю, втіленням гуманізму й справедливості, і ті, хто бачать у ньому соціальне зло, кошти обману й поневолення. Право повинне розглядатися, насамперед, як факт людської історії, сутність якого осягається на тім рівні абстракції, де з'єднуються поняття й категорії соціології, етики, психології, політології й властиво історії, на сучасному етапі розвитку правознавства вихідної на перший план як критерій загальності й істинності теоретичного узагальнення.

Сущность права осягається філософією права, що становить третій, вищий, рівень наук про право.

Перший рівень цих наук утворить практична (догматична) юриспруденція, тобто знання діючі тепер й у даній країні законодавства. Догма права - основа основ практичної діяльності юристів і всіх взагалі працівників державних органів, що застосовують правові норми. Розроблені на основі нормативистского навчання про право прийоми з'ясування змісту законів і правил їхнього застосування в строгій відповідності з буквою й духом нормативно-правових актів - необхідна умова законності правозастосовної діяльності, міцності правопорядку в цивільному суспільстві й правовій державі. Більшим досягненням юридичного позитивізму є ретельна розробка способів тлумачення текстів законів, дослідження прийомів конкретизації загальних положень нормативно-правових актів стосовно до практики, обґрунтування логіки юридичних понять і конструкцій. Конкретність юридичного мислення - важлива якість юрист-практика, покликаної й здатного брати участь у правозастосовному процесі. Однак стругаючи орієнтація практичної юриспруденції на тексти чинних законів і спеціалізація юристів по категоріях розглянутих справ неминуче породжують вузькість мислення, нездатність побачити право в цілому. Крім того, кон'юнктурність пізнань практикуючого юриста, обмежених діючої донині законодавством, заважає бачити перспективи розвитку навіть і тієї галузі права, у який юрист практикує.

Другим, більше високим рівнем юридичної науки є загальна теорія права, що розробляє поняття й категорії, засновані на вивченні сучасного їй права, але звільнені від випадкового й нетипового, що виражають дійсно загальні й стабільні якості права. На цьому рівні правової науки виробляється широке юридичне мислення, здатне вдосконалити процес застосування права, пророчити й направити розвиток і зміна законодавства. Основними категоріями теорії права є правова норма й правоотношение, з якими зв'язані такі поняття, як джерела (форми) права, суб'єкти права, юридичні факти, права й обов'язки, система права, правопорядок і законність, заборони, правопорушення і юридична відповідальність, Вихід загальної теорії права за межі предмета її безпосереднього вивчення необхідний при дослідженні тим, що мають пряме відношення до права. Така насамперед проблема співвідношення права й держави. Держава створює, санкціонує, розвиває право й охороняє його від порушень; саме існування держави обумовлює структуру права, його розподіл на публічне й приватне, матеріальне й процесуальне. Разом з тим саме діяльність державних органів і посадових осіб, схильних підмінювати норми права конкретними наказами й розпорядженнями, - чи не головна небезпека для права й правопорядку. До загальної теорії права ставиться також проблема зв'язку й співвідношення права й інших соціальних норм, оскільки останні впливають на зміст права, іноді є його основними або субсидіарними джерелами, але часом заважають процесу здійснення права (при підміні права етичними критеріями й категоріями).

Третій, найвищий рівень наук про право - філософія права, що вивчає причини існування й мети права, його місце в суспільстві, ідеології, культурі. Філософія права опирається на деякі положення теорії права (насамперед - на поняття права), але відволікається від конкретної юридичної матерії.

Предмет й основні завдання філософії права у свій час вдало визначив Г. Ф. Шершеневич. "Філософія права, — писав він, — дає поняття про сутності права не для даного історичного періоду або для даної країни. Вона шукає постійне в що переміняється... Філософія права не повинна підставляти під реальні поняття свої ідеальні подання, видавати за право те, що, на її думку, повинне бути правом... Філософія права не може бути побудована на одних юридичних науках... Без соціології й етики загальної теорії права ніколи не вдасться з'ясувати, що таке право або що така держава... Місце права у світовому порядку — це є відношення права до інших проявів громадськості, найбільше до моральності; значення права — це оцінка соціальної ролі права в культурному житті"¹.

Важно відзначити, що філософія права якісно відрізняється від теорії права не тільки більше високим ступенем абстрактності філософських понять і категорій, але й виходом за межі юридичної проблематики. Якщо теорія права узагальнює висновки галузевих юридичних наук у межах своїх основних категорій — норма права й правоотношение, то філософія права, залучаючи для вивчення права поняття й категорії соціології, психології, політекономії, культурологии й інших наук, прагне виявити місце права в суспільстві, у суспільній свідомості, в історії цивілізації, у загальній історії людства. Як справедливо відзначають сучасні дослідники, теорія права виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про право, виведеного з більше загальних знань про світобудову².

Можна сперечатися про те, яка із соціальних наук (етика, психологія, політекономія, культурология й ін.) має більше або переважне значення для визначення сутності права, однак безперечно, що таке визначення повинне ставитися до всіх епох і країн, де існувало право, не повинне включати ідеологічних оцінок (завжди суб'єктивних) і, як відзначено, ураховувати категорії всього комплексу соціальних наук, не замикаючись лише на правознавстві.

Сутність права осягається філософією права, дослідженням права у зв'язку з місцем людини серед інших людей й їхніх об'єднань, з особливостями всього комплексу соціальних відносин, тобто відносин між індивідами й соціальними групами, класами й станами, суспільством і державою.

Досить відомо, що погляди соціологів, філософів, правознавців на завдання й, відповідно, сутність права вкрай різноманітні, багато хто з них відображають якусь реальну сторону, сутнісну якість права. Звідси, звичайно, не треба, що загальне поняття сутності права може бути сконструйоване на основі з'єднання, синтезу різноманітних точок зору. "Говорять, - писав И. Ґете, - що між двома протилежними думками лежить істина. Никоим образом! Між ними лежить проблема".

Разом з тим не заважає прислухатися до того загального, що говориться в більшості різних по ідеологічній спрямованості теоретичних побудов, тому що не створювалися ж всі ці побудови з винятковою метою "сховати справжню сутність права", як затверджувалося в недавнім минулому.

Майже всі дослідники відзначають, що право існує тільки там, де суспільство неоднорідне, складається з різних груп, класів, станів, народностей й інших соціальних утворень не тільки з різними, але й з конфронтуючими, що зіштовхуються груповими й частками інтересами. У визнанні цього одностайні теоретики майже всіх, навіть й ідеологічно конфронтуючих мировоззрений: "Суперечка, — говорить Гумплович, — є основний елемент усього юридичного", — писав Е. Пашуканис. —... Саме суперечка, зіткнення інтересів викликають до життя форму права, юридичну надбудову"¹.

Говорячи про суперечки й різні інтереси як про причину права, треба відзначити, по-перше, що різні й навіть суперечливі інтереси не обов'язково породжують конфлікти (одним цікаво ловити рибу, іншим - полювати в лісі). Конфлікти створюються тільки інтересами, що зіштовхуються: "Я хочу того ж, чого хоче мій царствений друг Карл, - заявляв середньовічний монарх. - Я хочу Милан". По-друге, зіткнення інтересів і суперечки не обов'язково породжують право - вони можуть викликати конфлікти, війни, знищення або поневолення однієї зі сторін, що сперечаються.

Суперечки, індивідуальні й соціальні конфлікти й протиріччя удосталь з'являються ще наприкінці первісної епохи у зв'язку з подолом праці, соціальною диференціацією членів суспільства, виникненням різних форм експлуатації, безперервним зростанням війн-грабежів, що переростають у війни-завоювання. Протиріччя розривають суспільство; його існування неможливо без установлення порядку, стабільного способу рішення конфліктів.

Дата добавления: 2015-05-10