Бочковський Ольгерт 1 страница

IV

III

Старосольський В. Теорія нації. К., 1998. С.30-65

НАЦІЯ ЯК СУСПІЛЬСТВО

1. Поняттє суспільства. Гостре та принціпіяльне протиставленнє до розуміння нації, як загалу одиниць означеної якости (питомої раси, культу­ри і т. п.) становить погляд, що бачить в нації окрему цілість, окремий субєкт, «особовість» з власним життєм, волездатністью та власною долею.

Термінольоґія практичного життя давно та по правилу говорить про нації як про особовости. Не тільки поезія персоніфікує нації, але і проза політичних руків говорить постійно про права націй, про їх стремління, домагання, боротьби і т. д. І діло тут не тільки в «догідному скороченню», як думає Лє Фюр. Номенклятура в сьому випадку вірний вислів суспільно­го факту, з яким мусить числитися практика та який признати мусить те­орія.

Так каже Реннер, зі становища практичних завдань політики: «Питаинє про правний субєкт, про зміст та санкцію права, які законодавець мусить ставити собі при кождій нормі, коли вона має успішно впливати на сус­пільне життє, підноситься також у відношенню до національної цілости та її органичних частин. Хай ніхто не говорить про національний закон, поки не вияснив собі сих основних точок. Так як не можна виминути консек-венції. що породи є колективною цілість» та що з ними як з такими му-ситься поступати в державі національностей, то—як бажаною не булаби ся консеквенція - не лишається нічого иншого, як числитися з цією голою обставиною»*. І справді, практика давно хоча й не зовсім рішучо вступила вже в б. Австро-Угорщині на шлях признавання особовости націй.

Щодо теорії, то розуміннє нею нації як субєктивної цілости є дуже ста­ре. Хотя й невисказане ясно, лежить воно в основі численних теорій, почав­ши від Фіхте. Недавно висказав сей погляд Челлен. Він каже, що «зроблено політичне відкриттє більше, як якевебудь инше від відкриття одиниці хри-

* 'Das Selbstbestimmungsrecht der Nalionen», стор. 115.

зо

стиянством: що в історії є ще одна особовість, нація». «Нація а не одиниця є справжнім героєм історії»*. Останній погляд, який переносить утвореннє нації на сам початок історії, не можна приияти без застережень, але що нація є, хотя і не одиноким, «героєм» історії, що становить вона особовість і як індівідуум виступає, се факт безперечний.

Переведений на мову соціольоґії сей факт означає, що нація є згурто-ваннєм людей, «групою», «суспільством» в широкому значінню сего слова.

4яазва і поняттє суспільства належать до дуже спірних**. Безперечно, воно становитюдно з осередних понять, і в звязку з сим і осередних проблем соціольоґії. Відповідно доріжних соціольоґічних систем, уживається його в ріжному значінню, а в звязку з сим міняється і обєм поняття і його зміст. Тут означає «суспільство» кожде, якенебудь згуртованнє^ґрупа) людей, без огляду на його якість та рід. Суспільством в сьому широкому значінню є отже і держава, і родина і толпа, і суспільна кляса, і релігійна секта, і племя, і рід, і кождий людський гурт, оскільки він виступає як цілість, а не проста тільки сума обнятих ним одиниць. В такому значінню уживає сього слова пр. Вундт, на означеннє «цілости живучих в релятивній єдности зно­син та звичаю людей, яка звичайно ділиться відтак на більшу або меншу скількість частин, як обнятих собою поодиноких форм»***.

Признание, що людський гурт, суспільство, становить своєрідну цілість, якої життє та вчинки є ріжні від життя та вчинків складаючих його оди­ниць, становить одно з основних придбань соціольоґії. Воно становить, до певної міри, оправданим її істнуваннє, як окремої царини людського знан­ня. Тому власне, що суспільство становить як понадодинична цілість щось нове, то і наука яка ним займається є самостійною дисципліною, з власним предметом досліду. Навіть названо її наукою про суспільні ґрупи (Ґумпло-вич).

П итаннє про те, що становить суть сеї понадіндивідуальної єдности сус­пільства находило дуже ріжні відповіді. Абстрагуючи від виразно метафізич­них пояснень, давало воно почин до містичного в сути річи розуміння, що

* «Der Staat als Lebensform», стор. 127.

** 3 багатої літератури див. м. й. S p e n s е r, «Die Prinzipien der Soziologie», 1877. I. W. D і 11 h e y, «Einleitung in die Geistesvissenschaften», I. 1883. K.Guniplowicz, «Grundriss der Soziologie», 2. Aufl. 1905. G. S i m-m e l, «Das Problem der Soziologie», (Schmoller, Jahrb. 1894. S. 257 ff. 1301 ff.) K a p Ъ e в ъ, «Введеніє в изученіе соціологія».

"-Wilhelm Wundt, «Volkerpsychologie*. IX. B. «Das Recht», 1918, стор. 3.

стнує «збірна душа», як окрема, власна душїґттомади*, не менш містич­ною, є в своїй сути теорія «суспільного організму»^ її численних нюан­сах**. Вільна від cero містицизму розвязка. бачить в суспїлветві вислід ділав-ня складаючих його людських одиниць. Волі одиниць творять волю суспільства, взаїмно впливаючи на себе, модифікуючи себе так, що резуль­тат представляється як відмінна і иноді протилежна навіть до волі поодино­ких її співтворців, формально самостійна в порівнанню до сих воля загалу. «Тут лежить... точка, де розвій ідивідуальної волі переходить в розвій волі загалу. Таким способом добуває воля в найширшому значинню сього по­няття своє найвисше здійсненнє в волі загалу, яка одержує свої змісти від одиничної волі... і впливає назад на її саму в її розвою, звязуючи її витвори в самочинну, творчу цілість»***. Так воля одиниць є одиноким жерелом волі суспільства — але ся остання є, незважаючи на се волею не одинич­ною, але волею нового, понадодиничного, колективного творця, волею сус-пільства-

Передовсім теж само істнуваннє гурту, суспільства, є вислідом, волі його членів. Воля (в найширшому розумінню) се той чинник, який означену скількість людських одиниць перетворює в гуртову цілість, в суспільство. Ніяка їх якість, ніякі фізичні чи моральні їх прикмети самі собою не мо­жуть cero зробити. Ясно видно се на ось якому прикладі. Родина се сус­пільство, оперте на спільности походження. Чи се значить, що сама спільність походження творить родинну суспільність? Зовсім ні. Коли людсь­ка пара розійдеться з собою, а сплоджені нею діти живуть окремо, так, що приміром і вони й їхні батьки взаїмно не знають про себе, то, помимо факту кровного звязку, родина як суспільство не істнує. Бо суть родинної сус-пільности лежить не в самому факті походження дітей від батьків, але в свідомости cero факту та почуваннях які на йому основуються. В загальний спосіб се проявляється в суспільному явищі «материнського права'»****. Фізичне істнуваинє батьків не перешкоджає тут тому, що вони находяться поза скобками суспільного звязку, що основується на походженню власне

*M.Laiarus, «Das Leben der Secie». 3. АиП. 1883-1896. "Albert Schiffle, «Abris der Soziologie», 1906. *Bau und Leben des sozialen Korpers», 2. АиП. L-IL 1896.

*** W u n d t, цит. те.. crop. 356.

**** Іде тут про сам фит сеї суспільної установи. Питаииє про поширенеє і т. д. длі обговорюваиого питання без зиачіянд.

тому, що недостає субєктивного моменту свідомости та звязаних з нею по­чувань.

Иншим прикладом є суспільна кляса. Вона істнує як твір і наслідок оз­начених суспільних відносин зразу тільки потенціяльно. Щойно свідомість сих відносин, свідомість спільних інтересів, величезний психичний про­цес, який відбувається в головах учасників стоплює їх в одну гуртову цілість, ^творить ефективну ґрупу, клясу, суспільство. Сей субєктивний, психич­ний момент та його пізнаинє становить сущну тему соціольогічної теорії Маркса та Енгельса і лежить в основі їх науки про суспільні кляси*.

1 так скрізь, субєктивиий чинник бажання, волі, стадовить суть звязку, силою якого якась скількість одиниць стає суспільним гуртом, суспіль­ством, з власним понадодиничним буттєм. Таким шляхомдияикае, «громада великий чоловік», як герой суспільних рухів та властивий предмет сус­пільних наук. Так виникла і нація і Ренан має рацію, коли бачить її єство в «повсякдневнім плебісциті».

Загальне означеннє нації як суспільства і менш загальне означеннє волі як чинника, що творить суспільність, не є ще розвязкою питання про єство нації. Але на тлі сих означень воно є поставлене конкретнійше. Воно зву­чить тепер: чим відріжняється суспільство, яке називаємо нацією від ин-ших? А заразом є вказаний шлях, на якому треба шукати сущних прикмет, для близшого означення суспільства-нації.

2. Спільнота і спілка. Усі безконечно чисельні форми людських суспільств можна звести до двох протилежних типів, яким Теннєс** при­знає основе значіннє. Се є «спільнота» (Gemeinschaft) і «спілка» (Gesell-schaft). Основою розріжнювання поміж сими двома типами суспільства є розріжнюваннє між двома типами людської волі, між «стихійною волею» (Wesenswille) та «свідомою волею» (Willkur)***.

Стихійна воля, се безпосередний, змисловий, непередуманий відрух, історично первісний тип волі. Вона найтісиійше звязана з почуваннєм, має на меті заспокоєннє найблизшого відчутого забажання, а не осяжеянє свідомо поставленої ціли. В сьому значінню, можиаби сказати, що стихійна воля не

* Про сей бік «марксізму» див. м. й. M а х A d l e г, «Mandstixhe РгоЫсше», 4. Aufl. «Marx als Denker», 2. 1. 1921. «Engels als Denker». 1921.

** T б n n i e s, «Gemeinschaft und Gesellschaft», 1887. В слідуючому виводи сеї книжки розходяться в дечому з поглядами Tonnies-a, але в голо—ому особливої» щодо засадвитого розріжвюв—ия між «спільвотою* та «спілкою», годяться з ними.

*** Досломю требабн переводити Willhlr через «своєвіллє», але се •е відпо-відалоби своєрідному, технічному значінню, в якому уживається тут се слово. 33

знає і не має ціли, а має тільки наорям. її істота араціональна, бо жерелом її психичний стан, а не раціональне дунаннє. Через те вона «стихійна».

її протиставленнєм є тип волі, яку за бракоїщншого терміну називаємо «свідомою». Се воля, яка визволилася зпід психичнеї^стихії. Вона вже не безпосередний вислів почувань та настроїв, але наслідкоміїраді думки, яка «свідомо» означає та вибірає ціли та засоби для їх здійснення, войїиаає не тільки напрям, але й означену ціль. Рішаючу ролю в ній має елемент рацЬ ональности, правильне думаннє.

В засадничий спосіб займається проблемою сих двох типів волі Фіркандт* і основує на розрізнюванню між ними свою теорію культури. Перевага «свідомої волі» над «стихійною», «граючоюся енергією», над енергією по­ставленою на службу доцільности, се по ньому єство культури, а розвій людства характеризується власне витисканнєм стихийної волі свідомою.

Прикладом обох проявів волі є з одного боку дикий мисливець, що уби­ває звірину в кождій порі та при кождій нагоді без огляду на те, чи потре­бує її чи ні; з другого сучасній мисливець-раціоналіст, бо виконує мислив­ство з обмеженнєм, які йому «диктує розум», хоронить звірину і т. д. У першого воля тільки виплив інстинкту і ним зовсім опанована; волею дру­гого править розум. Поведение першого є проявом стихійної волі, у друго­го бачимо свідому волю**.

Дуже ясно виступає ріжниця поміж обома типами волі у відношенню до неприятеля. Для первісної людини є неприятель доконче ворогом, себто людиною до якої відносимося з означеними почуваннями — ненависти, відра­зи, бажання знищити її і т. д. Відношеннє до «ворога», чисто емоціональне, зводиться до почувань означеного відємного напряму. Зовсім не таку карти­ну дає відношеннє розвитої, культурної людини до неприятеля. У неї емо­ціональний елемент зведений до мінімума і на перший плян висувається доцільність. Для неї неприятель передовсім (коли не виключно) тільки «про­тивник», що погрожує означеним її інтересам. Вона може зводити боротьбу без ніякої ненависти до противника. Поза боротьбою з її раціонально озна­ченою ціллю, може вона відноситися до противника зовсім байдуже, а навіть симпатично. Відношеннє до ворога — прояв стихійної волі, у відношенню до противника, проявляється свідома воля***,

*Vierkandt, «Natur- und Kulturvolker*. 1886.

** До дефініції культури Vierkandt-a зближена дефініція Lippert-a, який уважає •передбачуваннє», головно в економичному життю, крітерієм культу ри.

*** G. S і m m e l, «Soziologie», 1908. «Uber soziale Differenzierung», 189(5. 34

Розуміється, тут говориться тільки про два протилежні типи волі, до яких довів розвій — зріжничковаянє первісного інстинкту. В дійсности, сі типи виступають рідко в повній чистоті. Кождий конкретний прояв волі має в собі, звичайно, елементи обох типів: психольогія та льогіка, почу-ваннє та холодний розум, араціональне та раціональне перехрещуються в життю одиниць та людських громад на кождому кроці. Між обома істнує внутрішній звязок. Воля стихійна з правила викликує прояви свідомої, і змінює свій первісний характер раціоналізуючися і навпаки, свідома воля провокує єозвучні з собою емоціональні прояви, стає в більшій чи меншій мірі стихійною. Вйдносивидо«ворога» раціоналізуються згодом, але у відно­шенню до «противника» маємо все ваклда бачити в ньому і ворога. Така є практика життя з безконечною плутаниною усяких можливих яомбїнацій. Завданнєм теорії є вносити в сю плутанину простоту незложених типів і на їх основі порядкувати її та зводити в систему. В сьому лежить суть теоре­тичного пізнання.

Анальогїчно до обох обговорених тут типів волі маємо і два протилежні собі типи людських суспільностей.

Стихійна воля, яка звязує людський гурт в одноцільну громаду, творить инший тип суспільства, як громада, звязана свідомою волею своїх членів. Стихійною волею зроджене суспільство, се спільнота, h' характер наскрізь араціональний, стихійний. Силою, яка удержує в ній цілість є виключно тільки психольогія: інстинкт, «почуттє» приналежности до себе, психічні розположення та настрої членів гурта- Раціональний момент має для спільно­ти все тільки посереднє, а иноді дуже підрядне значіниє. Так пр. «толпа» є ярким прикладом араціональности спільноти: її родить виключно тільки стихійний, психичний гін, а недостача якогонебудь раціоналістичного мо­менту в її утворенню та життю належить потрібно до характеристичних рис «толпи»*. Араціональному характерові спільноти не перечить обстави­на, що її істнуваннє є обєктивно оправдане, має свою обєктивну «рацію буття». Так усі первісні форми суспільної організації були спільнотами, хоч обєктивно їх істнуваннє можна раціонально оправдати тодішніми умо-винами; бо держалися вони не силою раціоналістичного думання, а пере­важно психольогією своїх учасників. Так родина, рід, племя і племінна дер­жава були побудовані «стихійною волею», психольогією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почу­ваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і

* G. l e Bon, «Psychologie des Foules», Paris. Михайловсысий, «Герои И толпа», («Общее собрадіе сочісевій», т. L).

знає і не має ціли, а має тільки напрям, її істота араціональна, бо жерелом її психичний стан, а не раціональне дуианнє. Через те вона «стихійная.

її протиставленнєм є тип волі, яку за браком и ншого терміну називаємо «свідомою». Се воля, яка визволилася зпід психичної стихії. Вона вже не безпосередний вислів почувань та настроїв, але наслідкоііГпращ думки, яка «свідомо» означає та вибірає ціли та засоби для їх здійснення, вова-має не тільки напрям, але й означену ціль. Рішаючу ролю в ній має елемент рацЬ ональности, правильне думаннє.

В засадничий спосіб займається проблємоюсих двохтипів волі Фіркандт* і основує на розрізнюванню між ними свою теорію культури. Перевага «свідомої волі» над «стихійною», «граючоюся енергією», над енергією по­ставленою на службу доцільности, се по ньому єство культури, а розвій людства характеризується власне витисканнєм стихийно'/ волі свідомою.

Прикладом обох проявів волі є з одного боку дикий мисливець, що уби­ває звірину в кождій порі та при кождій нагоді без огляду на те, чи потре­бує її чи ні; з другого сучасній мисливець-раціоналіст, бо виконує мислив­ство з обмеженнєм, які йому «диктує розум», хоронить звірину і т. д. У першого воля тільки виплив інстинкту і ним зовсім опанована; волею дру­гого править розум. Поведение першого є проявом стихійної волі, у друго­го бачимо свідому волю**.

Дуже ясно виступає ріжниця поміж обома типами волі у відношенню до неприятеля. Для первісної людини є неприятель доконче ворогом, себто людиною до якої відносимося з означеними почуваннями — ненависти, відра­зи, бажання знищити її і т. д. Відношеннє до «ворога», чисто емоціональне, зводиться до почувань означеного відємиого напряму. Зовсім не таку карти­ну дає відношеннє розвитої, культурної людини до неприятеля. У неї емо­ціональний елемент зведений до мінімума і на перший плян висувається доцільність. Для неї неприятель передовсім (коли не виключно) тільки «про­тивник», що погрожує означеним її інтересам. Вона може зводити боротьбу без ніякої ненависти до противника. Поза боротьбою з її раціонально озна­ченою ціллю, може вона відноситися до противника зовсім байдуже, а навіть симпатично. Відношеннє до ворога — прояв стихійної волі, у відношенню до противника, проявляється свідома воля***.

*Vierkandt, «Natur- und Kultur volker», 1886,

** До дефініції культури Vierkandt-a зближена дефініція Lippert-a, який уважав «передбачуваннє», головно в економичному життю, крітерієм культу ри.

*** G. S і m m e l. «Soziologie», 1908. «Ober soziale Differenzierung», 1890 34

Розуміється, тут говориться тільки про два протилежні типи волі, до яких довів розвій — зріжничкованнє первісного інстинкту. В дійсности, сі типи виступають рідко в повній чистоті. Кождий конкретний прояв волі має в собі, звичайно, елементи обох типів: психольогія та льогіка, почу-ваниє та холодний розум, араціональне та раціональне перехрещуються в життю одиниць та людських громад на кождому кроці. Між обома істнує внутрішній звязок. Воля стихійна з правила викликує прояви свідомої, і змінює свій первісний характер раціоналізуючися і навпаки, свідома воля провоку&єоавучні з собою емоціональні прояви, стає в більшій чи меншій мірі стихійною. Вйдносиви до «ворога» раціоналізуються згодом, але у відно­шенню до «противника» маємо все накяіа бачити в ньому і ворога. Така є практика життя з безконечною плутаниною усяких можливих комбінацій. Завданнєм теорії є вносити в сю плутанику простоту незложених типів і на їх основі порядкувати її та зводити в систему. В сьому лежить суть теоре­тичного пізнання.

Анальогїчно до обох обговорених тут типів волі маємо і два протилежні собі типи людських суспільностей.

Стихійна воля, яка звязує людський гурт в одноцільну громаду, творить инший тип суспільства, як громада, звязана свідомою волею своїх членів. Стихійною волею зроджене суспільство, се спільнота, її характер наскрізь араціональний, стихійний. Силою, яка удержує в ній цілість є виключно тільки психольогія: інстинкт, «почуттє» приналежности до себе, психічні розположення та настрої членів гурта. Раціональний момент має для спільно­ти все тільки посереднє, а иноді дуже підрядне значіннє. Так пр. «толпа» є ярким прикладом араціональности спільноти: її родить виключно тільки стихійний, психичний гін, а недостача якогонебудь раціоналістичного мо­менту в її утворенню та життю належить потрібно до характеристичних рис «толпи»*. Араціональному характерові спільноти не перечить обстави­на, що її істнуваннє є обєктивно оправдане, має свою обєктивну «рацію буття». Так усі первісні форми суспільної організації були спільнотами, хоч обєктивно їх істнуваннє можна раціонально оправдати тодішніми умо-вииами; бо держалися вони не силою раціоналістичного думання, а пере­важно психольогією своїх учасників. Так родина, рід, племя і племінна дер­жава були побудовані «стихійною волею», психольогією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почу­ваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і

* G. l e Bon, «Psychologie des Foules», Paris. Михайловський, «Герои M толпа», («Общее собраніе сочмяеяій», т. L).

неоспорюваним фактом і питаннє про ціль"тадоцільність істнуваяня сус­пільства не могло взагалі виникати. Його поставлювоу перше щойно тоді, коли одиниця усамостійнилася супроти громадите. т.кйяяі«стихійна воля» стала невистарчати для беззглядного підпорядковання одиницТїуспільству. Тоді зродилися перші міркування про ціль пр. держави*, їх поява означав раціоналізацію державного суспільства, перехід його від спільноти до про­тилежної форми, до «спілки».

Спілка, се суспільство, в основі якого лежить не «стихійна», а «свідома» воля. її жерелом є не внутрішня, психична склонність учасників, але воля, яка стремить свідомо до означеної ціли. Спілка може бути і накинена, при­мусова. І тоді воля учасників спілки належати до неї не тратить раціоналі­стичного характеру: вона мотивована переконаннєм про конечність кори­тися перед примусом. Оскількиж сей, хто покидає примус зуміє, дякуючи пр. свойому авторітетови, витворити не тільки се переконанвє, але й сти­хійну волю оставати в спілці, остільки спілка стає спільнотою. Такий про­цес представляє початкова історія всіх держав, які утворилися шляхом підбою і тільки він довів до того, що успіхи завойовань були тривалі.

Чистим типом спілки є добровільна спілка. В ній виступає ясно те. чим вона ріжниться від спільноти: її раціоналістичний характер та все, що з ним вяжеться. Перш усього, підкреслений Теннєсом зовнішній, чисто ме-ханичний характер спілки. Спільноту можнаби назвати організмом**, з ог­ляду на її власну внутрішню силу, яка творить та удержує її***. Противно. спілка є типовим механізмом, частини якого звязані з собою тільки зовніш­ньо і можуть бути довільно виділені. Також зріст та розроджуваннє спільноти і спілки відбуваються, по анальоґії організму та механізму, там шляхом внутрішнього розросту, тут способом зовнішнього прибуття та поділу.

Найглибша ріжниця лежить ось в чому.

Тому що почуваннє відноситься все до цілої людини, то і суспільство, основане на почуваннях своїх членів, охоплює цілу їх особовість. Се є тен­денція кождої спільноти, яка випливає з самої"» істоти. І навпаки, кождий член спільноти має наклін, належати до неї цілим собою, «з тілом і ду­шою», в усіх напрямах думання, почувань та поведения. Не так спілка, її

"Robert v. Mohl, «Die Geschichte und Literatur der Staats wissenschaften», 1858, Bd. III. S. 529 і слід.

*• Етимольоґино. організм значить те саме, що механізм. Тільки згодом, в великій мірі крез забуттє його первісного зваїіввя, набрав вів звачівні в якому ужито його тут. Гл. К і s t i a k o w s k i j, «Gesellschaft und Emzelwesen», 1899, crop. 19 і слід.

***G.Radbruch, «Grundzuge der Rechtsphilosophie», 1914, стор. 105. 36

родить не почуваннє, а раціональна потреба обєднання для означеної ціли. Через те вона не потребує охоплювати собою людини більше, як сього вимагає означена ціль і поза сим оставляє людині повну волю*. Типовою спілкою є «товариство для означеної ціли», «Zweckverein»**, з обмеженою строго областю усуспільнення своїх членів. Таким чином, члени спілки належать до неї не всею своєю особовістю, а тільки обмежено, означеним її напрямом, а поза сим лишаються свобідними. оскільки не є членами ин-ших спЬюк^Сіммель уважає сей момент безконечно важним для розвою одиниці. ЙогсГправд^вро_суспільне ріжничкованнє присвячена переважно значінню усуспільнення шляхоігстлок а звязку з раціоналізацією та інди­відуалізацією життя. Варто пригадати, що питаннє про^бме»енн&держав-ної власти, отже про вільну від неї сферу життя одиниці, звязане з пи-таннєм про ціли держави, отже з розуміннєм держави як «спілки»***. В сьому виступає теж ясно обговорювала прикмета спілки.

Те що сказано про волю, відноситься теж до обох описаних форм сус­пільства. Вони представляють два крайні типи, які в життю рідко виступа­ють в повній чистоті. Наведеному вже прикладові толпи з одного боку відпо-відалоби пр. акційна спілка, з другого, як чистий тип суспільства, — спілки. Тільки в таких ясних і неперемішаних формах виступають вони дуже рідко. З правила, кожде суспільство носить в собі чинники як спільноти так і спілки і тільки наближається до одної чи другої, в міру того, які елементи в ньому переважають.

Теннєс представляє відносини між спільнотою та спілкою так, що істо­рично друга форма суспільства витискає першу та що тенденція розвою йде до того, що колись спілка стане одинокою формою усуспільнення. Сей погляд, безперечно, однобокий. Немає сумніву, що для первісних періодів життя людства спільнота представляла одиноку форму суспільного гурто-вання та що, в міру раціоналізації життя, форма спілки ставала чимраз ча-стійшою, поки не стала пануючою, а для сучасности характеристичною. Але се не значить, що форма спільноти тратить своє значіннє. Противно. Багато «спілок» набирає згодом деяких прикмет спільноти, а незалежно від сього, на полі нових, багатійших на всякі форми умовии, родяться почасти на розвалинах старих, почасти побіч них нові, незнані досі спільноти.

* S і ш m e l. «Soriologic», «Ober soriale Diftcrenacruiig».

** O. G i e r k e, «Das Deutsche Genossenschafta-echt», Bd. III. S. 221 і рані ще.

*** O. G i e r k e, «Johannes Althusius», crop. 280 і слід. 37

Так зокрема сучасні суспільні рухи дали^вдин до народження спільнот, якими є — особливо в моменти загостреної боротьби,— суспільні кляси. В засаді суспільна кляса се не спільнота, а спілка. ІЇ батьком є спільний інтерес та раціональна конечність обєднання для боротьби заї.еижтерес. Але власне примір кляс показує помилковість погляду Теннєса. Суспільна життє, се не тільки раціональна техніка. В ньому родиться почуваннє, роз-. бурхується море психічних сил і спілки стають спільнотами. Два чинники, стихійна воля з одного, «чистий розум» з другого, правлять життєм люд­ства, доповнюють себе, виправляють, і представляють собою його два ріжні обличя. В царині фільософічної думки відповідає їм дуалізм волюнтарис­тичних та раціоналістичних концепцій. В практиці історії можна помітити свого рода чергуваннє раціоналізованнє то знова волюнтаризованнє життя. Рим часів імперії, середньовіча — і знова раціоналістичні століття XVIII та XIX і волюнтаристична хвиля початку XX століття*— се не розвій по лінії, яку намічує Теннєс, але величава ритміка. Згідно з нею, спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства. Теннєс узагальнив тільки тенденцію, що в звязку з розвойом капіталізма була пануючою в західній Европі почавши від XVIII століття.

3. Нація се спільнота. Признаючи націю одною з форм усуспільнення. вязання людських гуртів в гуртові цілости, в суспільства, належить запита­ти, до котрого з описаних обох типів суспільства вона належить. Чи є нація механичним твором направленим до означеної ціли «свідомої волі», чи ор­ганічним, споєним психічно, а не тільки льоґічно, суспільством, спіль­нотою?

Інстинкт мови розвязав здавна се питаннє на користь спільноти. Гово­риться тільки про національну спільноту, ніколи про спілку. Навіть без відношення до технічного соціольоґічного значіння обох слів, установлено­го Теннєсом, просте почуттє підсуває для нації назву спільнота. Се, розу­міється, не є аргументом, але воно всежтаки вказує на те, як відчувається характер національного суспільства як спільноти. 1 се почуттє не поми­ляється.

Творчим чинником нації є, очивидно, «стихійна», а не «свідома» воля. Серед численних теорій та концепцій на тему нації не стрічаємо ні одної, яка пробуїіалаб вивести її із доцільного людського думання. Коли пр. віднос­но держави виникла величезна література про її «ціль», то питаннє про

*Alexander Bessmertny, «Żur Soziologie des Arbeiterrates» {.Die Parteien und das Ratesystem», 1919), стор. 11 і слід., характеризує слушно зворот від «демократи» до системи рад, як зворот від спілки до спільноти.

ціль нації ніхто не пробував навіть ставити — так очивидно неумістним, булоб таке питаянє. Питання про історичні завдання нації, що займали сво­го часу особливо в німецькій фільософіїта історіософії таке визначне місце та мають визначну ролю в практичному життю націй, ставляться на иншій площині. В них не йде про ціль суспільного явища нації, як при питанню про ціль суспільної установи — держави. Сі питання виростають на просто-^ау-ыювному признанню факту, що нації істнують. Признание сього факту, се вихідніГточвдлля питання про завданнє, історичну місію і т. д. поодино­ких народів. І зовсім слуівжщазиває Челлєн народженнє нації чисто і вик­лючно тільки біольоґічним процесом, а пре волю,, яка творить націю, каже, що вона «по своїй істоті чисто природний гін і остає ниііГТакожнадисоких степенях культури»*. Тесаме висказане иншими словами значить, що нація є твором стихійної волі та що в звязку з сим вона є «спільнотою» в технічно­му значінню сього слова, яке надав йому Теннєс.

Принціпіяльне значіннє сього факту не все було вповні оцінене та рідко коли потягнено усі його консеквеиції. Так у Челлєна і Реннера, що оба підкреслюють характер нації як спільноти**, затемнюється значіннє сього признання помилковим та неясним уживаннєм ними поняття організму. Вони оба відмовляють нації характеру організму, а признають його державі. Так Реннер каже виразно: «природописно нація не органічна цілість. Кождий знає, що є нації без одноцілої державної організації і деякі нації, що станов­лять ріжні держави або заселюють їх разом з иншими»***. Челлєн підкрес­лює сильно органічність держави, а не нації. Коли уживати терміну «ор­ганізм» виключно тільки для означення «орґанізованости», тоді — як зазначено вже вище — сей термін означає тесаме, що «механізм» і ужиттє його говорить дуже мало. Але в науці уживається сього слова не в сьому первісному значінню, а власне, як протиставленнє до механізму. Не зважа­ючи на неясність та иноді прямо містичну закраску, яку надається сьому слову, воно має всежтаки свій конкретний зміст. Воно підкреслює власне стихійність якою виникло та держиться далі суспільство, його не штучний і не механичний характер, обставину, що воно не служить ніякій зовнішній, посторонній ціли, але само в собі находить ціль свойого істновадня, як кожда жива одиниця. Отож, коли уживати слова організм в сьому розумін­ню, то тільки націю, а не державу можна назвати організмом, бо піднесені тут риси організму, се прикмета спільноти, а не спілки. Попереджуючи

Дата добавления: 2015-05-26