Правочини з дефектами форми

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх лій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставина­ми: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тошо.

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, за якого людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіоло­гічних процесів в організмі або інших хворобливих явиш не може розуміти значення своїх дій або керувати ними.Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодовста­новлення, припинення цивільних прав і обов'язків.

Разом з тим, ст. 227 ЦК переноси і ь обмеження у іншу площину. Ге пер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочипу або правочинів певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліиензійнии правочин). може бути визнаний судом недійсним. При цьому наяв­ність вини учасників правочину значення не має.

Разом з тим, правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, або шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного), або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (ст. 221 ЦК).

Наслідки, передбачені ст. 216 ЦК.

У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочи­ну. Цс від її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчем­ними (ст. 226 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу будь-якого правочину, вчинено­го недієздатною фізичною особою, за умов, що: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу, опікун зобов'яза­ний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізич­ною особою за цим правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню право­чину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте у випадку, коли опікун доведе від­сутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дііі.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. ГІри цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, що регулює відповідні правовідносини, продов­жує традицію обмеження так званих "позастатутних правочинів", передбачених ст. 50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визна­чаються її статутом або загалі,ним положенням про юридичні особи певного виду. Гіравочини, вчинені за цими межами, визнавалися і іедійсними.

Однією зі сторін такого недійсного правочипу завжди є юри­дична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція, Додаткові наслідки визнання безліиен- зійного правочину недійсним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензій- ним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення в оману може бути лише свідомим.

8.2. Правочини з дефектами волі

Стан, за якого особа не усвідомлює сгюїх дій, може мати одну з З форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається, але водночас не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).

Такий прапочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, котра у момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч. 2 ст. 225 ЦК передба­чає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укла­дення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, врахову­ючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так і інші докази, котрі підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого особа не могла усві­домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові. Основним наслідком є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.

Помилка — не спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце.

Як роз'ясняв Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття сторо­ною суб'єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкрет­них обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істот­ною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка і вого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб 1 ото.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помили­шся (проявила недбальство), то вона зобов'язана відшкодувати іругій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необереж­ною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій стороні, що помилилася, завдані їй збитки.

Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав га обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має місце тоді, коли сторона право­чину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їхнє існування. Отже, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.

Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція. Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, котра встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку зі вчиненням цього правочину (ст.ст. 22, 23 ЦК).

ГІравочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася не вільно. Насильство — це психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому не обов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну школу, що завдані у зв'язку з вчиненням цього право- чину (ст.ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства ско­ристалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою під впливом тяжких для неї обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст. 233 ЦК).

Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого право­чину недійсним, необхідна наявність 2 умов:

І) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання пред­метів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, але і становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює 2 моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквіва- лентність передачі майна (наприклад, квартира продана за половину її реальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Чи був ініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторона правочину, значення не має.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є дво­стороння реституція. Додаткові наслідки полягають в тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і мораль­ну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22', 23 ЦК).

Згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми

правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його не­дійсність, крім випадків, встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо "простої" письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбаче­ний наслідок у вигляді визнання правочину недійсним у разі не­додержання письмової форми.

Але порушення простої письмової скорми все ж таки тягне певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, рішення суду не може ґрунтува­тися на показаннях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може ґрунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших аналогічних доказах.

Для деяких видів прнвочинів спеціальним законом може перед- оачатися недійсність у разі недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК гіравочин щодо забезпечення вико­нання зобов'язання (неустоііка, порука, застава та ін.), вчинений і і недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Отже для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте із цього правила, у свою чергу, існує виняток. Якщо такий гіравочин укладений усно, і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прий­няття виконання, такті гіравочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнула в усній формі. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав ного повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Але суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) під- і всрджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов'язки у цих правовідносинах.

Стаття 219 та 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатосто­роннього правочину (договору).

У разі недотримання обов'язкової нотаріальної форми односторон­нього правочину (заповіту, довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми, довіреності, яка видається в порядку передоручення тощо), такий правочин є нікчемним.

Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішен­ням. Частина 2 ст. 219 ЦК передбачає, що суд може визнати такий правочин дійсним за таких умов: а) якщо буде встановлено, шо він відповідав справжній волі особи, яка ііого вчинила; б) якщо нота­ріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним суд також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріальному посвідченню і чи не містить цей правочин якихось умов, що супе­речать закону (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").

Недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: сторона договору повер­тає іншій стороні усе отримане за таким договором, а у разі неможливості повернути отримане у натурі — відшкодовує його вартість у грошовій формі (ч. 1 ст. 216 ЦК).

Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовле­ність підтверджу«: гься письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч. 2 ст. 220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрвне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.

При визнанні договору дійсним суд має перевірити, чи підтягає цей договір нотаріальному [(освідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить цей договір протиправних умов (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову прак­тику в справах про визнання угод недійсними").

8.4. ІІравочини з дефектами змісту та порядку укладення

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представ­ника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій суті представництва (ст. 237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову с: І) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представ­ництва (це випливає з ч. 2 ст. 232 ЦК, де йдеться про "довірителя", тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зло­вмисної домовленості представника однієї сторони з другою сторо­ною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учас­ники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ст.ст. 22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фі­зичної або юридичної особи, держаки, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: "правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення..." можна зробити висновок, що вина має враховуватися. Вона виявляється у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такай правочин. При цьому немає значення, чи такий намір був у однієї сторони право- чину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, в чому конкретно проявлялалася спрямованість правочпну на порушен­ня публічного порядку.

Варто звернути увагу на зміну в підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним внаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (ст. 216 ЦК).

Ознаками фіктивного правочину (ч. І ст. 234 ЦК) є: І) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обу­мовлювалися у цьому правочині. Тобто, має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фіктивне дарування майна—- без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди є законним, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сто­рони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст. 22, 23, 216 ЦК.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тут завжди має місце укладення 2 правочинів: 1) реального правочи­ну, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) право­чину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин з видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юри­дичних наслідків не створює.

Реальним (прихованим) правочин може бути дійсним або недій­сним. Якщо правочин, якип сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами щодо гіравочину, якиІ! вони мали на увазі. Якщо правочин, Який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслід­ків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст. 216 ЦК).

Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування: опікун, зокрема, не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного; видава­ти письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житло­вого будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких право­чинів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст 71 ЦК).

Якщо один зі вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу органу опіки та піклування, він вважається нікчемним, після чого настає двостороння реституція.

На вимогу заінтересованої особи такий правочин -може бути визнаний судом дійсним, якшо буде встановлено, що він відпо­відає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою вста­новлено опіку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; пік­лувальник, який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.

Додаткова література:

1. Безклубии І.Л. Банківські правочини: цивільно-правові проб­леми. Монографія. — К,, 2005 (378 с.).

2. Жеков В.І. Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Одеса, 2006 (20 с.).

3. Жеков В.І. Порушення моральних засад суспільства як підстава визнання правочину недійсним // Суспільство. Держава. Право. — Вип. 4. — Цивільне право. — Одеса, 2005. — С. 26—30.

4. Жеков В.І. Правочини, шо порушують публічний порядок: до характеристики складу // Науковий часопис "Університетські на­укові записки". — 2005. - № 3. - С. 129-132.

5. Кучер В. Особливості визначення правочину таким, що по­рушує публічний порядок // Право України. -- 2003. — № 12. — С. 106-ПО.

6. Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. (Очерки теории, фи- юсофии и психологии права). Душанбе, 1983 (256 е.).

7. Фролов В.Д. Цивільний кодекс України: Правові наслідки \ кладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. (.168-188.

8. Хатшок Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки. Авторе­ферат дис.... канд. юрид. наук. — К., 2003 (20 с.).

9. Хатшок Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. — Вип. і 1. - К., 2001. - С. 283-289.

(0. Хатпюк Н. Юридична природа фіктивних та удаваних право- чинів // Право України. - 2004. - № 4. — С. 37—41.

Глава ІЗ Представництво

§ і. Поняття представництва.

§ 2. Підстави виникнення та види представництва.

§ 3. Склад правовідносин представництва.

§ 4. Передоручення.

§ 5. Представництво за довіреністю.

§ 6. Представництво з перевищенням повноважень.

§ 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб.

§ 1. Поняття представництва

У найзагальнішому вигляді представництвом є використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав і обов'язків та за­хисту прав інших осіб.

За допомогою представництва створюються додаткові можливос­ті дчя здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктив­них прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права.

У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.

Загалом підходи до визначення суті представництва можуть роз­глядатися з позицій 2 основних концепцій: концепції "дії" і концепції "правового відношення".

Концепція "дії" свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961 — 1964 рр.

Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридич­них дій один ю особою (представником), що діє у межах повнова­ження від імені іншої особи — того, кого вона представляє. Іншими словами, представництво з'являється і має місце тоді, коли пред­ставник здійснює певну діяльність від імені іншої особи^[24].

Але цього недостатньо для з'ясування юридичної суті представ­ництва Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму пред­ставництва, його прояви, а не про його зміст.

Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають пред­ставництво як правове відношення, в силу якого правомірні юридич­ні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для остан­нього цивільні права і обов'язки^[25].

Така позиція знайшла підтримку й у ЦК.

Згідно зі ст 237 ЦК представництво — це правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають 2 різно­види:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи;

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внугрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин. вчинений представником, безпо­середньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК). Власне у цьому полягає суть зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, під­ставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки у особи, котру представляють, виника­ють автоматично і не потребують вчинення нею додаткових дій на підтвердження того, шо вона приймає наслідки правочину, вчине­ного представником.

У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається спе­цифіка представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представ­ник мав відповідні повноваження, котрими визначається зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю суттю повноваження — це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на аласні позитивні дії. Проте як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Це — право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повно­важення шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здій­снюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Слід враховувати, шо коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений мало­літньому може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчи­няти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Крім того, не допускається укладення через представника право­чину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір до­вічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інте­ресах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона складення правочину представником відносно себе особисто, або підносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприк- іад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Дата добавления: 2015-05-31