Поняття цивільного права, цивільного інтересу тацивільного обов'язку

У попередніх главах підручника вже йшлося про цивільне право як галузь національного права. Разом з тим, згадувалися й цивільні права та обов'язки як елементи цивільних правовідносин. Оскільки у цивілістиці традиційно має місце вживання обох термінів, тут і далі цивільне право, котре належить учаснику цивільних відносин, буде позначатися як "цивільне право у суб'єктивному сенсі" або як "суб'єктивне цивільне право".

Отже, цивільне право як суб'єктивна категорія — це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної по­ведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають, зокрема, у такому:

1) правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ;

2) правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може пере­даватися іншій особі;

3) правоздатність є невід'ємною властивістю учасника цивільних відносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиня­ється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою наяв­ність цивільного права означає для уповноваженої особи:

1) можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;

3) можливість отримати захист порушеного права за Допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право влас­ності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому у здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позо­вом про усунення перешкод в здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство вико­ристовує також поняття "цивільний інтерес".

Цивільний інтерес це об'єкти цивільних прав, блага, прагнен­ня особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подаль­шого задоволення боргових вимог.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосування санкцій, передбаче­них законом або договором. Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій для уникнення застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, гуртожитком. Непряма за­борона має місце у разі, коли вона випливає з самої суті відносин. Наприклад, право власності породжує обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма заборона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворю- ючим юридичним фактом.

§ 2. Здійснення цивільних прав

Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права.

Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).

Розглядаючи питання здійснення цивільних прав, слід врахову­вати декілька принципово важливих положень.

По-перше, уповноважена особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, тобто сама вирішує, здійснювати чи не здійснювати право, що їй належить, визначаючи при цьому строк, порядок, характер дій, що вчиняються нею для здійснення права. Вона ж вирішує, чи відмовитися їй від цих прав. Наприклад, спад­коємець може здійснити своє право на прийняття спадщини протягом 6 місяців після його відкриття, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори або здійснивши дії, які свідчать про те, що пін прийняв спадщину. Однак, його не можна примусити прийняти спадщину. Його також не можна примусити прийняти спадщину протягом більш короткого строку, наприклад, через один місяць після того, як відкриється спадщина, тощо.

По-друге, деякі суб'єктивні цивільні права можуть одночасно бути і цивільними обов'язками. Наприклад, особа, що є власником будинку — пам'ятки архітектури або історії, не тільки має право здійснювати своє право власності, але і, як власник, зобов'язана вживати заходів до забезпечення збереження цього будинку, його ремонту, утримання тощо. В таких випадках до уповноваженої (і водночас — зобов'язаної) особи може бути пред'явлена вимога про здійснення права (реалізації права — обов'язку).

Способи здійснення цивільних прав можуть бути різними.

Так, їх розрізняють залежно від того, за допомогою якого виду дій — юридичних або фактичних — реалізуються права.

Юридичні дії полягають, як правило, у здійсненні правочинів — двосторонніх чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх (складання заповіту, видача довіреності).

Фактичні дії являють собою юридично значущі вчинки. Наприк­лад, використання автомобіля його власником, вживання продуктів тощо.

Залежно від суб'єктного складу відносин, пов'язаних з реаліза­цією прав, розрізняють активні (позитивні) дії уповноваженого суб'єкта (наприклад, при реалізації правомочностей власника) і його вимоги про виконання певних дій, що адресовані до зобов'язаного суб'єкта (вимога кредитора про повернення боргу у договорі по­зики).

При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозрив­но пов'язане з виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не заважати йому ко­ристуватися речами, розпоряджатися ними. В зобов'язальних від­носинах праву кредитора вимагати певної поведінки від боржника відповідає обов'язок останнього виконати ці вимоги, здійснити певні дії.

У більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так і через представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий характер, реалізувати певні права може тільки уповноважена особа. Наприклад, реалізувати право на видачу дові­реності або складання заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями можна реалізувати право на укладання шлюбу, ос­кільки чинне законодавство не передбачає його реєстрацію через представника.

Суб'єктивне цивільне право може бути передане іншій особі. Наприклад, право власності може бути передане за договором купівлі-продажу, право вимагати виконання зобов'язання може бути передане шляхом поступки права вимоги (цесії).

Крім того, суб'єктивне право може перейти до іншої особи в порядку правонаступництва незалежно від волі уповноваженої особи. Наприклад, у разі відсутності заповіту застосовуються правила про спадкування згідно із законом — правонаступниками померлого стають його спадкоємці за законом. При цьому в таких випадках має місце універсальне правонаступництво, тобто до спадкоємців переходять не тільки права, але й обов'язки спадкодавця.

Гарантіями права особи на вільне здійснення нею цивільного права є:

1) презумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, доки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити суть права, до­цільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність" має тлумачитися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" — як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права;

2) положення, відповідно до якого нездійснення особою свого цивільного права не є підставою дія припинення цього права, крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК). Хоча особа може ставитися до свого цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що хтось може вирішувати за неї питання про недо­цільність її володіння цим правом. Винятки складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення.

Слід звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 12 ЦК вживається термін "закон", а не "акти законодавства". Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у підзаконних норма­тивних актах.

Спеціальні правила встановлені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести "непотріб­ність" для неї такого права, ясно відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформлення права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього від­мова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного за­конодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права, так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути "безадресною", якщо особа має на меті позбавитися свого права. Разом з тим, допускається не лише підмова від майнового права, а й передача його іншій особі за від- и кітним чи безвідплатним договором (крім випадків, встановле­них: законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати від­мову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає В тому, що при відмові від права немає наступництва і право як іаке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно іберігається як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

§ 3. Межі здійснення цивільних прав

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктив­них прав виражена у ст. 68 Конституції, яка передбачає, що кожний зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції, яка встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст. 13 ЦК — здійснення його має відбуватися у межах, встановлених договором абсГактами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки не­дотримання цієї вимоги. Але, очевидно, з метою загострити увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізу­ючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору, при визначенні вимог до здійснення права його положення фак­тично прирівнюються до норми права.

Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'яза­на утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина 3 ст. 13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зло­вживання правом в інших формах. Вказана норма забороняє зловжи­ванням правом, розрізняючи два види останнього:!) навмисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у рамках загального дозволеного типу поведінки щодо такого права.

Зловживання правом як і будь-яке правопорушення тягне засто­сування санкції. Загальна санкція вміщена у ст. 16 ЦК, яка передба­чає відмову в охороні неналежно здійснюваного права. Це положен­ня стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах глави 82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися "моральних засад суспільства". Як зазначалося вище, поняття "моральні засади суспільства" є продуктом звичаєвого права. Це — сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивіль­ного законодавства. Категорія "моральні засади суспільства" охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспіль­стві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Консти­туції та інших законодавчих актах.

Положення ч. 5 ст. 13 ЦК, яким встановлено, що не допуска­ється використання цивільних прав з метою неправомірного обме­ження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяль­ності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загаль­ним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч. 6 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені за­коном. Такими наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги шодо відповідності поведінки упов­новаженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; врахування публічного інтересу І мораль­них засад суспільства; відсутність зловживання правом.

Дата добавления: 2015-05-31