Психологічні характеристики політичного лідера

Кожний політичний лідер має певні, часто лише йому прита­манні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати найтиповіші риси політичного лідера.

• Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів високого, загальнонаціонального, загальнодержав­ного рівня. Вона полягає у здатності акумулювати і адек­ватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, доволі великих мас. Така риса була притаманна А. Гітлеру, В. Леніну та іншим політикам, які дуже добре розуміли інтереси певних класів та соціальних груп і успішно вико­ристовували це у власних цілях. Звідси випливає, що політичним лідером можна стати випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати їх задовольнити.

• Компетентність. Це всебічна підготовленість політично­го лідера до діяльності у сфері політики, суспільних відно­син. Компетентність набувається в результаті постійного і ґрунтовного навчання, самоосвіти, самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється тривалістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

• Наявність чіткої політичної програми. У справді авто­ритетних, популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інтересам їх електорату, інтере­сам великих соціальних груп або класів.

• Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, проду­кувати нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, ві­домі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати і вдоскона­лювати. Ще краще, якщо політичний лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх прак­тичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його при­хильникам, електорату.

• Популярність. Вона досягається завдяки поєднанню імід­жу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності та звичайного популізму.

• Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як правило, успішно вибирає альтернативні рішення, за­войовує симпатії і прихильність електорату у результаті неординарних дій і вчинків.

• Політична воля, вміння і здатність брати на себе від­повідальність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід з критич­ної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які мали сміливість і підписали відомі Біловезькі домовленості (Бі­лорусь).

• Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості вроджені, а згодом розвиваються. Йдеться про вмін­ня мислити аналітично, неординарно, передбачати мож­ливий розвиток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.

• Організаційні здібності. Вони потрібні політичному ліде­рові будь-якого масштабу, але особливо важливі для лі­дерів, які є національною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів, міністрів, лідерів най-впливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

• Мова. Йдеться про мову, якою спілкується політичний лі­дер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові з високим рівнем загальної і політичної культури.

• Володіння політичними технологіями. Справжній полі­тичний лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж політик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою пропаганди, підкреслення і демонстрації кра­щих рис, притаманних власне йому або тим, кого він під­тримує в політиці.

• Привабливість (імідж). Політик повинен уміти подобати­ся, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло завойовували симпатії гро­мадян.

• Популізм. Виокремлюємо цю якість в її позитивному ро­зумінні, позаяк "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми, незастережливе спілкуван­ня з ними, вміння стати "своїм хлопцем" — тільки на ко­ристь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не підкріплюється конкретикою політичної, суспільно ко­рисної діяльності.

Дещо видозміненими крім названих є риси політичного ліде­ра загальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:

• уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, розробляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без такого таланту політичний лідер рідко вивищується над особистими, містечковими інтересами;

• готовність персоніфікувати функціональні цінності від­повідно до конкретного історичного періоду. Йдеться про вміння бачити і вирішувати ту чи іншу проблему з ураху­ванням як історичного досвіду, практики, так і особливос­тей реального історичного часу;

• уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загальнонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджу­вати інтереси багатьох суб'єктів політичного процесу;

• уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі соціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним лідерам;

• політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неор­динарним, високого рівня. її можна пояснити як своєрід­ний інтуїтивний і раціональний творчий елемент політи­ки, спосіб визначення і оцінювання кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного політич­ного курсу. Це рідкісна і доволі ризикована якість. Пот­рібно було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "зем­лю обітовану", Шарлем де Голлем, щоб уявити майбутню велику Францію і спрямувати політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політики, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращим зразком для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер). Доволі часто політичне уявлення слугує народ­женню і реалізації утопічних, практично нереальних про­ектів. Загалом політичне уявлення пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, сміливості та відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, по­зитивне, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини, а багатьох, іноді мільйонів людей.

Лідерство і керівництво — поняття різні. Лідер регулює міжособистісні відносини, а керівник — офіційні. Якщо лідером стають стихійно, то керівника найчастіше призначають або оби­рають. Керівництво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника.

В. Стиль керівництва. Важлива організаційно-діяльнісна (інституціональна) категорія, що є складовою політичного лідерства. В управлінні стиль керівництва – це звичайна манера поведінки керівника щодо своїх підлеглих або залежних від нього осіб, в якій має розумно поєднуватися вплив і залучення їх до досягнення важливих цілей (у широкому розумінні це поширюється як на адміністративно-управлінські, суспільно-політичні, соціальні структури – партії, рухи, групи, корпорації, клани, найближче оточення, так і на широкі верстви населення).

Стиль керівництва визначається тим, як керівник делегує свої повноваження; якою є у часть підлеглих у прийнятті рішень; як інформуються підлеглі та які типи влади використовує керівник.

Виділяють наступні типи влади, що використовуються тією чи іншою мірою всіма керівниками:

1. Влада, заснована на примусі (вплив через страх бути покараним).

2. Влада, заснована на заохоченні (матеріальне і моральне стимулювання).

3. Експертна влада (високо оцінюється професійна компетентність керівника).

4. Влада прикладу (поважання керівника як особистості, прагнення брати з нього приклад, слідувати у «фарватері» його харизми).

5. Законна або традиційна влада (високий офіційний статус, що дає право віддавати розпорядження).

Найпоширеніша класифікація виділяє три основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Для авторитарного стилю керівництва характерна централізація, концентрація влади у руках однієї людини. Керівник одноосібно приймає рішення, жорстко визначає всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості виявити ініціативу. Підлеглі повинні виконувати тільки те, що наказано, при цьому вони одержують мінімум необхідної інформації. Керівництво підмінюється командуванням. Діяльність підлеглих жорстко контролюється. При цьому застосовується влада, заснована на примусовості і традиційних методах.

При демократичному стилі керівництва лідер децентралізує свою владу. Він консультується з підлеглими, які також беруть участь у прийнятті рішень. Підлеглі достатньо інформуються, мають уявлення про перспективи своєї роботи. Ініціатива з їхнього боку всіляко стимулюється. Керівник делегує підлеглим частину своїх владних повноважень, зокрема при здійсненні контролю, вводить елементи колективного самоврядування. Застосовуються всі типи влади, але перевага надається тій, що заснована на заохоченні, а також владі прикладу.

Ліберальний стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність групи. Він забезпечує своїх підлеглих інформацією і матеріалом, необхідним для виконання роботи. Мінімальне використання владних повноважень.

Наведена класифікація, природно, не вичерпує всього різноманіття форм взаємодії лідера і підлеглих, що складаються в різних умовах. Більше того, у своїй діяльності той самий лідер, залежно від конкретної ситуації, динаміки політичної мети і завдань, може застосовувати різні стилі керівництва. Завдання експерта саме і полягає в тому, щоб ретельно досліджувати цей контекст і з’ясовувати політичну й економічну доцільність використання елементів того або іншого стилю політичного керівництва на даному конкретному етапі історичного розвитку країни.

Проблема лідерства завжди має розглядатися в контексті конкретного суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Процеси, що відбуваються в ній, значно відрізняються від тих, що здійснюються в інших посттоталітарних країнах Європи і колишніх республіках СРСР, а нині суверенних держа­вах. Значну роль у цих процесах у нашій державі відіграють не правляча класова чи будь-яка політична сила, а саме політич­ний лідер, особа як головна фігура найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна незважаючи на вели­ке значення в її історії українського загалу, громадянства фак­тично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, геть­мани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвит­ку країни, його забезпеченні.

Лідерством в Україні і сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, цілей та зв'язків, які були б визнані й прийняті до фактично обов'язкового виконання. Фахівці, вказуючи на брак розвиненої демократії в Україні, мають на увазі саме це.

Серед політичних лідерів сучасної України виокремлюється два типи:

• "поступливий" — лідер консервативного типу, тобто та­кий, що під певним тиском намагається зберегти у країні існуючу систему;

• "інверсійний" — лідер, якого визнають і сприймають не так завдяки його особистим заслугам, як через пересліду­вання його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних перетво­рень (у найкращому розумінні), в Україні нині ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різ­номанітних розігруваних політичних спектаклів.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Ук­раїні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними; інте­реси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існу­ючого суспільного устрою — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Іншими словами, нині в Україні не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-полі­тичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елемен­тарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю всієї нації, а не лише своїх виборців.

Дата добавления: 2015-05-26