Варто звернути увагу на те, що згідно зі ст. 262 ЦК заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності

Законом можуть бути встановлені й інші винятки із загальних правил, встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.

1а звичай, перебіг позовної давності є процесом безперервним, ■'так протягом цього часу можуть виникнути обставини, що і рсшкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для лиипення (призупинення), переривання або відновлення позовної ичіості.

Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, нроіягом якого діють обставини, передбачені законом, не зарахо- і:\(іься в строк позовної давності. Тобто, враховується тільки час, По минув до і після зупинення позовної давності.

Згідно зі ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (непереборна спла). Такою по­пе ю може бути стихійне лихо (землетрус) або соціальні явища (є і райки тощо);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений г.ідносно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язан­нями в цілому. На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини. (У цьому випадку позовна іавність зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого законодавчого акту на якийсь, як правило, визначений час або до прийняття іншого нормативного акту, шо регулює відповідні відносини);

4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних і цл України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН). Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебіг строку позовної давності.

Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення позовної давності тільки у відносинах, в яких хоча б однією зі сторін г фізична особа. Що стосується відносин між юридичними осо­бами, то для них підставами зупинення позовної давності можуть бути лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону та пішого нормативного акту.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується і урахуванням часу, шо минув до його зупинення.

Варто звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 р., який передбачав, що обставини, які тягнуть зупинення позовної давності, мають настати або продовжуватися в останні 6 місяців її перебігу, ЦК 2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто, зазначені в е і. 263 ЦК обставини можуть виникнути в будь-який момент пере­бігу позовної давності, і це не впливає на визнання їх підставами зупинення позовної давності.

Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув ло настання обставини, з якою закон пов'язує пере­ривання, не зараховується в позовну давність, і її перебіг після пере­ривання починається спочатку. Обставини, шо переривають перебіг позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.

Згідно зі ст. 264 ЦК. перебіг строку позовної давності перери­вається:

1) вчиненням особою дії, шо свідчить визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо;

2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;

3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається судом без розгляду, що, в свою чергу, не зупиняє перебіг позовної давності (ст. 265 ЦК).

Проте якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кри­мінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без роз­гляду, не зараховуй гься до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою 6 місяців, вона подовжується до 6 місяців (ч. 2 ст. 265 ЦК).

Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права. Разом з тим ст. 267 ЦК передбачає низку нових положень, спрямо­ваних на більш повний захист особи, чиї цивільні права порушені.

Вони полягають, зокрема, в такому:

1) особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності;

2) заява про захист цивільного права або інтересу має бути прий­нята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності;

3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення;

4) якщо суд визнає поважними причини пропущений позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмо­ви у позові лише тоді, коли про її застосування заявлено стороною у спорі, і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.

Оскільки позовна давність щодо головних та додаткових вимог обчислюється щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що щодо головної вимоги позовна давність не пропущена, тоді як «иаїкова вимога (про стягнення неустойки, накладення стягнен­ім на заставлене майно тощо) погашається спливом позовної і.івності. Однак, якщо позовна давність пропущена щодо головної вимоги, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги (її. 266 ЦК).

Додатковою гарантією для осіб, чиє цивільне право чи інтерес порушені, є встановлення у ст. 268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність. Зокрема, позовна давність не по­ширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу (наприклад, за договором банківського вкладу (депо- шту) - ст. 1058 ЦК);

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (наприклад, ст.ст. 1162, 1166, 1168 ЦК);

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким по­рушено його право власності або інше речове право (ст. 393 ЦК);

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) — ст. 979 ЦК.

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здій­снює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Наведений перелік згідно з ч. 2 ст. 268 ЦК не має вичерпного характеру, а, отже, інші випадки можуть бути передбачені зако­ном. При встановленні цього переліку ЦК виходить зі специфіки певних правовідносин, оскільки предметом захисту тут, як прави­ло, є право, яке не обмежене в часі.

Згідно з пунктами 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, вста­новлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Додаткова література:

1. Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Харків, 2004 (20 с.).

2. Б'шоусов Ю.В. Захист цивільних прав та інтересів: питання теорії, юрисдикції та завершеності // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наук, праць. — Вип. 23. — Одеса, 2004. — С. 41—45.

3. Вахонсва Т.М. Строки (терміни) у цивільному праві. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2005 (18 е.).

4. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. — М., 2000 (411 е.).

5. Кобецька II. Р. Особливості форм захисту корпоративних прав // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наук, праць. — Вип. 23. - Одеса, 2004. - С. 84-88.

6. Лапач В.А. Субъективные гражданские права и основания их возникновения // Журнал российского права. — 2001. — № 10. — С. 90-106.

7. Ткачук А.Л., Дрішлюк А.І. Цивільно-правовий захист охо- ронюваних законом інтересів // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наук, праць. — Вип. 23. — Одеса, 2004. — С. 118—124; Азімов Ч.Н. Здійснення самозахисту в цивільному праві // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 2. — С. 135—141.

Глава 12 Правочини

§ 1. Поняття і ознаки правочину.

§ 2. Види правочинів.

§ 3. Форми правочинів.

§ 4. Тлумачення змісту правочину.

§ 5. Відмова від правочину.

§ 6. Недійсність правочинів.

§ 7. Правові наслідки недійсності правочину.

§ 8. Окремі види недійсних правочинів.

8.1. Правочини з дефектами суб'єктного складу.

8.2. Правочини з дефектами волі.

8.3. Правочини з дефектами форми.

8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення.

§ 1. Поняття і ознаки правочину

Легальне визначення правочину дається у ст. 202 ЦК, яка перед­бачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак, це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, щодо того, хто може вчиняти правочини. У ст. 202 ЦК сказано, що правочини можуть вчиняти "особи". Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК "особами" іменуються лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти право­чини можуть лише вони.

Проте ч. 2 ст. 2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних від­носин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка і (мім, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти щ о пчпого права. Причому згідно зі ст.ст. 167—168 зазначені суб'єк-; и публічного права діють у цивільних відносинах нарівні з іншими ^'тлі. пиками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони млннь право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

З наведених міркувань при визначенні поняття правочину треба нести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином.

Тут варто враховувати, що положення ч. 1 ст. 202 ЦК стосовно не о. що 11 ра почин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну іию припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поши­рювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правопідносин. При ньому пін може бути водночас підставою і припинення одних право­відносин, і виникнення або зміни інших. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення дого­вору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) правочини є вольопими актами, спрямованими на досягнен­ня пепного правового результату. Цим правочини відрізняються від іакого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивіль­ного права;

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим нони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи суб'єктами публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виник­нення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як іелікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення ре­гулятивних відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, іміну, припинення цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізня­ються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спе­ціально на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних право­відносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони від­різняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нероз­ривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичної особи мож­ні пості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих є питання про місце вчинення иравочинів.

Закон розрізняє дна шляхи визначення місця вчинення правочи- ну: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлен­ня місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Проте слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст. 207—210 ЦК). Відповідно, форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити місце вчинення правочину в простій письмовій формі, хіба що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може визначатися, зважаючи на зміст правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвід­чена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (ст. 245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247— 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (догово­ру) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма перед­бачає, що договір є укладеним за місцем проживання фізичної особи (ст. 29) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 93), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (ст. 647 ЦК).

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення право­чину, який підлягає державній реєстрації, у випадку, коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскіль­ки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення, чи місце проживання фізичної особи, чи місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до такої реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи повинні вра­ховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені у ст.ст. 12, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст.ст. 30—32. 34—39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єк- ів) правочину (ч. З ст. 203). Наявність правочину свідчить про

ідність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкту (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину форму­валася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ПК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове (отримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203). Порушен­ня вимог шодо форми правочину тягне визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст. 218—220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовле­ні ним (ч. 5 ст. 203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездат­них дітей (ч. 6 ст. 203); правочини, зазначені у ч. І ст. 71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль­ника й дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться в окремих нормах актів цивільного законодавства, вони також охоплюються поняттям вимог чинності (умов дійсності) правочину, а їх порушення тягне визнання право­чину недійсним (наприклад, ст. 224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє право­мірно. Як зазначено у ст. 204 ЦК, правочин є правомірним, якщо ного недійсність прямо не встановлено законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину с визначальний принцип приватного права "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та ро­зумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припус­кається, що суб'єкт цивільного права, реалізуючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного іаконодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин неправомірний і не створює право­вих наслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий право­чин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укла­дений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК);'

2) визнання неправомірності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або у момент укладення правочину по­рушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може оспорити одна зі сторін або інша заінтересована особа, а, відтак, правочин може бути визна­ний судом недійсним.

Однак, варто Звернути увагу на те, що суд може визнати право­чин недійсним на підставах, встановлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спрос­тована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст.ст. 222, 223, 225 ЦК та ін.), або випливати з правил ст. 13 ЦК про межі здійснення иивіль- них прав.

Дата добавления: 2015-05-31