Персональні засоби захисту права власності

Нарівні з речово-гіравовими позовами існують також персональні засоби захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення з боку певних осіб).

До них належать:

— позови, пов'язані з порушенням права власності при невико­нанні або неналежному виконанні обов'язків за договором;

— позови про відшкодування шкоди, завданої псуванням або знищенням речі;

— позовипро нове р н с ндя_май на. без п ід с тавгш-отр 11 м аного або збереженого за рахунок іншої особи.

Для цих позовів характерним є те. що вимоги особи про захист права власності випливають не з права власності як такого, а грун­туються на відносних правовідносинах і супутніх їм суб'єктивних правах.

У Законі "Про власність" вперше була згадана ще одна група засобів захисту права власності — вимоги до органів державної влади і управління про захист інтересів власника від правомірного або неправомірного втручання. Суть цих засобів полягає в тому, що Тзони спрямовані на забезпечення захисту інтересів власника у випадку їхнього порушення державою або її органами, шо мають владні повноваження (суб'єкти публічного права), а не рівноправні суб'єкти майнових відносин. Тому тут очевидно йдеться не про приватноправовий (цивільно-правовий), а про публічно-правовий захист права власності.

Залежно від характеру порушення інтересів власника держав­ними органами засоби захисту можна розділити на 2 групи:

1) захист інтересів власника при порушенні їх на законних під- є іавах, але з перевищенням владних повноважень (наприклад, при реквізиції; вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться майно, що належить власнику, тощо);

2) захист права власності при неправомірному втручанні. Сюди відносяться відповідальність державних органів за втручання у здій­снення власником його правомочностей (ст. 56), відповідальність державних органів за видання актів, що порушують права власни­ків (ст. 57 Закону "Про власність").

У ЦК другій із названих груп і способам захисту на цей випадок спеціально присвячена ст. 393, котра передбачає можливість визнан­ня незаконним правового акту, шо порушує право власності.

Відповідно до цієї норми правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права влас­ника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Умови подання позову:

1) наявність у позивача права власності на річ;

2) видання суб'єктом публічного права правового акта, що по­рушує права власника (це можуть бути акти індивідуального або нормативного характеру, колегіальні або одноособові);

3) невідповідність виданого акта закону.

Позивачем виступає власник, чиї права порушені правовим актом суб'єкта публічного права. Відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, що видав правовий акт. який не відповідає закону і порушує права власника.

Змістом позову є вимога власника про визнання судом такого акту незаконним та його скасування. Крім того, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати від­новлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (ч. 2 ст. 393 ЦК).

У літературі була висловлена думка, що такі позови можна віднес­ти до негаторних, якщо майно не вибуло з володіння власника^[47].

Проте такий підхід здається недостатньо обгрунтованим, оскільки визначальним фактором тут є особа (суб'єкт публічного права), дії якої є причиною порушення права власності. Саме до неї, незалеж­но від того, чи знаходиться річ у власника, чи ні, і має подаватися позов. Тому за суттю він є персональним.

Ще одним спеціальним випадком надання можливості захисту права власності шляхом подачі "персонального позову" є від­шкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв'язку зі зниженням їх цінності.

Зазначені об'єкти мають певні особливості, а їхня цінність за­лежить від збереження навколишнього середовиша у нормальному стані. Під впливом дії різних факторів земельна ділянка чи житло­вий будинок можуть не тільки погіршитися, але й втратити свої властивості (наприклад, будівництво біля санаторного підприємства екологічно небезпечного об'єкту зводить нанівець лікувальні влас­тивості, на використанні яких базується санаторій) та знецінитися. В результаті власник може втратити повністю чи частково можли­вість користування майном та розпорядження ним, що й зумовило появу спеціальної норми (ст. 394 ЦК), яка спрямована на захист права власності на земельну ділянку, житловий будинок, інші будівлі. Так, власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв'язку зі зниженням ціннос­ті цих об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

Відповідачем тут може бути будь-який суб'єкт, діяльність якого призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності те­риторії, погіршення природних властивостей землі, що в свою чергу вплинуло на зниження цінності зазначеного майна, а, відтак, по­рушило право власності.

Додаткова література:

1. Автаева Н.Е., Волошин Н.П. Гражданско-правовая защита со­циалистической собственности. — М., 1974.

2. Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистичес­кой собственности. — М., 1954.

3. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. — К., 2001.

4. Донцов С.Е. Гражданско-правовые внедоговорные способы защиты социалистической собственности. — М., 1980.

5. Скворцов О.Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практи­ке. - М„ 1998.

6. Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. — Л., 1955.

Підрозділ 2 Інші речові права

Глава 18 Суміжні речоиі права

§ І. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-право- вих інститутів) у законодавстві України.

§ 2. Права на чужі речі. Загальна характеристика прав на чужі речі.

§ 3. Сервітути.

§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сіль­ськогосподарських потреб (емфітевзис).

§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для за­будови (суперфіцій).

§ 6. Володіння і право володіння чужим майном.

6.1. Володіння як самостійне речове право.

6.2. Право володіння чужим майном.

§ 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України

Доля речових прав в історії українського цивільного законо­давства складалася по-різному. На початку XX ст. вони складали достатньо розгалужену систему, що, значною мірою, ґрунтувалася на положеннях римського права (часто у німецькій інтерпретації), і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншеві права, заставу нерухомості тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні й прове­дення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруй­новано підвалини існування речових прав, особливо у галузі земель­них відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР зіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, скоріше — соціально- політичним, ніж правовим, — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного на той час законодавства.

Так, до складу речового права за ЦК 1922 p. належали такі ін­ститути, як право власності, право забудови і право застави.

Поняття права власності вже розглядалося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права за­будови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу PCP 1961 p. були скасовані, і замість цього інституту аналогічні відносини регулювалися в межах земельного права за допомогою інституту землекористу вання. Застава за ЦК 1922 р. за своєю суттю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного за­конодавства 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства 1961 р. і розроблених на його підставі республіканських кодексів, від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності. Поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише в зв'язку з характеристикою речово-лравових засобів захисту і протиставленням їх зобов'язально-правоиим засобам.

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радян­ській цивілістиці та ідеології законодавства, не можна не зазначити, що воно фактично продовжувало існувати в найрізноманітніших інститутах.

Зокрема, радянською цивілістичною думкою були розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління; земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право наймача на користування житлом у будинках державного і громадського фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника житлового будинку тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу PCP і союзних респуб­лік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повно­го господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками та іншими природними об'єктами. Фактично визнавався також ін­ститут володіння. Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України Основи не набрали чинності. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.

Сьогодні існування речового права як такого визнано україн­ською цивілісткою. Поступово вносяться зміни й до актів законо­давства. Зокрема, ст. 4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будов, для сільськогосподарської об­робки тощо.

У проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Його ст. 308 так характеризувала речове право (там воно іменувалося "речевим"): "Речевим визнається право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речевих прав інших управоможених осіб на це майно за винятками, встановленими законом або до­говором".

До речових прав згідно з Проектом належали: право власності, володіння, а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, супер- фіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена і книга З ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння вже розглядається не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (глава 31 ЦК).

Детально концепція суміжних речових прав та особливості їхнього регулювання будуть розглянуті у наступних параграфах під­ручника.

Дата добавления: 2015-05-31