Бочковський Ольгерт 4 страница

Тільки з отсим доповненнєм і тільки з наведеними застереженнями можна зачислити «національну традицію» поміж чинники, від яких залежить на-родженнє та істнуваннє «самостійної нації»..»

4. Сповідь Франка. Українська література знає факт, що для поруше­ного тут питання дає незвичайно цінний причинок — цінний як з огляду на психольоґічну глибину, яку відкрив, так і на особу його автора. Річ про відому, просто трагічну сповідь Франка у вступному слові до його збірки новель в польській мові п. з. «Obrazki galicyjskie». Orce «дещо про себе самого» містить заяву, що автор не любить Українців за їхні погані прикме-

* «Rcden an die deutsche Nation», crop. 98 і слід. 63

ти, а далі отсі слова, що дали почин до пристрасного конфлікту поміж поетом та його суспільством: «Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю так і в такій мірі, як се роблять, або удають, що роблять патентовані патріоти. Що в неї маю любити? Щоби любити її як географі-чне поняттє, на се я завеликий ворог пустих фраз, дуже багато бачив світа, щоби я мав проголошувати, що ніде нема такої гарної природи як на Руси. Щоби любити її історію, на се задобре її знаю, дуже горячо люблю загаль­нолюдські ідеали справедливости, братерства і свободи, щоби не мав відчу­вати, як мало в історії Руси прикладів правдивого громадянського духа, правдивого пожертвования, правдивої любови. Ні, любити сю історію дуже важко, бо сливе на кождому кроці требаби хіба плакати над нею. Я може маю любити Русь як расу, ту расу тяжку, некарну, сентиментальну, расу без гарту і сили волі, так мало спосібну до політичного життя на власному сміттю, а таку плідну в перевертнів найріжнійшого рода? Я може маю лю­бити світлу будуччину тої Руси, що її не знаю, що для її світлої будуччини не бачу ніяких підвалин?

А коли проте почуваю себе Русином і по змозі моїх сил працюю для Руси, то... цілком не з причин сентиментальної натури. Руководить мною поперед усього почуттє собачого обовязку. Син руського (с. т. українсько­го) хлопа, вигодований чорним хлопським хлібом, працею твердих хлопсь­ких рук, почуваюся до обовязку панщиною цілого життя відробити ті гроші, що їх витратила хлопська рука на те, щоби я міг видрапатися на висоту, де видно світло, де пахощі розливає свобода, де сіяють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, се не сентимент, не народні гордощі, се велике ярмо, вложене судьбою на мої плечі. Можу протестувати, можу тихцем про­клинати долю, що вложила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу, иншої батьківщини шукати не можу, бо я ставби підлий супроти свойого власного сумління*.

Ось ся в призмі душі одиниці аналіза почування, яке звязує її з нацією — а тим самим і розбір питання про саму націю як звязану отсим почуваннєм одиниць гуртову цілість. Важні тут в рівній мірі як негативні так і пози­тивні визнання великого поета та громадянина. З одного боку, рішуче відки-неннє — за виїмком мови, про яку не згадується — усього в чому можнаб добачувати обєктивних «прикмет нації», отже, области, раси, історичних традицій. А що се не теоретичне міркованнє, а просте, безпосереднє вияв-леннє власних почувань та настроїв, то не можна говорити про його помил­ковість. Можнаб тільки підносити питаннє про правдивість та щирість за-

* Наведено заА.Крушельницьким, «Іван Франко» (Поезія). 64

яви, але вони не підлягають сумнівови. Тому треба приймати сю заяву як факт, а сей факт є безпосереднім доказом, що ні один з вичислених чин­ників не був основою, на якій виростало його почуттє приналежности до нації.

В позитивному напрямі підносить Франко своє походженнє з українсь­кого селянства як обставину, з якої випливає приналежність його до нації ^та-двязані з нею обовязки. Помимо відмінної стилізації треба замітити, що акцент ие-дежить тут на слові селянство. Якби так було, то сим можнаб узасаднюватиклясеву приналежність Франка, ніколи національну. «Чор­ний хлопський хліб» мігби ввязан» його з селянством усього світа, а не тільки з українським. Колиж Франко мотивує якратс^ій улраїнський пат­ріотизм, то ясно, що йде про походженнє його власне з українського селян­ства, що звязує його з нацією, якої частину воно становить. І піднесеннє сього власне факту уродження в протиставленню до усіх моментів, які бу-либ залежні від свобідної оцінки їх одиницею, характеризує по сути почу-ваннє, яке Франко називає своїм патріотизмом. Характеризує його далі вислів про «велике ярмо», «обовязок» «вложені судьбою» на його плечі. Усе те є висловом почуття приналежности до національного суспільства, якого жерелом є незалежна від людської свідомої волі сила— «судьба». Ся прина­лежність є просто фактом, з яким людина мусить помиритися, як з «даним судьбою» фактом та з якого висока етично одиниця виводить для себе обо­вязок свойого життя.

Для яснійшого освітлення сеї концепції треба пригадати тут істнуваннє теорії, по якій жерелом усеї моралі взагалі є почуттє приналежности лю­дини до ширших людських спільнот. Воно родить альтруїзм, як одиноку основу етики. Самож се почуваннє приймається як природою стихійно да­ний факт.

Дата добавления: 2015-05-26