Екологія людини у контексті культурно-політичних метаморфоз Східної Європи 1 страница

Поглянувши на історію людства і сьогодення, робиш висновок,

що на якомусь етапі свого розвитку людина зблудила

і пішла абсолютно хибною дорогою, кінець якої є тупиковим

Упродовж останніх десятиліть постала необхідність говорити про екологію як явище глобальних параметрів. Екологія як природниче поняття вже давно сягнула за межі субстантивних категорій чи територіально окресленого біоценозу та набула загальнолюдського, планетарного масштабу. Більше того, це явище вийшло за межі екології матеріального світу і торкнулось таких феноменів як культура, людина, духовність.

Особливості розвитку сучасних соціально-економічних систем та процесів зумовлюють необхідність формування не лише засадничих правил користування середовищем, у якому живе людина, а й стабільного європейського та світового економічного і культурно-політичного простору. Вони ж спонукають науковців, філософів, культурологів та ін. фахівців й усю міжнародну спільноту поставити питання про екологію людського буття. Як вважають І. Алексєєнко та Л. Кейсевич, сьогодні можна говорити про те, що на сучасному етапі цивілізація знаходиться в глухому куті, і якщо не буде знайдено і реалізовано оптимальний, із найменшими втратами вихід із нього, то загибель суспільства, як і колапс біосфери, настануть із невідворотною закономірністю [33, c. 60].

Проблема екології стала настільки гострою, що її висвітлення має місце в державних установах та є ключовим предметом у діяльності багатьох громадських організацій, ЗМІ тощо. Питання екології не обійшли й діяльність церкви. Зокрема, Папа Римський Бенедикт ХV, Іван Павло ІІ та ін. у своїх енцикліках постійно нагадують людству про закони людського життя та вичерпність природних ресурсів тощо. Так, в енцикліці «Sollicitudo rei socialis» Павло VI констатує, що людство у ставленні до природи підпорядковане не тільки біологічним, а й моральним законам, які не можна безкарно порушувати[88; 90]. Усі кризи, включно із кризою природного середовища, папа Іван Павло ІІ розглядав як наслідок внутрішньої кризи людини – кризи її духовності та моралі, кризи її стосунків з Богом. Екологічна криза, на думку папи, безпосередньо пов’язана з моральним непорядком, що настає внаслідок відвернення людини від Бога. «Коли людина відвертається від плану Творця, вона спричиняє дисгармонію, яка призводить до неминучого зворотного впливу на весь створений порядок. Якщо людина не живе в мирі з Богом, то і сама земля не може мати миру», – констатує понтифік [96].

Сьогодні питання екології є одним із ключових при визначенні політики усіх держав Європейської спільноти, Азійського простору та США. Екологічні вимоги вписані в програмні документи всіх європейських і національних політичних партій. Контроль над екологічними показниками став невід’ємним додатком стратегій та програм ЄС. Наукові програми та технічні розробки провідних країн, таких як США, Китай, Японія та країни Євросоюзу, містять пункт про збереження довкілля та розглядають ступінь шкідливості новітніх технологій і розробок для навколишнього середовища.

Вивчення та формування екології соціального і політичного простору досліджують як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, зокрема: І. Алексєєнко, З. Бауман, Л. Василенко, А. Воронкова, Т. Гардашук, М. Голубець, В. Герасимов, Т. Будякова, Л. Кейсевич, Л. Нагорна, М. Микієвич, Н. Андрусевич, Ю. Шемшученко, Ю. Морозова, М. Ентін, А. Гусєв, М. Шлемкевич та ін.

Прогресивна світова спільнота намагається об’єднатись у пошуках виходу з загальної екологічної кризи, яка з кожним роком поглиблюється і стає все більш драматичною. Вагомим кроком на цьому шляху стала конференція «Довкілля та розвиток» (відома під назвою «Саміт Землі»), організована ООН у 1992 році в Ріо-де-Жанейро, де було закладено основи для початку глобальних проектів із відновлення природного балансу навколишнього середовища. Було прийнято такі стратегічно важливі документи, як: «Декларація про довкілля та розвиток», «Декларація про збереження лісу», «Порядок денний на XXI століття», а також угоди «Про зміну клімату», «Про біологічне різноманіття» та ін. Був підписаний «Кіотський протокол» [76, c. 79–80].

Порушення екологічної рівноваги в масштабах планети часто стає першопричиною зміни клімату та стихійних лих, що призводить не лише до масового зникнення унікальних архаїчних культур та поселень (особливо в країнах Океанії та Південної Америки), але й до постійного збільшення так званих зон «екологічної катастрофи». Однак якщо апелювати до формули «руїна починається в головах», то можна стверджувати, що екологію формують людське мислення та свідомість. Мова йде про те, що стихійні лиха різного масштабу, глобальне потепління, танення полярних шапок і льодовиків, повені, посухи, глобальні ерозії ґрунтів та ін. є не лише природно зумовленими процесами, а найчастіше спричинені людським втручанням у природу. Інноваційні винаходи, що провокують техногенний вплив та навантаження на навколишнє середовище, мають двосторонній зв’язок і, відповідно, руйнівно впливають на людину як на біологічний та соціокультурний вид. У цьому контексті не лише змінюється біологічний та соціальний простір, але й відбувається поступова деформація генетичних структур, «розмивання» та асиміляція як біологічних, так і соціально-історичних культур, «засмічення» та деградація мовно-ментальних середовищ тощо.

І все ж постійне розширення географічного простору людської популяції, що проявляється у надмірній активності людини в напрямку експлуатації живої природи починаючи від морських глибин, шельфів та коралових рифів і закінчуючи космічними зонами, загрожує спотворити навколишнє середовище, у якому не залишиться місця для живої природи. Постійна зміна хімічного, біологічного та ін. складу всієї біосфери землі призводить до трансформації і ноосфери як найбільш організованої (та, водночас, найзагадковішої і абсолютно не дослідженої) оболонки Землі. Сфера розуму, як одна з найвищих стадій розвитку Землі, Космосу і життя, потребує особливої уваги на тому етапі розвитку світу живої природи та людини, коли «культура» набуває такої потужності, що може вплинути і радикально змінити оточуючу дійсність.

Нині існує велика кількість організацій та установ, що намагаються займатися об’єктивним дослідженням і вивченням екологічних проблем. Серед них такі організації як ООН, ВООЗ, ЮНЕСКО, ГРІНПІС, Європейське агентство з навколишнього середовища та багато інших. Окрім організацій, покликаних піклуватися про захист природи, неурядові футурологічні об’єднання науковців, журналістів, бізнесменів тощо звертають увагу на необхідність постановки проблеми екології довкілля, соціуму, людських цінностей, взаємин. Та, окрім цього, існує значна кількість науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, програм та ін., які зосередили потужний інтелектуальний потенціал для вирішення глобальних екологічних проблем.

Представники ряду європейських держав, діячі Римського клубу та ін. доводять необхідність розгляду екологічних явищ з точки зору людини, способу її мислення та використання природних продуктів життєдіяльності. Адже зміна біологічного фону призводить до трансформації генного рівня, що, за словами вчених, може спровокувати виродження (модифікації, переродження) цілої цивілізації. На сьогодні наукою вже виявлено значну кількість різноманітних мутацій, пропорційний відсоток яких у всьому світі продовжує зростати. Скажімо, якщо в 1945 році мутаційні реакції (випадки) не перевищували одного відсотка (0,7%,), то нині вони становлять більше десяти відсотків (12,5%) [65, с. 123].

У зв’язку з процесами глобалізації збільшується кількість техногенних (антропогенних) катастроф, наслідком чого є порушення природних процесів у масштабах всієї планети. Скажімо, екологічна катастрофа в одному кутку земної кулі може призвести до непередбачуваних наслідків в іншому. Про це свідчать періодичні аварії танкерів, навмисний злив у моря та затоки відходів, що містять хімічні речовини. Наслідком цього є загибель окремих видів флори та фауни у цьому регіоні.

Аналізуючи політичні та етнокультурні процеси, що відбуваються у світі, можна відстежити чітку аналогію між світом природи (світом екологічних катастроф) та світом людини (катастрофами у духовній, культурній, політичній, демографічній та ін. сферах). Отже, пряма і безпосередня залежність двох світів, в епіцентрі яких знаходиться людина зі своїм комплексом проблем, а саме світу природи і духовного світу людини, змушує дещо переосмислити факти нашого буття та вибудувати новий формат антиномії «людина – світ».

Перш ніж перейти до розгляду причинно зумовлених ознак деградації екології людського буття, розглянемо методологічні основи та термінологічні засади екології як природничої, так і соціальної, гуманістичних сфер.

З огляду на взаємозалежність світових процесів та організмів необхідне застосування системного підходу у дослідженні природних та соціальних змін. Міждисциплінарність запропонованого предмета дослідження зумовлює компіляцію декількох як загальнофілософських, так і спеціальних методів та методик вивчення екології як соціокультурного явища. Відповідно пізнання екологічного середовища людини, суспільства, культури є складним та багатогранним процесом, що поєднує методи та системи методологій кожної з галузей наук (біології, хімії, медицини, генної інженерії, юриспруденції, соціології, філософії, антропології, культурології тощо). Саме тому підходи до вивчення екології людини носять переважно конвергентний характер.

Суспільство – це система взаємопов’язаних елементів. Воно є цілісним утворенням та наділене здатністю до саморегуляції. Саме тому в основі кожного з методів вивчення екології (людини, культури, соціального простору) повинен бути системний підхід. При розгляді екології як цілісного (поєднання природного і людського) утворення важливо не брати до уваги окремі елементи, факти, складові, а вивчати усі чинники у контексті системних зв’язків та детермінацій. Системна оцінка (аналіз та синтез) дозволяє вибудовувати типології та класифікації тих чи інших закономірностей розвитку та протікання явищ, їх патологій чи деградацій.

Крім того, системний підхід, як один з методів формування наукової парадигми, дає змогу на основі законів та закономірностей, що існують у живій природі, моделювати соціальні процеси, прогнозувати їх кризові та інші фази. Опис причинно-наслідкових зв’язків, змін у межах екологічної системи дає змогу моделювати зразки соціального, політичного, культурного та ін. середовищ як внутрішньо гармонійних та збалансованих.

Таким чином, застосування системного методу як провідного у дослідженні екології (як природничої, так і соціальної) передбачає розгляд об’єкта як сукупності відносин і зв’язків між ними, тобто розгляд об’єкта як елемента системи систем, включаючи можливі ризики, збої, відхилення та аномалії. Це дає змогу чіткіше структурувати проблему, виділити можливі шляхи її еволюції. Крім того, системний метод дозволяє виявити нечітко виражені фактори, що можуть у майбутньому трансформуватись у ключові параметри, наслідком яких будуть фундаментальні зміни усієї оточуючої дійсності.

Розвиваючи вчення про взаємозв’язок організму з навколишнім середовищем, І.П. Павлов стверджував, що організм людини може існувати лише при постійній взаємодії з природою і самовідновлюватись у результаті такої взаємодії. Тривала ізоляція від природного середовища викликає цілий комплекс патологій, наслідком яких є як фізичні, так і психічні, духовні аномалії. Відомий український письменник і громадський діяч Олесь Гончар пов’язував проблеми екології з проблемами мови і культури, з питаннями існування й життєдіяльності українського народу: «Проблеми мови, культури – невіддільні від проблем екологічних…» [61, с. 59].

Тлумачення такої категорії як «екологія людини» експлікує широкий спектр інтерпретацій, що свідчить про глобальність та інтердисциплінарність цього поняття. Термін «екологія» (від грец. ойкос – житло, місцеперебування та логос – наука) запропонований ще у 1866 році німецьким дослідником Е. Геккелем [68, с. 134]. У першій половині ХХ ст. це вже була самостійна галузь знань, яка сформувалась у природничій сфері. Основою її були ідеї англійського природодослідника Чарльза Дарвіна про еволюцію живих систем, зокрема його твердження, теорія боротьби за виживання та теорія природного відбору. Екологія вивчала живі організми, які формують природне середовище та відносини у ньому. Так поступово формувались специфічні закони функціонування екологічної сфери та функціональні правила й призначення кожного з видів, підвидів [79, с. 24–26].

З часу свого виникнення зазначена категорія набула різних форм та інтерпретативних значень, трансформувавшись і в галузі соціальних наук. Загалом формування екології як особливої сфери знань триває й досі. Сучасна екологія – це системна наука, що має багатоярусну структуру, в якій кожен із поверхів спирається на безліч традиційних дисциплін (М.М. Мойсеєв). Специфіка її полягає в тому, що із суто біологічної науки вона перетворилася на цілий цикл знань, увібравши в себе розділи географії, геології, хімії, фізики, соціології, теорії культури, економіки й навіть теології (М.Ф. Реймерс) [96].

Якщо розглядати екологію з філософсько-антропологічної точки зору, то виправданою стає проблематика нової галузі екології – екології людини. Термін «екологія людини» ввійшов у наукову літературу в 1921 році. Проте ще у ХІХ ст. видатний російський фізіолог І.М. Сєченов писав, що зрозуміти людину можна лише в єдності плоті, духу та природи, частиною якої вона є, і майбутнє науки про людину лежить на шляхах об’єднання цих трьох складових. Екологія людини, як комплексна наука, вивчає відносини людини, індивіда і навколишнього середовища. Вона сприяє збереженню і зміцненню здоров’я, розвитку фізичних та психічних можливостей людини [31, с. 37].

Американський еколог Е. Одум визначає екологію людини як екологію біологічного виду homo sapiens і вважає, що екологія людини може розглядатися подібно до екології рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів як розділ біологічної екології [95]. Цієї точки зору дотримується і Г. Білявський, який поділяє екологію залежно від об’єкта досліджень на теоретичну і прикладну [3]. До теоретичної екології належать біоекологічні науки, які є фундаментом екологічної науки, прикладна ж розглядає соціокультурну сферу людини, умови її існування.

Існують і інші погляди на місце екології людини. Так, Г.О. Бачинський (1995) виділяє соціоекологію як наднауку, як окремий напрям, який, на його думку, сформувався на стику медичної географії і гігієни. Він виділяє і екологію людини. М.Ф. Реймерс (1990) та М.І. Хижняк і А.М. Нагорна (1995) виділяють екологію людини в окремий напрям сучасної екології, що містить і «соціоекологію», яка, за їх визначенням, вивчає всю сукупність відносин соціальних груп суспільства з природою.

Згідно з сучасними науковими підходами, екологія людини – це спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, що вивчає медико-біологічні аспекти гармонізації відносин між суспільством та природою [13, c. 98]. За словами російського академіка В.П. Казначеєва, екологія людини – комплексний міждисциплінарний науковий напрям, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, проблеми розвитку народонаселення у процесі цієї взаємодії, проблеми цілеспрямованого керування збереженням та розвитком здоров’я населення, вдосконалення виду homo sapiens [16].

Подібне трактування екології людини охоплює і ряд суміжних, самостійних наукових напрямків, включаючи демографію, економіку, психологію, філософію, політологію, соціологію, економічну географію тощо. Кожна з цих сфер здатна чинити певний зовнішній вплив на людину. Проте наслідки такого впливу визначатимуться внутрішнім змістом людини, її психічною сталістю і фізичним станом, а також умінням черпати енергію з природних джерел. Відповідно до уявлень В. Вернадського, людина – складова частина живої речовини Землі, певного еволюційного типу, нерозривно пов’язана у своєму розвитку й існуванні з усією біосферою нашої планети. Одночасно вона має можливості обміну енергетичними категоріями з навколишнім середовищем, природою, що є недоступним для інших живих істот [11, c. 45–47].

Професор П. Петрова вважає: «На сьогодні ми цілком обґрунтовано можемо сказати, що екологія людини – це не лише міждисциплінарна галузь, конгломерат наук, а й наука про людину минулого, сьогодення та майбутнього. Рішення глобальних людських проблем, зокрема екологічних, можливе лише з урахуванням синтезу знань і колективних зусиль, спрямованих на розв’язання цих проблем» [28, c. 36].

Досліджуючи проблемне поле екології, варто відзначити, що вивчення екології як взаємовідносин рівноцінних складових – людини і природи – не випливає з сучасних постмодерних філософських ідей, а має глибокі історичні корені та ґрунтується на прадавній традиції пізнання природи й еволюції світу. Існування людства завжди базувалось на безперервній взаємодії, постійному обміні речовин та енергії з навколишнім середовищем [31, c. 154]. Останнє, своєю чергою, не перестає забезпечувати нормальну життєдіяльність організму людини, яка з початку періоду ембріонального розвитку до кінця життя контактує з компонентами цього середовища, забезпечуючи власну регенерацію та природовідтворення.

Давньогрецький софіст Протагор вважав даром Єпіметея піклування про те, щоб жоден вид не вимер. У часи Середньовіччя природу охороняли як «ласку, послану Богом» для людського існування. Епоха Відродження з новими відкриттями континентів, книгодрукуванням та появою багатьох філософських течій також вважала природу невід’ємною частиною людського розвитку та відкидала можливість існування людського життя поза природним існуванням. З ускладненням суспільних відносин, збільшенням тиску людини на природу, пов’язаним із розвитком промисловості в XV–XVIII ст., досягнуто значних успіхів у будівництві, техніці, хімії, вивченні й освоєнні Світового океану.

З XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації кількість населення перевищила 3,5 млрд. осіб, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли кризових масштабів.

У 20-ті роки XX ст. під впливом ідей екології та соціологічних досліджень процесів урбанізації вчені почали досліджувати розвиток соціальної екології як системи наукового знання. Для соціології принциповою була ідея К. Маркса про те, що природа – це тіло людини, і вона повинна розумно його використовувати [27]…

Остання половина XX ст. стала періодом активного розвитку атомної енергетики та хімічних технологій. У результаті це призвело до екологічної кризи, яка проявлялась у виснаженні природних ресурсів, забрудненні довкілля, деградації біосфери. Крім цього, очевидними у своїх наслідках стали суперіндустріалізація, суперхімізація, супермілітаризація та суперспоживання. Доречно звернути увагу ще й на той факт, що ХХ ст. на тлі екологічних криз та катастроф інтенсивно та перманентно інсталює і поглиблює духовну кризу людства. Власне остання до кінця ХХ ст. здебільшого залишається поза межами уваги науковців і не розглядається як надактуальне та системне явище.

Початок XXI ст. також є складним і вирішальним періодом в історії людства. Вчені говорять, що це період цивілізаційно негативних факторів, серед яких: занепад людської моралі; зростання бідності, злочинності; підвищення агресивності; поширення хвороб (СНІДу й онкологічних); деградація природи; загострення до критичного рівня конфлікту між техносферою та біосферою. І відбувалося це на тлі Чорнобильської аварії, Фукусіми і багатьох інших антропогенних катастроф, які призвели врешті-решт до глобального потепління, що ставить під загрозу виживання людини як виду. Тут варто згадати і про збільшення народонаселення планети, що значною мірою збільшує навантаження на природу, на біосферу землі.

Людина – це передовсім свідомість, душа, культура. Тому коли людське «его» домінує над природним «еко» і це домінування не контролюється висококультурним, високодисциплінованим та високодуховним началом, то наслідки, безсумнівно, будуть не надто оптимістичними. З огляду на це можна говорити, що «людина стала жертвою природних катастроф», а «природа зазнала катастрофічно руйнівного цунамі під назвою «людина». У цьому контексті доречним буде фокусування уваги на екології культури, оскільки у її сфері формується свідомість людини, її «его» та «еко».

Екологію культури називають одним з універсальних феноменів, здатних синтезувати гуманізацію та екологізацію природних умов задля забезпечення гармонійного функціонування системи «людина – природа – суспільство».

Вчені виробили протилежний антропоцентричному – неантропоцентричний варіант, тобто вчення про універсалістську етику (А. Швейцера), в основу якої покладений принцип благоговіння перед життям. Останній вважав, що не можна визначити, яка з форм життя найбільш цінна і не можна віддавати перевагу одній з них. Всі форми життя рівноцінні. Повага до життя є підставою моралі і критерієм морального вибору [33, c. 61]. Американський філософ Е. Ласло вважає, що нова етика повинна ґрунтуватися на вимогах адаптації людства до навколишнього природного середовища. Така етика може бути створена на основі ідеалу поваги до природних систем. Однією з вимог екологічної етики є турбота про природні умови існування майбутніх поколінь [39, c. 100].

Одним із перших феномен «екології культури» досліджував Д. Лихачов. Власне, він і запропонував розрізняти традиційну біологічну екологію та екологію культури. Біологічна екологія займається охороною та відновленням природного середовища, а культурна – збереженням культурного середовища, пам’яток культури. Обидва ці завдання важливі. Зберігати пам’ятник і ландшафт потрібно разом, а не окремо. Д. Лихачов звертає увагу на те, що втрати пам’яток культури невідновні [42, с. 110].

Екологія культури є базовою системою культурно-антропологічних цінностей, і це є однією зі складових екології особистості, це сприяє формуванню загальнолюдських, етнічних, національних, особистісних доктрин. За словами Д. Лихачова, екологія культури актуалізує культурно-антропологічні цінності, що створюють змістовне наповнення (ядро) культури в системі «людина – природа – суспільство» в аспекті її домінуючих ланцюжків, що репрезентують культурну екосистему, національну «концептосферу», всебічно реалізовану в «культурних текстах» [42, с. 24].

Екологія культури – це матриця формування людини і світу в глобалізованому просторі, що сприяє переходу до ноосфери, уникненню та попередженню деструктивних, антигуманістичних процесів у політичній, воєнній, інформаційній, економічній, технологічній, екологічній, соціальній, культурній та ін. сферах [42, с. 21].

Про нерозривність природних та соціокультурних факторів свідчать філософські концепції Ш. Монтеск’є, П. Сорокіна, Т. Мальтуса та ін. Як кліматичні зміни впливають на народонаселення та зміни в соціальній структурі суспільства, так і своєрідність менталітету, характеру народу визначається в кожному географічному, культурному, часовому просторах. Так, Ш. Монтеск’є у відомій праці «Про дух законів» писав про те, що «народи жарких кліматів боязкі, як старі; народи холодних кліматів відважні, як юнаки» [31, с. 39–42]. П. Сорокін вважав, що природні умови перш за все впливають на характер політичної системи. Він стверджував, що демократичні системи отримали розвиток у країнах, які мають захисні природні кордони (Швейцарії, Ірландії, Ісландії та ін.), а країни, що мають відкриті кордони, більш схильні до агресії та конфліктів. Народи, що живуть у менш сприятливих умовах, були змушені виробляти в собі такі культурну програму та систему соціальних зв’язків, які дозволяли їм виживати і навіть процвітати. Соціальна та ментально-культурна модель цих народів виділяється працьовитістю, наполегливістю, згуртованістю. І навпаки, чимало народів, які проживають у сприятливих умовах, виявляються «зніженими» та дещо розбещеними, в їх традиціях меншою мірою реалізується акцент на згуртованості і працьовитості. М. Бердяєв, досліджуючи взаємозв’язки та взаємозалежності націй та природно-географічних умов у праці «Російська ідея», порівнював «пейзаж душі» російської людини з пейзажем тієї землі, на якій вона формувалася: та сама неосяжність, відсутність будь-яких меж, спрямованість у нескінченне, широта [60].

Беручи до уваги зазначене вище, маємо підстави стверджувати, що культура є неодмінним складником екології соціального, культурного, політичного та правового простору. Засміченість мисленнєво-поведінкових реакцій людей у сучасному світі призводить до матеріалізації негативних матриць, що знищують людину як фізіологічно, так і психологічно. Низький рівень культури громадян все частіше призводить до псевдомультикультурності, масовизації та вульгаризації усіх сфер життя, створюючи таким чином передумови соціальних патологій, наслідковими формами яких є авторитарні режими, невиправданий тотальний імператив, насилля, численні жертви та ін. Тобто екологія культури, як і екологія природи, залежить від формату та стратегічного вектора діяльності людини, від аксіологічної шкали стилів її поведінки та ін.

Водночас екологія культури наділена рисами автономності поряд з екологією в традиційному розумінні цього слова. На думку дослідників, ця автономність проявляється в тому, що розвиток культури відбувається значно швидше, аніж розвиток природи. Культурні трансформації й революції (в науці, техніці, мистецтві та ін.) відбувалися при відносно незмінних природних умовах і не були пов’язані з ними безпосередньо. Так звана «арабська весна» 2011 року не виникла внаслідок зміни природних чи кліматичних умов і не була зумовлена дефіцитом продуктів споживання чи іншими природними показниками – першопричини її лежать виключно у соціальній площині. Власне тут потрібно говорити про формування екологічної культури, яка передбачає перебудову світогляду, створення нової системи цінностей, формування повноцінного і цивілізованого правового поля, відмову від споживацького підходу до природи, формування у людини здатності адекватно оцінювати свої потреби з урахуванням можливостей природи. Представники Римського клубу говорять про необхідність відмови від колишнього антропоцентризму, який проявлявся в орієнтації культури виключно на людину та її потреби і при цьому ігнорувалися потреби самої оточуючої дійсності.

У науковій сфері актуальним є також застосування достатньо нового терміна «екологічний егоїзм» (тобто «національний егоїзм в екологічній сфері») [61, с. 142]. Перш за все це визначення стосується слаборозвинених країн, де спостерігається дефіцит як етико-правових важелів культури, так і матеріальних ресурсів, де забрудненість несуть не лише технологічні процеси, а й вульгарне ставлення до оточуючого середовища. Тут йдеться не лише про відсталі райони Південної Америки, Африки чи Азії, але й про процеси, які мають місце на пострадянському просторі. Ліквідація індустріальних гігантів (заводів, колгоспів, фабрик, військових частин і т.д.); розбудова приватних підприємств, які не прагнуть витрачати кошти на безвідходне виробництво та інші засоби захисту навколишнього середовища; масове винищення лісів навколо мегаполісів і забудова елітними котеджами; безконтрольне винищення «зелених зон», тайги, лісів, заповідників та заказників; масові забруднення водоймищ нечистотами (за перевіреними даними, у Карпатському регіоні лише близько десяти відсотків котеджів, що появились упродовж останнього десятиліття, оснащені очисними спорудами, які відповідають екологічним нормам); спонтанно створені сміттєзвалища навколо міст, сіл, на берегах річок та ін. угідь створюють ситуацію, яка унеможливлює повноцінне життя людини як біологічного виду.

На східноєвропейському просторі спостерігаємо ситуацію, коли декларативні заяви та імітаційні прагнення називатись «патріотом своєї держави», бездарні та мертвонароджені закони на фоні гіпертрофованих апетитів від місцевих чиновників до навколопрезидентської олігархічної кліки призводять до тотального сепсисного ураження не лише довкілля, а й свідомості народу. Свідченням цього є тотальне розкрадання природних ресурсів, перед яким довкілля стає беззахисним немовлям.

Розглядаючи екологію соціального життя як існування людини в соціумі, її діяльність, способи поведінки, маємо підстави говорити про необхідність постановки в цьому контексті питань екології політики. Остання, як одна з організуючих та визначальних засад суспільного життя, стає базовим елементом ефективності функціонування правових норм, правил, формування ціннісних орієнтирів з урахуванням історичної взаємодетермінованості, сучасних глобалізованих тенденцій та ін.

Поняття «екологія політики» сьогодні знаходиться у зародковому стані і не є таким, що розробляється в наукових колах. Однак це не є ознакою неактуальності, а лише свідченням того, що світова спільнота, особливо східноєвропейський геополітичний простір, за своїми меркантильними та владнопристрасними митарствами не дійшли до усвідомлення необхідності формувати екологічно збалансований «політичний та дискурсивний біоценоз».

Дата добавления: 2015-05-31