Підстави виникнення та види представництва

Право на вчинення дііі від імені іншої особи може грунтувати­ся на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повнова­жень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за за­коном);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності май­на — при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається — за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення право­відносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво — те, що грунтується на волевиявленні представника;

2) обов 'язкове або ("представництво за законом") — представ­ництво на підставі безпосереднього припису закону.

З них найбільш поширеним є представництво на підставі дого­вору. Йому присвячена більшість норм глави 17 ЦК ("Представ­ництво") та значна кількість норм глави 6В ЦК ("Доручення").

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і пред­ставника. Наприклад, адвокат — повірений є представником на під­ставі договору про надання юридичної допомоги.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представ­ництво.

Згідно зі ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного пред­ставництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже і особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнес- дієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представ­ництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування.

І" особливостей здійснення комерційного представництва належать ирі імеі, систематичний характер дій комерційного представника, н ід і ність договору. Крім того, ч. 2 ст. 243 ЦК допускає комерційне тцк іставництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих • mpïn та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа міч иіїно виступає від імені підприємців при укладенні ними дого- горіп у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона Ф>я8Є представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. < ь оба, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику ви­нагороду за вчинення дій, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка їй ісутня, і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок її сплати, особа, яку представляють, оплачує за комер­ційне представництво суму, котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, зроблених ним при виконанні дору­чення. У разі укладення договору від імені кількох підприємців одночасно витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо піше не передбачено угодою сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі юі овору доручення (глава 68 ЦК). Цій договір має визначати обсяг! гаданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть пути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представ­ництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлю­ються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (сг. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій тери- горії інших комерційних представників.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регла­ментується ст. 242 ЦК, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх ді­тей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: закон­не представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спря­мованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклувати­ся про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб тля вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Законними представниками своїх малолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у ЦК, але й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дити­ни), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представ­никами малолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про уси­новлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь- які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інте­ресам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2, 3 ст. 32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК).

Виникнення повноважень у опікуна грунтується на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ні юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опіку­ваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним, Проте вони без дозволу органів опіки і піклу­вання не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Законними представниками своїх членів можуть бути також гро­мадські організації. Наприклад, об'єднання громадян за Законом "Про об'єднання громадян" мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших державних і недержавних організаціях.

§ 3. Склад правовідносин представництва

Як зазначалося вище, до складу правовідносин входять: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин).

При Характеристиці суб'єктів представництва традиційно ви­окремлюють 3 категорії суб'єктів: той, кого представляють, пред­ставник і треті особи.

І Ісрел тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відпо- ьі і мін кожен із згаданих суб'єктів, варто звернути увагу на не дуже ■ м їх словесну конструкцію — "особа, яку представляють", існу-; іннн якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській <т>мінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси іі|ч- іставляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особ- шво у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз і ичпальним терміном — "принципал", відомим ще римському праву. 11"ряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представ­имо іь" або "той, кого представляють".

У літературі зазвичай зазначається., що особою, яку представля­ти, (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права, \ і ому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа не іалежно від наявності дієздатності¹. При цьому іноді уточню- ■ її.®, що можливість бути тим, якого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку².

Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише право- іч пюсин обов'язкового представництва, котрі виникають незалежно віл іюлі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, котре грунтується на воле­виявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності

i рлнсдієздатності, тобто здатності набувати права та обов'язки через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом тільки тих дій, для лиснення яких необхідною є наявність певного рівня власної ги ідатності. Принципал не можна наділити представника більшим "чеягом здатності набувати права і обов'язки, ніж той, що у нього імого. Іншими словами, здатність мати права і обов'язки особи, п.v представляють, як елемент цивільної правоздатності, визна- ' і вся за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довір-

ii відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем) і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил відносно ді~ і і іатності довірителя при укладанні договору доручення (котрий є о тією з головних підстав добровільного представництва), здій-

Днв., наприклад: Советское гражданское право. Учебник: В 2-х т. — Т. 1 / 11.. 1 ред. O.A. Красавчикова. — M., 1985, — С 263; Гражданское право в вопро- ■ и ответах. Учебн. пособие. — Харьков, 2001, — С. 117; Цивільне право '• і |>,пип. Підручник: У 2-х кн. — Кн. 1 / За ред. О.В. Дзери, И.С. Кузнецова!. К.чн>2. - С. 198,

Дин Гражданское право Украины. - Т. 1 / Под ред. A.A. Пушкина. Г- М Самойденко. — Харьков, 1996. — С. 233.

снювати такі договори як довірителі (тих, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.

Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у дієздатності, повинна одержати згоду піклувальника на уповнова­ження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, котрі він має право вчиняти самостійно (ст.ст. 33, 37 ЦК).

Таким чином, хоча для того, щоб у принципалі виникли ті чи інші юридичні наслідки, насамперед, необхідним є волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Разом з тим, у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені згадані вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того, кого представляють.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник — особа, яка здійснює в силу нада­них їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинш (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно з яким представник мас діяти від імені особи, яку представляє, і ст. 239 ЦК, яким передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямовани­ми юридичними діями представника, а тому представником можуть виступати лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлю- вача) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст. 32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представ­ники навіть за наявності згоди на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст. 35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представни­ком обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути пред­ставником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо^!.

'Див., наприклж Гражданское право Украины. — Т. 1 / Лод ред. А.А. Пушки­на, В.М. Самойленко. — Харьков, 1996. — С. 235.

1'Іроіе, в цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного і м.іу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих І миовідноепн. кола тих прав і обов'язків, що мають їхні учасники.

Представниками можуть виступати і фізичні, і юридичні особи.

Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивіль­ної правоздатності та спеціальної цивільної дієздатності юридич­ної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична •<'пі:і. за Винятком тих, що пов'язані з природними властивостями полини. Звідси випливає, що юридична особа може практично в u їх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати пред- ' і івницькі функції так само, як цс може робити фізична особа.

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини Ш і імені і в інтересах того, кого представляє) може виступати будь- ь.піі суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наяв­ність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, котрі виникають внаслідок здійснення представником іа піовідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача гіраво- ■ \\> і кт поеті третьої особи може бути заповнена за рахунок наяв­ності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги),; іійсіповані представником.

Незважаючи на те, що у ст.ст. 237—239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інпіі юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням дору­чення: підготовка та передрук документів, їхня Доставка за певною ч іресою тощо). Тому, з урахуванням цього, об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат них дій, передбачені угодою сторін, яка є підставою виникнення наданих внутрішніх правовідносин представництва.

Г оловним суб'єктивним правом особи, яку представляють (прин­ципала) є право на представництво і захист його інтересів пред- і.івником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних ретіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єк- і іншому праву того, якого представляють, відповідає обов'язок пред- іавника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і прин­ципалом.

Головним суб'єктивним правом представника є надане йому прин­ципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з і реї іми особами.

існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є «об'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок п о! небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб*.

Див.: Цивільне право України •-» Кн. 1 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Куші цо К. 2002. — С 194.

Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати до­віреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні право­відносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їхніх суб'єктів.

При здійсненні представництва (зовнішні відносини) представ­ник зобов'язанні!:

1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності і змісту повноваження.

Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки

дій представника відносно третьої особи безпосередньо на пред­ставника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалі­зації повноваження.

Отже, суть зовнішніх відносин представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно- немайнових зв'язків. Реалізація цих відносин створює можливість реалізації повноваження.

Оскільки внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємо­пов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представля­ють, і третьою особою.

§ 4. Передоручення

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтувати­ся на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передба­чене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передору­чення, але оскільки останнє може мати місце лише за добровіль­ного представництва, то передоручення, як правило, здійснюється

і-ічоч»плачі довіреності представником своєму заміснику. Але і рсдоручення можливе і шляхом внесення змін до договору (до- і.«мі>ру доручення або іншого договору), який є підставою пред- - Міліпцпіа,

Іовіреність, шо видається у порядку передоручення, підлягає

...... іріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на

■ держання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших п 1.1 тежти та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок кицо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в п ні довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному (Жуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК). Строк, н і який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії в» мовної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, чсеить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повнова­ження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за пої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представ­ляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку пред- ілвляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручен­ня, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повно­важення, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається за­мша осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, це не впливає на існування самих відносин представниц- і на. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного" (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

§ 5. Представництво за довіреністю

Представництво, яке Грунтується на договорі, може здій­снюватися за довіреністю.

З визначення довіреності як письмового документу, що вида- і гься однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності:

1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;

3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку представляють.

Представництв© за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, засвідчений печаткою юридичної особи тошо).

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Адже довіреність як документ, що підтверджує повно­важення представника, адресована тим особам, з ким можливе укла­дення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайом­лення з довіреністю існує, передусім, у них.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, розрізняють 2 види довіреностей:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність може видаватися, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій У суді.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнають­ся, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат".

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч. 1 ст. 245 ЦК). Звідси, ніби, випливає, що довіреність на укладення правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі. Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положеннями ч. З ст. 244 ЦК, яка встановлює, що довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі.

<)і же, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути і»н юіо письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне м«ч нілчсння довіреності потрібне, зокрема, для здійснення право- ііміш, нотаріальна форма дчя яких обов'язкова (наприклад, право- ніш; купівлі або продажу жилих будинків).

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 245 ЦК довіреність, що видається у.прядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім чіпіадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, і кінчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли до­віреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально посвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право посвідчувати довіреності, закріплений у сі. 40 Закону "Про нотаріат". Посвідчення довіреностей такими особами регулюється Порядком посвідчення заповітів і дові­реностей, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від!5 червня 1994 р. \<2 419.

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, шо перебу­вають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово- іікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військоно-лікувальних установ;

— довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-учбових закладів, іе немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також дові­реності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено иійснення цих функцій, не може вважатися виданою з дотриман­ням встановленого законом порядку, а, отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомоги і стипендій, грошей з уста­нов банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і носи.точної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаиійною орга­нізацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-проє))ілактичної установи, у якій він зна­ходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК), не потре­бують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і засвідчується ц.-чаїкою цієї організації (ст. 246 ЦК).

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати 3 років. Якщо строк довіреності не вказаний, вона зберігає чинність аж до її припинення (ст.ст. 247, 248 ЦК).

Проте існує спеціальне обмеження строку довіреності, виданої в порядку передоручення — вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

Для того, щоб відлік строку довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотри­мання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність дові­реності як документу, що підтверджує повноваження представника. Тобто вона не мас правового значення ні для сторін відносин добро­вільного представництва, ні для третьої особи.

Згідно з ч. 1 ст. 248 ЦК довіреність припиняється, зокрема, внаслідок закінчення її строку, а стосовно разової довіреності - здійсненням дій представником, на які він уповноважений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'яз­ку з скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї представника (ст. 249). Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати до­віреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером цього правочину.

Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють, у зв'язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено дієздатним або без­вісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Це положення ґрунтується на загальному правилі про те, що і пред­ставником, і особою, яку представляють, можуть бути тільки повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на первісно виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і пере­доручення.

Припинення дії довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала оі'.іреність і згодом скасувала Я, зобов'язана повідомити про ска- і ування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх <н іб, для представництва перед якими була видана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фі іичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний повер­нути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід "не- ілйно", тобто у мінімально коро і кип строк, як тільки з'явиться гака можливість.

Дія довіреності як документу, що підтверджує повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із скасуван­ням її особою, яку представляють (ст. 249 ЦК). Проте ч. 4 ст. 249 ЦК передбачає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впев­неність представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встанов­лення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча у ч. 4 ст. 249 ЦК йдеться про можливість встановлення у зако­ні "права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час", але, очевидно, у цьому випадку мається на увазі не "право" особи, а обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що грунтується на ііого попередній згоді на таке обмеження.

Скасування довіреності тягне припинення повноважень пред­ставника. Разом з тим, скасування довіреності має юридичне зна­чення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були повідомлені про це.

Права і обов'язки щодо третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і його правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася не­сумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку з скасуванням довіреності особою, яку представляють,;іле й внаслідок відмови представника від вчинення дій, які були впзна- чені довіреністю. Відмова від цього права є недійсною. Проте пред­ставник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він пред­ставляє, чи іншим особам (ч. З ст. 250 ЦК).

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіреності, має юридичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були повідомлені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Частина 4 ст. 250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог, про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобі­гання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст. 22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на засадах, встановлених ст. 23 ЦК.

§ 6. Представництво з перевищенням повноважень

Діяльність представника має здійснюватися у межах повноважень. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Перевищення повноваження — це довільне збільшення пред­ставником обсягу права на здійснення правочинів, який встанов­лено вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.

Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у довіль­ній зміні показників, що характеризують кількісну сторону право­чину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або купівельної ціни. Якісне перевищення повно­важень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину; вчинення дій, не передбачених довіреністю.

і врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх мл та їхньої мети, можна виокремити такі види перевищення повноважень:

1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо обсягу останніх;

2)навмисне перевищення повноважень у сподіванні отримати чвалення вчинених дій від особи, яку представляють;

3) навмисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду іля себе.

Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, імінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку пред­ставляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин правових наслідків лля того, кого представляють, не тягне і має бути визнаним недій­сним відповідно до ч. 1 ст. 241. ст.ст. 215, 239 ЦК, У перших двох випадках перевищення повноважень сторони повертаються у первісний стан. У випадку навмисної діяльності з перевищенням повноважень з метою отримані вигоду для себе правочин визнаєть­ся недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і третій особі.

Крім того, за певних обставин (наприклад, у разі зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення право- чину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.

Статті 241 ІДК передбачає 2 варіанти поведінки особи, яку представляють, при представництві з перевищенням повноважень: 1) вона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без повноважень або з переви­щенням повноважень.

Схвалення рій представника можливе в різних формах: 1) схвален­ня шляхом заяви про це; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схва­лення шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своїй юридичній природою схвалення є одностороннім право- чином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представ­ником. У схваленні виражається воля особи, яку представляюл'ь, наділити юридичною силою конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.

Положення ст. 241 ІДК щодо можливості схвалення правочину, укладеного представником з перевищенням повноважень, поши­рюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.

У практиці виникають питання про значення схвалення тим', кого представляют ь. угоди, укладеної з перевищенням повноважень.

Як випливає із тексту ст. 241 ЦК несхвалення такого правочину ніби тяте повну його недійсність. Але такий висновок суперечить ст 217 ЦК. згідно з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин.

Більш коректним здається припущення, ідо той, кого представ­ляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, -- за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною. Якщо самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визна­ється повністю недійсною.

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повно­важень, можуть бути стягнуті з особи, яку він представляв, як без­підставне збагачення за правилами глави 82 ЦК за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

§ 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб

Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки полегшує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забез­печити досягнення бажаного кінцевого економічного і правового результату.

Порівняємо представництво з подібними категоріями, які най­більш часто зустрічаються у цивільному обігу.

Представництво і комісія.

Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво або комісія. З представництвом ці відносини мають чималого спільного: і представник, і комісіонер діють в інтересах іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими на їх здійснення.

Різниця між представництвом та комісією полягає в такому:

1) комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результат його дій настає дія нього самого, хоч і не відображається на його майні. Існування комітента (особи, в інтересах якої вчиняється правочин) для третьої особи юридичного значення не має;

2) оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах приймає права та обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не має значен­ня обсяг повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення.

кс надане йому комітентом. Укладення комісіонером правочину «порушенням вказівок комітента не тягне його недійсності, а лише «інорює право і обов'язок комітента приймати ного на свій рахунок. І їм настання юридичного ефекту представництва суттєвим с знання іреііх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а також наявність та зміст повноваження;

З] виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що до ЯГО обов'язків входить не тільки здійснення правочину, але й його виконання. Виконання представником здійсненого правочину не є обов'язковим.

Дата добавления: 2015-05-31