Тема 8. Формування української соціологічної 7 страница

ред жидів та поляків. А щодо загалу українолюбців, котрі присягались

до радикалізму 10-15 років назад, то де вони опинились тепер,

видно з того, що тепер нам приходиться перед ними навіть доказувати

шкідливість для української справи римського клерикалізму звісних

«угодовців». Так вони стали далеко не то від науково-світського

радикалізму й космополітизму наших часів, а навіть від христи-

янського радикалізму й універсалізму валлійців, основателів британ-

ського й чужостороннього біблійного товариства.

Ще нещасливіше, ніж у Валлії, випала історія кельтійської націо-

нальності і далеко гірший стан її і тепер в Ірландії.

І тут кельти, в той час як почались їх стосунки з англічанами,

були вже не варварами, мали літературу, закони, але були розділені

політичне так, що не могли противитись як слід нормандським

авантурникам, а потім англічанам, котрі завоювали частину Ірландії

по берегу проливу, починаючи з висадки англо-валлійців в другій

половині XII ст.

В Ірландії спершу важко було англічанам подужати велику масу

кельтійської людності, так що перші виселки англійські там самі поча-

ли покельчуватись. Англійський уряд піднявсь проти того на такі

заходи, приклад котрих бачимо в кількенійському статуті 1366 р.,

котрий поділив Ірландію на дві частини — чисту й погану, англійську

й кельтійську, з котрих остання була безмірно більша. Шлюби

й кумівство між англічанами й кельтами і навіть узяти мамку з одного

народу до дитини з другого було заборонено, як державна зрада.

Так само заборонено було англічанину давати кельтові коня чи

зброю чи що інше. Заборонялось англічанам усяке компанство з

кельтом, а надто з бардом. Навіть монахи-кельти не могли вступити

в монастир англійський і навпаки. Заборонялось англічанам носити

одежу кельтійську й їздити на конях по-кельтійському. Ні один кельт

не міг вести процесу перед англійським судом, так що навіть убити

англічанинові кельта було вільно. Англічанинові заборонялось говори-

ти по-кельтійському, а коли б кельт примішався до компанії англі-

чан, то вся його земля конфіскувалась, а сам він замикавсь у тюрму,

поки не вивчиться прохати прощїння на англійській мові і т. д.

Кількенійський статут занадто ідеальний, щоб його можна було

цілком видержати на практиці. І після його не тільки кельти ірланд-

ські жили, а навіть англічани покельтчувались і ставали, як казано

тоді, ipsis Hibernis hiberiniores і бунтувались проти англійської корони.

Коли в Англії взяв на час гору монархічний абсолютизм при Тюдо-

рах, то задумано було зробити кінець ірландській анархії й сепара-

тизму і вироблена була система, котру історик Грін (Green, «History of

ebglish people», II, 176) характеризує так: «Генрі VІІІ-ому мало було

покорити Ірландію. Йому хотілось цивілізувати народ, котрий він по-

корив, хотілось правити ним по законах, а не самою силою. Але один

тільки образ закону, який могли собі здумати король і його міністри,

був закон англійський. Звичайний закон, котрий мав силу в Ірландії,

за границею Pale (країни, здавна заселеної англічанами), ірландська

система кланового уряду й громадського володіння землею, так само

як поезія й література, котрою славилась ірландська мова, були не

тільки невідомі англійським державним мужам, але висміювались

ними, як варварство. Єдиним способом цивілізувати Ірландію й попра-

вити хаотичний нелад, котрий вона показувала їх розуму, було знищи-

ти всю кельтійську традицію ірландського народу, «зробити Ірландію

англійською життям, законами, мовою».

Спершу англійський уряд думав іти до мети потроху, але настав

спір релігійний між католицтвом і реформацією, а далі політичний —

між королями й парламентом, і в Ірландії, котра в усьому чинила

наперекір Англії, англійський уряд узявся за найстрогіші міри.

Треба нагадати, що урядова (королівсько-єпископальна) ре-

формація, котру англійський королівський уряд Генрі VIII і др.

проводив і в Ірландії, не могла пустити тут коренів, ані помогти так

самій кельтійській національності, як поміг радикально-сектантський

без єпископальний і навіть безпопівський рух у Валлії. Коли англій-

ський уряд посилав у 1560 р. в Ірландію нові церковні книги,

котрі мусили там замінити католицькі, то не збувся своєї зневаги про-

ти кельтійської мови, а написав такі речі, котрі не лагодились про-

між себе: «хоч, мовляв, і найліпше б було, щоб церковна служба

справлялась на такій мові, яку люди найліпше розуміють, та позаяк

важко друкувати ірландськими буквами, й мало в цілій державі ро-

зуміються в них, то й нічого справляти в Ірландії службу церковну

мовою крайовою, а хай уживається коли не англійська, то латинська»

(King, Church, «History of Ireland», І, 755).

Не диво, що ірландці були холодні до такої реформації і воліли

вже стару церкву з її латинською службою, до котрої вони при-

наймні вже привикли. (Нагадаймо, що проби автономії в церковному

життю й письменстві ірландців були підкопані римською церквою за

поміччю англічан же вже в XII ст.) Англійський уряд страшенно

мстився на ірландцях за їх бунти на користь римської церкви, а

потім — королів Стюартів, котрих англічани двічі проганяли. Звісно,

що виробляли в Ірландії англійські уряди Генрі VIII, Єлизавети,

нарешті, голови англійської республіки Олівера Кромвеля. Останній

після походу 1649 р. майже знищив ірландців, натхненний біблій-

ними картинами війни жидів з хананеями. Тисячі ірландців були

перебиті, десятки тисяч вивезено на тяжкі роботи в Америку, де їх

навіть продавали, як негрів. Милість була, коли уряд дозволив

ірландцям виселятись на службу в Іспанію та Францію. В усьому краю

зостались тільки 850000 душ, з котрих 150000 були емігранти з

Англії і Шотландії. Спеціально для кельтів Кромвель назначив

тільки одну з чотирьох ірландських провінцій (Connaught) і всю

землю їх роздав англічанам, з котрих поробились лендлорди. Не треба

забувати, що така денаціоналізація йшла поряд з державно-адміні-

стративною централізацією між Шотландією, Ірландією й Англією.

Такими заходами, котрі хоч і не так радикально підновлялись

і в XVIII ст., не зломлено сепаратизму ірландського, котрий витворяв-

ся навіть у поселених в Ірландії англічан, але зломлено кельто-

ірландську національність. В 1861 р. на 5 798 967 людності в Ірландії

було вже тільки 1 105 536 кельтів по мові, а в 1881 р. на 5 174 831

усієї людності кельтів було тільки 950 680 (18 %), та й з тих лишень

103 562 говорило тільки по-кельтському, а решта вже говорила й по-

англійському. Ніяких державних прав кельто-ірландська мова не має

і література на ній майже не існує, хоч у новіші часи заложилось

осібне «Товариство для охорони й плекання ірландської мови»

(«The gaelic Union for the preservation and cultuvation of the Irich

language»). В самому автономному або й у сепаратистичному ру-

хові Ірландії хоч іноді гаряче говориться про кельтійський дух, не-

згідний з англосаксонським, та все-таки спеціально кельтiйська мова

не грає ніякої ролі, і Ірландія властиво показує приклад великої

англоненависті при англійській мові.

(Див.: Beaumont «Irlande»; W.A.O'Connor, «History of the Irish Pe-

ople», І—II; Em Lawles, «Irland (the story of the Nations)»; Green,

«History of englich people» І—IV; Sebillot: в «Revue celtique», IV;

Windisch, «Keltische Sprache», Brokchaus, «Conversationslextion»,

Irland).

Багато б треба було нам говорити, якби ми схотіли простежити

долю кельтійської національності в Шотландії, історія котрої досить

сплутана дрібними сварками й мало відома у нас звичайній публіці.

Та для нашої мети досить буде привести кілька найголовніших

фактів.

Держава Шотландська певно почалась серед кельтів, котрі дали їй

ім'я (Scotia); та вже рано центр цеї держави перейшов у південну,

здавна посаксонену країну, на котру потім впливала новоанглійська

національність. Уже в шотландських законах XII ст. (Regiam

Majestatem), писаних по-латинському, видно, що старе кельтійське

звичаєве право дуже було занехаяно. Все державне життя справля-

лось уже від того часу на мові англо-шотландській, коли не на ла-

тинській, а кельтiйська (гаельська) зоставалась тільки для звичайного

словесного права в горах, для словесної, хоч досить багатої, поезії,

зв'язаної з ірландською, та почасти для заміток церковних. Ледве

під кінець XV ст. літературні аматори почали записувати в горах

Шотландії народні кельтійські пісні, та й то ще не досить певно.

Реформація, котра, як звісно, прийняла в Шотландії радикальний,

женевський напрямок, почала було посвящати й кельтійську мову,

коли слідом за англо-шотландською книгою церковних псалмів і

молитов («Book of Common Order») подібна книга була зроблена й на

кельтійській мові й надрукована в 1567 р. То була перша друкована

книга кельтійська. В 1690 р. видана була Біблія для Ірландії з слов-

ничком для шотландських кельтів.

Так положена була культурна перешкода для знищення гаельської

мови. Але ж державні порядки в Шотландії все йшли до такого

знищення почасти й не без вини самих кельтів, котрі, як горалі

(Highlanders), вживали розбоїв і дражнили проти себе більш освічених

англосаксонських подолян (Lowlanders). Заміри знищити кельтів-

горалів пішли в Шотландії систематичніше, коли Шотландія при-

лучилась до Англії в XVII—XVIII ст., англо-шотландський уряд по-

чав побільшувати силу князьків горальських над простим народом,

а поряд з тим напирати на те, щоб вони переміняли свою мову й

звичаї на англійські. В 1616 р. уряд обов'язав тих князьків посилати

дітей своїх на Поділля, щоб вони там учились читати, писати й гово-

рити по-англійському. Акт королівської Ради писав тоді про цей при-

мус, що це «єдиний спосіб, щоб вивести панів горальських з вар-

варства і приготовити їх зреформувати й їх країну і довести її

до побожності, покірливості й освіти» (to gdliness obenience and civility).

Ремство шотландських горалів проти уряду англійського, а надто

в XVIII ст., коли він став дужче нагнітати на них, потягло їх під-

пирати династію Стюартів, коли її вигнали англічани в 1688 р.

З того часу Стюарти кілька разів піднімали бунти між горалями

Шотландії; після кожного бунту англійський уряд все більше нагні-

чував на тих горалів, випираючи їх з рідної країни. В 1725 р. зве-

лено було одібрати в горалів гвери, і після бунту 1745 р. заборонено

навіть одежу горальську й кожний гораль мусив давати ось яку, ку-

медну тепер, присягу: «Присягаюсь, що так само як мушу я відпо-

відати перед Богом на великий день страшного суду, так я не буду,

не мушу держати в себе рушниці, ні пістолета і ніякого гвера, і що

не буду носити тартан'у (tartan — осібна матерія для одежі, пледу

(pleid — шаль)) і нічого з гірської одежі (Highland-garb), а коли я

буду таке робити, то нехай я буду проклятий на моїх справах, на

родині й маєтку моєму, нехай я ніколи не побачу ні жінки моєї, ні

дітей, батька, матері, ні приятелів, нехай я буду вбитий на війні

як боязливий і лежатиму без християнського похорону в чужій

землі, далеко від гробів батьків моїх і родичів, нехай це все нападе

на мене, коли я зламаю мою присягу». Цікаво, що після цеї нагінки

на національну одежу шотландських горалів знаменитий артист Гар-

рiк, граючи Макбета, не смів появитись в цій одежі на сцені в Лон-

доні, щоб не «провалити» спектаклю (Lecky, «History of England in

XVIII cent.», III, 53—54).

От такими заходами англічани дуже підрізали національність

шотландських кельтів. Коли вони зовсім її не знищили ще й досі,

то тільки через те, що все-таки новий освітній рух узяв під свій

захист і гаельську мову. Ми бачили, що освічені люди зацікавились

народними піснями гаельськими та що на мову гаельську почали пере-

кладати й протестантські святі книги. Перше надало охоти гаельським

поетам писати по-своєму, а друге дало сяке-таке релігійне пись-

менство гаельське. В другій половині XVIII ст. велику цікавість до

гаельських народних пісень та переказів збудив по всьому світові

Макферсон, видавши переробки їх по-англійському, мовбито як поеми

старого співака Оссiана. Потім видано частину кельтійських мате-

ріялів Макферсона. В XIX ст. склалось кілька товариств для досвіду

поезії гаельської та плекання її мови. Тепер цею мовою говорить

у Шотландії коло 300 000 душ на 3 735 000 усієї людності, а в усій

Великобританії 309 254 душ, з котрих, одначе, тільки 48 873 не го-

ворить по-англійському. Ніякої офіціальної сили мова гаельська не

має і з усіх публічних інституцій вживається тільки в церквах. Само

собою розуміється, що мови тої і вільно вживати в приватних

школах і що вчені спеціалісти учать про неї по університетах як про

наукову цікавість. (Див. про це все: Burton, «History of Scotland», І—

VIII; Mackintosh «History of civilisation in Scotland», І—IV; Sebillot в

«Revue Celtique», IV; Windisch «Keltische Sprache». Ми додали деякі

замітки після пр[аці] Ріса.)

Рівняючи долю трьох кельтійських націй, ми не можемо не

запримітити, що ліпше з них вийшли валлійці, у котрих запану-

вало радикальне, майже зовсім безпопівське, протестантство, гірше

вже шотландські горалі пресвітеріанці (попівці), а найгірше ірландці,

котрі і зостались при римському католицтві.

Другою по черзі централізованою державою в 3 [ахідній] Європі,

після Англії, явилась Франція, хоч і на другий лад, абсолютно

королівський і бюрократичний. Політика Франції до недержавних на-

ціональностей була також само проскрипційна, як і англійська.

Ми оглянули долю найважніших із недержавних національностей

у Франції в своїй праці «Новокельтское и провансальское движение

во Франции» («Вестн. Европы», 1875, август, сент.) і, шануючи фор-

мат «Народа», не будемо повторятись. Суть діла в тому, що з недер-

жавних національностей Франції кельтійсько-бретонська не вспіла ще

вибитися з-під латини, як дісталась під панство французької мови, так

само як і іберiйсько-біскайська. Обидві вспіли собі здобути з усіх

публічних інституцій в середні віки тільки містерії (релігійний театр)

та почасти церковну проповідь, за котру, одначе, католицьке духо-

венство взялось енергійніше тільки в новіші часи, під страхом

протестантства і надто якобінського переслідування в часи Ве-

ликої революції. (Переклад Нов. Завіту на бретонське з'явився

тільки в 1827 р., а всеї Біблії тільки в 1866 р.) Різні діалекти

мови провансальської (lange d'oc) почали було влазити в церкви єре-

тицькі (альбігойців і др.), в акти муніципальні й провінціальні,

як за проводом римської церкви наскочила французьку Україну

французька Москва в образі хрестового походу проти альбігойців

у 1209 р. і підрізала сходи другої французької національності на

ниві публічного життя, і з того часу lange d'oc повернувся в забуту

історією мужицьку мову, аж поки не нагадав про неї новий літе-

ратурний рух у XIX ст.

Така була в середні віки доля недержавних національностей

на західній половині теперішньої Франції. Чим було тоді спеціально

французьке королівство на цій половині, тим було на східній гер-

цогство Бургундське. Воно мало свою «окраїну». Нідерландські зем-

лі заселені фламандсько-голландськими варіаціями долішньоніме-

цького племені. Багаті через ремесла і торг, поріднені й почасти

юридичне зв'язані з німецькою імперією городи нідерландські були

не те що села етнографічних острівків біскайської й бретонської

мови. В городах нідерландських виросла своя література; буйна ав-

тономія городів тих рано стала писати свої публічні акти живою

народною мовою, примушуючи шанувати її й феодальних князів своїх,

навіть таких, як графи Фландрії, котрі мали підданих і французької

мови (валлони). Та тільки коли бургундські герцоги з кінців XIV ст.

прилучили правдами й неправдами до своїх французьких земель

нідерландські, так зараз же вони почали давити нідерландську на-

ціональність. В цих заходах бургундського уряду французької націо-

нальності ми бачимо перший в новій Європі приклад свідомого

національного централізму, системи денаціоналізації, направленої

проти національності висококультурної й цілком свідомої себе й

свого права на автономію.

Хоча двір бургундських герцогів XV ст. топився в розкошах з

податків, що йшли від нідерландських городів, але при тому дворі

систематично виключена була нефранцузька мова й висміювались де-

легати міщан і рицарі нідерландські, котрі нею не говорили. Правда,

коли треба було Пилипові Доброму (доброму для панів) прохати при-

бавок грошей (Beden) у нідерландських міщан, то він звертавсь до

провінціальних сеймів (Staaten) по-нідерландському, але коли городя-

ни, котрі не могли зносити герцогського здирства й зневаги їх

прав, бунтувались і війна їм не щастила, то вони мусили прохати в

герцога ласки по-французькому. А до того бургундські герцоги по-

ставили над автономічними городовими судами нідерландськими апе-

ляційні палати й найвищий суд — герцогські з процедурою римсько-

французькою і з мовою урядовою французькою. В своїй «обруситель-

ній» політиці герцоги Бургундії йшли по дорозі, на котру вже раніше

ступили французи, графи Фландрії, а також королі французькі, їх

сюзерени. Цікаво, що коли король Франції пішов 1382 р. на поміч гра-

фу Фландрії проти бунтувавших фламандських міщан, то в армії союз-

ників було під острахом смерті заборонено говорити по-фламандсько-

му, хоч там були рицарі з фламандського краю.

Інтересно буде, при цій нагоді, завважити, що бургундські гер-

цоги, а надто король Смілий, так само руйнували непокірні їм

городи нідерландські, як і московські Івани III і IV — Новгород,

так що нідерландські хроніки звуть короля іменем Грізний, Le

Terrible.

Цей натиск «офранцуження» вкупі з бюрократичною централі-

зацією і деспотизмом господаря викликав у Нідерландах перший в

історії Європи приклад закону про рівноправність національностей в

змішаній державі. В знаменитій Великій Привілегїі, котру взяли

депутати різних провінцій Нідерландських з дочки Кароля, Марії

(1477),— в цьому акті, котрий є один з світліших прикладів і полі-

тичного лібералізму середньовічного, поставлено було, що спільна

всім провінціям канцелярія мусила мати в собі мужів обох націо-

нальностей: французької і дольньонімецької, ознайомлених з обома

мовами, і що всякі приписи, об'явлені в якій країні не крайовою

мовою, не мають вартості. (Дуже жалкуємо, що не маємо тепер під

рукою текста цеї привілегії, котрий надрукований в «Verzameling

van XXIV originale charters 1787» в часи повстання бельгійців проти

Йосипа II Австрійського, а говоримо про неї з других рук, між ін-

шим, з книги de Leveleye «Le gouvernement de la democratie».)

Як звісно, значна частина французьких земель бургундських гер-

цогів одійшла за часи тієї Марії до Франції, тоді як Нідерланди

одійшли до габсбурзько-іспанського дому. Через те натиск «офран-

цуження» Нідерландів спинився, а в північних провінціях, котрі виби-

лись з-під габсбурзько-іспанського дому в окрему вільну державу,

зовсім перестав. Але в південних провінціях, що тепер складають

Бельгію, цей натиск лишив по собі помітні сліди, і інтересно, що

навіть уряди іспанський і австрійський вживали там французької

мови в XVII і XVIII ст.

Факти боротьби бургундських герцогів з нідерландцями можна

знайти в Баранта «Histoire des Dues de Bourgogne»,а також у великих

зводах історії Франції Мішле й Мартена. Про адміністративну полі-

тику бургундських герцогів у Нідерландах див.: Wenzelberger,

«Geschichte der Niederlande», І).

Забравши більшу половину земель бургундського дому, фран-

цузька держава стала викінчати в себе систему централізації, а далі

посуватись до Рейну, забираючи вже й країни німецької мови, доліш-

ньої, як частина Фландрії, й горішньої, як Ельзас. Тоді й французька

держава стала на дорогу «офранцуження восточных окраин» ще

більше рішуче, бо від часів бургундських успів розвитись ідеал

централістично-бюрократичної адміністрації. Я маю право думати, що

політика, напр., Людовіка XIV у Фландрії, Лотарінгії й Ельзасі, з їх

апеляційними судами й другими палатами й адміністрацією виключ-

но на французькій мові, досить звісна скільки-небудь освіченій

публіці, про неї говориться навіть і в гімназіальних підручниках,

і через те не буду тут розводитись про цю справу.

Вже книга Токвіля «L'ancien regime et la revolution», котра по-

явилась з сорок років тому назад, показала ясно, що велика ре-

волюція французька в адміністрації Франції тільки викінчила роботу

старих королівських політиків Франції, як Рішельє та Людовік XIV.

Республіканці-якобінці — це властиві віртуози державної централіза-

ції. Вони вкупі з Наполеоном І, котрий зібрав коло себе решту

їх, виробили ту систему політичне-адміністраційну, котра стала

взірцем для всіх бюрократичних порядків в Європі включно до Росії

й навіть почасти до Турції. Інтересно, що французькі республікан-

ці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть фор-

мально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи

французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні

батьки новішого державно-національного централізму, усяких герма-

нізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.

Почасти я говорив про це в праці «Новокельтское и прован-

сальское движение во Франции», але треба сказати про це ще тепер

і трошки докладніше.

Я думаю, що історія великої французької революції стане най-

яснішою, коли в ній розрізнити два уклади, говорячи терміном

Костомарова: французький і паризький. Революція всефранцузька,

приготовлена всім попереднім культурним процесом і почата про-

вінціальними бунтами в 1788 р. (в Бретані й Дофіне), дала «Декла-

рацію прав людини й громадянина» 1789 і конституцію 1791 р. Але

Парижеві цього було мало: він хотів радикальнішої реформи, та ще

й не тільки політичної, а й релігійно-філософської. Звісно, в теорії

Париж мав рацію, та тільки практично матиме рацію хіба в XX ст.

Коли виявилось, що провінція не може піти за Парижем, тоді тео-

ретикам радикальної реформи при тодішніх звичках думки й учинків,

вихованих віковою школою абсолютизму державного й церковного,

не зосталось нічого, як опершись на Париж, узятись за абсолютистич-

ну палицю й нею гнати всю Францію по дорозі поступу. Ось го-

ловна внутрішня причина, чому республіканці-якобінці взялись за по-

літично-адміністративну централізацію, цілком противну заяві «Де-

кларації прав», до котрої й вони молились. Другі причини, між ін-

шим, і роялістично-коаліційна війна,— побічні.

Підтягуючи провінції до свого ідеалу, якобінці наткнулись там і на

недержавні національності з їх мовами, котрі почали було відживати

серед тепла того руху, що зродив «Декларацію прав», між іншим,

перекладати по-своєму цю декларацію. Проскрибовані якобінцями

громадські елементи, починаючи від попів і роялістів і кінчаючи

республіканцями-федералістами, явились по провінціях і взялись і

собі за пропаганду своїх ідей на недержавних мовах, почасти про-

тестуючи при цьому проти диктатури Парижа над усією Францією.

Якобінці вгледіли корінь лиха в самому факті життя недержавних

мов, відмінних від святої «мови Декларації прав». Вони поспішались

якнайскоріше знищити ті мови.

8-го плювіозу II року республіки Барер, член Комітету дер-

жавного порятунку («Comite du salut public»), зробив у Конвенті ра-

порт про цю справу. Ми мусимо спинитись довше на цьому рапорті,

бо документ цей має в собі всі сорти катковщини, які тепер можна

здибати, напр., у російських національних централістів, починаючи

від консервативних і кінчаючи революційними, котрих теорії ми роз-

бирали в книжці «Историческая Польша и великорусская демо-

кратия».

Барер говорив: «Громадяни (citoyens)! Тирани, змовившись про-

між себе, сказали: неуцтво було завше нашим найдужчим поміч-

ником; піддержім же неуцтво; воно творить фанатиків, вбільшує

кількість противуреволюцiонерів; відсунемо Францію до варварст-

ва — послужімось з народів малоосвічених або з тих, котрі говорять

мовою іншою, ніж мова спільної просвіти...

Комітет зрозумів цю змову неуцтва й деспотизму...

Я тепер зверну вашу увагу на найліпшу мову в Європі, на ту,

котра перша освятила одверто права людини й громадянина, на ту,

котра має на собі працю передати світові найвищі думки про волю

й найбільші погляди державні».

Звісно, для Барера це мова французька. По його словах, вона

недавно ще була невільницька, дворова, але від часу революції

люди з усяких країн Франції заговорили нею з виразом волі й рів-

ності.

«Тільки чотири є точки в республіці, на котрі мусить звернути

увагу революційний законодавець з погляду мов, котрі найбільше

противні ширенню громадського духу й ставлять перепони знаттю за-

конів республіки та їх викону.

Між старими мовами, галльськими (velches), гасконськими, кель-

тійськими або східними, котрі творять відтінки в відносинах різних

громадян і країн нашої республіки, ми запримітили (і рапорт послів

національних говорить в один голос про це з різними агентами

уряду, посланими в департаменти), що мова так звана бретонська

(bas-breton), мова басків, мова німецька та італьянська продовжують

царство фанатизму й забобонів (superstition), перешкоджають рево-

люції проникнути в дев'яти важних департаментах і можуть сприяти

ворогам Франції».

Барер огляда ці мови, причому, говорячи про італьянську на

Корсіці, каже, що на цьому острові народ навіть не знає про існу-

вання нових законів, бо вони написані мовою, котрої той народ

не розуміє. «Правда,— каже Барер,— від кількох місяців наші закони

перекладаються на італьянське, але ж чи не ліпше б було поставити

там кількох учителів нашої мови, ніж перекладчиків на мову чужу?..

Ось уже три роки, як законодавчі ради говорять про народну

освіту. Закони про виховання мають виготовити ремісників, артистів,

учених, літератів, законодавців, чиновників; але найперші закони про

виховання мусять приготовити громадян, отже, щоб бути громадя-

нином, треба слухатись законів, а щоб їх слухати, треба їх знати.

Значить, ви обов'язані дати народові перше виховання, котре дасть

йому можливість розуміти голос законодавця. Яку ж противність

показують всякому розумному порядкові департаменти Рейнський,

Морбіганський, Фіністере і т. і.? Законодавець говорить там мовою,

котрої ті, що мусять виконати закони й слухати їх, не розуміють.

Старі держави не знали такого разючого й небезпечного контрасту.

Треба розповсюдити (populariser) мову (державну), треба зни-

щити цю аристократію мови, котра немов ставить націю освічену

серед нації варварської.

Ми зреволюціонували уряд, закони, звичаї, норови, одежу, тор-

гівлю, саму думку; треба ж зреволюціонувати й мову, котра служить

їм щоденним струментом...

Федералізм і забобони говорять по-бретонському, еміграція та

Дата добавления: 2015-05-26