Користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). 14 страница

Загальні положення щодо права фізичних та юридичних осіб (у тому числі суб'єктів господарювання) на ведення спільної господарської діяльності на умовах, визначених договором про спільну діяльність, містяться у гл. 77 ЦК та ст. 176 ГК. Порядок оподаткування спільної діяльності без створення юридичної особи та суміжні з цим процедури визначаються Законом "Про оподат­кування прибутку підприємств" та прийнятими на його виконання документами (зокрема, Порядком ведення податкового обліку результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від ЗО вересня 2004 р. № 571). Судову практику в справах, пов'язаних із веденням спільної діяльності, узагальнено в роз'яс­ненні Президії Вищого арбітражного суду України від 28 квітня 1995 р. № 02-5/302 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність".

Загальні положення щодо договору про спільну діяльність та його різновидів.

Згідно зі ст. 1130 ЦК за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. За схожим визначенням підпункту 7.7.1 п. 7 ст. 7 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" спільна діяльність без створення юридич­ної особи провадиться на підставі договору про спільну діяльність, що передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досяг­нення спільної господарської мети. На відміну від визначення ЦК, це визначення передбачає обов'язковою ознакою відповідного до­говору об'єднання коштів або майна учасників, а також характер його мети — господарська.

Частина 2 ст. 1130 ЦК вказує на існування 2 різновидів договору про спільну діяльність:

• договір простого товариства (на основі об'єднання вкладів учас­ників);

• договір про спільну діяльність, що не передбачає об'єднання вкладів учасників.

Поняття договору простого товариства.

Згідно з ч. 1 ст. 1132 ЦК за договором простого товариства сторо­ни (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Характеристика договору простого товариства.

1. Учасники договору простого товариства об'єднують свої вкла­ди. Ними, відповідно до ст. 1133 ЦК визнається все те, шо вони вносять у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Тобто, об'єднуються як матеріальні, так і нематеріальні активи учасників.

Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обста­вин. Грошова оцінка вкладів учасників провадиться за погодженням між ними.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві влас­ності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частко­вою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди — у порядку, що встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників щодо ут­римання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.

2. Учасники договору простого товариства спільно діють. Згідно зі ст. 1335 ЦК під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого това­риства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого това­риства. У разі спільного ведення справ для вчинення кожної угоди потрібна згода всіх учасників.

У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти угоди від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.

Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасни­ками за спільною згодою, якщо інше не встановлено договором простого товариства.

Чинне законодавство не обмежує сторони у виборі форми по­рядку ведення спільних справ. Наприклад, сторонами може бути створена рада з числа їх працівників, яка приймає рішення не біль­шістю голосів, а за загальною згодою. Якщо договором про спільну діяльність передбачена така форма ведення спільних справ, то у випадку необхідності укладання договорів для досягнення мети спільної діяльності (договори підряду, оренди, поставки тощо) такі договори укладаються всіма учасниками спільної діяльності або, за їх дорученням, одним з них.

Особливості передбачені ЦК щодо відповідальності учасників договору простого товариства за спільними зобов'язаннями. Так, за ст. 1138 Кодексу якщо договір простого товариства не пов'яза­ний зі здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язання­ми всім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно.

Якщо ж договір простого товариства пов'язаний зі здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповіда­ють солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

3. Метою договору простого товариства є одержання прибутку або інша мета.

Незважаючи на свою назву, предметом договору про спільну ді­яльність, а саме його різновиду — договору простого товариства — виступає не діяльність його сторін, а конкретна мета, що ними була поставлена.

Чинне законодавство не встановлює вичерпного переліку цілей учасників спільної діяльності та її об'єктів. Ним може бути спіль­не будівництво або експлуатація об'єктів. Крім того, на практиці часто зустрічається спільне виробництво певної продукції. Наприк­лад, один учасник спільної діяльності надає свій цех, а інший учас­ник розміщує там своє обладнання та забезпечує його сировиною, і вони разом починають спільне виробництво відповідно до умов договору.

За наведеним вище визначенням Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" спільна мета учасників такої діяльності повинна мати саме господарський характер (бути результатом виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт — ст. 1 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"). Проте, зважаючи на те, що визначення відповідних термінів наводиться у цьому, як і в більшості норма­тивних актів, для цілей цих документів, тобто, у нашому разі — для цілей оподаткування, господарський характер заявленої мети до­говору про спільну діяльність обумовлений саме необхідністю оподаткування відповідних операцій.

Тож навряд чи правомірно обмежувати інститут спільної діяль­ності виключно господарським змістом. Наприклад, підприємства, які розпочали спільний випуск принципово нової і, як здається, конкурентоспроможної продукції, можуть укласти договір простого товариства з метою проведення комплексних рекламних заходів. У договорі встановлюються умови про оплату відеоматеріалів, рекламних буклетів, організації участі у закордонних виставках, за­лучення перекладачів, які є у штаті одного з цих підприємств.

Така спільна діяльність не має ознак господарської, маючи на меті ознайомлення ділових кіл та потенціальних споживачів зі своєю продукцією. Це діяльність на створення сприятливих умов для укладання договорів з іноземними фірмами щодо експорту та залучення інвестицій у разі необхідності розширення виробництва цієї продукції.

Метою договору простого товариства сторони можуть зазначи­ти досягнення, зокрема соціального ефекту (благодійна, наукова, освітня мета)^[88]. На це, зокрема, вказує фраза "інша мета" максималь­но широкого обсягу, що міститься у визначенні договору простого товариства.

Згідно зі ст. 1139 ЦК прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіля­ється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

4. Договори простого товариства є консенсуальними договорами, тобто набирають чинності з моменту досягнення сторонами угоди за всіма істотними умовами. Момент набрання чинності договором не залежить від того, чи зробили учасники свої внески, чи ні.

Відповідно до ст. 1131 ЦК договори про спільну діяльність взагалі і договори простого товариства зокрема укладаються у письмовій формі.

5. Глава 77 ЦК не передбачає обов'язкових реквізитів договору про спільну діяльність, не встановлюючи переліку істотних умов, необхідних для його виконання. До таких роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням дого­ворів про сумісну діяльність" відносить мету договору, порядок та умови ведення спільних справ, види та обсяг внесків кожної зі сторін, умови використання результатів спільної діяльності тощо. Частина 2 ст. 1131 ЦК додатково встановлює, що за домовленістю сторін у договорі про спільну діяльність можуть бути визначені умови щодо координації спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правового статусу виділеного для спільної діяль­ності майна, порядку покриття витрат та збитків учасників, їх участі у результатах спільних дій та інші умови, якщо інше не встановле­но законом про окремі види спільної діяльності.

6. Законодавство встановлює особливості припинення договору простого товариства. Так, згідно зі ст. 1141 ЦК договір простого товариства припиняється у разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обме­ження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасни­ками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учас­ників;

• смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юридичної особи — учасника договору простого товариства, якщо домовле­ністю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);

• відмови учасника від подальшої участі у договорі простого то­вариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якшо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників. Учасник може зробити заяву про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства не пізніш як за 3 місяці до виходу з договору. Учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учас­никам реальних збитків, завданих розірванням договору;

• спливу строку договору простого товариства;

• виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо до­мовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.

У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передба­чено домовленістю сторін.

Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивіду­альними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів.

З моменту припинення договору простого товариства його учас­ники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб.

7. Окремі види спільної діяльності регулюються, поряд з поло­женнями ЦК, відповідними спеціальними актами законодавства. Одним з таких видів є діяльність промислово-фінансових груп, що створюються і діють на підставі Закону України від 21 листопада

1995 р. "Про промислово-фінансові групи в Україні" та Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію про- мислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781.

Відповідно до вказаних нормативних актів головне підприємство і учасники промислово-фінансової групи (ПФГ) укладають Гене­ральну угоду про спільну діяльність для виробництва кінцевої про­дукції, яка підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України. Істотними умовами Генеральної угоди є:

• назва ПФГ;

• перелік затверджених у встановленому законодавством поряд­ку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ (див., зокрема, постанову Кабінету Міністрів України від 29 лютого

1996 р. № 249 "Про заходи щодо реалізації програм вітчизняного літакобудування");

• визначення головного підприємства ПФГ;

• кандидатура президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади;

• перелік учасників ПФГ;

• перелік кінцевої продукції ПФГ;

• термін дії угоди;

• інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. До моменту прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ у учасників ПФГ відсутні правові підстави вима­гати виконання угоди.

Укладаючи Генеральну угоду, сторони визначають обов'язок кож­ного з учасників ПФГ щодо внесків, необхідних для досягнення мети, за якою створюється ПФГ. Такими внесками можуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання послуг, розробка і забезпечення проектною документацією тощо.

У процесі дії Генеральної угоди кожний з її учасників без згоди інших учасників ПФГ не має права розпоряджатися своєю часткою у спільній власності. З метою реалізації державних програм право розпорядження спільним майном, у тому числі шляхом його від­чуження, має головне підприємство ПФГ, за умови, що це перед­бачено Генеральною угодою.

Частиною 2 ст. 2 Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" передбачено, що право діяти від імені ПФГ має виключ­но головне підприємство ПФГ. Вимоги ст. 1135 ЦК щодо видачі довіреності для ведення спільних справ у цьому разі не застосову­ються (див. лист Вищого арбітражного суду України від 25 червня 1996 р. № 01-8/234 "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні"). За таких обставин Головне підприємство укладає угоди, пов'язані з досягненням мети, з якою створена ПФГ, від власного імені, і саме набуває цивільних прав і несе обов'язки за укладеними угодами.

Згідно з ч. 1 ст. З Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надан­ня йому статусу ПФГ ухвалюється Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затвер­джених законами або постановами Верховної Ради України (див., зокрема, Закон від 11 липня 2001 р. "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки"), і оформлюється постановою.

Виключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ згідно зі ст. 6 Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" здійснюється шляхом прийняття постанови Кабі­нетом Міністрів України. Виключення (вихід) із складу ПФГ голов­ного підприємства ПФГ тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію відповідно до ст. З цього Закону. Отже раніше укладена Генеральна угода про спільну діяльність ПФГ з вироб­ництва кінцевої продукції втрачає юридичну силу з моменту вине­сення Кабінетом Міністрів України постанови про виключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ. Знов укладена Генеральна угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про нову реєстрацію ПФГ.

Вирішення питань, пов'язаних із створенням (реєстрацією), реорганізацією та ліквідацією ПФГ, Законом віднесено до компе­тенції Кабінету Міністрів України. Тому пов'язані з цим спори господарським судам непідвідомчі (див. лист Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні").

Додаткова література:

1. Заіка 10.0. Українське цивільне право. Навч. посібник. — К., 2005 (312 с.).

2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. O.B. Дзери. — К., 1998.

3. Зразки цивільно-правових документів. Науково-практичний посібник / За ред. В.О. Кузнецова. — К., 2006 (768 е.).

4. Интеллектуальная собственность. Основные материалы: В 2 ч. — Ч. 2. — Новосибирск, 1993 (157 е.).

5. Лінет Оуен. Купівля і продаж авторських прав на літературні твори.-К., 1996 (128 е.).

6. Луць В.В. Контракта у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

7. Масляев А.И., Масляев И.А. Договор о совместной деятельнос­ти в советском гражданском праве. — М., 1988.

8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. — К., 2004.

9. Підопригора O.A., Підопригора О.О. Право інтелектуальної влас­ності в Україні. - К., 1998. - С. 334.

10. Підприємницьке право. Підручник / За ред. О.В. Старцева. — К., 2005 (600 с.).

11. Саииахметова H.A. Юридический справочник предпринима­теля: 5-е изд. — Харьков, 2003.

12. Цивільне право України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К., 1999.

13. Цивільне право України. Навч. посібник / За ред. LA. Бірю- кова, Ю.О. Заіки. - К., 2004.

14. Цивільний кодекс України. Коментар. — Харків, 2003.

15. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту ЦК. — К., 2004.

16. Цират А. Франчайзинг и франчайзинговый договор. Учебно- практическое пособие. — К., 2002 (240 е.).

17. Щербина В. Господарське право України. Навч. посібник. — К., 2002.

РОЗДІЛ VI НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 32 Види не договірних зобов'язань

§ 1. Публічна обіцянка винагороди.

§ 2. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її дору­чення.

§ 3. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

§ 4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільно-правові зобов'язання виникають як із договорів, так і з інших правочинів (ст. 11 ЦК) та інших юридичних фактів, в тому числі завдання майнової (моральної) шкоди. Правовідношення, що виникає на підставі, відмінній від договору, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кре­дитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (див., зокрема, ст. 509 ЦК), називається недоговірним. Саме різновидам таких зобов'язань присвячений підрозділ 2 розд. III ЦК.

§ 1. Публічна обіцянка винагороди

Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу.

Згідно зі ст. 1144 ЦК особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інфор­мації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). За своєю юри­дичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім правочином.

Особою, яка публічно обіцяє винагороду, може бути як фізична, так і юридична особа. Відомості про таку особу повинні бути чітко виражені в повідомленні.

З огляду на те, що публічна обіцянка є правочином, вона передбачає існування боржника — особи, що дала обіцянку, та кредитора — особи (осіб), що вчинили відповідні дії. Проте одно­сторонність такого правочину обумовлює специфіку відносин його сторін — кредитор до досягнення відповідного результату не має жодних прав та обов'язків внаслідок прийняття (точніше сприй­няття) публічної обіцянки боржника виплатити винагороду. Боржник також стає зобов'язаним не з моменту оголошення обіцянки, а з моменту досягнення кредитором бажаного результату.

Обіцяючи винагороду (нагороду), особа діє публічно. Частина 2 ст. 1144 ЦК передбачає, що обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. За змістом ст. 1 Закону України від 23 вересня 1997 р. "Про державну підтримку засобів масової ін­формації та соціальний захист журналістів" засобом масової інфор­мації може бути теле- і радіомовна організація, інформаційне агентство, друкований засіб масової інформації тощо. Останнім, в свою чергу, відповідно до Закону України від 16 листопада 1992 р. "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" є періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Обі­цянка винагороди може бути сповіщена не тільки у засобах масової інформації, а й "іншим чином" — тобто, будь-яким способом на вибір особи, яка обіцяє.

Обіцянка повинна бути адресована невизначеному колу осіб; в іншому разі відповідні відносини матимуть договірний характер, наприклад, характер підрядних.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду, зобов'язана виплатити її. Під винагородою розуміються майнові цінності — як гроші, так і будь- які інші речі, що отримуються від юридичних і фізичних осіб, які розмістили обіцянку. Проте така винагорода не повинна бути платою, що зазвичай сплачується за послуги такого роду. Моральне заохочення також не може розглядатися як винагорода.

Форма та розмір винагороди вказуються в сповіщенні публічної обіцянки винагороди; в іншому разі вони визначаються за погоджен­ням сторін, а в разі спору — судом.

Особа обіцяє винагороду за передання їй відповідного результату. Такий результат може досягатися вчиненням дії, яка повинна бути правомірною — передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо. При цьому обіцянка не повинна обмежувати досягнення результату однією особою; вона повинна передбачати випадок, коли такого результату досягнуть 2 чи більше осіб. На відміну від багатьох договорів, в яких має значення виконання умов саме сторонами персонально, при публічній обіцянці значення має лише досягнення результату і, відповідно, з огляду на публічний характер обіцянки — не мають значення особи кредиторів.

Зобов'язання для особи, що публічно обіцяла винагороду, вини­кає не з моменту такої обіцянки, а з моменту досягнення третіми особами бажаного результату. Таким чином, особа, що обіцяє виплатити винагороду, стає зобов'язаною за умови, що виконана дія відповідає результату, за досягнення якого обіцяна винагорода, а також у разі, якщо дія виконана в межах зазначеного в сповіщенні терміну, якщо він був установлений. Якщо строк (термін) виконан­ня завдання не встановлений, обіцянка вважається чинною про­тягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

На обов'язок виплатити нагороду не впливає, чи був досягнутий результат у зв'язку з оголошеною обіцянкою, чи ні. Наприклад, особа, яка знайшла загублену річ, за шо власником оголошена наго­рода, має право на одержання цієї винагороди незалежно від того, чи знала вона про обіцянку, чи ні.

Згідно зі ст. 1145 ЦК у разі публічної обіцянки винагороди завдан­ня, яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необ­меженої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися різними особами. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачу­ється особі, яка виконала завдання першою. Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподі­ляється між ними порівну.

Відповідно до ст. 1147 ЦК особа, яка публічно обіцяла вина­городу, має право змінити завдання та умови надання винагороди. У такому випадку особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкоду­вання понесених нею витрат.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди при­пиняється у разі:

• закінчення строку для передання результату;

• передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно

оголосити про припинення завдання. У цьому разі особа, яка по­несла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу.

Різновидом публічної обіцянки є публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу. Конкурсом в загальному розумінні є форма творчого змагання, яка має на меті виявлення кращих про­позицій, розроблених за критеріями, встановленими засновником конкурсу. Він, як і публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу, є одностороннім правочином із наявністю сторони кре­дитора — учасників конкурсу, які беруть у ньому участь шляхом подання своїх робіт, вчинення певних дій тощо, та боржника — засновника конкурсу, який ці роботи приймає, оцінює досягнуті результати і визначає переможця.

Засновником конкурсу може бути як юридична, так і фізична особа. Конкурс, як і перший різновид публічної обіцянки винаго­роди, оголошується публічно через засоби масової інформації; оголошення про нього може бути зроблено й іншим чином. На відміну від публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, конкурс може відбуватися як у відкритому режимі (без обмежень стосовно його учасників), так і у закритому — винятково серед персональних учасників. Участь у конкурсі може бути об­межена і у випадку його проведення у відкритому режимі, шляхом встановлення кваліфікаційних вимог до учасників або в силу не­можливості взяття у ньому участь у разі, якщо така діяльність не відповідає засновницьким документам учасника.

За ст. 1151 ЦК засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо, не обмежуючись, на відміну від першого різновиду обіцянки вина­городи, вчиненням будь-якої правомірної дії. Внаслідок конкурсу можуть створюватися нові об'єкти: літературні твори, твори образо­творчого та декоративного мистецтва, устаткування тощо. Результа­том конкурсу може бути вчинення дій: вилов найбільшої кількості риби, приготування найкращої страви тощо.

За результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу. Умовами конкурсу може бути обумовлено надання переможцеві лише морального заохо­чення. Нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є однією з істотних умов конкурсу.

Засновник конкурсу має право змінити його умови до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс.

Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, які були понесені нею для підготовки до участі в конкурсі.

Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать. У разі відмови засновника від проведення конкур­су з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результа­ту. Він визначається в порядку, встановленому засновником конкурсу. Результати конкурсу оголошуються в тому ж порядку, в якому його було оголошено і можуть бути оскаржені заінтересова­ною особою до суду.

Оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс, має свої особливості. Згідно зі ст. 1155 ЦК за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяль­ності, які подані на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комі­сія, журі) може прийняти рішення про:

• присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;

• присудження окремих призових місць, якщо їх було встанов­лено декілька, та нагород (премій);

• відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

• присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).

Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу.

Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник конкурсу має право подальшого їх використання за згодою переможця конкурсу. Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з пере­можцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу.

Дата добавления: 2015-05-31