Тема 8. Формування української соціологічної 10 страница

ролівств» усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього

слова. Ті порядки англійські мусять стати на довгий час взірцем для всіх

великих держав Європи, в тому числі й для Росії. Окрім теперішнього,

вже дуже глупого і через те недовговічного деспотизму царського

в Росії нема серйозних перешкод для закладу, звісно, ступневого,

подібних порядків. Що все розумніше в Росії тягнеться на дорогу

тих порядків, це доказало земство за 25 років свого життя. Те земство

мало свої хиби; тепер під нагнітом бюрократії зріст його мусить при-

тихнути, але цілком знищити його не зважилась бюрократія; і все-

таки воно справдило свою живучість, і з ним зв'язана назавше справа

вільності й адміністративного порядку в Росії.

З крайових земств російських далеко не останніми показали себе

наші українські, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо

резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні поряд-

ки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Українські автоно-

місти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв'яжуть долю свою з до-

лею земств на Україні і, значить, в усій Росії. В тій думці нема нічого

нового, бо практично українолюбці, котрі що-небудь робили для освіти

й добробуту нашого народу, де єсть на Україні земські уряди (тобто

на лівім боці Дніпра й у Новоросії), завше рахували на земство й мали

від його підмогу. Треба тільки поставити таку практику на грунт ясної

і широкої теорії.

Хто дав собі труд оглянути історію земських урядів у Росії за

25 років, той не може не завважити однаковості напрямків ліпших

земств на Україні й у Великоруси. Напрямки ті — демократизм і

думка про децентралізацію, а також про натуральне групування по-

вітів і губерній для практичних справ, економічних і просвітніх, у

країни, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-

етнографічним.

Можна сказати, що політично-адміністративні ідеали російських

земств, великоруських, як і українських, є однакові з програмою на-

ших кирило-мефодіївських братчиків, звісно, без її занадто ідеального

для теперішнього часу федерального американства.

От у цьому ми бачимо грунт для практичної згоди нашої з велико-

русами, хоч би останні й не згоджувались з усіма нашими думками про

нашу національну осібність, про наше право на рівну з російською

літературу й т. і. По моєму чудацькому розуму, так я б про такі речі

ніколи й не говорив з великорусами, як про речі, котрі дійсно до полі-

тики, та ще й спільної, не належать, а говорив би про права особи (во-

лю друку, товариств, судові гарантії для особи й т, і.) та про самоупра-

ву громад, країн, їх право порядкувати свої справи, а разом з тим і

школи, давати свої гроші, на що хотять, хоч на видання словника

українського чи турецького і т. д. і т. д. А як з історії земських урядів у

Росії звісно, що й великоруські земства бажали й прав особи й

самоуправи, то я й певнісенький, що згода між нами й великору-

сами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро,

а там уже всяка особа, громада й країна налила б у ті форми такої

води, яка їй до вподоби.

Звісно, наливання води української не обійдеться без противенства

й боротьби. Так це діло людське. Люди взагалі більше звірі, ніж ангели,

і все добре в них не готове, а розвивається, та до того ще й боротьбою

більше привичок і інтересів, ніж думок. Українство національне не-

премінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки

великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з

несвідомістю й рутиною самих українських мас. Так все, чого може

бажати в цьому випадкові українолюбець, це щоб йому було відкрите

поле для боротьби.

Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова,

то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при

самій найменшій політичній вільності — правах особи й земської

автономії, яких виборють собі народи в Росії. Коли б упала попередня

цензура, то впали б теперішні перешкоди для українських книг, пере-

важно для популярних. Вже й досі українці допевнили, що вони мо-

жуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали

й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874—76 рр., коли

українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким

гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський

офіціальний комітет грамотності розширив тільки 42 000 екз. російсь-

ких популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій

волі українська популярна література зробила б неможливою всяку

конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зо-

стались цілком російськими. При одній волі вживати українську мову

в школах приватних, навіть попри обов'язковій російській, скоро б по-

казалось, що в українських школах діти хутніше виучуються читати й

розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се

б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б по-

чали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому пере-

чив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5—10 років

однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас

стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і ро-

сійської мови, та певно й церковнослов'янської.

Трудніша справа української мови в середніх і вищих школах, і не

тільки через те, що тут довелося б боротися з законом, а й через те, що

класи людності, котрі посилають дітей у ті школи, українську мову

знають в усякому разі менше, ніж російську, і через те, що українська

наукова термінологія ще не вироблена в нас. В останньому могла б по-

могти Галичина з її науковими підручниками, так вони ж для Росії

чужі і їх термінологія була б у російській Україні для учителів і учнів,

напр. в гімназіях, навіть для українофілів, більше чужою ніж термі-

нологія російська. Через це все треба б було довшого часу, поки б

українська мова пройшла у середні й вищі школи.

Треба завважити, що наглої практично-педагогічної потреби

вводити тепер українську мову в ті школи нема, а що потреба ця даль-

шого, сказати б, ідеального порядку. Недобре для громади, коли в ній

просвіта різко ділиться на вищу й нижчу, бо тим спиняється натураль-

ний обмін між верствами громадянства. Але цю потребу зразу можуть

зрозуміти тільки радикальнішi ідеалісти, демократи. Треба часу, щоб

за ними пішла ширша громада. Перший увод української мови в школи

середні й вищі на Україні, певно, зробиться через реформу викладу

російської мови й літератури так, щоб при ньому йшло порівняння з

українською мовою, а також читання творів народних і найліпших

українських писателів паралельно з російськими. Далі зріст українсь-

кої літератури впливав би й на школу і, нарешті, земська автономія

давала б можливість розширяти вживання української мови до

обов'язковості, а з другого боку, автономія професорська давала б

можливість закладати й по вищих школах українські курси, кот-

рі привчили б громаду вживати українську мову й для вищої науки.

Так я собі здумую зріст українства в школах при певній політичній

вільності в Росії. Подібно до того можна собі здумати й зріст україн-

ських впливів у громадському й державному життю Росії. Проти цього

нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної

вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча

до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге.

Третього не пригадаєш!

Дорога, котру ми радимо свідомим українцям, зовсім не нова. Вона

ясно була показана ще в програмі Кирило-Мефодіївського товариства;

не так давно на неї ступали українці в часи земських агітацій 1878—

1883 рр. Цікаво, що новонароджена «Правда» почала просто з такої

програми, котру похвалила в свій час і «Буковина», що потім по-

сковзнулась на бік львівського угодства {5-3}.

Чим більш рішуче підуть українці по цій дорозі, тим скоріше й тим

у більшій пропорції осягнуть своєї мети — вільність і автономію

української людності. Чим менше вони покажуть енергії в цьому на-

прямкові, тим менш корисні будуть для України результати тієї віль-

ності, котра все ж таки колись мусить наступити в Росії.

Над цим мусять роздуматись власне ті українолюбці, котрі зма-

гаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані вище. Влас-

тиво, ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона

цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини

дозволяють. Через те, що обставини тепер найбільше втрудняють

роботу політичну, для цієї третьої дороги пригадано було слово куль-

турна праця і потім вже праця та відділена була й теоретично від по-

літичної і навіть їй противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити

про те, що поділ культури від політики в основі своїй неслушний і в

Росії поясняється власне неосвіченістю, котра колись давала надію

соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер

манить народників надією зробити соціалізм або культуру без по-

літики.

В наших українських культурників без політики психічним грунтом

теорії лежить перше всього мале знаття історії справді культурних

рухів на світі, котрі навіть проти своєї волі брались таки за політику,

як, напр., рухи релігійні, що рішуче проповідували: «Царство моє не

від сього світа», а окрім того, просто індивідуальні обставини, мало

сприяючі енергії взагалі: певний темперамент, літа, розчарованість

і т. д. Це такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого Спокійно

обдумуючи справу, треба їх признати як факти, і признати, що теорія

«робім те, що можна при теперішніх обставинах» для того, щоб наша

національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла

наука про Україну, письменство українське і т. і., має за себе деяку

практичну рацію.

Тільки перш усього треба, щоб та теорія й видавала себе за те, чого

вона справді варта, не більше-не менше, тобто за чистий емпіричний

спосіб жити й працювати, найвідповідніший для певних індивідуумів,

щоб вона не забувала, що властивою підставою її служить приказка:

рада б душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав це мені один з при-

хильників цієї теорії ще 16 років тому назад. Треба, щоб ця теорія

властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне, й не оберталась

вороже проти тих, котрі її не хотять держатись, а хотять щось робити

ширшого й сміливішого. Далі треба, щоб «безполітичники» вже рішуче

й не лізли в політику, не завдавались такою метою, як «примирить

с нами правительство», кажучи словами Костомарова в листі до мені

в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи з цією

метою перш усього-фантастичні, а далі противокультурні, бо, напр., не

можна ж пробувати культурними заходами примиряти з нами про-

тивокультурну побєдоносцевщину. Та й взагалі треба ж, щоб навіть

виключно письменська праця наших культурників була справді куль-

турна, тобто прогресивна, а не реакційна, а не консервативна, а це не

така легка річ, вона не менше трудна, як і прогресивна політика, бо

перш усього потребує розриву з російською цензурою й переносу

письменницької праці за границю {5-4}.

Так воно й вийде, що, нарешті, культурницька програма, коли вона

не схоче бути противокультурницькою, буде в основі та ж сама, що й

та, котру ми радимо, тільки тісніша або й млявіша і через те менше

матиме за собою енергійніших людей на Україні й менше матиме

сили відвоювати українству поля в будущій Росії.

Такі-то ми маємо думки про боротьбу з «обрусенієм» за українство.

Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками

про національність і людність: обрусеніє не є наслідок якої національ-

ності, а є вселюдська проява певного державного порядку і мусить бу-

ти побиване певними вселюдськими заходами до реформи їх. До-

пускаю, що думки ці можуть бути справді чудацькі, але я їх виводив не

з якого-небудь суб'єктивного почуття, а тим менше інтересу, а старав-

ся вивести їх з усесвітнього огляду культурного й державного життя.

Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива мої думки. Я перший

буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадську

та навіть індивідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-

об'єктивним дослідом.

Примечания

5-1) Москалі кажуть: «Каков поп, таков и приход». Але вірно, що й парафія

вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою, то й ми

мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти

наших думок «правдяни», певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь

частиною української публіки. Способи ті найбільше особисті напади, «покази

психології» противника, як кажуть дд. «правдяни». Так і в справі анонімної

політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але

тільки тоді, коли моя праця в українських справах торкалась цілком літе-

ратурних речей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865—1866 р. по

просьбі кількох земців та педагогів чернігівських написав укупі з покійним

Судовщиковим у «СПб. ведомостях» дві статті про «земство і укр. мову в шко-

лах на Україні» і коли тодішній попечитель київський заявив,що він розгонить

українофілів-педагогів чернігівських, я взяв на себе відповідальність за ті стат-

ті. В 1874—75 р; я, «будучи на службі царській», підписував свої праці про

Україну, коли передо мною стала дилема або систематично працювати для

українства, або кидати це діло. Коли певний український гурток порішив

виступити з своїми політичними публікаціями за границею і поручив мені

редакцію їх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Гурток рішив висту-

пати без підписів, по прикладу тодішніх російських видань, як «Вперед», «На-

бат». Резон був такий, що підпис під статтею ясно опозиційного видання

буде затрудняти авторам всяку роботу в Росії. Але як тільки мені прийшлось

у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом («По вопросу

о малорусской литературе»), зараз же я почув усю несерйозність політики

анонімної і підписав ту брошуру своїм іменем. Зараз же російська урядова

цензура вирізала в «Русской старине» мою невинну статейку з поводу

рецензій на мою збірку казок, і я став «виелімінований з російської суспіль-

ності» і літератури. Але це не вдержало ще кількох земляків, однакових

зо мною політично-соціальних думок, підписувати свої писання, котрі друку-

вались в Женеві. Я не стану ні собі, ні їм приписувати політичної ваги, та

все-таки зауважу, що наш федерально-соціальний напрямок виставив одверто

свій прапор і імена коло нього, тоді як сепаратистично-націоналістичні тен-

денції на Україні досі живуть неясними натяками та анонімами.

5-2) Див. про це, між іншим, в автобіографії Костомарова в книжці «Лите-

ратурное наследие».

5-3) Вияснити генезу того «угодовства» в один бік і сепаратизму в другий, які

проводить спеціально «Правда», було б важно й для того, щоб кинути світло

взагалі на справу українського сепаратизму. В цьому інтересі скажемо, що

возродителі «Правди» в 1889 р. обернулись до мене, щоб я став «на чолі діла» й

написав програму для журнала. Знаючи писання тих возродителів, я відповів,

що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тільки

свою програму, котру віддам на суд як редакції, так і всеї громади. Але впо-

рядчики «Правди» надрукували мою програму як свою, підписавши її «Видав-

ництво», і тільки змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я

говорив про потребу «лаїцізації політики» галицької, ось яку примітку: «Тим

не думаємо відсунути, напр., наших духовників від роботи для народу; навпа-

ки, думаємо, що вони, стикаючись безпосередньо з народом, вельми багато

можуть і повинні зробити для нашої народної і громадської справи. Промовляє-

мо однак рішуче за емансипацію політики з-під власті церковної ієрархії,

котра, напр. в Галичині, підпадає в руки єзуїтів». Знаючи, що по Галичині й по

рос. Україні пішла чутка, що я беру участь в «Правді», а з другого боку,

побачивши вже віч. «Правди» думки, діаметрально противні програмі, я

зараз же по виході ч. І написав у редакцію одвертий лист з протестом проти

«москалеїдства» і проповіді всякої ненависті проти других націй. Листу

того редактори «Правди» при посередництві д. Франка впрохали мене не дру-

кувати, бо, як писав мені один з возродителів «Правди», «інакше «Правда»

зараз же пропала б», а обіцяли зробити в II ч. журнала замітку про те, що

опротестовані мною уступи вміщені в «Правду» через недогляд, а надалі обі-

цяли, що подібного друкувати не будуть. Я мав слабість згодитись, а неза-

баром уся «Правда» стала наповнятись «недоглядами» і нарешті стала ініціа-

торкою «угоди» і підданства русинів «власті церковної ієрархії, котра підпадає

в руки єзуїтів».

Чи пояснять коли видавці «Правди»: 1) навіщо їм була потрібна моя

програма, коли вони задумали йти по діаметрально противній? і 2) як поми-

рити їх примітку про ієрархів з їх угодовською політикою?

5-4) Історія недавнього українолюбського культурництва має в собі, між

іншим, таку пригоду: кілька років тому назад в одній петербурзькій газеті

д. Мордовцев написав звістку про українську збірку, котра подана була на пере-

гляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статтю збірки,

котра (стаття) навчала, що український рух не має політичних завдань, а

самі просвітні й моральні.«Киевлянин» висміяв таку думку або, по його словах,

захід «одурити москаля», а нарешті цензура не пропустила ні цієї статті в

збірці, ні кількох наукових, і тим дала українолюбцям науку: статей про не-

політичність українського руху зовсім не писати, а для наукових українських

статей закласти орган у Галичині. Так ми й зостались тільки з соромом

звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура.

Ще спасибі «Киевлянину» за те, що замітив, що український рух не може

бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах

освічених людей, бо ті люди знають, що тепер усякий серйозний рух іде

в політику, тобто виборює собі право жити й проводити в життя свої думки.

VI

Народні чи національні святощі. Перемінність на-

ціональних ознак. Народні звичаї, одежа. Націо-

нальність і релігія. Богумільство — релігія маси

нашого народу. Страти нашої національності на

сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої націо-

нальності. Юліанський календар і консерватизм

нашого народу. Народна мова як святощ. Однако-

вість основи національних теорій наших народовців

і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах

теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди

над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія —

основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз

доторкатись вище, а власне про обов'язковий націоналізм, про культ

того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкід-

ливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив

географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато

перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про

сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра

сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген [ерал] -губернатор Бі-

біков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих

був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з

православних предків похований у Лаврі. «От бачите,— сказав Бібі-

ков, показуючи маршалкові на монумент його предка,— ваші предки

були православні».— «А ще раніше язичники»,— відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися

гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно

ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ

перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на

них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним

святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного

життя Й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в по-

літичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі на-

родні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «на-

водити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст.

225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури»

д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні

святощі).

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не заче-

пивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, дру-

гі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику

вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демон-

страція при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б ста-

рались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національ-

ний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно,

тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм

певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в

нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб'єктивними

поглядами, а не обов'язковим культом національної святощі, об'єкта

котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї

справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не істо-

ричний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в

народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федо-

ровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно,

в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але

щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк

сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, до-

повняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і,

конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о

здоров'я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національ-

ний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його

прикриємо європейським пальто, та ще й пов'язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб'язки та ще й кра-

вецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом

пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і оде-

жу, (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати

народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духов-

ної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні

святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опини-

лись європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати

релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських

народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто

пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання

християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов'янам, ка-

толицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама

статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще

більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романсь-

кої Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж

зо слов'янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт

культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть

входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть

сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично націо-

нальну? Коли взяти пам'ятники «народної мудрості» — легенди, пісні,

прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то

побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним ле-

жить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар,

сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з

історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього

до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого против-

ника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших на-

родовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію,

треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого просто-

го народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є

філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед

якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релі-

гії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним

святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти

на Україні московляться, русини римського обряду в Ц [арстві] Поль-

ськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі

становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої

національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші

народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи

її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас аз-

буку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би

нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було,

коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і

не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звер-

нули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську

і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають ви-

ключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національ-

ностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шев-

ченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом.

Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються

як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже зга-

дували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-

народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К [иевской] старине»

справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар

на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що

д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись

також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім,

коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не ви-

йшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націона-

лістами українофільськими й «москвофільськими» {5-1}.

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського

календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов,

в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не

Дата добавления: 2015-05-26