Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здій­снюють право управління такою власністю спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізич­ні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК).

Право спїіьної сумісної власності — це спільна власність двох ті»} більше осіб без визначення часток кожного з них у правівіасності.

Підставами припинення права спільної часткової власності може

,іи

1) відчуження частки одним із двох співвласників іншому;

2) відчуження часток всіма співвласниками одному з них;

3) перехід до одного з двох співвласників частки іншого у спад­ щину;

4) реалізація майна, що знаходиться в спільній частковій і. ідсності. При цьому отримана грошова сума розподіляється між ■ швиласниками пропорційно розмірам належних їм часток у праві і цільної часткової власності.

Підставами виникнення права спільної сумісної власності є:

— придбання майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч. З ст. 368 ЦК, ч.). і. 60 СК);

— придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо шше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 17 Закону "Про власність", ч. 4 ст. 368 ЦК);

— придбання майна внаслідок спільної праці громадян, що об 'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ними встановлений режим спільної сумісної власності на придбане внаслідок такої діяльності майно (ст. 17 Закону "Про власність");

— придбання майна особами, що ведуть фермерське госпо- іарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 18 Закону "Про власність", ст. 19 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство");

— передання квартири або будинку, з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону "Про гіриваги- іанію державного житлового фонду");

— домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, що перебуває у їх спільній власності.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здій­снюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження і цільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню гд (або) державнііі реєстрації, має бути висловлена письмово і нота­ріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном. Гіравочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника (ст. 369 ЦК).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності, в тому ж порядку, що встановлений для виділу частки зі спільної часткової власності (ст.ст. 364, 370 ЦК). У цьому разі вважається, шо частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не вста­новлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Так само, як і при спільній частковії! власності, провадиться виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звер­нення стягнення на неї на вимогу кредитора (ст.ст. 366, 371 ЦК), а також поділ майна, що є у спільній сумісній власності. При цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст. 372 ЦК).

§ А. Види права власності залежно від правового режиму

4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)

Особливий режим права власності на землю пояснюється тим, що згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають в тому, що від­повідно до ст. 9 ЦК положення Кодексу застосовуються до врегу­лювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субси- діарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері), встановлюються ЦК.

Основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми глави 27 якого присвячені встанов­ленню засад цивільно-правового режиму землі, яка знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст. 373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку.'іішрюсться на поверхневий (ґрунтовий) шару межах цієї ділянки,.і гай і ні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходять і а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою 1.1 і іибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та ІНШИХ будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призна­ці пня, а також може використовувати на свій розсуд все, що знахо- шться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено ••аконом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч. З ст. 373 ЦК на те, що "власник земельної ділянки мас право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення" містить певну внутрішню суперечність, оскільки йдеться про розсуд, "обмежений цільовим призначенням земельної ті.іянки". Іншими словами, "розсуд" власника є вторинним щодо розсуду" суб'єктів публічної влади, котрі визначають цільове призначення ділянки. Ллє ця суперечність пояснюється необхід­ністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природ­но, тягне певне обмеження права власності. Отже "розсуд власника" гут є категорією приватного права, а "цільове призначення" — кате­горією права публічного.

Вгім, власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх ііях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціати­вою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити її цільове призначення (ч. 2 ст. 20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізич­ні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 374 ЦК, ст. 80 ЗК). Проте, це положення, як випливає з наступних частин ст. 374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільсько- господарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільсько­господарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави га міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомою майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням мід- приємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогоспо­дарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридич­ними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.

Отже повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише вітчизняні учасники цивільних відносин.

Проте й серед них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі загального користування населених пунктів — комунальна власність (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно- заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призна­чення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, есте­тичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначе­них ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам не передаються також у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття вітчизняними суб'єктами права власності на землю встановлені ст. 81 та іншими положеннями ЗК.

Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

— придбання її за цивільно-правовими договорами;

— безоплатної її передачі із земель державної і комунальної власності;

— приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

— прийняття спадщини;

— виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи, засновані вітчизняними фізичними та юридич­ними особами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:

— на підставі їх придбання за цивільно-правовими договорами;

— в результаті внесення земельних ділянок засновниками юри­дичної особи до статутного фонду;

шляхом прийняття спадщини; ■і інших підстав, встановлених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність

і її їм хом:

передачі їм земель державної власності;

примусового відчуження земельних ділянок у власників з ми швів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

- прийняття спадщини;

- придбання за цивільно-правовими договорами; іншими способами, передбаченими законом.

Держава набуває права власності на землю шляхом:

— відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

— придбання за цивільно-правовими договорами;

— прийняття спадщини;

— передачі у власність державі земельних ділянок комунальної в іасності територіальними громадами;

— конфіскації земельної ділянки.

Згідно з ч. 4 ст. 374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.ст. 90 та 91 ЗК, які встановлюють, що влас­ники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських м інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у вста­новленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці іагальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати килі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Разом з тим, землевласники зобов'язані: забезпечувати вико­ристання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав в часників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; і отримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особ- іивостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог ілконодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок і о що.

Хоча права та обов'язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий дім, спеціально регламен- ювані у ЦК.

Зокрема, ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право па її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, ство-, човати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти о\ іівництво на своїй ділянці іншим особам (ст. 375). Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, то власник ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якщо житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.

Дата добавления: 2015-05-31