Правове регулювання трудових прав іноземців

Правове регулювання по окремих напрямах трудових відносин

Як вже відзначалося, одним з найбільш розроблених питань у трудовому законодавстві ЄС є питання трудової міграції. Регулюють правове положення працівника-мігранта – вихідця із країн членів ЄС та членів його сім’ї як акти первинного права, зокрема розділ ІV частини ІІІ Договору, що засновує Європейське Співтовариство, так й акти вторинного права: Регламент Ради (ЄЕС) №1612/68 від 15 жовтня 1968 р. про вільне пересування працівників у межах Співтовариства[11]; Регламент Ради (ЄЕС) №1251/70 від 29 червня 1970 р. про право працівників залишатися на території держави-члена після здійснення там трудової діяльності[12]; Директива 2004/38/ЄС від 29 квітня 2004 р. про право громадян ЄС і членів їх сімей вільно пересуватися і проживати на території держав-членів, яка змінює Регламент (ЄЕС) №1612/68 і скасовує директиви 64/221/ЄЕС, 68/360/ЄЕС, 72/194/ЄЕС, 73/148/ЄЕС, 75/34/ЄЕС, 75/35/ЄЕС, 90/364/ЄЕС, 90/365/ЄЕС і 93/96/ЄЕС[13].

Поняття «працівник-мігрант» розкривається у ст.1 Регламенту 1612/68 і доповнюється в прецедентному праві. Із змісту ст.1 Регламенту випливає, що працівник-мігрант – це особа, яка працює за наймом і володіє громадянством іншої держави-члена. Регламент 1612/68 визначає умови доступу працівника-мігранта до роботи за наймом, включаючи рівну можливість в одержанні пропозицій про працевлаштування в іншій державі-члені, відміну квот на залучення робочої сили із інших держав-членів, а також вільний допуск до одержання допомоги в службі зайнятості держави-члена, що приймає.

Принциповим є положення Регламенту 1612/68 про рівне ставлення при здійсненні роботи за наймом щодо працівників-мігрантів у порівнянні з працівниками-громадянами країни-члена, що приймає. Працівники-мігранти не можуть зазнавати дискримінації щодо їх прав на винагороду, участь в управлінні підприємством, процесах виробничої демократії, просуванні по службі, доступі до отримання професійної освіти та інших соціальних пільг, а також прав при звільненні із організації.

Коло осіб, що складає сім’ю працівника-мігранта, визначається ст.2 Директиви 2004/38/ЄС. До нього відносяться: подружжя; партнер, з яким громадянин Союзу вступив в зареєстроване партнерство на підставі законодавства будь-якої країни-члена, якщо згідно із законодавством приймаючої країни-члена, зареєстроване партнерство визнається еквівалентним шлюбу, при дотриманні умов приймаючої країни-члена; прямі потомки, які не досягли віку 21 року або знаходяться на утриманні, і аналогічні потомки подружжя або партнера; родичі по прямій висхідній лінії, які знаходяться на утриманні, і аналогічні родичі подружжя або партнера.

Діти працівників-мігрантів володіють цілим комплексом прав. Ключовим серед них є гарантоване право на освіту. З метою реалізації цього права була прийнята Директива Ради 77/486 ЄЕС від 25 липня 1977 р. про освіту дітей працівників-мігрантів[14]. Директива підтвердила право дітей працівників-мігрантів на отримання освіти на тих самих умовах, які існують для дітей громадян приймаючої держави. При цьому, згідно із нормами національної системи освіти, дітям працівників-мігрантів повинен бути забезпечений доступ до вивчення рідної мови та культури.

Для пересування працівника-мігранта в межах ЄС йому необхідно мати національний паспорт або посвідчення особи. Для членів сім’ї, які не є громадянами держав-членів ЄС потрібна в’їзна віза. Однак, якщо працівник-мігрант вже отримав вид на проживання, то членам його сім’ї в’їзної візи не потрібно.

Для реалізації права на проживання працівника-мігранта та членів його сім’ї на території приймаючої держави-члена до 3 місяців не потрібно дотримання будь-яких формальностей, крім наявності дійсного посвідчення особи або паспорта. Для проживання на території приймаючої держави на строк понад 3 місяці працівнику-мігранту необхідно зареєструватись в компетентних органах (ст.6, 7, 8 Директиви 2004/38/ЄС). У випадку, коли члени сім’ї працівника-мігранта громадянина країни-члена ЄС не є громадянами будь-якої країни-члена, то для проживання на території приймаючої країни на строк понад 3 місяці їм необхідно отримати вид на проживання (ст.9 Директиви 2004/38/ЄС).

Отримання виду на проживання необхідно працівникам-мігрантам, якщо вони бажають залишитись на території приймаючої країни. Регламент Комісії №1251/70 від 29 червня 1970 р. про право працівників залишатись на території держави-члена після припинення там трудової діяльності називає три випадки, при яких працівник може залишитись на території держави-члена: вихід на пенсію, настання непрацездатності, отримання роботи в іншій країні-члені. Члени сім’ї мають право залишитись на території приймаючої країни-члена працівника-мігранта навіть у випадку смерті останнього.

У праві ЄС до непрацюючих осіб відносяться дві категорії: студенти та пенсіонери. Студенти згідно із п.”с” ст.7 Директиви 2004/38/ЄС мають право на проживання в приймаючій країні-члені, якщо вони зараховані до навчального закладу для проходження професійного навчання, володіють достатніми коштами для проживання та медичною страховкою. Пенсіонери реалізують право на проживання на підставі ст.7 Директиви 2004/38/ЄС при наявності достатніх коштів, щоб не стати тягарем для системи соціальної допомоги, а також медичної страховки в приймаючій державі-члені.

Щодо визначення правого статусу працівників-мігрантів, що є вихідцями із третіх країн (країн, які не є членами ЄС), то довгий час їх статус регулювався на підставі міжнародних угод між ЄС та третіми країнами. В останні роки Союзом були прийняті заходи щодо гармонізації вільного пересування та проживання громадян третіх країн на території країн-членів. Результатом стали Директива Ради 2003/109/ЄС від 25 листопада 2003 р. про статус громадян третіх країн, які проживають на довготривалій основі[15], Директива Ради 2003/86/ЄС від 22 вересня 2003 р. про право на сімейне возз’єднання[16], Директива 2004/114/ЄС від 13 грудня 2004 р. про умови допуску громадян третіх країн з метою освіти, обміну тими, хто навчається, неоплачуваної професійної підготовки або волонтерської діяльності[17].

Директива 2003/109/ЄС визначає умови надання громадянам третіх країн статусу довгострокового проживаючого, а також умови реалізації ними права на проживання в державах-членах. Директива називає коло осіб, яким може бути наданий цей статус. Держави-члени надають статус довгострокового проживаючого громадянам третіх країн, які постійно проживають на їх території протягом 5 років, володіють достатніми коштами для існування та медичною страховкою. Особа, яка має статус довгострокового проживаючого, має право на проживання в будь-якій іншій державі-члені, якщо це визнано цілями економічної діяльності в якості працівника за наймом або особи вільної професії, професійного навчання або іншими цілями згідно з ст.14 цієї ж Директиви. Держави-члени можуть відмовити громадянину третьої країни в отриманні статусу довгострокового проживаючого з мотивів громадського порядку, суспільної безпеки, а також суспільної охорони здоров’я. Право на проживання в приймаючій державі мають також і члени сім’ї громадянина третьої країни із статусом довгострокового проживаючого. Коло членів його сім’ї визначається Директивою Ради 2003/86/ЄС.

Директива Ради 2003/86/ЄС про право на сімейне возз’єднання вказує, що громадянин третьої країни, який знаходиться на території держави-члена не менше, ніж один рік, має право проживати в ній разом із дітьми до 12 років. Держава-член може розширити це коло осіб, включивши до нього законного члена подружжя (крім випадків полігамного шлюбу), його батьків або батьків його дружини, які знаходяться на їх утриманні, дорослих дітей, які не перебувають у шлюбі, та навіть партнера, який не перебуває у шлюбі.

Директива 2004/114/ЄС регулює статус громадян третіх країн, які бажають навчатися на території будь-якої держави-члена. Ця Директива розрізняє загальні та спеціальні умови допуску. Загальними умовами (ст.6) є: надання дійсного документа на поїздку; якщо особа є неповнолітньою, то необхідно мати дозвіл батьків; наявність медичної страховки; особа не повинна розглядатись як загроза громадському порядку, суспільній безпеці та здоров’ю; докази оплати внесків при розгляді подання, якщо цього вимагає приймаюча країна. Спеціальні умови допуску застосовуються разом із загальними до студентів (ст.7, 8); тих, хто навчається (ст.9); неоплачуваних стажерів (ст.10); волонтерів (ст.11).

Як уже було зазначено, одним із пріоритетних напрямів адаптації законодавства України у сфері праці до законодавства ЄС виступає свобода пересування працівників. Стосовно свободи пересування працівників було видано Указ Президента «Про заходи щодо активізації євроінтеграційного прикордонного співробітництва»[18], ратифіковано Конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів та членів їх сімей[19]. У 2008 р. ратифіковано Угоду між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз[20], однак при цьому необхідно зауважити, що положення даної Угоди не завжди виконувалися країнами ЄС.

Регламент Ради №1612/68 від 15 жовтня 1968 року про вільне пересування трудящих в межах Співтовариства встановлює норми, які дозволяють здійснювати вільне пересування робочої сили в межах Співтовариства і наголошує на необхідності встановлення рівності в правах усіх трудящих-громадян держав-членів Співтовариства. До цих прав повинні бути віднесені такі, як право вибору місця роботи, право на отримання компенсацій, право вільно переміщуватися в межах Співтовариства для здійснення оплачуваної діяльності та інші права трудящих. Підкреслюється, що для збереження свободи і гідності право вільного пересування потребує рівності у поводженні в усьому, що стосується здійснення діяльності за чужий рахунок і можливості проживання, і тому воно має бути гарантовано як на папері, так і на ділі. Відповідно до Директиви Ради №68/360 від 15 жовтня 1968 року про відміну обмежень на пересування і перебування трудящих, які є громадянами держав-членів Співтовариства, і членів їх сімей у межах Співтовариства держави-члени Співтовариства скасували обмеження на пересування і перебування у межах Співтовариства громадян інших країн ЄС, а також членів їх сімей, до яких застосовується Регламент №1612/68.

Згідно з законодавством України, іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений строк, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого дозволу на працевлаштування. Без дозволу здійснюється працевлаштування іноземців, найманих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), які визначено угодою про розподіл продукції. Дозвіл іноземцям на працевлаштування оформляється і видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або за його дорученням відповідними центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя для роботи на підприємстві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за спеціальністю) відповідно до Порядку оформлення іноземцям і особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028. Такий підхід до працевлаштування іноземців суперечить принципам ринкової економіки, в умовах якої є неприйнятним ставити угоду між роботодавцем і працівником у залежність від дозволу центру зайнятості. Законодавство України у питанні працевлаштування іноземних громадян суперечить положенню трудового права ЄС, що стосується усунення особливого порядку укладення трудових договорів із іноземцями у світлі реалізації принципу неприпустимості дискримінації між працівниками країни, що приймає та трудящими Співтовариства; та потребує зміни.

Дата добавления: 2015-05-10