А. Мень. История религии. Истоки религии. 1 страница

ЧАСТЬ 2. Глава 5. Творение. Эволюция. Человек

...Естьли достаточные основания для того, чтобы считать эво­люцию не умозрительной гипотезой, а прочно обоснованной тео­рией? Некоторые факты, говорящие в ее пользу, были известны задолго до Дарвина, но в его эпоху число их возросло и с тех пор постоянно увеличивается.

Классификация живых существ показывает иерархическую и ге­нетическую связь между ними: в строении организмов обнаружи­вается общий план и гомологичные органы; у многих животных (змей, протеев, китообразных) обнаружены рудиментарные органы, потерявшие свое значение, но игравшие роль у их предков. Эмбрио­логия доказала, что на известных стадиях развития зародыш сохра­няет черты строения предшествующих классов (так, человек имеет в эмбриональный период жабры и хвост). Укрепили трансфор­мизм и биохимия, и генетика. И наконец, находки костей и отпе­чатков вымерших животных убедительно показывают, что неко­гда обитатели Земли были иными, чем теперь. Палеонтология по­зволяет связать между собой классы, отряды и виды животных...

Геология и астрофизика показали, что развитие присуще также миру неорганическому. Теперь можно говорить об эволюции звезд, об эволюции всей Вселенной, которая носит целостный ха­рактер, ибо процессы, совершающиеся во внеземном пространст­ве, оказывают воздействие на жизнь биосферы.

То, что творение осуществляется путем эволюции, - факт ог­ромной важности. Он означает, что разрушительное действие Хаоса преодолевается принципами организации и прогрессивно­го усложнения...

Говоря об эволюции, необходимо раз и навсегда установить, что ее частные механизмы играют для религиозного взгляда роль второстепенную. Имело ли место при зарождении жизни особое творческое «вмешательство», или чудо, или же она была соткана силами, имманентно укорененными в материи, - в любом случае последние основы бытия и жизни восходят к божественно­му Сверхбытию...

...Согласно Библии... само существование мира зависит от Твор­ца и постоянно питается Его созидательной мощью. Отсюда - по­нятие о «продолжающемся творении»...

...Эволюция для христианского сознания есть не просто движе­ние вперед, но и возвращение твари на пути, предначертанные Творцом, ибо поток развития направлен к созданию человека чье призвание - одухотворить мир и сделать его открытым для новых творческих деяний Бога. Таков смысл развития с точки зрения ве­ры; наука же лишь изучает формы и этапы становления природы...

Несмотря на многие открытия, в картине биогенеза остается еще немало белых пятен. Можно считать бесспорными лишь ос­новные вехи. Так, не вызывает теперь сомнений, что возникнове­ние биосферы было исключительным, единичным событием. Ничтожно малый вирус и гигантское чудовище моря, однокле­точная водоросль и древовидный папоротник, исчезнувший мил­лионы лет назад, - все они только ветви и листья на одном фило­генетическом древе. Формы жизни всегда и повсюду обнаружи­вают, так сказать, «кровное родство», и все ее дети генетически связаны между собой. С того дня, когда на Земле появилось пер­вое существо, жизнь происходит только от жизни.

Наука все еще далека от того, чтобы раскрыть до конца все за­кономерности эволюции. Дарвиновский естественный отбор толь­ко бракует (да и то не всегда) неприспособленные виды. Поэтому важно было найти причины самих видовых вариаций. Дарвин и Ламарк полагали, что образ жизни и условия среды могут произ­вести изменения в организме и что эти изменения должны переда­ваться по наследству. Ламарк при этом выдвигал на первое место упражнение органов, а Дарвин - случайные незаметные изменения.

Однако после того, как получила распространение работа чешского монаха Грегора Менделя, стало ясно, что наследствен­ность есть нечто стойкое. Она может меняться главным образом лишь под влиянием изменений самого наследственного вещества. <...>

Вообще, сама жизнь представляет собой нечто исключительное во Вселенной. Как бы подтверждая библейское учение о трех основ­ных фазах творения (Материя, Жизнь, Человек), наука чем дальше, тем более открывает неповторимое своеобразие жизни.

Одно из замечательных свойств жизни - ее тенденция к совер­шенствованию и усложнению, которая особенно поражает на фо­не мощного регрессивного потока. Этот процесс восхождения Дарвин объяснял исключительно необходимостью для организ­мов приспосабливаться к окружающим условиям.

...Человек - это таинственный Незнакомец среди животных. Во всем подобный им, связанный с ними кровным родством, он стал иным; ибо даже такой изумительный аппарат, как его мозг, не столь резко отличается от мозга млекопитающих, как духовная природа человека от психической жизни животных.

Древние недаром называли человека микрокосмом. Его конст­рукция как бы представляет собой высочайший плод эволюции, вместилище всего многообразия физических, химических и био­логических процессов. Но он есть микрокосм еще и потому, что обладает духовным началом, которое может отображать и позна­вать Вселенную...

Психическая деятельность животного главным образом отража­ет запросы его тела: питания, размножения, самосохранения. Неле­по отрицать, что это свойственно и человеческой психике. Но есть в существе человека нечто находящееся в глубоком несоответствии с жизнью тела и даже идущее вразрез с важнейшими физическими потребностями. Человек не только способен подняться выше аб­солютной зависимости от этих потребностей, но именно в этом освобождении, в этой власти над собственной психофизиче­ской природой заключена основа истинно человеческого. В из­вестном смысле можно даже сказать, что человек становится са­мим собой только при обуздании своей психофизической при­роды и господстве над ней. Сознательный героизм, бескорыстная жажда знания, переживание прекрасного, чувство благоговения и чувство юмора - все эти проявления внутренней жизни человека стоят выше его природной сферы. Следовательно, именно одухо­творенность создает человека как такового, и благодаря этому мы можем определить его как «животное, наделенное духовным на­чалом»...

...Дух, самосознание личности как таковые - чудо в мире при­роды, и именно они делают человека человеком...

Та бездна, которая разверзлась... между человеком и живот­ным, приводила некоторых к мысли о полной независимости че­ловека от природы. В то же время невозможно представить себе, что человек возник «из ничего». Библия подчеркивает связь его с природным миром, говоря, что тело человека образовано из «праха земного». И действительно, как мы видели, по своему фи­зическому строению человек-дитя земли, сын природы. Начиная со своего эмбриогенеза, он несет на себе я в н ы е следы жи­вотного происхождения.

Пусть палеонтология еще не обнаружила остатков нашего прямого биологического предка, изучение боковых ветвей раз­вития существ, стоявших очень близко к человеку, в какой-то сте­пени помогает представить тот изумительный ход эволюции, ко­торый завершился возникновением на Земле ноосферы, или сферы разума, как назвал человечество Вернадский.

Однако самый решающий момент в превращении животного в человека лежит за пределами антропологии и биологии. Наука может пытаться восстановить последовательные ступени в разви­тии мозга - но не более того. Сам же мозг был лишь необходимым инструментом, способным уловить тончайшие вибрации не­материального плана бытия, стать орудием духа...

Лишь в тот момент, когда в существе, обретшем форму челове­ка, впервые вспыхнул свет сознания, когда он стал личностью произошло соединение двух мировых сфер: природы и духа.

<...>

...Величественная картина мировой эволюции, увенчанной соз­данием человека, не только не ослабляет религиозный взгляд на творение, но обогащает его, раскрывая бесконечную сложность становления твари. Библейские «дни творения» предстают теперь перед нами в виде грандиозного потока, который вынес животное -природное существо на уровень миров сверхприродных.

Глава 6. Ноосфера: смерть и бессмертие

Хотя теория «бессмертия зародышевой плазмы» в том виде, как ее развивал Август Вейсман, теперь оставлена, можно считать установленным фактом, что единый поток жизни не прерывается на Земле на протяжении вот уже сотен миллионов лет. Сопротив­ляясь лавине разрушения, биосфера в самой себе заключает прин­цип борьбы со смертью. Организмы как бы бросают ей вызов тем, что еще до своего распада передают потомкам негаснущий факел жизни. Эстафета наследственности упорно защищает филогенети­ческое древо от гибели.

Эта замечательная особенность живых систем есть один из признаков победы творческого начала во Вселенной, но победы все же частичной, так как она относится только к целому,к ро­довому, общебиологическому. Она далека от завершения, и по­этому жизнь должна постоянно поддерживать борьбу против на­тиска смерти.

Каждый этап эволюции - своего рода ступень к преодолению хаоса и разложения, а на вершине этой лестницы возникает очаг дотоле неведомой Земле новой жизненной энергии. Если в био­сфере полем битвы является материальный слой мироздания, то на уровне ноосферы в бой с дезинтеграцией вступают существа, вооруженные духовным зарядом. В лице человека преграду уми­ранию и хаосу ставят уже не только генофонд и физиология, но и иное трансфизическое измерение бытия. Оно обнаруживается в человеческой личности, которая концентрирует в себе мысль, сознание, творчество и свободу. Разум реализует свой жизненный принцип иначе, нежели организм, духовная деятельность спасает свои плоды от когтей времени более совершенным способом, чем наследственная информация генов. Именно это уникальное явле­ние выводит человека за пределы биологического развития.

<...>

Повсеместное распространение веры в то, что смерть не влечет за собой полного уничтожения личности, - факт, заслуживающий внимания. Он свидетельствует о почти врожденном чувстве бес­смертия «Я», пусть даже не всегда ясно сознаваемом. Иногда его пытаются связать с инстинктом самосохранения, и, разумеется, какая-то связь здесь действительно существует. Однако мысль о бессмертии - отнюдь не просто биологический феномен. Прежде всего, она - проявление духа, интуитивно ощущающего свою не­разложимую природу.

<...>

Материалисты обычно говорят, что со смертью сознание «угасает». Но это не более чем плохая метафора. Ведь и в чисто физическом плане бытия «угасание» отнюдь не означает анниги­ляции, а лишь переход одной формы материи или энергии в дру­гую. Поэтому, если даже принять подобную аналогию, правиль­нее будет сказать, что гибель тела открывает сознанию путь к пе­реходу в другую форму существования.

Поскольку дух, как мы видим, способен оказывать огромное воздействие на жизнь тела, то вполне возможно представить его как силу, использующую центральную нервную систему в качест­ве своего инструмента. Мозг в данном случае окажется чем-то от­даленно напоминающим трансформатор или конденсатор...

Разумеется, смерть и разложение мозга нарушает его контакт с духом. Но значит ли это, что дух больше не существует? Может ли доказать это «молчание могил»?..

Таким образом, отрицание бессмертия строится на чисто нега­тивных предпосылках, изъяны которых становятся очевидными перед лицом специфических особенностей духа как начала нема­териального и личности как феномена сверхвременного и внепространственного.

Такое новообразование должно было занять исключительное место в мировой эволюции. Однажды загоревшись во Вселенной, огонь духа, подобно жизни, не мог угаснуть. Но, мало того, во­плотился он не только в коллективном сознании вида, но в каж­дой его единице, высочайшем шедевре миротворения - личности.

Единый организм биосферы растет, одолевая смерть, но одна за Другой отмирают и сменяются его клетки. Иное бессмертие в ноо­сфере. Для нее части столь же важны, как и целое. Она выступает не как безликая масса, а как единство мыслящих индивидов.

Смерть настигает животное и делает его своей жертвой, и в че­ловеке гибнет только животное. Дух же его, говоря словами Тейяра, «ускользает и высвобождается».То, что он оказывается в со­стоянии пережить распад тела, есть закономерность и важ­нейший шаг космоса на пути к сверхприродным мирам.

Но если бессмертие - настолько важное для эволюции свойство духа, если оно так вожделенно человеку, то почему наши пред­ставления о дальнейшей судьбе личности столь неясны и бедны содержанием? На это существует два ответа. По мнению одних человечеству еще суждено когда-нибудь глубже проникнуть в эти тайны; они лишь мало исследованы, но в принципе - рационально познаваемы. Согласно другой, более вероятной точке зрения, здесь проходит рубеж, который мы не можем преодолеть, нахо­дясь по эту сторону бытия. Как невозможно эмбриону, ведущему чисто биологическое существование, понять всю сложность и многогранность человеческой жизни, так и в нашем ограничен­ном бытии трудно представить другие миры иначе, как в виде символов...

Начало онтогенеза человека не отличается от такового у жи­вотных. Но на следующих ступенях он становится все более спо­собным отражать в себе свет Высшего.

Поразительные взлеты человеческой личности, мысль филосо­фа - все это есть уже предчувствие и переживание бессмертия «здесь и теперь». Это как бы луч света, который освещает и путь отдельной души, и историю всего человечества. Вопреки тем, кто хочет похоронить человека и убедить его, что конец жизни - это «лопух на могиле», дух в самом своем бытии открывает перспек­тиву вечности. Маленький отрезок, который ему предстоит прой­ти по земле, раздвигается в безмерность, когда человек ощущает свое бессмертие и единение со Вселенной и Богом. Он трудится, зная, что все прекрасное и подлинное, возникшее в этом мире, достигает в грядущем высочайшего расцвета.

Посмертие невозможно представить себе пустым бездействием, томительной и однообразной «прогулкой в райских садах» - оно явится процессом непрерывного становления и восхождения к вечному совершенству...

...Посмертие тесно связано со всей земной жизнью, подобно тому как наследственность и условия существования в теле матери влияют на рождение и жизнь человека. Земное существование да­но нам не случайно и не бесцельно. Формируя свой дух на путях жизни, мы готовим его к вечности. И эта подготовка должна вы­ражаться в нашей деятельности на земле. Еще философы Индии и Греции поняли, что кроме физических законов существуют и за­коны духовно-нравственные и что они действуют с определенной последовательностью. Каждый несет в посмертие то, что он уготовил сам себе здесь. Семя с червоточиной никогда не даст здорового растения. Зло и духовная убогость на земле эхом отзовется в нашем запредельном бытии. Поэтому призвание каж­дого человека, который серьезно и с ответственностью подходит к проблеме жизни и смерти, - уже здесь, говоря евангельскими сло­вами, «собирать себе небесное сокровище». В стремлении к «спасению своей души», то есть приобщению к Божественной Жизни, мы должны видеть не эгоизм, а естественную, заложенную в человеке потребность. Эгоизм же, напротив, есть препятствие к этому приобщению.

Но Библия открывает нам и нечто большее. Символ «Древа Жизни», который появляется на первых ее страницах, означает потенциальное бессмертие всего человеческого существа, а вместе с ним и всей природы. Человек, согласно Писанию, есть духовно-телесное единство. Поэтому его роль в мироздании не может ог­раничиться сохранением и совершенствованием одного духа сре­ди общего разложения материи. Незримая энергия, которой он наделен, еще далеко не реализовала всех своих возможностей.

Через свое тело человек слит с природным космосом, и его восхождение есть одновременно и восхождение всей твари. Эво­люция биосферы - это побег от смерти, история же человека - это путь к воскресению и одухотворению материи. Следователь­но, неразрушимость духа есть лишь этап, а не вершина прогресса.

<...>

Первозданное человечество должно было найти путь к целокупному бессмертию, стать в мироздании «первенцем из мертвых». Но это не произошло. Избегает распада лишь дух; смерть же по-прежнему сохраняет свою власть над ноосферой, разрушая тело человека, как любую другую структуру. То, что человек назвал горестным именем «темницы», возвращается в общий круговорот вещества... Что же явилось причиной этого надлома? Что затормозило движение и роковым образом повлияло на духовную жизнь и ис­торию мира? Христианство называет эту катастрофу Первородным грехом или поврежденностью человеческой природы.

Мень А. История религии: В поис­ках Пути, Истины и Жизни: В7т.-М„ 1991.-Т. 1.-С. 85-104; 121-130.

Хилько М.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Проаналізовано концептуальні засади зумовленості політизації екології й екологізації політики.

Об'єктивність та суперечність економічних й еко­логічних інтересів суспільства. П рирода первісно була заданою умовою життя людини. Своїм втручанням остання, не тільки руйнувала, а й облагороджувала природне середовище. Проте, «олюднюючи приро­ду», людина довела її до стану деградації, подекуди - кризи і катастрофи, коли господарська діяльність набула планетарного розмаху і виробничі процеси зрівнялись за інтенсивністю з природними. Зараз потрібні значні зусилля для збереження природи, усунення джерел її деградації, що в свою чергу вима­гає повного переосмислення принципів, методів та інфраструктури і навіть мети господарювання [1, с.59].

Усього за сто років до того, як заговорили про еко­логічну кризу, з'явився термін «екологія», авторство якого належить Е.Геккелю. Дане ним визначення роз­ділило долю самої екології: ніхто, крім вузького кола спеціалістів, не виявив до нього інтересу. Тепер про це визначення часто згадують, коли екологія переросла межі біології, і коли на роль «головної» дисципліни в ній стали претендувати географія, соціологія і на­віть філософія, коли виросли такі гілки, як соціальна екологія і екологія людини, з'явилися такі екзотичні поняття як «екологія культури» і «моральна екологія» [2, с.22]. Таке широке розгалуження древа екології має одну-єдину причину: від цього напрямку наукових досліджень залежить доля людини, яка досить довго, з того часу, як вона забула природні інстинкти і навички первісного стану, вважає себе вільною від екологічних залежностей і, взагалі, від природи, що зазнає нескін­ченних переробок і перетворень.

Визначення Е. Геккелем екології, датоване 1866 р., таке: «Під екологією ми розуміємо науки про еконо­мію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує загальні відношення тварин як до їхнього неорганічного, так і до їхнього органічного середови­ща, їхні дружні і ворожі відносини з іншими тваринами і рослинами, з якими вони вступають у прямі чи не­прямі контакти, або, одним словом, усі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін позначив як боротьбу за існування» [3, с. 413].

Абстрагуючись від елементів архаїки у цьому ви­значенні й констатації «заплутаних», до цих пір цілого комплексу зв'язків і явищ (і в цьому розумінні визна­чення Е.Геккеля не застаріло) ми можемо не помітити передусім звернення саме до «економії». Проте, геккелівська акцентація саме на економію не є ви­падковою, адже природокористування завжди і до­сить жорстко детермінується економічним розвитком суспільства.

Екологічні й економічні інтереси суспільства об'єктивні: між ними є як єдність, так і протилежність. Вони єдині, оскільки необхідно забезпечувати мате­ріальний добробут людей, але протилежні за змістом, метою і методами їх досягнення. Екологічні інтереси грунтуються на біологічних законах розвитку, їх ме­та - забезпечити якість навколишнього середовища. Без цієї умови людина просто не може вижити як біо­логічна істота. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитку суспільства, і їх основна мета - задоволення матеріальних потреб людини шляхом експлуатації природних ресурсів. Слід також враховувати, що екологічні аспекти обов'язково при­сутні в усіх великомасштабних економічних заходах, і навіть тоді, коли вони не усвідомлюються.

Суперечності між економічними потребами сус­пільства і можливостями навколишнього середовища компенсувати втрати, яких завдає втручання люди­ни, іноді досягають значної гостроти і можуть бути розв'язані лише на шляхах оптимізації природоко­ристування, зменшення антропогенного тиску на при­роду. Природа вже не в змозі нейтралізувати резуль­тати господарської діяльності суспільства.

До сьогодні в усьому світі (Україна теж не ви­ключення) господарська діяльність здійснюється головним чином за рахунок природи і майбутніх поколінь. «Екологія, - стверджує М.Кисельов, - і нині розглядається як альтернатива економіці, як чинник гальмування соціально-економічного розвит­ку. Майже в усіх країнах світу організаційно і кон­цептуально розведені природокористування та природоохоронна діяльність. Одні відомства не­щадно експлуатують природу, а інші - нечисленні і маловпливові - займаються її захистом. Схоже, що наша економічна наука і тепер виходить... з тези про невичерпність природних ресурсів і безмежність про­сторів» [4, с. 21].

Драматичні колізії, що виникають у сучасній приро- доперетворюючій діяльності людини, безумовно, при­зводять до переосмислення змісту взаємин людини з її природним оточенням і радикальних змін у мето­дології наукового пізнання. Екологічна ситуація, яка склалася у світі, особливо в нашій країні, потребує наведення мостів між екологією як теорією поведінки людини в сучасному світі (С. Шварц) та природоко­ристуванням. Внаслідок цього екологія дещо втрачає свою академічність (а вона також потрібна як гарант високого рівня теоретичних розробок) і робить акцент на проблеми навколишнього середовища та гармоні­зацію відносин між людиною і природою. Природоко­ристування ж не перестає бути просто використанням сил та речовин природи в інтересах людини. Саме завдяки цим інтересам воно стає раціональним та екологічно обгрунтованим [с. 21].

Зумовленість політизації екології й екологізації політики. Рівень розвитку сучасної техніки робить сумнівною саму можливість збереження нашої пла­нети для майбутніх поколінь через ті, досі небаченого нищівного потенціалу катастрофи, що стали техноло­гічно можливими в кінці ХХ - на початку XXI сторіч. Захист навколишнього середовища, зокрема і в Укра­їні, що пережила Чорнобиль, поза суто технологічним, має й украй значимий політичний аспект. У комплексі питань, що постають для України в цьому контексті, належить враховувати, зокрема, політичні реалії на­шого сьогоденного життя в країні, де культуру демо­кратії ще треба виробляти і де, з огляду на техногенні небезпеки, які нам загрожують, завжди тим самим існує і загроза запровадження певних політичних заходів, що до них, можливо, доведеться вдаватися, аж до надзвичайного стану в державі. Якнайшвидше утворення державно-правових інститутів для захисту навколишнього середовища має зробити таку ймо­вірність мінімальною.

Уже сьогодні зрозуміло, що майже всі соціально- економічні і політичні структури на планеті найближ­чими десятиліттями будуть так чи інакше пов'язані екологічною кризою, що поглиблюється. Саме тому до численних ознак «цивілізованої» держави можна додати ще одну, а саме: соціальна і демократична правова держава має стати також і державою еколо­гічною. Не будучи такою, вона приречена, оскільки буде не в змозі задовольнити права своїх громадян (і особливо майбутніх поколінь) проживати в здо­ровому природному середовищі. Цілком логічно, що права майбутніх поколінь і природи починають усвідомлюватись із певним запізненням, адже тут відсутній суверенний та свідомий правосуб'єкт. Та зрештою, як вважає В.Хесле, ігнорування цих прав означає загрозу умовам реального виживання лю­дей, а, отже, будь-якої, у тому числі й правової, дер­жави [5, с.147-149]. Партії і політичні рухи, які не ро­зуміють і тому недооцінюють роль екології, і не бачать новітніх тенденцій руху світової цивілізації до нового екологічного стану, ризикують зійти з політичної арени. Тому слід очікувати, що в політичних партіях і рухах будуть формуватися власні екологічні структу­ри й органи, які будуть відігравати вирішальну роль у політичній діяльності. Це підтверджується тим, що нині відбуваються чітко виражені процеси політизації екології й екологізації політики. Закономірності цього двоєдиного процесу має вивчати політична екологія - новий напрямок у гуманітарній освіті.

У плані створення екологічно свідомого суспіль­ства важливо виявити і гуманізувати процеси по­літизації екології (екологізації політики). Вже зараз виявляються тенденції негативного характеру, коли уряди деяких держав навіть вдаються до репресій проти своїх громадян - прихильників екологічних рухів. Водночас є серед активних екологів такі, що за­ради швидшого утвердження екологічних імперативів ладні вдатися до створення тоталітарно-екологічних режимів. В умовах низької культури, у тому числі й екологічної, цілком можлива поява «зелених» екстре­містів [1, с.56], які закликають до актів насильства з екологічного приводу. Але таких обмаль. У більшості своїй саме екологічні рухи є ініціаторами вирішення назрілих екологічних проблем. Зокрема й в Україні на загальному тлі політичної байдужості вони є чи не єдиним індикатором пробудження громадянської самосвідомості. Неспроможність державних при­родоохоронних інституцій у реальній охороні при­родного середовища змушує неформальні екологічні рухи перебирати на себе функції держави. Громадські екологічні об'єднання й рухи здійснюють санітарно- гігієнічну пропаганду, радіоекологічну освіту, прово­дять обстеження місцевості та продуктів харчування, організовують дитячий та юнацький екологічний рух і навіть роблять спроби налагодити виробництво дозиметрів, відстоюють права ліквідаторів на ЧАЕС, прагнуть дати об'єктивну оцінку «екологічності» та «економічності» атомних станцій.

І все ж, попри неоціненну роль неформальних екологічних рухів, питання охорони довкілля на рівні самодіяльності й громадських ініціатив вирішити неможливо. Потрібна довготермінова, виважена державна програма оздоровлення навколишнього середовища, адже позиція громадськості досить мін­лива. Не можна не помітити, що активізація масової свідомості громадян України, ініційована «спалахом» неформальних екологічних рухів у часи боротьби за самостійність, політично спала. Під тиском різних обставин, зокрема, різкого зниження рівня життя, загрози безробіття, відсутності дійового соціально­го захисту, громадяни схильні до абстрагування від екологічних проблем, що в нас практично й відбу­лось. Люди все більше виявляють супротив закриттю екологічно шкідливих підприємств, бо залишаються без засобів для існування. У таких умовах вони ладні швидше дати згоду на будівництво екологічно небез­печного виробництва, ніж це було раніше [6, с. 42]. А це тривожний симптом, адже створення самостій­ної і процвітаючої держави в екологічно неблагопо­лучному середовищі є намагання марне, ось чому конче потрібна стратегічно виважена, науково обґрун­тована екологічна державна політика. Тільки така по­літика може бути засобом забезпечення права ни­нішніх і майбутніх поколінь на гідні умови життя.

Усвідомлення необхідності проведення еколо­гічної політики. Усвідомлення громадськістю катаст­рофічності суспільного розвитку, нехай і з запізнен­ням, а все ж настає, про що свідчить хоча б справжній «бум» науково-популярної та наукової літератури з екології, яка користується широким попитом. Свід­ченням цьому також є поширення руху «зелених», які нерідко перетворюються у політичні партії. Міжнарод­на організація «Грінпіс» приступила до прямих акцій проти браконьєрів, забруднювачів навколишнього середовища, а також випробувань ядерної зброї, акцій, що скоріше нагадують не політику, а військові дії. Силовим характером відзначається багато мані­фестацій і заходів екологістів.

Промислово розвинуті країни, регулярно спону- ковані алармістськими публікаціями і екологічними рухами громадськості, почали, хай і не без труднощів, впоруватися з екологічним безладдям. Були очищені Великі Озера, повітря в Токіо та інших японських містах значно очистилось завдяки жорсткому законодавству, стосовно якості бензину і пристроїв, які очищають по­вітря від вихлопних газів. А лондонські смоги давно і безповоротно відійшли в історію. На довгих дистанціях подолання екологічної кризи перемагають загальна культура виробництва і традиції законослухняності [1, с. 203-204].

1973 р. з'явилася книга американського соціолога Д. Белла «Становлення постіндустріального суспіль­ства» [7], де була запропонована програма майбутної переорієнтації суспільства з прискореного виробни­цтва предметів споживання на інші блага - чисту при­роду, значну кількість інформації і повну обізнаність про людину, суспільство, світ, широку мережу послуг побутового і культурного призначення. Досконала технологія виробництва дозволить знизити енерго- і матеріалоємкість, кращі засоби телекомунікації змен­шать навантаження на транспорт, зроблять зайвими багато поїздок і перевозок. Постіндустріальне суспіль­ство, звичайно, не відміняє індустрії, як не відмінила сільське господарство промислова революція. Але пріоритети змінюються, і екологічна складова концеп­ції Белла цілком рельєфна [1, с. 200].

Лінію Д. Белла продовжив американський футу­ролог Е. Тоффлер у праці «Третя хвиля» [8]. Першими двома хвилями, на думку автора книги, були сіль­ськогосподарська й індустріальна цивілізації. Настає третя цивілізація, яка в Тоффлера, по суті, тотожна постіндустріальному суспільству Белла. Він лише конкретизує і, можливо, яскравіше змальовує його. Енергетичною базою стає не спалювання традиційних енергоносіїв, а використання природного сонячного світла, тепла і сили вітру. Досить сказати, що до на­шої планети доходить у день стільки сонячного тепла, скільки сьогоднішнє людство споживає енергії всіх видів протягом року. Природна енергія типу сонячної й вітрової розосереджена по Землі і може використо­вуватися малими порціями.

Дата добавления: 2015-05-31