Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав — незаконний володілець

Обидва наведених визначення можуть бути використані для ха­рактеристики віндикаційного позову. У кожному з них є переваги і недоліки. Разом з тим, в обох них відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову — на те, що він може бути застосований тільки для захисту права власності на інди- відуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випли­ває з характеру позову — вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) повинен довести, що саме ця кон­кретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.

Ці ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.

Із врахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК вінди­каційний позов звичайно визначають як позов власника про витребу­вання його майна з чужого незаконного володіння.

Основним речово-правовим засобом захисту права власності є «індикаційний позов, суть якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема, ст. 387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка неза­конно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:

1) він може бути поданий власником або уповноваженою ним особою;

2) зміст позову складає вимога про повернення речі;

3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні);

4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього).

Наприклад, воно може звучати й так: віндикаційний позов — це позов власника, який не володіє, до особи, яка не є власником,;іле володіє. У цьому випадку увага загострюється на втраті власником можливості володіння річчю і перебування її у володінні особи, яка не є власником.

Право на віндикацію належить власнику, який втратив можливість володіння річчю. Нарівні з ним, віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тошо. Титульним власником визнають також юридичну особу, якій майно належить на праві господарського відання або оперативного управління (ст. 48 Закону "Про власність").

Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконною володіння індивідуально-визна­ченої речі та компенсацію шкоди, заподіяної цим власнику. Тому позивач мас право вимагати повернення саме тієї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною, і тому її загибель призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому випадку він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.

Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, чи є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.

Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження. Володілець вважається недобросовісним, якщо знає чи може (повинен) знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.

При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст. 204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, шо набувач навмисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише простої необережності набувача недостатньо для визнання його недобро­совісним, повинні мати місце його намір або груба необережність.

У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилуча­ється в усіх випадках.

Питання про витребування речі у незаконного добросовісного воло­дільця вирішується залежно від того, оплатио чи безоплатно він придбав річ.

Так, за безоплатного набуття майна від особи, яка не мала право його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випад­ках (ч. З ст. 388 ЦК). Адже безоплатний набувач у випадку відібран­ня у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.

Якщо майно придбане добросовісним володільцем відплатно, то можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником.

Зокрема, власник може витребувати таке майно лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Проте майно не може бути витребуване від добросовісного набува­ча, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, право власника на витребування речі і чужого незаконного володіння обмежується в інтересах добросо­вісного відплатного набувача, який придбав річ за вказаних в ч. 2 ст. 388 ЦК обставин.

Добросовісність або недобросовісність незаконного володіль­ця має також істотне значення:

1) у разі необхідності витребування грошей та цінних паперів;

2) при розрахунках у разі повернення речі з чужого незаконного володіння.

Гроші, а також цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК). При цьому не має значення, чи вибуло таке майно від власника з його волі, чи майно надійшло до набувача безвідплатно. Добросовісність набувача вже сама по собі є достатньою підставою для відмови у позові власнику про витребування зазначених речеіі. Іменні цінні папери _можна витребувати віл добросовісного незаконного воло­дільця внаслідок їхньої індивідуалізації. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст. 388 ЦК.

Основні відмінності відповідальності добросовісного та недобро­совісного набувача при розрахунках після витребування майна по­лягають у такому:

а) недобросовісний володілець зобов'язаний повернути або від­шкодувати власнику всі доходи, які він отримав або мав отримати, за весь час володіння річчю.

Добросовісний володілець мусить це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки про виклик до суду (частини 1 та 2 ст. 390 ЦК);

б) добросовісний володілець може залишити за собою зроблені поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження. Під поліпшеннями розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не диктуються необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обгрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.

Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний во­лоділець має право вимагати від власника відшкодування вартості зроблених поліпшень, але не більше за розмір збільшення вартості речі (ч. 4 ст. 390 ЦК).

У зазначеній статті ЦК нічого не говориться про можливість залишення за собою зроблених поліпшень недобросовісним воло­дільцем. У зв'язку з цим існує думка, що залишення йому поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу цих відносин^[46]. Однак таке тлумачен­ня навряд чи відповідає суті зазначених відносин і концепції ЦК.

Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то, очевидно, не було б необхідності включати до ч. 4 ст. 390 ЦК вказівку на те. що таке право < у добросовісного набувача. Достатньо було б просто загальної згадки про існування такого права. Можна зробити висно­вок про те, що це зроблене саме тому, шо недобросовісний володілець такого права не має.

Від поліпшень речі відрізняють так звані "витрати на розкіш". Під такими витратами розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного використання речі (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, встановлення на машину куле­непробивного скла).

Крім того, як добросовісний, так і недобросовісний незаконні володільці майна мають право вимагати від власника компенсації зроблених ними необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч. З ст. 390 ЦК).

Дата добавления: 2015-05-31