Тема 8. Формування української соціологічної 9 страница

в Московщину не з самої України, а й з Польщі — через Білу Русь

і просто через переїжджих, а також і від німців, шведів, голландців,

англічан, через приїжджих і цілі колонії чужинців, котрі закладались

у Новгороді, Архангельську, Холмогорах і в самій Москві. Ці чужинці,

а надто протестанти, несли в Московщину культуру де в чому свіжішу

і ширшу, ніж тодішня українська, занадто попівська та козацька, котра

в XVII ст. стояла під переважним впливом католицької Польщі, куль-

туру державно-технічну й навіть письменство світське — початки по-

вістей, новели, сатиричні картини і т. і., котрих зостатки тепер розби-

рають спеціалісти, як Пипін, Веселовський, Ровинський і т. і. Це все

готовило в Московщині XVII ст. питомий грунт для т. зв. Петрової

доби, котра зразу поставила державі й письменству завдання світські,

широкі й свіжі, перед котрими завдання попівсько-козацької України

XVII ст. стали вузькими й застарілими (різницю й відносини куль-

турні між Україною й Московщиною за часів Петра I-го можна бачи-

ти, напр., переглянувши самі заголовки книг, котрі показані в праці

Пекарського «Наука и литература в России при Петре Великом».

Тоді ще на Україні друкувалось більше книг, ніж у Московщині, і Пет-

ро І посилав московських друкарів учитись навіть у Чернігів, та на

Україні друкували майже виключно стару церковщину, а в Московщи-

ні виходили й речі технічні й учебники, як «Книга морского плавания»,

«Воинские правила», «География», «Геометрия, славенское землеме-

рие» і т. і., та такі освітні новоєвропейські речі, як твори Пуффендор-

фа, Г. Гроцiя, Ліпсія і др. по історії, політиці, фінансах і т. і. Варто б

українолюбцям, а надто галицьким клерикалам, роздумати над цею

різницею й тепер!).

В цій відсталості України перед Москвою можна й треба вину-

ватити історичні обставини XVII ст., котрі не дали козацькій Гетьман-

щині перейти в новоєвропейську впорядковану державу, не дали

зреалізуватись проектам закласти на Україні університети й гімназії,

проектам, котрі старий протестант, соціанин Юрій Немирич вніс у

Гадяцьку умову 1658 р. і т. і. Між тими обставинами винен перед Укра-

їною і московський уряд. Та це не зміня факту, що під кінець XVII ст.

в Московщині склались умови культури ширшої й свіжішої, принайм-

ні в вищих верствах громади (в нижчих українці й досі культурніші

від москалів!), і що до культури тої з XVIII ст. українці потяглися доб-

ровільно.

Так-то сталось, що Московщина, бувши слабшою від України куль-

турою масовою, стала вище від України культурою передніх рядів гро-

мади, і через те перетягла до себе й передні ряди українські. Ось де

історична правда, а разом і велика наука для нас! Коли ми хочемо хоч

зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому

випередити її передні ряди; тепер, коли література російська здавлена

цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час

для такого напруження. Ось через що тепер нема більших ворогів

будучини нашої національної літератури, як усякі консервативні, кле-

рикальні й т. і. угодовці...

Але ж вернемось до історії. Ненормальність свого письменського

стану почали розуміти деякі українці XVIII ст. аж тільки тоді, коли в

російську літературу став рішуче тиснутись замість церковнослов'ян-

ського простонародний великоруський елемент, котрий різав уха укра-

їнцям своєю відрубністю від нашого простонародного ж, і тоді наші

Котляревські почали писати нашою простою мовою. Але ж і вони не

думали, що творять осібну від російської національну літературу й не

мали претензії бачити мову останньої в школах, принаймні в вищих, в

судах і т. і. (Досить характерно, що коли в 1813 р. заклалось і в Росії

Біблійне товариство під впливом англійського і в зв'язку з ним і надру-

кувало за короткий час, поки в 1826 р. уряд його не закрив, біблійних

книг на 30 мовах, в тім числі на 17 мовах у перший раз; коли навіть

чужинці, як греки, волохи та серби, оберталися до того товариства,

ніхто з українців не подумав подати йому до друку український пе-

реклад біблії.) Перший в XIX в. документ, в котрому ясно проведено

українську автономічну думку, «История русов», писаний прекрасною

російською мовою 20-тих років.

Тенденцію провести мову українську в школи, в суди і т. д. почали

забирати собі в голови тільки невеличкі українофільські гуртки 40-вих

років під впливом думок західнослов'янських національних рухів.

З усіх таких тенденцій найбільше розширилась і получила серйозну

вагу в часи емансипації селян (1857—1863) тільки думка про народну

українську мову в елементарній школі, в популярній літературі, в

сільсько-громадському уряді, в словесному мировому суді. (Про це

свідчать такі сучасні документи, як, напр., «Замечания на проект сред-

них и низших училищ», видані мін [істерством] нар [одної] освіти в

1863—1864 р., документи, в котрих видно думки не гуртків, а цілих

корпорацій, напр. учительської, згідно з котрими потім висловились і

деякі земства з Чернігівської губернії під проводом звісного російсько-

го педагога бар[она] Н. Корфа.) Вихідна точка таких думок була

зовсім не національна, не потреба задовольнити інтереси національної

інтелігенції, а чисто демократична й утилітарна: потреба подати про-

стому народові освіту в найприступнішій для нього формі та дати йому

можливість розуміти й боронити свої права, дані йому законами.

Уряд російський, тоді ще «новичок» в теоріях державно-національно-

го централізму, спочатку не противився таким думкам і в 1861 р. навіть

обернувся до українофільських авторитетів у Петербурзі, щоб вони пе-

реклали на українську мову «Положение о крестьянах 19 февраля»,

і справа ця не вигоріла, здається, через незгоду між самими тими

авторитетами. (Пригода ця, одначе, не звісна докладно, я чув тільки,

що між українофільськими авторитетами вийшла між іншим незгода

із-за того, що одні дивились на справу спроста, утилітарне, думали,

що «Положение» треба перекласти на мову простих мужиків, щоб

вони ліпше розуміли його, а другі хотіли покласти перекладом «По-

ложення» грунт для історично-національно-правової мови і для того

зужиткувати мови старих актів.) Тільки з 1863 р. уряд російський

кинувся вороже на всяку українську тенденцію.

Тільки ж треба сказати, що рішучої опозиції, навіть осуду, уряд не

визнав серед загалу інтелігенції на Україні, бо ополячена частина

тієї інтелігенції навіть в 1859—1863 рр. підбивала уряд проти «укра-

їнської» хлопоманії, а помосковлена — була взагалі досить холод-

на до українства. Опозиція виходила тільки від гуртків і, треба ж ска-

зати, була ні енергійною (навіть настільки, щоб показувати право

української літератури цінними працями, друкованими в Галичині),

ні зручною.

Нехай я стану свого роду «проклятою Мазепою», для певного сорту

українських національників, але я мушу сказати, що прирівняння

обрусенія, напр., Польщі до «обрусенія» України є не слушне й не

зручне. Нехай би наука признала, що українська національність не

тільки так само відрубна від московської, як польська, але й німецька

або навіть фінська, то з того все-таки не вийде, що «обрусеніє» Украї-

ни усе рівно, що «обрусеніє» Польщі. В Польщі відрубність національ-

на й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в жит-

ті і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і

серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р.

перешкоджала, напр. Костомарову, друкувати в Росії по-українському

Біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла йому дру-

кувати по-українському «Богдана Хмельницького», «Мазепи» й т. і.

Чого ж він писав їх по-московському? Чого пишуть по-московському

наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані украї-

нофіли? Чого сам Шевченко писав по-московському повісті або навіть

інтимний «Дневник»? Очевидячки, того, що всі ті інтелігентні україн-

ці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр.,

поляки.

Який же резон ми маємо кричати, що «зажерна Москва» вигнала

нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. і. закладів, в котрих

народної української мови ніколи й не було або котрих самих не було

на Україні за часів автономії, противуставляти цьому «нечуваному

варварству» права фламандців у Бельгії або поляків і навіть венгрів

у Австрії? Варварством для XIX ст. являється тільки заборона укра-

їнської літератури 1863 і 1876 р. (ще під кінець XVIII ст. за Іосифа II

цензурний нагніт на чеську мову був дійсно не менший, ніж ця заборо-

на!), а в усьому іншому Росія трактує Україну так само, як Франція —

Прованс. Похвалити за те Росію, звісно, не можна, але й ганьбити її

більше, ніж Францію, теж нема рації.

Діло в тому, що ідея національної й навіть адміністративної де-

централізації в державах, котрих історія заставила перейти через

кілька сотень років централізаційного періоду (а в Європі, власне,

тільки дві країни пішли цілком по іншій дорозі — Швейцарія та Ні-

дерланди),— ідея нова. А серед того ще новіша ідея вартості й права

національностей, котрих історія обернула в плебейські й навіть сільсь-

кі, та ще, як провансали й українці, попридержавних націях, дуже їм

рідних. Дивлячись холодно-науковим поглядом, нічого й дивуватись,

що ця ідея має ще так мало прихильників. Дивно було б, якби було

інакше!

Такі національні рухи, як український, мусять вибороти собі

признання й права —працею культурною й політичною. Наскільки

«москалеїдство» може послужити в цій боротьбі? Ми показали в

попередньому огляді, як мало воно має за себе історичного резону.

В дальшому ми поставимо питання: наскільки москалеїдство прак-

тичне і чи нема других способів боротьби за українську національну

автономію, більш відповідних дійсному ходу речей, між іншим, і

дійсному зросту системи «обрусенія», а через те одне вже й більше

практичних?

Примечания

4-1) Бачите, хлібороби — це чистий «народ». К слову сказати, й наші

русько-українські радикали не могли інакше назвати газету «для селян і

міщан», як «Хлібороб»?

4-2) Перша литовська книга був переклад Лютерового катехізису 1547.

Біблію перекладено в 1590 р., та друкований переклад появився в Лондоні аж

1660 р. Щоб придушити протестантство, почали друкувати литовські книжки

і єзуїти, але коли протестантство у Литві завмерло, то перестали. Литовський

переклад Біблії катол [ицького] єп [ископа] Гедройця виданий був в 1823 р. ро-

сійським Біблійним товариством, котре склалось під впливом англійських про-

тестантів. Перша латиська брошурка були 10 заповідей, виданих протестан-

тами в 1530. Далі пішли протестантські ж кусники Біблії, лютеранський

катехізис (1566), Новий Завіт (1685) і т. д. Тепер в Росії з усіх малих, не-

державних і мужицьких народностей найліпше стоять естонська й латиська,

бо хоч мови їх не мають майже зовсім офіціального вжитку, та мають при-

наймні для себе досить розвиті літератури, а по числу часописів стоять

досить високо, бо ести мають на 900 000 людності 10 часописів, а латиші-

протестанти в прибалтійських губерніях — на 1 100 000 людності 12 часописів,

тоді як латиші-католики в Вітебській губ. не мають ні одної. Безперечно,

своїм ліпшим станом ести й прибалт [ійські] латиші (як і фінни) обов'язані

протестантству.

4-3) Нагадаймо, що в початку XIII ст. в протягу 30 р. не було в Росії

висвячено ні одного архієрея-великоруса, а все українці, котрі урядували по

всіх єпархіях од Києва до Сибіру.

V

Фатальність українського сепаратизму при погляді

на обрусеніє як на наслідок національної вдачі вели-

корусів. Шанси й характер українського сепаратиз-

му. Вартість аноніму в політичних справах. «Одчай-

духи» — москволюбці й москвожерці. Конечність

боротьби з політично-адміністративною централі-

зацією в Росії при реально-історичному погляді на

систему «обрусенія». Союзники українців у тій бо-

ротьбі: невеликоруські нації, а надто плебейські,

великоруські ліберали, а надто земські. Неслуш-

ність спорів з великорусами про наші національні

права. Потреба умови з ними на грунті чисто полі-

тичному: прав особи, вільних порядків державно-

адміністративних. Федералізм і земська самоуправа

(8 selfgovernement). Тенденції земські в Роси. При-

родна постепенність зросту українства при полі-

тично-адміністративній волі в Росії. Безполітичне

українство.

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту систему «об-

русенія», котра тепер давить нас, українців, як і другі невелико-

руські нації, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим

«обрусенієм».

Коли згодимось, що це «обрусеніє» витіка з «духа, вдачі» і т. і.

(дивись про цю синоніміку в «Правді») великоруського народу,

тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відір-

ватись від великорусів у осібну державу чи до другої держави,

або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї

смерті.

Я не нав'язую своєї думки нікому і навіть радий був би, якби мої

думки в цій справі були перекинені фактами, але поки що я кажу

одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного від-

риву (сепаратизму) України від Росії, а, окрім того, бачу багато інте-

ресів спільних між українцями і Росією, напр. справу колонізації

країн між Доном і Уралом. (Про це говорив я в брошурі «Вільна Спіл-

ка, Вольный Союз».)

Справа про «український сепаратизм»—справа делікатна. Але

зовсім обійти її не можна, хоч би й з огляду на те, що тепер пишеться

в певних галицьких виданнях. Я вже мусив говорити про це в статтях

«Неполітична політика» і пробував говорити в відповідях на запити, як

мені вбачалось, щирі, деяких українців у «Правді»; так в тих грубостях,

з котрими мені вернув мої відповіді директор чи комісіонер «Правди»,

було написано, що я навіть донощик московському урядові, коли гово-

рю про «український сепаратизм». Я думаю, що московський уряд не

має потреби в моїх доносах, коли може прочитати в «Ділі» звісні

сеймові бесіди, напр. о. Січинського, або й у «Правді» допись проти

мого скептицизму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про «цілу пар-

тію українців-австрофілів» у Росії («Правда», 1891, т. І, вип. 2, 107—

108. З Київщини).

Коли мої слова в цій справі можуть мати яку-небудь вагу в очах

московського уряду, то вони мусять хіба заспокоїти його в страхах

українського сепаратизму і через те вменшити його гнів на дописачів

«Правди» за їх москвожерні і австрофільські фрази. Не бачачи ніде,

ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської

шляхти, і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав

для державного сепаратизму і бачачи, що він проявляється тільки

слабенькими з наукового й письменського боку анонімними дописами

в «Правду», я і відмовляю тепер принаймні всякої серйозності україн-

ському сепаратизмові.

Не тільки в російській Україні нема «цілої партії» сепаративної

чи австрофільської, а нема навіть і одного гуртка людей з такими дум-

ками, котрий мав би яку-небудь серйозну політичну вагу. Основую

своє свідоцтво, між іншим, і на тому, що український сепаратизм і

австрофільство нічим себе не проявляє, крім анонімних дописів у

якій-небудь «Правді». Звісно, всяка противодержавна праця потребує

часами таємності, аноніму, псевдоніму, але ж щоб увесь який сепа-

ратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки

фразами в анонімних дописах, того ми не бачили ні в однім серйознім

національно-політичнім рухові, напр., у італіянців, мадярів, поляків

і т. д. Що ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20—30 років ні одної

людини, котра б без маски, сміливо проговорила її, котра б не віддала

за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, кар'єри і т. і.?

Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично не

існуючу, за quantite negligable {5-1}. Не маючи під собою ніякого

політично-соціального грунту, а в собі ніякої сміливості, українські

сепаративні тенденції не доходять ні до якої навіть літературної ясно-

сті й держаться самими тільки чуттями, та й то більше негативними,

ніж позитивними, котрі, звичайно, самі себе бояться. Галичани мо-

жуть собі уявити українських сепаратистів по тих типах з москвофілів,

котрі про себе звуть себе «твердими», про себе моляться на північ, а

прилюдно — найзвичайніші попи та чиновники, котрі навіть поперед-

жають других в офіціозній, навіть польській лояльності. Ті люди немов

поспішаються загладити гріх свого «помышления» поклонами свого

«раболепия».

Такі були ті сепаратисти «помышлением», яких я мав пригоду ба-

чити і описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописи в яку

«Правду», а казали: «Не треба нам нічого робити, все за нас зробить

Бісмарк!» Тепер дописів у «Правду» більше, хоч по стилю їх можна

битись об заклад, що авторів їх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не

менше. Прогрес невеликий, та й про той прогрес галичани можуть

судити по дописах власних «одчайдухів», кажучи народовською тер-

мінологією. Як і в сепаратистів-«правдян», так і в москвофільських

одчайдухів нема реально-політичної думки, навіть нюху до реальних

фактів, а є тільки чуття ненависті, котре не може знайти собі навіть

відповідного слова і котре, навіть коли праве, то кидається в таку сто-

рону, що само себе ріже. Так москвофільський «одчайдух», коли навіть

розказує про дійсну кривду, що терплять русини в Галичині, то не тіль-

ки попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом,

а ще додасть: «Вот какова наша свобода, конституція!» — і тим влу-

чить в цілі російських прихильників «самодержавия». Так само коли

«одчайдух»- москвоненависник задума описати яке лихо українського

народу в Росії, то безпремінно одними й тими ж стереотипними фраза-

ми поставить його як ознаку «російської культури» і тим прислужить-

ся, напр., святоюрським антикультурникам!

Більше паралелей проводити тепер не буду. Читач сам зробить їх

колекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури одчайдухів по

обидва боки Збруча.

Очевидно, що такими заходами не тільки не поб'єш Москву, а

можна тільки побити самих себе в громадській думці й дома, й серед

широкого світу. Коли ж признаємо, як дійсно й є, що «обрусеніє» єсть

ознака й наслідок не національного духу, а певної державно-адміні-

стративної системи, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в бо-

ротьбі з тим обрусенієм: станемо боротись з тою системою і притому

боротись безпремінно, маючи спільників, між котрими будуть і самі

великоруси, бо система шкодить і їм, душить і їх. Ми вже сказали, що

система та — політично-адміністративна централізація, заострена

чиновницько-царським самодержавієм. Система ця має ворогів

в усій Росії, і ті вороги — природні наші спільники, з котрих, про-

те, ми мусимо зробити вибір відповідно плебейському стану нашої

національності, пам'ятаючи, що, напр., аристократичні противники ро-

сійського уряду самі стануть на його бік проти нас або кликатимуть

його проти нас, як тільки виступлять одні проти других їх і наші класо-

ві інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російський уряд проти «україн-

ської хлопоманії» польські пани, котрі в той же час самі сприяли поль-

ському сепаратизмові!)

Найприродніші наші спільники в Росії — це всі недержавні народи,

котрі, виключивши поляків, німців і румин та почасти грузинів і вірмен,

суть націями плебейськими. Реальні обставини життя тих народів

такі, що й їм політика сепаратизму так же мало личить, як і нам, і да-

леко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепара-

тизм поляки, бо сепаратизм жменьки балтійських німців серед не-

приятних їм латишів і естів — байка! Та й то багато поляків бачить, що

при всіх теперішніх обставинах Європи, котрі житимуть, аж поки со-

ціальний рух не переробить її зовсім (а це, певно, потребує не одного

десятка років), відрив Конгресівки від Росії (бо про Польщу 1773 р.

й говорити нічого!) був би економічною руїною для тієї Конгресів-

ки. Ведімо ж укупі зо всіма недержавними народами Росії спільну

й енергійну критику теперішньої політично-адміністративної систе-

ми в Росії і таку ж агітацію за систему противну — вільності й де-

централізації.

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих великорусів.

Мені казали деякі дописувачі «Правди»: «Як ми можемо іти спільно з

великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші на-

ціональні права». Щоб уже так не було нікого, це забагато сказано.

А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а маніловська.

Коли ми признаємо, що ми стратили свої національні права через

брак свідомості нашої національності і не можемо дійти до них через

певну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтерес-

ним тільки: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних

земляків, а 2) щоб великоруси помагали нам, а не перешкоджали ла-

мати ту політично-адміністративну систему.

Перше єсть наша хатня справа, про котру нам з великорусами

нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовні-

ше від науки і письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на

те, щоб розвинути в себе ту й другу. Звісно, і наука, і письменство

йдуть добре при широкому просторі й потребують державної помочі, а

надто помочі школи. Але «на нет и суда нет». Ми мусимо робити поки

що в теперішніх обставинах, тобто як приватні особи й гуртки. Стан

це незавидний, але він не був би дуже вже і гіркий, коли б наші особи

і гуртки дали собі заповіт працювати енергійніше, спільно, плодити

науку і письменство свіже, а не мертве. Цензура для живого письмен-

ства не страшна, бо, напр., цензура не спинила всю письменну Росію

вивчити напам'ять «Горе от ума». А ми ж маємо під боком Галичину,

де можемо видрукувати майже все, що цензура заборонила в Росії.

Я вже в «Зорі» казав як першу чудацьку думку, що найліпше б було,

коли б українські письменники змовились нічого не давати в цензуру

російську, а все своє друкувати в Галичині, для чого можна б було про-

вести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би

так прожило українське письменство 5, багато 10 років і показало, що

в ньому є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б

свідомість національну в ширшій українській громаді.

З великорусами ми можемо говорити тільки про другий пункт —

про боротьбу з політично-адміністративною централізацією. Перший

приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти «предва-

рительную цензуру», котра давить і їхнє письменство, чи ні. Звісно ж,

що і преса великоруська, і земства, навіть шляхта московська і дума

города Москви, говорили за свободу преси, а значить, в суті й проти

таких заборон, як ті, котрі давлять українське письменство з 1863

і 1876 р. Нехай собі великоруси як хотять дивляться на наше письмен-

ство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати «предвари-

тельных цензорів», то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других

точках прав людини і товариства. Добудьмо вкупі з великорусами

«хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша на-

ціональність, чи хотять того великоруси, чи не хотять.

Трудніше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієї вільності

особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадська поміч

і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в дер-

жавні, і тут приклад різних європейських конституційних держав

показує, що навіть при конституції можуть бути нації привілейовані

і скривджені майже до проскрипції. Безпремінно, і в Росії прийдеться

вести боротьбу проти державно-національного централізму, але ж та

боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповідніше буде, коли боротьбу

ту, напр., ми, українці, будемо вести на грунті не національному, а

державно-адміністративному, тобто виставляти на перший план пот-

ребу автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів, провінцій

(губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних

людей, якої б національності хто не був, а там, коли яка громада чи

країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким

викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто згори не

мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі

держави по етнографічній карті держиться національна рівноправ-

ність у Швейцарії. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий,

всім пожиточний федералізм, котрий зовсім не те, що розмін центра-

лізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету, як це бачимо в різ-

них національників, а надто австрійських.

Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм,

котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих дер-

жав європейських. Треба зауважити, що тепер до слова цього навіть

серед більше освічених і ліберальніших європейців менше прихиль-

ності, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки, напр., слов'янські

політичні філософи були федералісти, навіть на еллінський лад {5-2},

а і національні рухи паніталійський, пангерманський були федера-

лістичні.

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала

унітарною державою, мало чим відмінною від французької. Германія

коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прусської гегемо-

нії. В Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кож-

ному непремінно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-націо-

нальники ще стремлять здебільшого до угрупування країв відповідно

історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана

Угорського, мало подає надії, щоб уснуло згадане зло. Вкупі з тим

єдина справді федеративна держава в Європі, Швейцарія, після 1848 р,

почасти вменшила державного федералізму, державної автономії кан-

тонів, упорядкувавши законодавчу і адміністративну силу спільного

уряду і поставивши кантональні уряди під певний догляд спільного,

хоч зоставила все-таки великий простір для урядів кантональних, а в

кантонах — для громад.

Але хоча таким способом державному федералізмові після 1848 р.

не так-то пощастило в Європі, то за те адміністративна децентра-

лізація дуже поступила наперед навіть по старих централізованих

державах, як Пруссія, де до старого досить ліберального закону про

автономії міст додано незлий закон про провінціальну, а тепер і

про сільську автономію, або як Франція, де тепер міста мають до-

сить широку автономію і де покладено початок і автономії департа-

ментів.

Взірцевою для держави нефедеральної може бути тепер місцева і

повітова автономія в Англії після нових законів (local governement).

Коли, як слід чекати, через кілька років ці англійські порядки допов-

няться крайовими радами (council) для Шотландії, Валлії, Ірландії і

осібним крайовим виділом парламенту, для справ спеціально Англії, то

получаться такі порядки, котрі даватимуть людності «Сполучених ко-

Дата добавления: 2015-05-26