Тема 8. Формування української соціологічної 1 страница

ДУМКИ (кінець XIX ст.- початок XX ст.) (2 год.)

Драгоманов М. Чудацькi думки про украiнську нацiональну справу.

І

Вступне слівце: Чому я обертаюсь до редакції «Народу» роби моєї розмови з громадою в «Зорі» і нещасний

кінець їх. Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього

слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією, а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова. Ну, так,— за дозволом,— починаю! Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі». Певно, багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові.

В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже

близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайно-

му галичанину, а власне, про справу українського письменства в

Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що

мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозво-

ляють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив

спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше руко-

писів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться,

то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти

вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам

зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки

з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили

ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу

кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а

всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд

громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мов-

ляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську

думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх

русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну

газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» не-

мов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, да-

вані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на

те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити

на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка,

і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати,

що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шев-

ченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе

тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тіль-

ки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці

пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що

не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав'я-

зані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі»

був чоловік особисто добренький, — я й зважився післати йому мою

думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів

підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а

сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли

почнуть з неї кепкувати.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула

на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з

моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промов-

чати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист (тобто Подорож-

ній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один

іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з

Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами,

якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях

першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів

зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім

російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби від-

бити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один

такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці

книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких

з натури нікчемних людей, як росіяни!

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по

способу, як вона була виложена, так що вп'ять важко було про-

мовчати, і я вп'ять, надівши маску чудака, написав свої думки в

«Зорі», а добренький редактор «Зорі» вп'ять її напечатав. На цей раз

моя допись наробила багато галасу: «Правда» кинулась на мене

з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили про-

ти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав,

зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозу-

міти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно,

через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім

нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім,

і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці

Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш»

і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло

вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були під-

бурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже

щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти

усяку українську письменську працю і захвалюю усе,— таки усе,—

що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з

тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, пере-

казав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася

так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк, довідавшись, що

я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу

письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло

того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ»,

то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю допис -

сю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було

розмовитись усно, то я мусив уп'ять послати нову допись у «Зорю»,

де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин україн-

ського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій:

нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного

приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю

допис сю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед

тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із

Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського,

урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й,

порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її.

Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина,

прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не

було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Ро-

сії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед

судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав паку-

нок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав,

що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й

виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив

час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим

я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене

особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу

тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу»

зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії

в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об'єдни-

телем. Про моє обрусительство говорити не буду {1-1}, а про моє об'є-

динительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно,

коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше

хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій

країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й

добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'-

єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе

своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежа-

ми народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди

щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так

між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік,

звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити

спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у

«Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів

«Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх

дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти

все в їх викладі. Через це все я мушу почати з того, що виложу, про

що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках

спору.

Примечания

1-1) Якби діло. йшло про самого мене, то я б зважився «проковтнути

жабу», як кажуть французи, й заприсягти перед «прекрасними масками»,

котрі видають «Правду», в тім, що мені таки лежить коло серця українство.

Може б, після цеї присяги яка-небудь щира, хоч слабенька, душа не так би

боялась прочитати уважно мої думки про те, що шкодить, власне, українському

духу. Та як мені зважатись на такий сором після того, як «прекрасні маски»

об'явили, що всі галицько-укр[аїнські] радикали тільки з опортунізму при-

знають національний грунт? Цікаво б хоч почути, з якого, власне, опорту-

нізму???

кредит, офисные кресла, кресла для персонала | заказ такси до аэропорта домодедово | офисные кресла | справочник лекарств | ремонт своими руками | Pink Floyd | 7th-sky.net | советские мультфильмы | болты и гайки

II

Що я хотів сказати в «Зорі» про російське й

українське письменство. Космополітизм і націо-

нальство.

Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою»,

осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що

вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва,

Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших.

Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм

не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв,

не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість

того, щоб радіти з життя,— каже він,— росіяни сумують. Вони все

говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за пока-

раних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина за-

суджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено?

що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і підні-

мають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки

виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину:

горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм

землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не

нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою

вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу

росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі

вчені, що ділили всіх людей на світі на п'ять пород, прозвали були

жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра

має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азій-

ській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя

людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя брат-

ством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки,

не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про

російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-

українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч

виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи.

Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та

нема в світі так нікому, як бурлаці молодому», або наш Шевченко

не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів

нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця

наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаю-

ться на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подіб-

ним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є

найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім пись-

менстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, ко-

трий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне,

цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його дум-

ках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це

давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько

говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно,

тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з но-

вими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів

«Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів

«Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних

навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відпо-

відні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні,

а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські

породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти

лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи,

коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами

були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне

в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відраз-

ливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе

от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з ко-

тами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впоряд-

ковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не дер-

жались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними на-

родами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть

обов'язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати

чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами

стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим,

от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над

русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так,

щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування по-

казується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують

говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу,

а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного

над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу

народу навіть пануючого, бо, по найменшій

мірі, дражнить людей —

сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок

почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська

порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала

свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поді-

лений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього

народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того,

щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного

народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців.

Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові кня-

зів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію)

від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду

папи і склали одне королівство з досить вільними порядками.

(Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам'ятають

війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 рр., після кот-

рої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Вене-

ції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності

й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим

подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними,

від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода,

народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна

приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу,

італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті,

що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській.

Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та

єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до

них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони

живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих

країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2,

на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони ви-

бирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло,

пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі

школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній

країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть

до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або гро-

мада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До

спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на

всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій,

французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королів-

ства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності

італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б

свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кіль-

ка років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у

Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька

тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому

гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати

швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто

напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські

італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б

платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський

уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються

з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках,

а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони поряд-

кують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та

французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність

сама по собі одно, а державна єднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській,

котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу,— в

німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких

держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим ува-

жався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прус-

ський. Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись

італьянці міланські та венеціанські,— і в деяких малих державах

мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія.

А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорів-

нятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Ав-

стрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став ці-

сарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім

їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались

панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між нім-

цями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від

Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені

переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилу-

чила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо

французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів

над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а

сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з

усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та

проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших

німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та

за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили

по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду,

а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до

німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лота-

рінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ель-

засці І лотарінщі кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції,

а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати поро-

дою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з фран-

цузами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити

до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька

міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-фран-

цузьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники

кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна

держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер ні-

мецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в

Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Фран-

цію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ель-

заських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно

королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись

залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе

поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін.

Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки

дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прус-

ській Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський ко-

роль став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані,

прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі

порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл,

а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою,

то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли

туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть

змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання

багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться

для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що на-

ціональна єднота в державі не завше може вести до більшої віль-

ності і що думка про національність може бути причиною і насилу-

вання людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим,

італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем,

найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До

якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італь-

янців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те,

що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге,

через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвіт-

ніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути

італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей

більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути

сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешко-

джують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись

по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то

вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони по-

кликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі,

правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка

про національність ще не може довести людей до волі й правди

для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть дер-

жавних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало

вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть

одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була

спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно.

Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська,

котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій дер-

жаві перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не

вважались за бидло персів; закони писались не на самій персид-

ській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в дер-

жаві; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській

землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддів-

ська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди

рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одно-.

му тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків

розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди

однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто,

а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами,

тобто світовими горожанами [громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його

питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим

знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки

є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих

держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії.

Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових,

казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись

з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду

людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у лю-

дини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесно-

го в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло,

як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини ін-

тересів, ця любов до людського роду починається з прихильності

батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів,

Дата добавления: 2015-05-26