Поняття й структурні елементи системи права

Зокрема, норми права розрізняються за формою вираження диспозиції.

Будь-яка норма по своєму змісті встановлює права однієї сторони, відносини й обов'язки іншої. Тому кожна норма носить предоставительно зобов'язуючий характер (надає права й покладає обов'язку). Але за формою вираження норми про право власності, праві на відпочинок, на працю є управомочивающими, чим підкреслюється їх головне соціальне призначення. Норми про обов'язок платити податки, дотримувати законів і т.п. є зобов'язуючими, передбачаючи обов'язку робити активні дії.

Нормы, що встановлюють заборону дії, називаються заборонними. Це норми, що визначають карну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність за правопорушення; заборони, що втримуються в екологічних, санітарних, ветеринарних, протипожежних й інших правилах.

Нарешті, за формою вираження можна виділити заохочувальні норми, що встановлюють заходи заохочення за успішну працю, нагороди за доблесть, героїзм, зразкове поводження й т. "п.

По різному ступені визначеності розрізняються абсолютно певні, відносно певні (альтернативні) і бланкетные норми права. Названа ознака може ставитися до різних структурних елементів норми: гіпотезі, диспозиції або санкції. Тому власне кажучи варто розрізняти, наприклад, норми з абсолютно певною диспозицією ("пенсії не підлягають обкладанню податками"); норми з відносно певною гіпотезою ("умови договору поставки можуть установлюватися сторонами в межах дійсних правил") або альтернативною санкцією ("...карається позбавленням волі до 3-х років або обмеженням волі на той же строк").

Бланкетными, тобто прямо не утримуючого конкретного правила поведінки, можуть бути тільки диспозиції (наприклад, норми про карну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність "за порушення правил торгівлі", "за порушення правил техніки безпеки"). Такі норми власне кажучи не встановлюють змісту правила, а передбачають наявність інших норм, що часто втримуються в інших нормативних правових актах. Практика бланкетных норм завжди чревата можливістю невизначеності й сваволі в правовому регулюванні.

Глава XIV СИСТЕМА ПРАВА

ч

У юридичній літературі затвердилася думка, що система права — це обумовлена економічним і соціальним ладом структура права, що виражає внутрішню погодженість й єдність юридичних норм й одночасно їхній поділ на відповідні галузі й інститути. При характеристиці системи права необхідно пам'ятати, що вона являє собою явище об'єктивного характеру, що складається не довільно, а у зв'язку із системою існуючих суспільних відносин. Говорячи про єдність права, ще Ф. Энгельс підкреслював, що "у сучасній державі право повинне не тільки відповідати загальному економічному становищу, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженим вираженням, що не спростовувало б саме себе в чинність внутрішніх протиріч"¹.

Існуючий соціальний лад суспільства й держави визначає в остаточному підсумку ту або іншу систему права, його внутрішня будова. Система права показує, з яких частин складається право і як вони співвідносяться між собою. Кожному історичному типу права властива своя система, що відображає особливості цього типу держави. Законодавець не може, довільно видаючи правові норми, змінювати історичний тип права. Він за допомогою правових приписань лише юридично оформляє потреби суспільного розвитку. Отже, в основі системи права лежать юридичні приписання, які групуються усередині її як цілісні композиції. Вони відображають у системі права такі якості, як об'єктивність, погодженість правових норм, їхня єдність, розходження, здатність відокремлення й т.д.

Правові норми, крім іншого, забезпечують динамізм системи права, роблять рухливими її елементи й тим самим стійкої систему права в цілому. Як відомо, у міру зміни суспільних відносин з'являється необхідність й у нових юридичних нормах, що відображають ці зміни. Відбувається якісне наповнення структурних елементів системи права, готових до відокремлення згідно специфіці регульованих суспільних процесів,

Варто розрізняти поняття "система права" й "правова система". Правова система - це гранично широка, збірна категорія, що відображає всю правову організацію даного суспільства. Її можна визначити як сукупність внутрішньо погоджених і взаємозалежних юридичних коштів, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини. Система ж права - це його сугубо внутрішня будова, що виступає як складений компонент правової системи.

Структурними елементами системи права є норма права, галузь права, подотрасль права, інститут права, субинститут.

Норма права — первинний елемент системи права¹. Правові норми регулюють лише ті суспільні відносини, які на даний момент є для держави найбільш важливими, що об'єктивно бідують у такому опосередкуванні.

Галузь права - це сукупність, що відокремилася усередині даної системи, однорідних правових норм, що регулюють певну сферу родових суспільних відносин. Однорідність тієї або іншої сфери суспільних відносин викликає до життя відповідну галузь права (цивільне право, карне право, адміністративне право й т.д.). Всі галузі права взаємозалежні органічною єдністю, хоча й нерівнозначні.

Утворення будь-якої нової галузі не є мимовільним процесом. Саме зміни в соціально-економічній сфері обумовлюють таку необхідність. Відбувається поступове нагромадження однотипного нормативного матеріалу, що бідує в остаточному підсумку в уніфікації й відокремленні.

Останнім часом у системі російського права, поряд із традиційними, з'явився ряд нових галузей: податкове право, митне право, банківське право й т.д. Всі ці галузеві структури увібрали в себе численні особливості усередині федеративних відносин, відбили інтереси й своєрідність правового статусу їхніх суб'єктів. У нормативних актах даних галузей враховані багато загальних тенденцій соціально-економічного розвитку Росії на сучасному етапі.

У рамках найбільш великих правових галузей виділяються подотрасли, які поєднують кілька інститутів однієї й тієї ж галузі. Зовнішнім вираженням подотрасли є наявність у ній такої групи норм, що містить загальні принципові положення, властиві декільком (але не всім) правовим інститутам даної галузі. Наприклад, у цивільному праві - авторське право; у державному - виборче право; у трудовому - пенсійне.

Інститут права - це що об'єктивно відокремилася усередині однієї галузі або декількох галузей права сукупність взаємозалежних юридичних норм, що регулюють невелику групу видових родинних відносин, Інститут - складова частина, ланка, галузі. Їхнє розходження укладається в тім, що інститут регулюю не всю родову сукупність суспільних відносин, а лише окремі сторони.

Класифікація правових інститутів різноманітна. Насамперед інститути діляться по галузях права - на цивільні, карні, адміністративні й т.д. По цій же ознаці вони діляться на матеріальні й процесуальні. Крім того, інститути підрозділяються на галузеві й міжгалузеві, прості й складні, регулятивні, охоронні й т.п.

Галузевий інститут складається з норм одній конкретній чи країні правових права, а міжгалузевий - з норм двох і більше галузей.

Простий інститут не містить у собі ніяких структурних підрозділів. Складний же інститут має у своєму складі дрібні самостійні утворення.

Між інститутами усередині галузі можуть існувати від носіння субординації, супідрядності. Певні частини великого інституту утворюють нерідко самостійні підрозділи, які називаються субинститутами. Наприклад, субинституты фінансової дисципліни, дисципліни праці, майнової відповідальності.

Матеріальне й процесуальне право. Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до завдань і функціями держави на даному етапі його розвитку. Установлюючи правові норми (матеріальне право), держава одночасно визначає форми їхнього здійснення, тим самим регулюючи діяльність відповідних суб'єктів по застосуванню й виконанню цих норм. Таким чином, виникають особливі правові норми, які за своїм характером відрізняються від матеріальних приписань й іменуються процесуальними, утворюючими у своїй сукупності конкретні галузі процесуального права. Процесуальне й матеріальне право співвідносяться як форма й зміст. Процесуальні правові норми служать формою реалізації й прояву норм матеріального права. Процес є форма життя закону. Головна особливість процесуальних норм - їхня суб'єктивність,, тоді як норми матеріального права об'єктивні.

Історично процесуальне право зобов'язане своїм виникненням матеріальному праву (карному, цивільному, адміністративно правових оперативному й т.д.). Крім того, особливості процесуального права визначаються ще й потребами технології, організації процесу реалізації норм матеріального права. Своєрідний і предмет правового регулювання процесуальних норм, що містить у собі суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей права.

Відповідно до Конституції в Росії визнано п'ять видів процесів: цивільний, карний, адміністративний, арбітражний, конституційний. Вони відображають форми й методи здійснення матеріальних норм, що втримуються в не процесуальних галузях.

§ 2. Предмет і метод правового регулювання як підстави розподілу права на галузі й інститути

Питання про критерії розподілу права на галузі й інститути постійно перебуває в центрі уваги вітчизняних вчених-юристів й є предметом обговорення ряду наукових дискусій. У ході першої з них (1938—1941 р.) була відзначена важливість виділення об'єктивного критерію розподілу права на галузі й інститути, яким є предмет правового регулювання, тобто певна сукупність однорідних суспільних явищ. Багатогранний характер цих відносин викликає до життя різні галузі права, У структуру предмета правового регулювання входять наступні елементи: суб'єкти; об'єкти регульованих суспільних відносин; соціальні факти, що сприяють виникненню відповідних відносин; практична діяльність людей. Предмет правового регулювання - це та сфера, на яку поширюється право.

Однако класифікація галузей права тільки по предметі регулювання, власне кажучи, зводила питання про систему права до питання про систему суспільних відносин. Тому в ході другої дискусії (1955—1958 р.) було визнано необхідним крім основного критерію (предмета правового регулювання) виділити й додатковий критерій — метод правового регулювання. Під ним розуміється сукупність прийомів, способів і коштів впливу права на суспільні відносини.

Предмет є матеріальним критерієм розмежування норм права по галузях, а метод служить додатковим юридичним критерієм, тому що він зроблений від предмета. Саме предмет обумовлює необхідність виділення тієї або іншої галузі, а коли галузь позначається, з'являється й відповідний метод регулювання, що значною мірою залежить від волі законодавця. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами конкретної галузі права, детермінує необхідність використання при цьому певного методу, що у кожній окремій галузі буде неоднаковий.

Метод правового регулювання теж має свої структурні компоненти: а) установлення границь регульованих відносин; 6) вивчення відповідних нормативних актів, що передбачають не правових праваі й обов'язки суб'єктів; в) наділення учасників суспільних відносин правоздатністю й дієздатністю, що дозволяють їм вступати в різноманітні правові відносини; г) визначення мер відповідальності на випадок порушення цих установлень.

Метод правового регулювання - це набір юридичного інструментарію, за допомогою якого держава впливає на вольове поводження учасників суспільних відносин,

Поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, характерні для тих або інших галузей права. До них ставляться: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, метод автономії й рівності сторін, рекомендаційний, переконання й примуси.

Імперативний метод — це метод владних приписань, що містить у собі, як правило, норми-заборони. Він використається головним чином у карній, адміністративному й деякій іншій галузях права.

Диспозитивний метод дає суб'єктам відому альтернативну можливість вибору варіантів поводження в рамках закону. Це метод більшою мірою властивий цивільному, комерційному; праву й т.д.

Метод заохочення свойствен в основному трудовому праву, діють пільгові системи, спрямовані на стимулювання моральної й матеріальної зацікавленості працівників, підвищення ними своєї кваліфікації, придбання нових професій й. т. буд. Дія цього методу охоплює й галузь адміністративного права, коли мова йде про нагородження громадян орденами й медалями, присвоєнні почесних звань.

Метод автономії й рівності сторін типовий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового розгляду перебувають в однаковому процесуальному положенні друг перед іншому, перед законом і судом, їхні відносини характеризуються самостійністю. Рівністю суб'єктів характеризуються також багато цивільних відносин¹,

У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомендацій, за допомогою якого держава шляхом організаційної допомоги й сприяння будує свої відносини з фермерськими, колгоспними й іншими сільськогосподарськими організаціями.

Як особливі методи правового регулювання використаються переконання й примус, які виступають як необхідні способи впливу на свідомість і поводження людей. У певнім сполученні вони існували й існують у всіх правових системах. Вони характерні як для права в цілому, так і для його галузей.

Зазначені методи при всій своїй розмаїтості й відносній самостійності тісно взаємозалежні між собою й, як правило, використаються в сполученні один з одним.

В 1982 р. відбулася чергова дискусія по темі: "Система

радянського права й перспективи її розвитку". У виступах учасників знову була звернена увага на предмет і метод правового регулювання як головні критерії виділення галузей права. Певна новизна дискусії полягала в тому, що багато вчених призвали переглянути сформоване подання про співвідношення системи права й системи законодавства.

Дата добавления: 2015-05-10