Поняття визнання в міжнародному праві

Визнання - це односторонній політико-правовий акт, яким суб'єкт визнання (держава, що визнає, або міжнародна організація) і тверджує свою обізнаність про певний факт та позитивне ставлення щодо нього.

Таке визначення визнання вказує, по-перше, на те, що це є акт політичний, який залежить від політичних інтересів держави, що визнає, та, по-друге, це є акт правовий, тобто такий, що тягне за собою правові і іаслідки (встановлення дипломатичних, консульських відносин, укладення договорів та ін.).

Інститут визнання відноситься (відповідно, дестинаторами визнання є) до визнання держави,уряду, повсталої сторони, нації, що бореться за свою незалежність. В ширшому розумінні, визнання відноситься до будь-якої правової ситуації, наприклад, визнання територіальних імін, що стають предметом визнання.

З огляду на те, що визнання є актом політичним, стає зрозумілою відсутність у міжнародному праві обов’язку визнання. Проте, існує обов’язок невизнання ситуації, що суперечить праву. Походження цього обов’язку пов’язують із сформульованою державним секретарем СІЛА у 30-ті роки XX ст. так званою доктриною Стимсона. Вона стала реакцією США на японську агресію у Китаї і окупацію Маньчжурії та містила протест, згідно з яким США не будуть визнавати жодної ситуації або будь-якої умови, що суперечать Пакту Бріана-Келлога. Після Другої світової війни принцип невизнання протиправних ситуацій (наприклад, анексії території у випадку агресії) знайшов закріплення у низці міжнародних документів, таких як: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Декларація про визначення агресії 1974 р., Заключний акт НБСЄ 1975 р. та ін.

Теорії визнання

У доктрині міжнародного права склалися дві теорії визнання: конститутивна та декларативна,які відрізняються між собою моментом,з яким пов’язують настання правових наслідків фактів, що підлягають визнанню.

Згідно з конститутивною теорією визнання, лише визнання породжує відповідні правові наслідки та надає відповідні правові, консти- туюючі (правовстановлюючі) якості дестинатору визнання: державі - міжнародну правосуб’єктність, уряду - здатність представляти державу у міжнародних відносинах. Відповідно, без визнання держава не може вважатися суб’єктом міжнародного права.

Серед недоліків конститутивної теорії визнання потрібно за-значити, по-перше, відсутність визначеної кількості актів визнання, необхідних для надання дестинатору зазначених якостей; по-друге, конститутивною теорією порушується засада суверенної рівності держав, оскільки наявність міжнародної правосуб’єктності суве-ренної (а тому - рівноправної) держави ставиться в залежність від її визнання з боку інших суверенних держав; по-третє, держава може ефективно існувати та реалізовувати міжнародні угоди і за відсутності будь-якого міжнародного визнання (наприклад, Придністровська Молдавська Республіка, яка існує без офіційного визнання протягом тривалого часу).

Згідно з декларативною теорією, визнання не впливає на існування дестинатора визнання та не надає йому відповідних властивостей, а лише констатує його появу та сприяє реалізації контактів з ним. Визнання передбачає об’єктивне існування та внутрішню незалежність нової держави, проте не породжує її. Як зазначав Ф.Ф. Мартене, «держава виникає та існує самостійно. Визнанням лише констатується її народження».

Незважаючи на прогресивність та більшу відповідність сучасному міжнародному праву декларативної теорії, відсутність визнання з боку інших держав значною мірою перешкоджає реалізації її міжнародної правосуб’єктності. Але головним недоліком декларативної теорії є те, що вона розглядає виникнення нової держави як очевидний факт. Проте, якщо виникнення держави є сумнівним - сумнівним є також

и міжнародна правосуб’єктність. Тому визнання буде не лише актом констатації, але й правової оцінки.

Протиріччя між конститутивною та декларативною теоріями витання може бути вирішено шляхом розрізнення визнання з точки зору держави, що визнає,та держави,що визнається (дестинатора визнання), і погляду держави, що визнає, - визнання є конститутивним актом, з погляду дестинатора визнання - є декларативним актом ствердження

11 існування. Справедливим є також бачення визнання як акта конститутивного характеру на ранніх етапах становлення держави, коли ще є сумніви щодо її існування, та декларативного - на більш пізніх етапах, к оли держава вже відбулася як суб’єкт міжнародного права.

Види визнання

Види визнання розрізняють в залежності від дестинатора визна-ння: держави, уряду, уряду у вигнанні, воюючої та повсталої сторони, організації опору та національного визволення.

Визнання держави має місце у випадках появи нової незалежної держави, революційних та інших соціальних перетворень, територіаль-

11 их змін, об’єднання та розділу держав і т.д. Основним критерієм визна- н ня держави є її незалежність та самостійність у реалізації ефективної та легітимної державної влади, що означає законність її встановлення та підтримку з боку населення встановленого режиму.

Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну державну владу в країні та представляти її на міжнародній арені. Питання про визнання уряду виникає лише при неконституційному приході до влади. У міжнародній практиці поширення отримали дві доктрини визнання урядів, названі іменами міністрів іноземних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) та Мексики Хенара І'стради (доктрина Естради).

Доктрина Тобара приписує утримуватися від визнання урядів, що прийшли до влади у результаті державного перевороту або іншим неконституційним шляхом, поки не буде сформовано конституційним шляхом вільно обраний уряд.

Доктрина Естради виступає проти «образливої практики, що посягає на суверенітет інших націй... та веде до того, що внутрішні справи останніх можуть ставати предметом оцінки з боку інших урядів...». Інакше кажучи, дана доктрина виходить з того, що законність або незаконність приходу до влади уряду не має бути предметом оцінки з боку іноземних країн.

Сучасна міжнародна практика виходить також з теорії «ефективного контролю», згідно з якою ефективний контроль уряду, за умови його стабільності та тривалості, над певною територією є основною вимогою у прийнятті рішення щодо його визнання.

Особливим видом визнання є визнання уряду у вигнанні, що отримало широке поширення під час Другої світової війни, коли уряди низки окупованих країн (Польщі, Франції, Чехословаччини та ін.) були вигнані зі своїх держав та знайшли притулок в інших країнах або були в них сформовані. Таке визнання має місце за умов тісного зв’язку уряду зі своїм народом, а також наявності військових формувань, які продовжують активну боротьбу за визволення своєї країни і підлеглі своєму уряду.

Визнання воюючої сторони означає визнання учасником міжнародних відносин, що регулюються законами та звичаями війни. Характерно, що такий суб’єкт добровільно приймає на себе статус воюючої сторони, вступаючи до міжнародного збройного конфлікту з іншим суб’єктом міжнародного права. Визнання повсталої сторони надається внутрішньодержавному суб’єкту у збройному конфлікті неміжнарод- ного характеру - визнання повстанців, організацій опору, учасників національно-визвольної війни та ін. Визнання воюючої та повсталої сторони породжують права та обов’язки, що витікають з законів та звичаїв війни (надання статусу комбатанта, право притулку, тощо).

Форми визнання

Існують наступні форми визнання:

- de-jure;

- de-facto;

- ad hoc.

Найбільш поширеним є визнання de-jure, яке є офіційним, по-вним та остаточним. Воно передбачає встановлення між суб’єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі та су-

11 роводжується, як правило, заявою про офіційне визнання та встановленням дипломатичних відносин. Визнання де-юре носить безумовний характер та, як правило, не може буди відкликане.

У разі наявності сумнівів щодо відповідності міжнародному прану виникнення нових держав та урядів, використовується визнання tie-facto,яке є офіційним, але не повним. Воно може супроводжуватись їй гановленням консульських відносин, але це не є обов’язковим. Вищання de-facto трактується з політичних причин як проміжне між иснизнанням держави та повним визнанням. Визнання de-facto може бути відкликане.

Особливою формою є визнання ad hoc (визнання на даний випа-... док), яке має місце, коли держава вступає з іншою державою у разові

відносини для здійснення конкретних дій, проведення мирних пере-говорів, підготовки мирних угод, тощо. Прикладом можуть служити неодноразові переговори між Організацією Визволення Палестини і.і Ізраїлем.

Визнання може бути як явно вираженим, так і у формі дій, що свідчать про визнання (так зване «мовчазне визнання»). Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин, укладення двосторонньої угоди з новою державою, продовження відносин з новим урядом, що прийшов до влади неконституційним шляхом. Проте не є визнанням факт участі суб’єктів міжнародного права, що не визнають один одного, у одному багатосторонньому договорі або міжнародній і»рганізації (див. ст. 82 Віденської конвенції про представництво деркав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.).

25. Інститут правонаступництва держав у міжнародному праві. Джерела інституту правонаступництва

ДЛЯ стабільності міжнародних відносин важливе значенні має послідовне виконання суб’єктами міжнародного права укладених ними міжнародних договорів, їх міжнародних зобов’язань щодо території, власності, членства у міжнародних організаціях тощо.

Правонаступництво держав означає зміну однієї держав і іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини певної території (ст. 2 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо до-говорів 1978 р.). Інститут правонаступництва у міжнародному праві є міжгалузевим інститутом: його норми містяться в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, міжнародному економічному праві та ін.

Тривалий час основу інституту правонаступництва сшадали звичаєві норми міжнародного права, проте наприкінці 70-х - початку 80-х рр. у Відні були проведені міжнародні конференції з кодифікації норм про правонаступництво, результатом яких стало прийняття Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р.та Віденської конвенції про правонаступництш щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Вказані конвенції є обов’язковими для держаВ-учасниць конвенцій, для яких вони набули чинності.

Для інших держав їх положення можуть застосовуватись як зви-чаєві норми міжнародного права. Україна ратифікувала обидві вказані конвенції та є їх учасницею.

Крім зазначених конвенцій, питання правонаступництва регулюються також регіональними договорами (наприклад, Угодою з питань правонаступництва колишніх Югославських республік 2001 р., Договором про правонаступництво щодо зовнішнього боргу та активів ОСоюзу

І’СР 1991 р., а також вирішуються у двосторонніх угодах, наприклад, VIода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань і іравонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР 1994 р.).

Джерелом інституту правонаступництва залишаються і звичаєві норми міжнародного права. Так, у преамбулі Віденської конвенції

I ‘>78 р. вказано, що норми і принципи загального міжнародного права будуть і далі регулювати питання, що не знайшли вирішення у Концепції. Прикладом може бути норма міжнародного звичаєвого права, відповідно до якої правонаступництво держав не поширюється авто- матично на договори, які мають здебільшого політичний характер і повну політичну орієнтацію.

Дата добавления: 2015-05-31