Проблеми права 3 страница

Заборона зворотної чинності закону в таких й аналогічних ситуаціях випливає із сутності права: люди, їхнього об'єднання й організації, діяльність яких упорядковується правом, повинні мати можливість передбачати правові результати своїх дій для того, щоб діяти в рамках правопорядку. Думка про можливості раптової й непередбаченої законодавчої зміни правового положення учасників суспільних відносин до гіршого здатна різко послабити активність, а те й взагалі паралізувати соціальну діяльність,

Складніше обґрунтувати обов'язковість зворотної чинності закону, що зм'якшує покарання або відповідальність за які-небудь злочини або інші правопорушення або устраняющего відповідальність за нього.

У житті будь-якої держави деякі діяння втрачають суспільну небезпеку або шкідливість у зв'язку зі зміною економічного ладу (наприклад, спекуляція - при переході до ринку), політики (створення й діяльність опозиційних політичних партій - при допущенні плюралізму), ідеології (релігійне вільнодумство - при волі совісті). Покарання за такі діяння, зроблені до скасування відповідних заборон, виглядав б як явно безглуздий догматизм, що підриває авторитет держави.

Якщо держава зм'якшила покарання за які-небудь діяння, то застосування різних покарань за однакові діяння на тім лише підставі, що одні зроблені до, а інші після зм'якшення закону, виглядала б як дріб'язкова мстивість держави правопорушникові не стільки за провину, скільки по чисто формальних підставах. Все це, разом узяте, спонукає до встановлення загального правила про застосування менш строгих покарань (після зміни закону) з ідеологічними посиланнями на гуманність законодавця, що зміцнює авторитет державної влади.

Однієї зі складних проблем правового регулювання є співвідношення правової норми й індивідуального розпорядження (наказу).

Наказ (розпорядження по конкретній справі, случаю) відрізняється від норми тим, що вичерпується виконанням ("наказ виконаний"), норма ж, на відміну від наказу, діє до її скасування у встановленому порядку. По ряду ознак наказ аналогічний нормі права: це — веління держави (агента влади), що пропонує належне поводження; порушення або невиконання наказу (розпорядження) тягне застосування санкцій, Ряд правових норм неможливо реалізувати без актів застосування права, прийнятих управомоченными державними органами або посадовими особами у встановленій для цього формі (постанови про зарахування на посаду, про призначення пенсії, присвоєнні звання, всі судові рішення, визначення, вироки й т.п.). Прийняті на основі й у виконання правових норм акти застосування є необхідною формою реалізації права й входять у зміст правопорядку¹.

Тут, однак, існує певна небезпека, Акти застосування права, або індивідуальні акти (накази, рішення), залежать від суб'єктивних якостей агентів влади й тому можуть посвоему змісту суперечити нормам права або робити виключення з норм. У державах строгої законності завжди існують правові (право скарги й ін.) і організаційні (органи нагляду, прокуратура й т.п.) гарантії проти такого роду протиріч і виключень. Індивідуальні акти носіїв владних повноважень (державних органів і посадових осіб), що суперечать діючому праву, - чи не головна небезпека для стабільності права, законності й правопорядку.

Однак, як відзначене, суспільство може управлятися не тільки правом, але й індивідуальними розпорядженнями, що заміняють право, чиновників й інших осіб, убраних владними повноваженнями (поліцейські держави, тоталітарні режими). Такі системи керування (адміністративно-командні системи) неминуче створюють у суспільстві нестабільність і непевність, оскільки індивідуальні акти якщо й упорядковують одне або групу суспільних відносин, то вносять дезорганізацію й неузгодженість в інші відносини, які не те регулюються (невідміненим) правом, не те будуть відрегульовані майбутніми (непередбаченими) актами-розпорядженнями¹. У великих державах адміністративно-командне керування нерідко ставило сваволю місцевої влади (влади, близької до населення) власне кажучи вище вказівок центральної влади². До того ж ефективність адміністративно-командного керування в цілому залежить від якості кадрового складу й налагодженості роботи управлінського апарата. Перебої в роботі цього апарата створюють у суспільстві атмосферу непевності, нестабільності³.

Важным умовою ефективності права й стабільності правопорядку є їхня авторитетність.

Право як система норм є ідеологічною побудовою й завжди знаходило опору в інших формах суспільної свідомості. Багато правових систем пов'язані з релігією (наприклад, шаріат як система ісламського права) або обґрунтовувалися посиланнями на "божественні закони" і релігійні книги. У всіх суспільствах ідейною основою права були моральні норми, особливо посилання на справедливість. Право знаходило обґрунтування й виправдання в доктринах, у теоретичних побудовах, що вбачали в праві "мінімум моральності", втілення й гарантію прав і воль людини й т.п. Мотиви права й законності часто звучать у поточній політичній діяльності. Нарешті, досвід історії ґрунтовно впровадив у суспільну свідомість думка про право як про антипода; сваволі, Якщо право далеко не всіма сприймається як "міра волі", те як "межа сваволі" воно всім близько й зрозуміло.

Крім того, авторитетність права залежить від його змісту. Право завжди й скрізь відповідає інтересам тільки частини суспільства, причому нерідко одна частина суспільства схвалює одні правових інститутів і гудить інші, інші ж соціальні групи тримаються часом протилежних оцінок. Не було, немає (і не буде) такої країни, кожен житель якої бачив би в праві й кожній його нормі щось зробленого й бездоганне, але немає й такого члена суспільства, що відкидав би всі норми права до єдиної. Навіть закоренілий злочинець, "злодій у законі", що відкидає всі контакти з державою й правом, порахує свої права потоптаними, якщо постраждає не в результаті осуду або "розбирань" у своєму середовищі, а, скажемо, від лінчування або самоправності. У будь-якому суспільстві право сприймається як щось ціле, невдоволення однією частиною якого компенсується згодою з іншими його частинами (у різних верствах суспільства - по-різному).

Будь-яка норма права є не тільки регулятором суспільних відносин (визначення порядку рішення споровши, застосування покарань і т.п.), але й ідеологічною побудовою. Цим, визначається можливість сприйняття правової норми суспільною свідомістю тільки з її ідеологічної сторони - як обіцянка держави зробити щось у майбутньому, безвідносно до сьогодення.

У літературі по суспільних науках авторитетність права звичайно розглядається під кутом зору відповідності норм і принципів права поданням про справедливість, прийнятим у даному суспільстві, суспільній думці народу або його значної частини, моральним, релігійним й іншим соціальним нормам, звичаям, традиціям. Такий підхід до вивчення права й практики його, реалізації вкрай важливийі; розбіжності або, тим більше, протиріччя між змістом права й суспільною думкою істотно впливають на дієвість права. Право завжди було по своїй суті идеологично (правило належного, звернене в майбутнє), і його ефективність зростала, коли його приписання збігалися із приписаннями моральності, релігії, з ідеологічними основами політичної свідомості пануючої або впливової соціальної групи,

Тут, однак, криється певна небезпека, що складається в можливості підміни реального змісту права його ідеологічним обґрунтуванням, що не має юридичного характеру.

Ця можливість особливо велика в тих країнах, де основною формою (джерелом) права є закони й інші нормативні акти. Давно замічено, що будь-який закон або інше джерело права ставиться до області літературної творчості'. Така творчість може носити не юридичний, а політико-ідеологічний характер. У континентальній Європі з її абстрактним і политизированным мисленням досить поширене внесення в тексти законів положень неюридичного характеру. "Англійці, — пише Рене Давид, — не сприймають європейських правових норм: вони їм здаються часто загальними принципами, що виражають якісь побажання морального порядку або устанавливающими скоріше політичну програму, а не норми права"². Підміна юридичного змісту нормативно-правових актів політико^-пропагандистським досягла апогею після 1917 р., коли декрети стали формою пропаганди³. Надалі роль права в Радянській державі виконували головним чином політичні рішення, адміністративні розпорядження, накази й вказівки, "революційна правосвідомість'⁴, а тексти основних законодавчих актів (Конституцій СРСР 1936 й 1977 р.) стали предметом політичного утворення й освіти в навчальних закладах, у лекційній пропаганді й т.д. У результаті ріс авторитет того, що називалося, але не було правом³. Саме леї право розцінювалася як щось декларативне (конституція) або конфронтуючої моральності (звідси осудження "формалізму", заклики "судити по совісті, а не за законом" і т.п.).

Расхожее судження; "Закон - що дишель, куди повернув - туди й вийшло- не прояв правового нігілізму, а навпроти, вираження розчарування в правовому змісті закону. Авторитет права підривається й декларативністю законів, що втримуються в текстах ряду, положенні, і їхньою недостатньою визначеністю, і, головне, неможливістю здійснити їх на практиці. Якщо в законі проголошується право громадянина на заміну військової служби альтернативної цивільної, а спосіб реалізації цього права довгі роки не визначається, то в наявності закон, що не є правом. Такий закон не вносить порядок у суспільні відносини (ціль права), а збуджує нерозв'язні суперечки й соціальні конфлікти, сіяє недовіра до інших законів, підриває авторитет права взагалі (маю право - здійснити не можу).

Авторитетність права найбільше залежить від його здатності втілюватися в систему суспільних відносин, створюючи правопорядок.

Авторитет права знижується (і/або падає), якщо юридичні факти, що породжують правові наслідки, не визначені або якщо для їхнього оформлення необхідні зусилля, по труднощі непорівнянні із шуканим правовим результатом; збій у правовому регулюванні неминучий, якщо розпливчасто або неясно позначений зміст правовідносин або заборон; нарешті, правопорядку заподіюється втрата, якщо не визначені порядок застосування права, а також ефективні й розмірні санкції за правопорушення. При виданні нормативно-правових актів необхідно враховувати, що правове регулювання відносин і вчинків можливо лише там, де об'єктивно існує довідність й исполнимость правовідносин коштами юридичного процесу, що реалізація права вимагає спеціального апарата, здатного застосовувати правові норми й при необхідності примушувати до їхнього дотримання, причому діяльність цього апарата повинна строго відповідати праву,

Право авторитетно в суспільстві, якщо воно надійна опора безпеки особистості й майна, гарантія спокійної праці й побуту, загальнодоступний спосіб цивілізованого рішення споровши й конфліктів. Найбільше авторитетність права визначається станом правопорядку - реальною можливістю здійснення прав і законних інтересів членів суспільства, захистом їх від злочинних зазіхань, об'єктивним, законним рішенням правових суперечок у судах, а якщо буде потреба - примусовим виконанням невиконаних обов'язків, усуненням протиправних станів, відновленням порушених прав. Міцний правопорядок - найбільш ефективна й авторитетна форма нормального функціонування суспільства, відтворення й розвитку властивих йому відносин між людьми, їхніми об'єднаннями, суспільством і державою.

Міцність правопорядку, а тим самим й авторитетність права залежать і від здатності законодавця вчасно враховувати нові відносини, що породжують суперечки, конфлікти, що бідують у юридичному регулюванні й захисті. Ці явища, одержуючи масовий характер, спочатку знаходять висвітлення в правозастосовній (судовій й адміністративної) практиці; завдання законодавця в тім, щоб досить оперативно втілити в нормативних актах такі моделі визнання й захисти нових відносин і способів рішення пов'язаних з ними споровши, які не зажадають занадто швидкої зміни. Завдання законодавця й у тім, щоб вчасно скасовувати недіючі "мертві норми", що вже не відповідають соціальним відносинам, а тому утримуючу непотрібну інформацію, здатну стати приводом для безглуздих і безладних суперечок і конфліктів,

Стабільна, авторитетна, динамічна правова система, забезпечена відповідної їй апаратом судових й інших правоохоронних органів, - не єдино можлива, але найбільш ефективна форма впорядкування й динаміки суспільних відносин.

Глава III ФУНКЦІЇ ПРАВА

Дата добавления: 2015-05-10