Соціальне буття правових норм

Правова норма - це загальнообов'язкове правило соціального поводження, установлене або санкціоноване державою, виражена привселюдно у формально-определенных приписаннях, звичайно в писемній формі й охоронюване органом держави шляхом контролю за його дотриманням і застосування передбачених законом примусових заходів за правопорушення.

З наведеного визначення випливають й ознаки відмінності норм права від інших юридичних приписань.

Усяке правило поведінки має загальний характер. Це ставиться до всіх соціальних норм, у тому числі й до правового. Загальний характер правових норм робить право нормативним явищем.

У чому ж складаються ознаки норми права, що відрізняють її від інших юридичних приписань?

1. Будучи загальними, нормативними приписаннями, норми права ставляться не до окремого випадку, відношенню або особі, а до того або іншого виду дій, відносин й осіб, які в них беруть участь. Наприклад, загальні норми про купівлю-продаж ставляться до будь-якого продавця й покупця й до будь-якого випадку здійснення цього договору; норми про власність - до кожного, хто вправі володіти, користуватися або розпоряджатися річчю; правила дорожнього руху - до всіх водіїв транспорту й пішоходам, органам і посадовим особам державтоінспекції; норми Сімейного кодексу - до всіх дружин, дітям й іншим членам родини й родичам.

2. Норма права як загальне приписання може существляться неодноразово, тобто щораз, коли в наявності умови для її здійснення.

3. Наконец, норма права не припиняє своєї дії її виконанням у кожному окремому випадку, навіть якщо цих випадків незліченна безліч.

Названими ознаками норми права відрізняються від індивідуальних, хоча б і повторюваних і триваючих приписань органів держави. Наприклад, призначення громадянина Васильєва Н. Н. на посаду начальника відділу міліції, залучення водія Іванова Г, З, до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху; реєстрація постановки громадянина Михайлова С. В. на облік за місцем проживання в м. Москві, реєстрація торговельної фірми "Панда" як юридична особа - всі ці рішення й дії державних органів не є нормами права. Вони лише спрямовані на застосування вже діючих норм до осіб й обставин, Всі ці дії індивідуально певні, тому що ставляться до конкретних осіб, здійснюються однократно й вичерпуються виконанням стягнення або фактом реєстрації або обліку.

Є, щоправда, деякі персональні приписання, які носять постійний характер (виплата призначеної пенсії, право носіння нагород, присвоєння почесних звань). Однак їх не нормативність визначається персональною відповідальністю.

Індивідуальні правові приписання органів держави й місцевого самоврядування необхідні для здійснення функцій виконавчої й судової влади, місцевого самоврядування, Однак з їхньою допомогою не виконується функція законодавча й правотворческая: такі приписання не створюють права, головне призначення якого складається у встановленні єдиного порядку відносин у суспільстві й державі. І тільки норми права здатні впорядкувати ті постійно повторювані різноманітні акти поводження - виробництва й обміну, праці, навчання, надання медичної допомоги, сімейного життя й повсякденного побуту, які становлять зміст життєдіяльності суспільства й кожної людини.

Названі ознаки й поняття правової норми характеризують її юридичні якості як державного встановлення й мають важливе значення для відмінності правових норм від інших соціальних норм (моралі, звичаїв, релігійних).

Однак зміст правил поведінки, виражене в правовій нормі, характеризується також ознаками соціального буття норми права.

На жаль, ця сторона соціальної характеристики правової норми майже не розкривається в сучасній російській юридичній науці. А вона досить важлива й особливо актуальна в сучасних умовах. З її допомогою розкриваються глибинні риси норм права, як би сховані за рамками її офіційного вираження в статтях закону (нормативного правового акту). У чому ж складаються ці риси? По-перше, в історії розвитку права мали й мають місце зараз неписані форми вираження права. Такі форми втілюються не в спеціальних писаних формулах нормативного змісту, а в усній традиції, що зберігається в пам'яті поколінь. Ця форма одержала назву правового звичаю.

Повага до звичаю зберігалося багато століть і після того, як виникло розвинене писане право. Про це, зокрема, ясно говорять Дигесты Юстиніана, багато пам'ятників феодального права (Салическая Правда, Російська Правда й ін.), які власне кажучи були записом сформованих у народу звичаїв.

І в сучасному цивільному праві зізнаються звичаї ділового обороту як форми вираження права (ст. 5 ГК РФ). А в державах сучасної Азії й Африки звичаєве право становить основну або значну частину діючих норм.

По-друге, багато загальних правил нормативних актів мають потребу в конкретизації або роз'ясненнях, перш, ніж вони знаходять належне втілення в житті. Повне й точне своє значення вони одержують за допомогою судової практики тлумачення й роз'яснення. А саме така практика дає найбільш правильні орієнтири для розуміння й застосування норм права в правовій державі. Судова інтерпретація правових норм набагато переважніше відомчих інструкцій органів державного керування, що найчастіше ставить бюрократичні препоны на шляху реалізації законних прав громадян.

Наявність складних або сформованих усних звичаїв, а також поступове розкриття змісту правових норм судовою практикою досить переконливо показують розходження між текстом статей акту й нормою як вольовим установленням держави, найчастіше неповно вираженим у тексті статті, а іноді зовсім у ньому не оформленим, якщо стаття лише відсилає до сформованого в суспільній свідомості звичаю.

По-третє, названі виключення з писаного права, у свою чергу, як би высвечивают саму суть соціального характеру правових норм.

Усяка соціальна норма знаходить своє дійсне буття, свою реальність, якщо вона опирається на підтримку суспільства, реальних соціальних чинностей, воля яких служить головною опорою її втілення в життя. А для цього норма повинна одержати підтримку населення держави, різних соціальних груп, його складових. Тому й закони держави по своєму соціальному значенню — не тільки веління органів держави (монарха, парламенту, уряду), але й вираження згоди народу з нормами, законодавчими й іншими обов'язковими рішеннями, або його підпорядкування ім. Принаймні такі рішення повинні опиратися на підтримку активних соціальних чинностей народу, достатніх для реалізації державою правових норм¹, а в сучасному демократичному суспільстві — на підтримку більшості при збереженні інтересів меншості.

Понимание правових норм як "результату взаємодії різних соціальних чинностей на конституційній основі" займає певне місце в закордонних неопозитивистских теоріях права².

У правовій науці радянського й сучасного перехідного періоду підкреслюється тільки вольовий, владний характер правової норми як веління держави, охоронюваного державним примусом³. Однак цим норма зв'язується тільки з волею держави й панівного класу (або інших "правлячих кіл"). Лише в новітніх виданнях одержує боязке визнання "значення массовидного втілення" норм права у фактичній життєдіяльності⁴. Підтримуючи ці починання, варто прийти до висновку, що про наявність і дію в суспільстві правових норм не можна судити тільки по записаному в нормативному акті тексту статей, пунктів або параграфів. Якщо приписання статті закону не здійснюються в житті, не втілилися у свідомості й діях людей, організацій, державних органів, то й самій нормі ще не придбала закінченого соціального значення. Вона скоріше подібна до заклику, що кличе до втілення в життя правила поведінки, проголошеного державою в законі.

Звідси треба, що норми права є загальнообов'язковими приписаннями держави, втілюваними тим або іншому способу (прямій погрозою примуса або сполученням його із задоволенням інтересів і потреб народу, демократичними або авторитарними методами керівництва) у свідомості й поводженні більшості людей. Норми права не тільки офіційно обов'язкові, але й соціально обумовлені взаємодією соціальних, класових чинностей для досягнення нормального процесу виробництва, праці, побуту й керування в кожнім даному суспільстві.

1. Диспозиція правової норми. Регулятивні норми права,
як правило, установлюють зміст правила поведінки, що виражається в мері (або мірах) дозволеного й належного поводження учасників (сторін) регульованого відношення. Це досягається в сучасному законодавстві розвинених країн шляхом визначення прав і відповідних їм обов'язків сторін відносини.

Дата добавления: 2015-05-10