Поняття рецепції права

Термін "рецепція", що відбувається від латинського слова (тобто прийом, прийняття), застосовується для позначення запозичення й засвоєння яким-небудь суспільством культурних досягнень іншого суспільства. Відповідно до цього рецепцією права називають у юридичній науці сприйняття тією або іншою країною елементів правової культури іншої країни.

Очевидно, що ні за яких умов не може бути перенесене з однієї країни в іншу право в цілому. Поняття "рецепція права" носить у цьому змісті трохи умовний характер. Насправді мова може йти про рецепцію лише якої те частини чужого права. Це можуть бути окремі правові норми або сукупності норм - правові інститути. Це може бути юридична термінологія або понятійний апарат. Крім того, рецепироваться можуть вироблені в чужому суспільстві окремі правові ідеї або цілі правові доктрини.

Багато правознавців розуміють під рецепцією права будь-яке сприйняття якою-небудь країною елементів правової культури іншої країни, усяке перенесення правових форм із одного суспільства в інше. Так, польський учений Ю. Бардах уважає, що рецепція права може відбуватися в якості не тільки добровільного, але й нав'язаного силоміць сприйняття чужих правових норм. На його думку, необхідно розрізняти "рецепцію примусову й добровільну".

Як рецепція права часто описується в юридичній літературі відбувалася в XVII—XX вв. процес поширення права ряду європейських країн {Англії, Іспанії, Португалії, Франції) на територіях, перетворених ними у свої колонії (у Північній і Південній Америці, Азії, Африці)². Як рецепція права традиційно розглядається юридичній літературі й сприйняття елементів права Древнього Рима середньовічними державами Західної Європи.

На наш погляд, явище насильницького нав'язування якому-небудь суспільству елементів права іншого суспільства не можна ставити в один ряд з феноменом добровільного сприйняття чужих правових форм. Поширення права європейських країн на захоплені ними територіях було невід'ємною частиною загального процесу європейської колоніальної експансії й служило цілям зміцнення європейської колоніальної адміністрації в американських, азіатських й африканських суспільствах, підтримки створеної в їхніх рамках європейськими колонізаторами системи колоніальної експлуатації¹. Добровільне ж сприйняття елементів іноземного права відбувається на принципово інших підставах й у зовсім інших цілях. Воно диктується не примусом з боку суспільства, що виробило рецепируемое право, а потребами суспільства, що сприймає його.

Тому більше правильної представляється нам позиція тих правознавців, які вважають рецепцією права не всяке перенесення права з одного суспільства в інше, а лише добровільне сприйняття чужого права. До подібним до правознавців ставиться, зокрема, Ф. Прингшайм, що у своїй статті "Рецепція", присвяченої теоретичним аспектам розглянутого нами явища, зв'язує з поняттям "рецепція права" тільки добровільне сприйняття тією або іншою країною права іншої країни, протиставляючи таке сприйняття "нав'язуванню" чужого права².

Зазначена точка зору на рецепцію права проведена й в "Великій Радянській Енциклопедії", де дане поняття визначається в такий спосіб: "На відміну від насильницького привнесення чужоземного права (у результаті війн або колоніальних захоплень), рецепція права являє собою сприйняття більше розвинених правових форм у чинність історичної спадкоємності й зв'язку Правової культури держав, соціально-економічні умови яких подібні"¹.

Поширення права якої-небудь країни на чужі території може відбуватися також у процесі переселення на ці території частини її жителів і створення так званих переселенських колоній. У. Блэкстоун писав у своїх "Коментарях до англійського права": "Якщо ненаселена країна буде відкрита й заселена англійськими підданими, те всі існуючі на той момент англійські закони, що становлять природжене право кожного підданого, негайно вступають там у чинність"², При цьому англійський правознавець зауважував, що право Англії діє тут лише в тім обсязі, у якому воно застосовно до положення колоністів і до умов виниклої переселенської колонії. У подібних випадках відсутній "насильницьке привнесення чужоземного права", але немає тут і добровільного сприйняття чужого права, тобто його рецепції. Поширення права якої-небудь країни на територію іншої країни за посередництвом переселенських колоній являє собою явище особливого роду, хоча в юридичній літературі його нерідко йменують рецепцією права.

Один з найбільш ранніх випадків рецепції права у світовій історії згадується у творі Тита Лівія "Історія Рима від підстави міста". Описуючи перехід всієї повноти державної влади в римському суспільстві до децемвірів, що відбувся в 302 м, від підстави Рима (в 451 р. до н.е.), давньоримський історик помітив, що "у нагороду за дальність подорожі, а також як люди, знаючі в чужоземних законах, що було полічено корисним для створення нового законодавства, звання децемвірів були визнані гідними три посли, що побували в Афінах"³. Далі Тит Лівії повідомив, що децемвіри склали десять таблиць законів. Через деякий час до них були додані ще дві таблиці, і в такий спосіб був створений "дійсний звід римського права" — так називані "Закони XII таблиць". Дана подія описується також в "Дигестах Юстиніана" в уривку із твору давньоримського юриста Помпония. При цьому про децемвірів говориться, що "через них були добуті закони із грецьких громад деякі вчені беруть під сумнів вірогідність факту запозичення римлянами давньогрецьких законів¹. Однак повідомлення про це запозичення присутні в добутках багатьох давньоримських письменників². Цицерон і Гай указали навіть на конкретні правові норми, запозичені римлянами в греків³. Як видно, і прийнята римськими законодавцями угруповання правових норм по таблицях має грецьке походження. Плутарх писав, що Закони Солоний минулого написані на дерев'яних таблицях⁴.

Рецепція грецького права в Римі, швидше за все, дійсно мала місце. Однак обсяг запозиченого правового матеріалу був невеликим. Римляне сприйняли лише деякі норми й формулювання афінського законодавства, а також спосіб угруповання правових установлень по таблицях.

Зазначений випадок можна вважати класичним зразком рецепції права. Давньоримське суспільство мало в момент сприйняття давньогрецького права приблизно таку ж соціально-економічну й політичну організацію, якась існувала в громадах Древньої Греції. Римляне запозичили давньогрецькі закони добровільно, без найменшого насильства ззовні.

В історико-правовій науці вважається цілком доведеним факт запозичення римлянами юридичних норм і термінів, вироблених іншими древніми народами, в епоху розквіту римського права — у так званий класичний період його еволюції¹.

Звідси можна зробити висновок, що сприйняття яким-небудь суспільством елементів чужого права зовсім не є слідством незрілості його правової культури. Навпроти, рецепція чужого права припускає досить високий рівень розвитку культури як у суспільстві, з якого запозичиться право, так й у суспільстві, що запозичить чужі правові норми.

Очевидно, що з однієї країни в іншу можуть бути перенесені лише правові норми, виражені в абстрактній формі. Норми, нерозривно пов'язані із практикою повсякденного поводження людей (так називані індивідуальні норми), що існують тільки як невід'ємна частина цієї практики, не можуть бути перенесені самі по собі в іншу країну. Історія не знає тому такого феномена, як рецепція звичаєвого права.

Рецепція норм, що виникають у практиці судочинства, виявляється можливої лише після того, як ці норми одержують письмову форму вираження й при цьому здобувають якість абстрактності. Судове рішення є казуїстичним за своїм характером, воно нерозривно пов'язане з розглянутим у суді конкретним конфліктом між певними особами. Тому предметом рецепції, як показує історичний досвід, стає не саме по собі судове рішення, а витягнутий з нього принцип рішення конфліктів певного роду.

Найбільшим ступенем абстракції володіють як звичайно норми законодавства, Тому рецепція права на практиці найчастіше виступає у вигляді рецепції законів. Історія права знає випадки, коли в якій-небудь країні запозичаться не окремі закони, а цілі кодекси. Найчастіше це кодекси приватного права.

Рецепція приватного права становить явище більше розповсюджене в історії, ніж рецепція норм публічного права. І це цілком закономірно, Правові норми, що закріплюють систему державної влади в якому-небудь суспільстві, що оформляють функції діючих у ньому державних органів, більш міцно пов'язані із традиційними підвалинами даного суспільства, з конкретним співвідношенням класових чинностей, з особливостями домінуючого типу політичної свідомості.

Закономірністю будь-якої рецепції права є певна трансформація сприйнятих правових норм й інститутів. Правова норма, перенесена з одного суспільства в інше, повинна бути пристосована до соціально-економічних і політичних умов її суспільства, що сприйняло. Рецепція права є тому не окремим актом запозичення елементів чужого права, але складним і тривалим процесом засвоєння яким-небудь суспільством правових норм, юридичної термінології, правових ідей, вироблених у рамках іншого суспільства. Просте перенесення якихось правових норм, термінів, ідей з одного суспільства в інше не їсти рецепція права. Перенесені елементи чужого права можуть і не прищепитися на новому ґрунті, новий суспільний організм може їх отторгнуть, і, отже, рецепції права як такий не відбудеться¹.

Исторический досвід показує, що рецепція права стає фактом, що свершились, лише за певних умов.

До таких умов ставиться насамперед наявність у соціально-економічному житті суспільства, що запозичить елементи чужого права, і суспільства, що виробив їх, певного набору загальних властивостей. Очевидно, що розвинена система договірного права може сформуватися тільки в суспільстві з розвитий ринковою економікою. Рецепція елементів такої правової системи припускає подібну економіку й у суспільств-рецепторі.

У цій закономірності укладається ще одна відмінність явища рецепції права від феномена насильницького нав'язування якому-небудь суспільству чужого права в процесі колоніальної експансії або війни, У першій половині XIX в. норми англійського договірного права успішно впроваджувалися в суспільствах Африки, що перебували ще на стадії переходу від первіснообщинного ладу до феодального¹. Отже, насильницьке нав'язування яким-небудь суспільством свого права іншому суспільству можливо, на відміну від рецепції права, і у випадку, коли ці суспільства перебувають на принципово різних рівнях соціально-економічного розвитку. Нав'язування елементів чужого права звичайно супроводжується в таких випадках створенням відповідних їм нових економічних відносин.

Важливою умовою успішної рецепції права є також подібність правових культур суспільства, що сприймає чуже право, і суспільства, що виробило його².

Крім того, рецепція права може спочивати й на такому фундаменті, як релігія. Сприйняття ісламу поруч африканських й азіатських суспільств, стало головним фактором, що обумовив рецепцію ними мусульманського права. Сприйняття Руссю християнської релігії в її православному, візантійському варіанті визначило в російському суспільстві рецепцію норм візантійського права³.

Нарешті, передумовою рецепції якою-небудь країною елементів права іншої країни може стати, як це не здасться на перший погляд дивним, насильницьке нав'язування даного права в процесі колонізації або війни. У результаті такого нав'язування застосування норм чужого права стає традицією, що змушує суспільство, подвергшееся колонізації або завоюванню, запозичити елементи правової системи країни-метрополії або країни-завойовника й після свого звільнення від колоніальної залежності або окупації вже на засадах добровільності. Прикладом такого роду рецепції права служить рецепція англійського й французького права в країнах Азії й Африки, що звільнилися від колоніальної залежності від Англії й Франції відповідно.

Іншим цікавим випадком рецепції права, обумовленої попереднім його нав'язуванням, є рецепція цивільного права Франції в Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі.

Території названих країн (Бельгії в 1797 р., Нідерландів в 1810 р., Люксембургу в 1795 р.) були захоплені Францією й перетворені в її провінції. У зв'язку із цим на них була поширена дія французького права й, зокрема, Цивільного кодексу Франції 1804 р. Після падіння Наполеона ці країни здобули незалежність¹. Однак нав'язаний їм Цивільний кодекс Франції зберіг тут свою дію.

Особливо примітної доля норм французького цивільного права виявилася в Нідерландах. Після відновлення незалежності тут виник потужний рух проти французскогоне правових права. На хвилі цього руху в 1820 р. з'явився проект нового Цивільного кодексу Нідерландів ("проект Кемпера"), цілком пронизаний духом національної правової культури. Однак парламент відхилив його. Але коли в 1830 р. на затвердження парламенту був представлений новий проект Цивільного кодексу Нідерландів, абсолютна більшість норм якого було майже буквально переведене із Цивільного кодексу Франції 1804 р., парламент де своє затвердження². В 1838 й в 1842 р. у нідерландський Громадяни кий кодекс були внесені виправлення, які не змінили загального характеру. Таким чином, Нідерланди добровільно сприйняли французьке цивільне право, спочатку нав'язане цій країні за допомогою військової чинності. Як відзначають К. Цвайгерт й X. Кётц, "це тим більше дивно, що Голландія в XVII—XVIII вв. мала високорозвинену правову культуру, основними елементами якої були тісно переплетені між собою старонидерландское звичаєве право й відточене блискучим викладанням в університетах римське право"³. Природно, що рецепированные норми французького права піддалися в Нідерландах певної модифікації з метою пристосування до місцевих умов і до нових часів⁴.

На практиці рецепція права рідко виступає в чистому виді. Буває й так, що явище, що представляється по зовнішніх своїх ознаках як рецепція права, насправді не є рецепція.

Особливо складний феномен становить явище, називане в юридичній науці "рецепцією римського права в Західній Європі в Середні століття".

За два сторіччя наукової розробки цієї теми накопичений величезний фактичний матеріал. Однак, на наш погляд, він у достатній мері ще не осмислений. Тим часом без теоретичного осмислення даного явища, без з'ясування його справжньої сутності не можна осмислити повною мірою сутність феномена рецепції права.

Поширення римського права в середньовічній Європі вважається в юридичній літературі класичним зразком рецепції права. Дана обставина змушує нас звернутися до теоретичного аналізу цього явища.

§ 2. Про сутності явища, називаного "рецепцією римського права в Західній Європі в Середні століття"

У юридичній науці зложилося стійке переконання в тім, що сприйняття елементів римської правової культури середньовічними західноєвропейськими суспільствами є не що інше, як рецепція римського права. "Римське право, розповсюджуване вченими-юристами — глоссаторами й коментаторами — з кафедр, проникало в життя, і це сприйняття римського права Західною Європою зветься рецепції римського права"¹, — писав И. А. Покровський. С. А. Муромцев також розумів дію римських правових норм у Західній Європі в Середні століття як "рецепцію", про що говорить сама назва його книги². Ю. Бардах уважає "рецепцію римського права в середньовічній і сучасній Європі" одним з "класичних" варіантів рецепції права як такий³. Подібним же чином, тобто як рецепцію права, розуміють у своїх роботах сприйняття середньовічними західноєвропейськими суспільствами римських правових форм О. А. Жидков⁴, А. И. Косарев⁵, Е. О. Харитонов⁶ й інші історики правий.

Начало так називаної "рецепції римського права" у Західній Європі звичайно датується XI-першою половиною XII в. і зв'язується з діяльністю Болоньской юридичної школи, що перетворилася до початку XII в. в університет⁷. По переказі, що дійшов до нас, в 1088 р. авторитетніший правознавець того часу ділилася на три частини: доказова, состязательная й судова. Граматика охоплювала не тільки технічні правила властиво граматики, але й вивчення й тлумачення давньоримських текстів. Багато хто з них містили різні відомості або міркування про римське право. Однак вивчення граматики й риторики переслідувало більше практичні, ніж чисто наукові цілі. За словами X. Рашдала, "в Італії ці предмети вивчалися скоріше з метою вироблення навичок складання юридичних документів і підготовки до роботи як нотаріус й адвоката... Навіть логіка розглядалися скоріше як кошти розвитку гостроти розуму для словесних баталій у суді, чим як ключ до таємниць теології"¹.

Наряду з гуманітарними школами універсального характеру в Раннє Середньовіччя існували й спеціальні юридичні школи. Відомості про таку школу, що діяла в X в. у Павии, утримуються в книзі німецького вченого А. Меркеля "Історія лангобардского права", що вийшла у світло в 1850 р. Відомий глоссатор першої половини XIII в. Д. Одофредус розповідала своїм слухачам, що насамперед римське право викладалося в Римі, потім воно було перенесено в Равенну. І тільки потім стало викладатися в Болоньї.

Говорячи про дію римського права і його вивченні в епоху Раннього Середньовіччя, дослідники розглядають дані процеси сугубо як прелюдія того, що стало відбуватися з римським правом пізніше, починаючи з XI в., — як підготовку до його рецепції. Відповідно вивчення римського права в середньовічних західноєвропейських університетах, що розгорнувся із другої половини зазначеного сторіччя, розглядається як просте продовження дії й вивчення його в попередній період. Так, И. А. Покровський, закінчуючи короткий виклад фактів історії римського права в "до Болоньскую" епоху, викликує: "Всі ці дані незаперечно свідчать про безперервний ріст як застосування римського права, так його викладання й вивчення"². За словами X. Рашдала, "відродження юридичної науки, що зв'язується з ім'ям Ирнериуса, було природним результатом освітніх традицій, які міста північної Італії успадкували від того старого римського миру, до якого вони як за духом, так. і по конституційній теорії ніколи не переставали в цілому належати"³.

На наш погляд, у словосполученні "рецепція римського права в середньовічній Європі" учені, що пишуть на цю тему, змішують три зовсім різних по своїй сутності явища, кожне з яких заслуговує свого власного найменування.

Насамперед відзначимо, що є всі підстави виділяти дві середньовічних традиції римського права, що розвивалися майже одночасно.

Первую з них можна умовно назвати "варварська", або "вульгарна"¹. Другу — "університетська", або "схоластична". Кожна з названих традицій являла собою цілком самостійне явище.

Але, крім того, необхідно особливо виділити й таке явище, як використання правових концепцій, інститутів, норм, вироблених західноєвропейськими правознавцями на базі римських юридичних текстів, у практичному житті середньовічного західноєвропейського суспільства, тобто як інструмент дозволу судових суперечок, регулювання тих або інших суспільних відносин. Такі, на нашу думку, три різні явища, що змішують під словосполученням "рецепція римського права". Спробуємо охарактеризувати їх хоча б в основних рисах.

"Варварская", або "вульгарна", традиція римського права зародилася в IV в. н.е., коли внаслідок корінних змін як у політичної, так й у соціальної сферах життя давньоримського суспільства почалося вгасання колишньої, "класичної" традиції римського права. На думку німецького правознавця М. Казера, що вирішує перелом у розвитку правової культури Древнього Рима відбувся в правління імператора Костянтина (306—337 р.). "Імператорська канцелярія, що навіть при Диоклетиане прагнула продовжувати інтелектуальну традицію класичного права, тепер відкинула цю традицію, Законодавство й центральний контроль за відправленням правосуддя в цілому перемістилися до осіб, якісь були навчені не праву, а риториці, і в чийому юридичному мисленні домінували примітивні й побутові погляди, тобто "вульгарні" подання". Многие из наиболее выдающихся достижений классической юриспруденции были утрачены в этом "вульгарном праве", главными источниками которого выступали императорские постановления и их толкования с IV столетия и далее наряду с современными ревизиями некоторых классических сочинений (особенно Павловых "Сентенций" и Гаевых "Институций")"².

Відхід від "класичної" традиції римського права виявився насамперед у сфері судового процесу. Остаточне оформлення монархічної системи керування в ході адміністративних реформ імператора Диоклетиана привело до витиснення формулярного процесу, що становив фундамент класичного римського права, процесом екстраординарним — бюрократичним. Разом з тим вгасання "класичної" римської правової традиції виразно позначилося й на самому змісті римського права — його понятійному апарату. "Ретельна, вдумлива й тонка критика текстів, що дійшли до нашого часу творів класичних юристів і законодавчих пам'ятників,— пише Е. Э, Липшиц,— переконливо виявила факти корінного ламання правових поглядів, починаючи з IV в. Результати цих досліджень довели, що бурхливий процес перегляду захопив собою поняття, що включають чи не всі найважливіші розділи приватного або цивільного права. Подання, запозичені з повсякденного побуту, з "вульгарного" або "вульгаризованого" і звичаєвого права, як римського, так і неримського — провінційним, елліністичним і східного,— потужним потоком прориваються в цей час в офіційне законодавство, ламають термінологію"¹.

Указанная ламання термінології римського права, що відбулася в IV в., виявилася головним чином у її спрощенні, втраті колишньої чіткості, визначеності, скороченні правових форм².

Більшу роль у затвердженні "варварської" традиції римського права, що прийшла на зміну традиції "класичної", зіграли зводи імператорських конституцій. Перші зразки таких правових пам'ятників, яких не знала класична римська юриспруденція, з'явилися на рубежі III-IV вв. Укладачами їх були сучасники імператора Диоклетиана юристи Григориан і Гермогениан, що жили, по звістках, що дійшли до нас, у Східній частині Римської імперії.

Оригінальні тексти цих перших кодексів не збереглися, але про зміст їх можна судити по їхніх фрагментах, включеним в інші правові пам'ятники. На підставі уривчастих відомостей фахівці роблять висновок, що Григорианский кодекс, приміром, був досить великим — складався більш ніж з 19 книг³.

Посилання на кодекси Григориана й Гермогениана ввійшли згодом у самий авторитетний з пам'ятників даного роду — Кодекс Феодосія, складений в 438 р. й, що увібрав у себе імператорські конституції, видані із часів імператора Костянтина I. Кодекс Феодосія був уже офіційним зводом законів, він мав обов'язкову юридичну чинність. Разом з тим і цей правовий пам'ятник, так само як попередні кодекси, служив як навчальну допомогу при навчанні праву- Саме тому в його складі знайшли своє місце поряд з діючими імператорськими конституціями конституції, що втратили свою юридичну чинність.

В 506 р. на території Галлії, що управлялася вестготским королем Аларихом II, був створений ще більш великий пам'ятник "варварської" традиції римського права — так званий "Бревиарий Алариха"¹. Його зміст склали: 1} 16 книг Кодексу Феодосія зі значними пропусками; 2) нові імператорські конституції, видані на додаток до Кодексу Феодосія; 3) "Скорочений Гай", тобто "Інституції Гаю" у скороченому викладі; 4) "Сентенції" римського юриста Юлія Павла; 5} Кодекс Григориана в 13 титулах; 6) Кодекс Гермогениана в 2-х титулах; 7) фрагменти із творів римського юриста Папиниана.

У цілому необхідно відзначити, що період з VI по X в. у розвитку "варварської" традиції римського права був досить убогий на юридичну літературу. Збільшення числа збірників відбувається починаючи з XI в. Зокрема, у другій половині зазначеного сторіччя з'являється чудове як за формою, так і по змісту утвір, що мав величезний вплив на всю пізнішу юридичну літературу й що вживалася як підручник, особливо в північній Франції, ще в XIII сторіччі. Утвір це — знамениті, тобто "складені Петром витягу із законів Римлян"². Іншим значним пам'ятником "варварської" традиції римського права XI в. став Брахилог, створений, як відзначають дослідники його тексту, поза яким-небудь впливом Болоньской юридичної школи, приблизно в Орлеані.

По нашій думці, "варварська" традиція римського права перебувала в розквіті й в XIII в., тобто після того, як у повну міру розгорнулося викладання римського права в західноєвропейських університетах. Найбільш яскравим вираженням цього розквіту в Англії є створене в середині зазначеного сторіччя добуток Г. Брэктона "Про закони й звичаї Англії", а у Франції - збірник "Кутюмов Бовези" Ф. Бомануара.

Друга традиція римського права умовно може бути названа "університетської", оскільки свій розвиток вона одержала в рамках середньовічних західноєвропейських університетів. Так само, як і перша - 'варварська", - ця традиція припускала вивчення римського права на базі певних текстів. Однак відношення до тексту в "університетській" традиції римського права було зовсім іншим.

У Стародавності й у Раннє Середньовіччя текст — це скоріше форма, носій якихось ідей або норм. Не більше того. Духовна культура зазначених епох — усна культура по своїй суті Правовий текст був значимий не як текст сам по собі, а як вираження певних принципів, певних думок. Суддя, вирішуючи суперечки, мав справу насамперед з думками знавців права, правознавців, а не з текстами. Про те, що відбувалося в судах до того, як були створені "Кодекс" й "Дигесты Юстиніана", деяке подання дає Конституція імператора Юстиніана про затвердження Дигест, називана Конституцією "Танта". Характеризуючи Дигесты, Юстиніан зауважує: "З іншого боку, щось дивне виникає із цих книг тому, що древня безліч (добутків) з'являється перед нами коротко викладеним у меншій кількості (добутків). Люди, які за старих часів розглядали судові суперечки, хоча й могли опиратися на багато законів, робили це, однак, у малому числі судових процесів, або внаслідок відсутності книг, якихось їм неможливо було придбати, або через саме незнання їх. Тому судові суперечки вирішувалися в більшій мері з волі суддів, чим по приписаннях законів. Навпроти, у цей час наші дигесты становлять томи, зібрані зі скількох законів, що древні люди, не говорячи вже про те, що вони не знали їхніх назв, ніколи навіть і не чули про їх"¹. (Курсив наш. - В. Т.).

Добавим до цього, що юридичні тексти не могли в Стародавності й у Раннє Середньовіччя придбати вищий авторитет ще й у чинність того, що являли собою неозору й, саме головне, що досить суперечить одну інший масу рукописів. Імператори намагалися внести деякий порядок у їхнє використання суддями. Так, Костянтин I в 321 р. видав Конституцію, у якій наказав суддям не обертати уваги на критичні зауваження Павла й Ульпиана до творів Папиниана, тому що, на його думку, обоє цих правознавця піклуються тільки про свою славу й прагнуть не стільки підправити думки Папиниана, скільки опорочити останнього. Конституцією 327 р. імператор Костянтин наказав суддям керуватися при винесенні рішень насамперед "Сентенціями" Павла. В 426 імператорів Феодосія II і Валентиниана III ухвалив, що обов'язкову юридичну чинність мають для суддів твору п'яти юристів — Папинина нікуди не зникав і був відомий багатьом правознавцям. Різної ж версії "виявлення" Дигест Юстиніана¹ являють собою всього лише легенди.

Для розуміння сутності "університетської" традиції римського права, що одержала бурхливий розвиток починаючи з XI в., важливо мати на увазі, що висування на перший план тексту, додання йому вищого авторитету було характерно не тільки для юриспруденції, але й для інших сфер духовної культури середньовічного західноєвропейського суспільства. Наприклад, у католицькій християнській теології вищим авторитетом ставав текст Біблії, переведений на латинську мову. У філософії подібний авторитет здобували тексти Аристотеля. У географії — тексти Плиния Старшого, Та й в "університетської", "схоластичної", традиції римського права авторитетним найвищою мірою робився не просто правовий текст, а текст зовсім певного добутку — Дигест Юстиніана, що перебував у розпорядженні Болоньской юридичної школи, — так називана "Болоньская Литтера". При цьому, щоправда, широко вивчалися також тексти "Кодексу" й "Інституцій Юстиніана"².

Таковы коротенько основні риси двох традицій римського права - "варварської" й "університетської", існування й розвиток, яких у середньовічній Західній Європі позначається як "рецепція" римського права.

На нашу думку, навіть поверхневий погляд на ці традиції дозволяє серйозно засумніватися в правомірності застосування до них поняття рецепції. Справді, хіба "варварська", або "вульгарна", традиція римського права була чужий для середньовічного західноєвропейського суспільства? Хіба не зародилася вона й не розвивалася разом із зародженням і розвитком цього суспільства?

В історичній науці вже давно затвердилося подання про виникнення середньовічного суспільства в Західній Європі як про результат синтезу елементів древнегерманского суспільства з елементами соціальної системи, що руйнувалася, Древнього Рима. Так називане "вульгарне" римське право було невід'ємним елементом даного синтезу¹. І середньовічна Європа не сприймала це право — вона народжувалася разом з ним у своєму чреве.

Сложнее обстоит справа з "університетської, або схоластичною", традицією римського права. Але ми майже впевнені, що поняття "рецепція" римського права незастосовне й тут, що для позначення сутності процесу появи й розвитку даної традиції в середньовічному західноєвропейському суспільстві необхідно пошукати інше словосполучення, оскільки головним тут було не сприйняття правових норм або принципів. На нашу думку, те, що в цьому випадку йменують "рецепція римського права", було не чим іншим, як процесом включення античних правових текстів у духовне поле середньовічної європейської культури. Подібний процес відбувався не тільки в юриспруденції, але й в інших областях цієї культури, однак ні філософи, ні теологи, ні представники інших галузей наукового знання не говорять у таких випадках про "рецепцію" античних духовних цінностей. І, нам здається, зовсім правильно.

На наш погляд, головним в "університетській" традиції римського права, що одержала свій перший розвиток у школі глоссаторов, було не сприйняття римських правових норм і навіть не сприйняття правових текстів римських юристів, а виникнення зовсім особливого відношення до юридичного тексту — відносини, не властивого, підкреслимо це, античній культурі. "Університетська", або схоластична, традиція римського права має, за нашим переконанням, сугубо середньовічне походження. Середньовічне західноєвропейське суспільство не сприйняло, не запозичило неї від Древнього Рима, а виробило саме - самостійно. І

зовсім не випадковий той факт, що визріла ця традиція й по
з'явилася на світло саме до XI в. Зазначене сторіччя в історії Західної Європи — це час остаточного оформлення середньовічного суспільства, середньовічної культури як таких,

Характерною рисою середньовічного західноєвропейського суспільства, що визначила в остаточному підсумку його динамізм, високий потенціал для швидкого розвитку, є розмаїтість складових його елементів. У загальному плані це суспільство являло собою сукупність різноманітних корпорацій, що виражали різні, не правових часто суперечливі інтереси. Могущественнейшей корпорацією тут була королівська влада, одну із самих потужних корпорацій т становила католицька церква, більшу чинність мала організоване як корпорація дворянський стан; міста й торговці також становили корпорації зі своїми органами керування, етичними й правовими нормами. Корпораціями минулого й середньовічні не правові університети. Чи треба спеціально доводити, що існувати як єдине ціле - соціальної системи - таке суспільство могло лише при наявності загальних духовних цінностей, і цінностей, авторитетних для всіх і відповідно сприйманих як аксіома. У цьому, нам здається, необхідно шукати джерела схоластичного мислення й, зокрема, того відношення до тексту, що I стало проявлятися починаючи з XI в. у різних областях середньовічної західноєвропейської духовної культури. Люди, що живуть у хиткому, нестійкому світі - світі вічної боротьби й нерозв'язних протиріч - знаходили в текстах якусь розумову опору. Завдяки наявності авторитетних для всіх текстів можна було хоч щось довести, а виходить, дозволити якась суперечка або конфлікт мирними коштами.

У юриспруденції правовий текст, пользовавшийся загальним авторитетом, уже сам по собі, незалежно від свого змісту, ставав потужним фактором правового розвитку. Право, прив'язане до тексту, здобувало універсальне значення, ставало незалежним від конкретних соціальних общностей, а отже, виявлялося придатним для регулювання суспільних відносин у такому різноманітному, складеному з безлічі різних корпорацій суспільстві, якесь являла собою Західна Європа в Середні століття. "Університетська" традиція римського права з її опорою на авторитетний текст не просто зародилася в рамках середньовічного західноєвропейського суспільства, вона - ця традиція - була невід'ємним елементом даної суспільної системи і її духовної культури. Звідси очевидно, що говорити стосовно до неї про "рецепцію римського права" - виходить, говорити нісенітницю. Однак як же обстоит справа із третім явищем, яким мається на увазі під зазначеним словосполученням. Чи можна використання середньовічними правознавцями юридичних концепцій, інститутів, норм, вироблених ними на базі римських правових текстів, назвати "рецепцією римського права"? Здається, теж немає. "Римське" право, що знаходило застосування на практиці в умовах середньовічної Європи, тільки за назвою було "римським". По змісту своєму воно істотно відрізнялося від того права, що діяло колись у Древньому Римі.

Таким чином, явище, називане в юридичній літературі "рецепцією римського права в Західній Європі в Середні століття", насправді не було рецепцією. Цей наш висновок анітрошки не применшує значення дослідження даного явища для з'ясування сутності рецепції права як такий.

Глава XIII НОРМИ ПРАВА

Виходячи із загального поняття юридичного (позитивного) права розглядаються всі інші категорії, що характеризують як саме право, так і механізм його здійснення. До числа перших з них ставиться поняття норми права.

§ 1. Поняття й ознаки правових норм

Для розуміння права й правового регулювання необхідно, насамперед усвідомити, що із себе представляє норма права в сучасних умовах розвитку Російської держави й суспільства, а також в інших державах сучасної цивілізації. Норма права є первісний, основний елемент змісту права. Тому в ній виражені насамперед основні риси змісту всього права в цілому. Дані риси стосовно до окремої норми права зводяться до наступного.

Норми права ставляться до числа соціальних норм, тобто правил поведінки людей у їхніх взаємних відносинах між собою (у суспільних відносинах). Це - правило, що містить дозвіл, дозвіл, обмеження, заборону або позитивний обов'язок. Інакше кажучи, норма права є правило, що визначає те, як можна або повинне надходити за тих чи інших обставин: при переході проїзної частини вулиці, при надходженні на роботу, виконанні трудових обов'язків, при висновку й виконанні договору, при здійсненні органами держави повноважень, дозволі ними заяв громадян і т.д.

Будучи соціальними приписаннями, норми права відрізняються від технічних правил, або норм, що регулюють взаємини людини із природою, використання коштів і знарядь праці, різних інших технічних коштів.

наприклад, правила роботи на токарському верстаті передбачають необхідність його попереднього налагодження, змащення, підготовки місця роботи, вибору інструмента; потім закріплення "болванки" і різця, вибору швидкості заточення, забезпечення змащення в процесі роботи й т.д. Все це — правила обігу токаря з верстатом, інструментом і матеріалом. Однак тому ж токареві доводиться мати справа з виробничими правилами іншого роду: правилами забезпечення безпеки самого себе й інших осіб у процесі роботи. Такого правила техніки безпеки мають пряме соціальне значення; вони спрямовані на захист інтересів людей у процесі виробництва й входять до числа правил охорони праці, що мають соціальне й правове значення.

Конечно, працівник відповідає й за поломку матеріалу або інструмента, самого верстата, якщо він працював з порушенням технічних правил. Але це обумовлено тим, що техніка підприємства є його власністю або об'єктом орендних й інших відносин, заподіяння шкоди яким працівник зобов'язаний відшкодувати хоча б частково (обмежена матеріальна відповідальність - ст, 118 Кзот) або повністю {ст. 121 Кзот).

Інший приклад. Правила дорожнього руху — це соціальні й правові правила, що забезпечують безпеку й зручність руху транспорту й пішохода. Однак, щоб управляти автомашиною, необхідно знати технічні правила кермового й педального керування, належного змісту двигуна, шасі й інших технічних елементів устаткування автомобіля- Частина з них (періодичний техогляд, перевірка стану техніки) здобуває і юридичне значення, але тільки в чинність особливо підвищеної небезпеки автомобільного й іншого механічного засобу пересування (тобто знов-таки в чинність соціальних причин).

Будучи соціальними, норми права відмінні також від правил логічного мислення й мови (граматики, синтаксису, риторики), якими люди керуються для вироблення навичок власного мислення, правильної мови й правопису.

Технічні правила, навички, прийоми й способи логічного мислення, правильна побудова усного мовлення й правопису теж відображають потреби людей і грають важливу соціальну роль. Однак їхнє соціальне значення є як би слідством, а не безпосереднім змістом правил мислення й мови, виробничо-технічних правил, навичок і знань кожної людини. Тому тільки тоді, коли технічні, лінгвістичні й логічні правила прямо зачіпають інтереси інших людей, вони здобувають соціальне, у тому числі й правове, значення.

Всі соціальні норми мають суспільних корінь: вони виробляються суспільством або суспільними групами (наприклад, норми общинного побуту, сімейних відносин, правила спільної праці, починаючи від ремісничої артілі до сучасних трудових колективів великих підприємств будь-якої галузі господарства). Кожна людина, що вступає в ті або інші групові відносини родини, громади, трудового колективу, товариства або акціонерного товариства, як би приймає на себе обов'язок дотримувати установлений для даних відносин порядок, правила, його регулюючі. А сама суспільна група є носієм, "засновником" соціальних норм. Всі соціальні правила повинні міцно вкоренитися в будь-якій суспільній групі, стати як би прийнятими її членами для того, щоб даного правила успішно дотримувалися, тобто виконували свою роль у реальному житті людей.

Такими якостями соціальних норм повинні володіти й правові норми. Однак їм властиві істотні особливості, що випливають із особливих соціальних підстав ("природи") і ролі права в суспільстві. Які ж ці особливості?

Право як юридичне явище властиве державним формам організації суспільства. Держава є організація влади в суспільстві, утвореному по територіальній ознаці. "Колектив" держави - це населення його (держави) території, що звичайно має геополітичну назву "країна", Члени державного колективу - піддані або громадяни держави, до яких безумовно ставляться всі народжені й постійно проживаючі на території країни люди, а вже потім - проживаючі поза її границями, але етнічно або історично пов'язані з населенням держави або раніше проживали в ньому й інші особи, Населення - набагато більше різноманітне й менш монолітне співтовариство, чим громада, плем'я. Воно може бути багатонаціональним і різномовним, з диференційованими місцевими або національними (етнічними) особливостями й звичаями. Взаємний зв'язок для всього населення одна - батьківщина - країна народження або походження або країна, обрана "сторонніми" людьми для постійного проживання.

У чинність цього й норми права істотно відмінні від інших соціальних норм, хоча багато в чому й "родинні" їм по своєму походженню. Наприклад, правило "не убий" - одночасно й найважливіша моральний (релігійний) заборона, і норма - заборона карного права.

У чому ж складаються основні відмітні ознаки юридичних, правових норм?

1. Оскільки право призначене для встановлення й підтримки єдиного порядку в суспільстві (для всіх громадян й організацій країни), те кожній нормі права властив якість загальнообов'язкового правила: вона обов'язкова для всіх, кого по своєму змісті прямо або побічно стосуються її приписання.

2. Норми права, на відміну від інших соціальних норм, установлюються або санкціонуються (тобто допускаються, підтверджуються), а також охороняються від порушення їх ким би те не було державою, що здійснює контроль за дотриманням правових норм й у належних випадках застосуванням передбачених законом примусових заходів за правопорушення.

Полномочные державні органи і їхні посадові особи можуть і зобов'язані застосовувати також примусові міри для затримки порушника й установлення (розслідування) обставин, правопорушення. Однак і ці міри можуть здійснюватися тільки в рамках закону й не в якості "покарання", а для забезпечення правосуддя.

На практиці, у повсякденному житті в переважній більшості випадків норми права дотримуються громадянами й організаціями добровільно або відповідно до вказівок, нагадуваннями державних органів або зацікавлених осіб й організацій (наприклад, про сплату боргу, про виконання трудових обов'язків). Однак нерідко виникають суперечки, які необхідно дозволяти, або невиконання обов'язків, порушення прав інших осіб і т. п, Тоді необхідне застосування примуса або іншого владного рішення. Тому можливість застосування примуса, передбаченого законом, існує як постійне попередження порушникові й захист прав потенційного потерпілого. Наявність такої можливості і є, головне, що відрізняє норми права від всіх інших соціальних норм.

Наряду із цими ознаками норм права є й похідні від них.

3. Правові норми відрізняються від інших видів соціальних норм ознакою формальної визначеності, Будучи державним установленням, норми права виробляються на основі узагальнення тих або інших казусів, тобто конкретних випадків, що підлягають регулюванню. На відміну від цього норми моралі виражають оцінку тих або інших загальних принципів поводження; норми звичаю - головним чином ті або інші устояні традиційні форми спілкування, заборони або дозволи, обряди, застосування яких має дуже широкий діапазон.

Правовые норми більше певні: вони повинні формулювати права на конкретні види дозволених дій або на ті або інші об'єкти (майно, авторство добутку), а також обов'язку, заборони й міри відповідальності за їхнє невиконання або порушення публічного порядку.

Яскравим прикладом формальної визначеності можуть служити статті Особливої частини Кримінального кодексу, які передбачають склади конкретних злочинів і види покарань. Вони повинні застосовуватися буквально, у точній відповідності із законом і тільки по вироку суду.

Формальна визначеність норм права ясно виражена в детальних процедурах, особливо пов'язаних із судовою діяльністю й залученням порушників до адміністративної відповідальності (Карно-процесуальний, Цивільний процесуальний й інші процесуальні кодекси й закони). Саме формальний характер судових процедур дозволяє встановити всі обставини справи, закріпити їх у ясній формі й винести справедливий вирок або рішення.

Формальна визначеність цивільного й сімейного права далеко не настільки деталізована. Однак тут вона виражена при встановленні обов'язкових умов договору, реєстрації різних дій, визначенні порядку спадкування й ряду інших дій. Але й менш формальні норми про право власності, про угоди, зобов'язання містять чіткі загальні й спеціальні умови цивільних, трудових й інших правовідносин.

4. Формальна визначеність норм права вимагає їх письмової, документальної форми. Така форма дає всім виконавцям норм права ясне й точне подання про зміст, межі дії норм й інші необхідні відомості про право.

Такі відомості можна одержати тільки при опублікуванні правових актів або їх "оголошенні" у публічному місці. Тому формальне, письмове закріплення норм нерозривно пов'язане з публічністю права, його доступністю всім і кожному.

У підсумку можна прийти до наступного визначення поняття норми права:

Дата добавления: 2015-05-10