Тема 8. Формування української соціологічної 5 страница

точно відповімо на ті питання, ми можемо відповісти й на друге: як

ліпше боротися з цим лихом.

Знову я б радніший просто приступити до розбору цеї справи, не

зачіпаючи нікого, так знову не можу так зробити, зваживши обстави-

ни, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

Мене повідомляють з певного боку, що слова мої приймаються

гірше, ніж як чудацькі, що вони «страшенно непопулярні», бо укра-

їнська громада гаряче почуває свою національність і ставить її вище

всього, обрусеніє ж так допекло їй, що вона гаряче готова битись

не тільки з ним, а зо всім, що хоч поверхово нагадує обрусеніє, і

навіть з тим, хто холодніше дивиться на нього. Ще мене повідом-

ляють, що українська громада дуже не задоволена полемікою проти

тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все-таки служить най-

важнішій тепер для неї справі — ширення національної української

свідомості й ненависті до обрусенія.

Треба коротко відповісти на ці закиди.

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді,

той мусить не гнатись за популярністю і навіть пам'ятати мудрі

слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати, що «іноді

найліпший спосіб мати рацію — не боятись пробути певний час не в

моді». А ще важніше, що сама боротьба з певним лихом потребує

холодного розсліду справи, мабуть, чи не більше, ніж гарячого по-

чуття. Щоб ви сказали про лікаря, котрий би озброївся самим тільки

гарячим почуттям на боротьбу з певною хворобою? Чи не прирівня-

ли б ви його до того кухаря в Гоголевих «Мертвих душах», котрий

державсь системи: «катай, валяй, было бы горячо»?

Щодо полеміки та ще й різкої, то я покликуюсь на одну з поезій

Шевченка:

Ой вигострю товариша,

Засуну в халяву;

Та піду шукати правди...

Та спитаю в жидовина...

І у ченця, як трапиться;

Нехай не гуляє

Та святе письмо читає,

Людей навчає...

Оті наші вчені національники, що, маючи всі засоби і навіть

будучи просто службою, обов'язані стежити за наукою, досі сидять на

думках, які наука в Європі вже покинула 30—40 років назад; оці

наші публіцисти і політики, котрі стають до праці, не вислідивши її

цілей і способів науковим способом, не познайомившись, як така

робота ведеться по більш освічених сторонах, хіба це не ті ченці, котрі

гуляють? Хіба не треба хоч показати їм гострого товариша з халяви?

Помилиться той, хто подума, що полемістові так любо ходити по

світу з таким товаришем замість того, щоб ходити з хлібом-сіллю,

або санітарові любіше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевих сад-

ках... Зрештою в словах моїх про більшу частину названих вище

писателів і вчених українців нема, власне, ніякої полеміки, а є тільки

одвертий вияв моєї думки, на котрий всякий має право в літературній

республіці і котрий є навіть обов'язковим знаком пошани до чесних

і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, якби мої

уваги були ким-небудь взяті за напади. Коли я з чим полемізую,

так це з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та

з крутійством, котрі хочуть взяти монополію українолюбства; Це такі

прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з

нашого поля...

По тій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашею долею, трош-

ки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла.

В остатні часи по-нашому написано чимало проти обрусенія,

тільки в більшості писання це нагадує страви Гоголевого кухаря.

На нашій половині Європи мозок у людей ще дуже лінивий і довго

думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Це можна

запримітити однаково в москаля, як і в українця, в поляка, як і в

болгарина»— у консерваторів, як і у революціонерів, у космополітів, як

і у націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші

українські національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви,

а на ділі живуть московськими ж думками і московськими ж спо-

собами думати, навіть не дуже-то перелицьованими, беруть, напр.,

основи своєї націоналістичної філософії просто в московських «само-

бытников» і навіть ще не першого сорту. Між іншим, у таких «са-

мобытников» ще за часів царя Миколи була думка, що, мовляв,

«русскому человеку все немецкие науки и машины может заменить

одна природная сметка да глазомер». Така самобутня думка ускочила

навіть в голови російських соціалістів-революціонерів бакунінського

«согласия», вважаючих себе космополітами, котрі проповідували нік-

чемність «буржуазных наук», і глибоко залягла в головах «русских

народников» всяких «согласий», від Юзовського до Льво-Толстов-

ського. Подібна ж зневага до «науки узловатого німця», котрій

противуставлялась «своя мудрість», продиктувала Шевченкові звісні

уступи в його «Посланії», істинно глупі, і вони, власне, через свою

глупоту, котра освящає лінивство нашого мізку, так само стали по-

пулярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

Звісно, тепер зовсім без наук (і досі для нас німецьких та бур-

жуазних!) та без сяких-таких машин не проживеш. Я знав колись у

Женеві одного російського народника-соціаліста, досить доброго

кравця, котрого «спропагандировали» бакуністи і котрий схотів

бути хліборобом {4-1} та ще й на «чистій» землі, в Америці. Той народ-

ник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні

машин, напр. залізниць, пароходів і т. і., але все-таки вживав ножів

і ножиці, хоч я йому й доказував, що відповідно до його думок

не треба йти дальше зубів та нігтів. І в Америку він хотів дістатись не

просто плавом руками й ногами, а все-таки на старенькому човнику,

котрий стояв прив'язаний коло берега Рони і котрий він думав

украсти. Атласів наш народник не признавав, а все-таки уривки гео-

графії дійшли до його і він таки знав, що Рона тече в море та що

Америка за морем; він тільки не знав про пороги на Роні, про Perte du

Rhone та про те, що таке Середземне море, а що Атлантика.

Не раз мені нагадується цей народник, коли я бачу або читаю

«самобытников» московсько-консервативних і російсько-революцій-

них, народників, українських народовців і т. і. Надто часто при-

ходиться мені споминати мрії мого народника про човен на Роні.

Згадую я його, як він думав викрасти той човник і проскочити не-

заміченим від берегової поліції швейцарської і французької, коли

я читаю темні натяки про те, що наші національники думають

визволити Україну з пазурів Москви анонімними статейками в га-

лицьких виданнях. Згадую я його й тоді, коли читаю загальні проби

філософії наших національників. Бо що ж таке їх теорія спеціальних

національних духів українського й московського, як не старенький

човен, викрадений коло берега «Москвы-реки», де його збудовано

50 років назад по образу Гегелевої барки на річці Шпреї?

Приступаючи просто до справи: звідки пішло «обрусеніє», ми

знаходимо, напр. у «Правді», десятки вироків, що воно йде «з духу,

вдачі, характеру, історії великоруського народу». Коли поглянеш на те,

чим підпирають сотрудники «Правди» такі вироки, то побачиш в них

зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрьова, так що спинятися на них

значило б зовсім уже гаяти час. Трошки старанніше, хоч в тім же

роді, озброєний сотрудник «Діла» д. Баштовий, котрий недавно ви-

ступив з довгою статтею «Українство на літературних позвах з

Московщиною», і про нього треба сказати кілька слів.

Основні історично-філософічні думки д. Баштового ті ж самі,

котрі виложив систематично москаль Данилевський в книзі «Россия й

Европа» і котрі в своїй суті є ні що друге, як московська перели-

цьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30-

40. Д[обродій] Баштовий не звернув уваги навіть на російські

критики основ цеї філософії, зроблені дд. В. Соловйовим, Кареє-

вим і інш. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим

нічого й говорити. Д [обродій] Б [аштовий] досі вірує в цільні націо-

нально-культурні типи й нічогісінько не знає про інтернаціональні

елементи навіть у старих азіатських культурах, більш ізольованих

(відділених), ніж середземноморська й європейська культура, в котрій

різні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли

показався вплив єгиптян, ассіріян, фінікійців на греків і т. і., тобто з

самого початку грецької історії в XII ст. до Р. Хр. Баштовий, зайшов-

ши в суперечці з д. Пипіним про «Історію руської літератури» д. Ого-

новського аж у стару Азію, шука там цільних національно-культур-

них типів, говорить про Китай, Індію, Юдею і ані на хвилину не

спиняється над тим, що в Китаї теософія Лао-дзи зовсім подібна

до теософії індійських брамаїстів, а що потім серед китайців поши-

ривсь індійський буддизм і пустив глибокі корені. Д[обродій]

Баштовий ще досі вірує в те, що жидівська культура основана на

«чистому монотеїзмі», тоді як європейська наука давно вже доказала,

що в свій час жиди були такі ж фетишисти й політеїсти, як і

другі народи, що жидівський монотеїзм пізніших часів виробивсь

інтернаціональним процесом, під впливами на жидів думок іранських,

єгипетських (в Єгипті державна проба свого роду монотеїзму зробле-

на була ще під XVIII династією, тобто ще за 1500 років до Р. Хр.)

і навіть грецької філософії. Коли вже говорити про «чистий моно-

теїзм», то треба б пам'ятати, що він появився тільки в освічених

європейців в часи деїстичної філософії після реформації, а до того

часу навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть полі-

теїзмом. І всією такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий

хоче допевнити, що в «українців є свій національно-культурний тип, а в

москалів його нема й не може бути». Зовсім, мов у звісному анекдоті

про те, як колись високий візитатор зайшов у шпиталь божевільних і

стрів там індивідуума, котрий показав йому усіх хорих, а, нарешті,

сказав про одного: «А це послідній дурень! Дума, що він Ісус Христос,

коли всьому світові звісно, що їсус Христос — я!»

Сівши на крадений човник, стару й підгнилу теорію осібних ціль-

них і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмов-

ляти про справу національно-державних централізмів і національної

автономії в Європі. Про цю справу не могло нічого дати д. Баштовому

російське письменство, очевидно, єдине, котре йому доступне, бо по-

російському в цій справі є тільки мої статті «Новокельтское й прован-

сальское движение во Франции» в «В[естнике] Европы» та С. Подо-

линського про Каталонію в «Русской мисли». Перших д. Баштовий

не згадує і, очевидно, не знає поданих там фактів; другу зна тільки

в досить безцеремонній переробці д. Мордовцева. То й прийшлось

д. Баштовому або піти в науку до «узловатого німця», або пропо-

відати «мудрість свою», склавшись на «глазомер». Як добрий укра-

їнський національник, він вибрав останнє і по «глазоміру» поділив

Європу на три полоси по породах (расах): на романську, німецьку

і російську. Держави першої раси, по слову д. Баштового, можуть при-

класти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію

й Пруссію (держави німецькі, по д. Б-ому) можна сказати, що там

вже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай житиі В Росії

же панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити!

(«Діло», 1891, ч. 66).

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державної й

недержавних національностей у Франції, і читач сам побачить, на-

скільки вірно схарактеризував «глазомір» д. Баштового романську

полосу Європи. Поки що скажемо, що не тільки Австрія, навіть

у Транслітавії рай для провінціальних національностей, але й Прус-

сія і сама Росія не дійшли ще до державного національного цен-

тралізму французького.

Щодо Росії, то ми тут скажемо, що до неї тепер в усьому, а надто

в літературних справах, скоріше може бути приложена приказка:

i сам не живи, і другим не давай жити! В літературі ця приказка оли-

цетворяється попередньою поліцейською цензурою, котра була ко-

лись в усій Європі, в часи, коли там панували політичні порядки,

подібні до теперішніх російських, а тепер зостались тільки в Росії

вкупі з самодержавієм царським або ліпше чиновницьким. Ця цензура

зробила можливими заборони української літератури приказами 1863

і 1876 рр., звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи. Але ж

цензура душила й душить і російську літературу, і не так далекий від

нас той час, коли міністр освіти і шеф цензури гр. С. Уваров,

котрий ще був освітніший од багатьох російських чиновників, ка-

зав прилюдно; «Хоч би вже раз література російська зникла, спо-

кійніше б булої» Винуватити громаду росіян за систему обрусенія

так, як можна винуватити французів або німців за францизацію

або германізацію, тепер ще принаймні передовчасно, бо закони в

Росії пишуться не парламентами, вибраними поголовним голо-

суванням, як у Франції та Германії. Пождімо, то тоді й судити-

мемо.

Як дісталась у романську полосу д. Баштового Бельгія, ми й

зрозуміти не можемо. В Бельгії властиво германців більше, ніж ро-

манців, бо по ревізії 1880 р. було 2 479 747 душ людності з виключно

фламандською мовою, 2 327 867 душ з французькою та 433 749 обо-

мовних, так що в ній германська раса перемагає тим більш, що

обомовні здебільшого фламандці зроду. Дійсно, Бельгія належить до

держав рішуче мішаного національного складу, як Швейцарія та Ав-

стрія, і не диво, що там мови обох національностей дійшли майже

до повної рівноваги, але це сталось зовсім не через толерантність

романську проти других національностей. Ми покажемо далі цю толе-

рантність властиво в Бельгії, а тепер скажемо, що й у новому бель-

гійському королівстві, котре вийшло із спільного повстання фла-

мандців і французів (валонів) проти корони голландської в 1830 р.,

фламандці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міських і

державних добились того, що тепер мова їх майже рівноправна з

французькою. Не далеко ходячи, досить було прочитати, напр., в

«Independance Belge» (котра досить поширена і в Росії) спори в

бельгійському парламенті, які велись три роки тому назад з по-

воду проекту закону, що примушував офіцерів армії знати обидві

крайові мови, щоб побачити, що катковщини є чимало й у Бельгії.

Вся різниця тільки в тому, що при парламентському порядку, хоч

би й цензовому, не можна придушити національність, котра становить

більшість в державі і котра свідома себе.

Це все міг би знати досить легко й д. Баштовий, якби замість

того, щоб покладатися на «глазомір» та на окрушки, які до нього

дійшли з московської ж літератури, він пішов на час у науку до

«узловатого німця», і щоб говорити про Прованс і Францію, перегля-

нув хоч за два роки «<Armana Provanca» та «Le Felibre», а для

Бельгії глянув би в книжку de Hauleville «La nationalite belge ou les

Flamands et les Wallons» та Роденберга «Belgien und die Belgier»

або хоч на витяг з неї про фламандську літературу в «Deutsche

Revue», 1881 (IV—V), коли не працю Графа про літературу в Бель-

гії в ювілейному виданні «Cinquante ans de liberte» (1830 — 1880)». Не

пошкодило б заглянути в книжечку Ad. Fischhof'а «Die Sprechenrechte

in den Staaten gemischter Nationalitäten», котру колись хвалило й

«Діло».

Вся ця «німецька наука» потребувала б 7—10 день праці та 20—

30 франків видатків, а просвітила б д. Баштового й про Прованс

і про фламандців почастно і про всю справу національного центра-

лізму й автономізму взагалі, та ще де про що.

Тепер же, читаючи таких оборонців українства, як д. Баштовий,

не кажучи вже про публіцистів «Правди», скільки-небудь тямущий

прихильник українства мусить молитись: Боже, порятуй нас від при-

ятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!

Галицькі редакції, котрі друкують самобутні проби українських

любомудрів в справі «обрусенія», могли б від себе поучити їх трохи,

нагадавши, що в самій Австрії було й навіть досі є чимало германі-

зації, румунізації, італьянізації, полонізації, мадяризації, навіть над

нашими ж українцями, так що коли такі системи родить певний

дух, то духу того досить по всіх расах: германській, романській,

слов'янській, фінській. Та в Галичині до лінивства мізку прилучаються

ще явні хвороби, котрі виносять люди зі шкіл попівської й адвокат-

ської, через котрі, звичайно переходять освічені галичани. Ці хвороби:

поверхова балаканина й партійність, при котрій людина й сама зна,

що говорить нісенітницю, та вдовольняється тим, що так, мовляв,

треба для справи, котру ми тепер боронимо.

Тим часом серйозні люди мусять же зрозуміти, що ні «глазомі-

ром», ні партійною балаканиною серйозного діла не виясниш і

поважної та досить складної справи не наведеш на добру дорогу.

Треба іншого заходу — холодно-наукового. Попробуємо ж підступити

до справи обрусіння з таким заходом, наскільки вистачають наші

сили, й поставить наші досліди на суд громадський, котрий може

доповнити або поправити в наших думках те, що в них є невірного,

або й зовсім їх перекинути, та тільки все ж таки не «глазоміром»,

ані гарячністю, а холодним науковим дослідом.

Перш усього спитаємо: чи не було або чи нема й досі в державах

інших народів, окрім великорусів, чого-небудь подібного обрусінню?

Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми

можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної

держави, де б не було свого «обрусенія» або й не зосталось слідів

його й досі, і що, значить, системи, подібні обрусснію, суть ознакою

не певної національності, а певного порядку громадського, котрий

від повід ас певному періодові зросту народів.

Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до

виводу, що система примусової національності є такою ж всесвіт-

ньою проявою в громадському життю, як і система примусової

релігії. Першою підставою обох систем служить дикий суб'єктивізм,

котрий пхає людей дивуватись тому, що не подібне до їхнього,

сміятись з нього, ворогувати, нищити. 3 певною культурою цей дикий

суб'єктивізм може то систематизуватись і розростатись, то ослабля-

тись і щезати. В життю релігійному нетолерантність системати-

зується й росте до крайніх розмірів вкупі з ростом монотеїзму,

як це ясно видно з закону жидівської синагоги, котрий приписано

Мойсею, і з релігійної політики християн і магометан. Те саме,

що монотеїзм в політиці релігійній, є державна централізація в спра-

вах політики національної; до тих же наслідків приводить і центра-

лізація церковна, перший ступінь до котрої робить церковна аристо-

кратія. Це доказує історія всяких рас.

Звісно, ми не можемо тут давати спеціальної наукової дисертації,

а тільки нагадаємо в певній системі важніші факти, в тім числі деякі

досить звісні навіть з гімназіальних підручників. За останнє просимо

прощення в читачів, звертаючи вину на тих наших нацiональників,

котрі пускаються в політику й публіцистику, закинувши навіть

гімназіальну науку.

Оглядаючи історію національних централізмів, природно здибає-

мось із проявами противенства тому централізмові, з пробами засну-

вати національний автономізм на грунті теоретичному. Перший зві-

сний приклад національного примусу в історії можна побачити в учин-

ках одної з перших військових держав — ассірійської, царі котрої,

завоювавши Єгипет в VII ст. до Р. X., примушували єгипетських кня-

зів переміняти імена їх столиць і свої власні. Певно, подібні вчинки

робились й другими подібними державцями, та тільки нам вони не

звісні. Друга велика деспотія, котра досить скоро по ассірійській

завоювала Передню Азію й Єгипет, персидська, показує нам против-

ний приклад — певну національну толеранцiю, бо до нас дійшли

декрети персидських царів, писані мовою не тільки персидською, а й

вавілонсько-ассірійською, сузіанською, єгипетською. Та тільки тут не

можна вбачати спеціально расової толеранції персів; це було наслід-

ком чисто історичних обставин. Перси в момент, коли завоювали або,

як тепер виясняється, взяли за згодою певної часті людності Ваві-

лон, стояли культурно нижче від сузіанців, серед котрих давно засіла

персидська династія, і вавілонян і були під вплилом сузіанської і

вавілонської культури, через те й поставились до неї толерантно.

Це той же самий прояв, який ми бачимо в перших вчинках римлян від-

носно до греків, у відносинах варварських королів (готів, бургундів,

франків і інш.) до римлян, а в наших сторонах — у політиці литов-

ських князів. Прояви подібної толеранції бачимо у греків за часів

Птоломеїв у Єгипті (де знаходимо декрети царів грецькі й єги-

петські), але дуже слабі, бо в ті часи греки вже з погордою дивились

на чужинців-варварів, так що вище державне життя в поолександрів-

ських греко-азіатських царствах, як і в Єгипті, правилось на грецькій

мові (як мало в таких справах має ваги «національна вдача», видно,

напр., із того, що перси за часів Ахеменідів були досить толерантні

до віри чужинців, тоді як за часів Сасанідів, коли віра їх дуже набли-

зилась до монотеїзму, гонили єретиків і чужовірців майже так, як

християни). Політика цих греко-азіатських держав до національ-

ностей негрецьких виложена вся в словах листа Арістотеля до

Олександра Великого: «Пам'ятай, що для греків ти старшина, а для

других ти пан». Грецький національний централізм пустив такі корені

в західній Азії, що навіть у державі Партів (іранської породи)

офіціальна мова була грецька, як потім у середньовічних державах

Європи такою мовою була римська.

На заході старої Європи першою завойовницькою державою на

велику скалю стала римська, котра й, будучи ще республікою в Римі,

була централістичною на провінціях. Маючи певну культуру й опираю-

чись на досить численну італьянську народність, римляни дивились

звисока на більш-менш варварські нації заходу і, покоряючи їх,

ставили під адміністрацію й юрисдикцію своїх чиновників, котра вся

справлялась на італьянській мові, так що римська держава дає нам

перший великий приклад денаціоналізації провінціалів, обрусенія

окраїн, коли хочете вжити такого терміна. (З західноєвропейських

своїх підданих римляни мусили найбільше попускати галлам (кель-

там) заальпійським, так і то тепер звісно з надписів, що галльська мова

дуже ще була розширена по всій теперішній Франції навіть до кінця

римської держави, але всі офіціальні надписи там виключно латинські

(Mommem «Röm[ische] Gesch[ichte]», V, 90—92).

Як було сказано, спершу римляни обертались толерантно до біль-

ше культурних греків і певно до напівгрецького Сходу. Але згодом звич-

ка централізації взяла перевагу й тут, і латинська мова стала брати

перевагу в офіціальному життю й східної половини римської дер-

жави настільки, що навіть після того, як держава та поділилась,

навіть у Візантійської імперії, пройшло кілька віків, поки грецька

мова визволилась із-під латинської і стала офіціальною, на свою чергу

примусовою для окраїн.

Тим часом, коли так на грунті державного централізму розрос-

тавсь по культурному світові централізм національний, появились

зерна й реакції йому — свідомого національного автономізму. Зерна

ті зародились у початках культурного універсалізму, котрому помогло

зрости саме лихо — завоювання. Найстарші звісні початки того

універсалізму дає нам пропаганда буддизму, релігії, котра повстала

серед стосунків різних націй в Індостані й котра (як свідчать над-

писи Асоки) вже, напевне, за 250 років до Христа проповідува-

лась різним націям і поза Індією осібними апостолами (місіоне-

рами-посланцями) на різних мовах. Так ця перша на світі про-

тестантська й демократична віра (котра йшла проти вір старих

попів і навчала, що всі люди рівні), а також перша віра інтерна-

ціональна (спільна багатьом народам), перша стала вживати й

усяких мов, між ними й зовсім невчених і навіть диких, і освяща-

ла їх. Так в Індії буддівці вживали, попри мові старих святих книг

(санскриту), й мови простої (палі), а далі й мов усяких народів

південної й східної Азії, на котрих перше писане було притчі з

життя Будди, «добра наука» (євангеліє) цього Великого Учителя,

і котрі, певне, через те тільки й не пропали. Цікаво, що через пе-

реробки з іранської переробки життя Будди, оповідання про його під

назвою «Життя цесаревича Іосафата» зайшло у Європу, де христи-

янська церква признала святим цього Іосафата і де воно розповсю-

дилось майже на всіх мовах.

Не так упорядкована була проповідь старих вір Передньої Азії

й Єгипту, аж поки й тут з різних вір виробилась віра, подібна до буддів-

ської,— християнська. Коли після персидської держави Передня Азія,

Північна Африка та Середземноморська Європа зблизились в держа-

вах греко-македонських, потім у римській, то почалось досить жваве

взаємне познайомлення між різними народами й вірами. Ми знаємо,

що проповідачі вір єгипетської, малоазійської, сірійських і других за-

ходили аж у Рим, де їх охоче слухали жінки. Зостались і уривки з

перекладів і переробок на грецьку мову святих книг єгипетських

(кн. Гермеса), фінікійських, вавілонських і друг[их].

Найбільше звісно нам про ширення на чужих мовах і серед

чужих людей віри й святих книг жидівських.

Після того, як старе жидівське царство було зруйноване, жиди

поневолі, а почасти й по волі розійшлись по різних країнах, від

р. Євфрату до Риму, і стали забувати стару свою мову, котра зо-

сталась у їх святих книгах. В Азії вони почали навіть писати новіші

святі книги мовою сірійською, близькою од їхньої, а в Єгипті й

Малій Азії говорили мовою грецькою й нарешті переклали (за

150-100 р. до Христа) свої старі святі книги на грецьку мову й подопи-

сували на ній нові, так що й увесь збір цих книг стали звати

грецьким словом Біблія (Книги).

Коли серед жидів, котрі так перемішувались з чужими народами,

повстала друга в історії протестантська віра, християнство, то

й вона почала робитись інтернаціональною і вживати різних мов,

як і буддівство, і тим освящати ті з них, на котрих раніше не було

письменства. До нас не дійшло християнських книг, писаних по-жи-

дівському. Найстаріші з християнських книг «Листи Апостола Павла»

писані по-грецькому. Також по-грецькому ми маємо й Євангелія й

другі писання апостольські. Але з II віку по Р. Хр. почались пере-

клади християнських книг на мову сірійську й єгипетську, далі з

III в.— на латинську, аж поки в V в. переклав св. Ієронім на ла-

тину (не дуже зручно і з помилками) всю Біблію, котра й досі вжи-

вається в рим[сько]-кат[олицьких] церквах п[ід] н[азвою] Вуль-

гати. В IV в. зроблені проби перекладу Біблії на мову подібних

до німців та шведів — готів, котрі прийшли було з Дніпрових сторін

на Дунай; в V в. появилась Біблія на мові арменській, в IX в.—

на слов'янській (староболгарській), на котрій і досі вона читається

в наших церквах.

Побік обміну релігійного між народами йшли початки й обміну

творами науковими й поетичними, котрі теж підкопували національну

пиху й зневагу до чужих народів і підпирали думку культурного

універсалізму, цю найліпшу підставу для національного автоиомізму.

Дата добавления: 2015-05-26