План-конспект проведення лекційного заняття

Тема 3. Інноваційна політика держави

З дисципліни: Ринкова економіка.

Категорія слухачів: студенти ННІПП НАВС.

Навчальна мета:

Ознайомлення студентів із тим, що змінюючи та вдосконалюючи господарський механізм держава порівняно швидко реалізує назрілі потреби розвитку господарства, підвищення його ефективності, розв'язання складних соціально-економічних проблем.

Виховна мета:

Формування у студентів наукового світогляду та сприяння адаптації в сучасних умовах ринкової економіки.

Розвивальна мета:

Розвинути та активізувати у студентів мислення про те, що відбувається перетворення НТП в головний і визначний фактор розвитку економіки і суспільства, виникнення та швидке поширення якісно нового інноваційного типу економічного зростання, поєднання індустріальної технології з постіндустріальною, інформаційно-комунікаційною технологією, становлення інформатизації як магістрального шляху розвитку цивілізації.

Навчальний час: 4 год.

Навчальне обладнання: ТЗН: дошка, мультимедійний проектор.

Наочні засоби: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Міждисциплінарні зв'язки:

Забезпечуючи дисципліни:

Основи економічної теорії, Теорія держави та права, Адміністративне право, Державне право зарубіжних країн

Забезпечувані дисципліни:

Цивільне право, Господарське право, Міжнародне право, Податкове право, Біржове право, Основи фінансів та бухгалтерського обліку.

План заняття:

№ п/п	Зміст	Час	Примітки
1. Організаційна частина	До 5 хв.
1.1	Привітання, вступ до теми	До 5 хв.
2. Основна частина	До 145 хв.
2.1	Державне регулювання інноваційних процесів. Сутність, методи, система державної інноваційної політики.	До 75 хв.
2.2	Формування національної інноваційної системи.	До 40 хв.
2.3	Вплив ринкового механізму на науково-технічний прогрес і використання його здобутків.	До 30 хв.
3. Заключна частина	До 10 хв.
3.1	Висновки по темі лекції	До 5 хв.
3.2	Відповіді на запитання студентів	До 5 хв.

Література до теми:

1. Конституція (Основний закон) України. – К., 1996.

2. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2003.

3. Закон України «Про інноваційну діяльність» // ВВРУ. – 2002. - №36.

4. Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» // ВВРУ. – 2003. - №7.

5. Закон України «Про фондову біржу» // ВВРУ. – 1991. - №10.

6. Закон України «Про інвестиційну діяльність» // ВВРУ. – 1991. - №47.

7. Закон України «Про захист іноземних інвестицій» // ВВРУ. – 1991. - №46.

8. Елесеев А.Н.,Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной собственности. – М., 2004.

9. Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін.. Економіка та організація інноваційної діяльності. Підручник (третє видання). – К.: Центр учбової літератури. 2007. – 662 с.

10. Основи інвестиційно-інноваційної діяльності, Навч. посіб. / За науковою редакцією В.Г. Федоренко – К.: Алерта, 2004. – 431 с. – Бібліогр.: с. 422-431.

11. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність:підруч.(для студ. вищ. Навч. закл.)–К.:Ц.У.Л., 2009. – 472 с.

12. Федоренко В.Г. Інвестування: Підручник. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Алерта, 2008. – 448 с.

ТЕКС ЛЕКЦІЇ

Вступ

Державна науково-технічна політика — це складова соціаль­но-економічної політики держави щодо формування умов ефектив­ного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, на­прямів, форм її здійснення.

Науково-технічна та інноваційна політика держави мають вирі­шальний вплив на соціально-економічний розвиток, оскільки ви­ступають як провідний фактор підвищення продуктивності суспільної праці, впливають на структуру економіки, сприяють конкурентоспроможності національної економіки, полегшують та оздоровляють умови праці.

Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991) науково-технічна діяльність розглядається як інтелек­туальна творча діяльність, спрямована на одержання і викорис­тання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними видами є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові ро­боти, виготовлення дослідних зразків або партій науково-техніч­ної продукції, а також інші роботи з доведення науково-технічних знань до стадії їх практичного використання.

1. Державне регулювання інноваційних процесів: сутність, методи, система державної інноваційної політики.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забез­печує соціально-економічні, правові та організаційні умови для формування та використання науково-технічного потенціалу, створює інфраструктуру науки, здійснює підготовку наукових кадрів, державне фінансове забезпечення, сприяє створенню рин­ку науково-технічної продукції, оцінює рівень досліджень, про­водить експертизу проектів, встановлює зв'язки з іншими держа­вами в науково-технічному співробітництві.

Науково-технічна політика здійснюється на основі таких прин­ципів: демократизації та децентралізації управління в сфері на­уково-технічного розвитку; забезпечення екологічної безпеки; зба­лансування розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; підтримки конкуренції в науково-технічній сфері; сприяння ство­ренню ринку науково-технічної продукції.

Функції формування та реалізації державної науково-техніч­ної політики виконують органи державної влади й управління на всіх ієрархічних рівнях управління: І рівень — Верховна Рада та Президент України; II рівень — Кабінет Міністрів України; III рі­вень — міністерства, відомства та інші центральні органи управ­ління; IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень — організації, установи та підприємства, які беруть участь у здійсненні науково-технічної політики.

Основними цілями державної науково-технічної та інновацій­ної діяльності є:

— примноження національного багатства на основі використан­ня науково-технічних досягнень;

— створення умов для досягнення високого рівня життя кож­ного члена суспільства, його інтелектуального розвитку;

— зміцнення національної безпеки на основі використання науково-технічних досягнень;

— створення умов для розвитку науково-технічної творчості.

Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності залежать від рівня науково-технічного по­тенціалу країни.

Науково-технічний потенціал країни — це сукупність національ­них ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяль­ності, та результати від їх використання.

Складовими науково-технічного потенціалу виступають:

— матеріально технічна база науки (наукові організації, ла­бораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);

— наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахід­ники, науково-технічний персонал та ін.);

— результати науково технічної діяльності (винаходи, від­криття, наукова інформація, патенти, наукові проекти, авторські свідоцтва тощо);

— організаційно управлінська структура наукової сфери (об­сяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біо-технології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цьо­го потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, за­мовником та організатором розробок і досліджень у найсучасні­ших, найперспективніших напрямах науково-технічного прог­ресу.

Хоч позиції України в науково-технічній діяльності є досить високими, в останнє десятиріччя у цій сфері мають місце нега­тивні тенденції в усіх підсистемах науково-технічного потенціа­лу: новаційному менеджменті (наукові кадри, дослідницькі роз­робки); інноваційному менеджменті (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсному менеджменті (організація, управління, забезпечення фінансове, матеріально-технічне, інформаційне).

Загострюються структурні зміни в інновації — більша части­на докторів і кандидатів наук зайняті в позаринковому секторі науки — освіті. У виробничій сфері задіяно лише 0,3 % науковців вищої кваліфікації. Значна частка вчених працює на закордон­ний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджає за межі країни на роботу за контрак­тами, стажування. Переважає підготовка наукових кадрів у галу­зях суспільних наук (економічних, політичних, юридичних, філологічних), що не відповідає потребам країни.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні зменшився в 4 рази. У ліцензійній торгівлі склалося негативне сальдо, яке зростає. На 10 тис. населення припадає 0,5 % охоронних документів на інтелектуальну власність (патентів) (у СПІЛ — 3,5 %, Японії — 27%).

Наведені дані свідчать про необхідність формування дієвих ва­желів державного регулювання науково-технічної та інновацій­ної діяльності, спрямованої на технологічні зміни, інноваційну синергетику (самоорганізацію, самовідтворення).

Завданням регулювання науково-технічної діяльності є ство­рення оптимального механізму поєднання ринкових і державних важелів впливу на науково-технічні процеси, їх орієнтація на економічне зростання та інтеграцію у світову економіку.

Ринковий і державний механізми регулювання по-різному впливають на ефективність науково-технічної діяльності, зумов­люють різні дії і політику в цій сфері.

Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зу­мовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелекту­альної власності, господарювання, конкуренції.

Державне регулювання пов'язане з виділенням пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, формуванням програм і держзамовлень, їх фінансуванням.

У регулюванні науково-технічної діяльності важливо забезпе­чити оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного впливу на функціонування і розвиток цієї важливої сфери еконо­міки.

Державне фінансування науково-технічних процесів і програм здійснюється на основі їх відбору за такими критеріями:

— спрямованості на вирішення першочергових проблем націо­нальної безпеки держави;

— забезпечення прориву або збереження передових позицій у науково-технічному розвитку;

— відповідності вимогам сучасного світового рівня;

— наявності умов для реалізації;

— багатоцільового призначення;

— забезпечення соціального ефекту від реалізації;

— економічної доцільності, окупності.

Державні наукові та науково технічні програми є важливим засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і тех­ніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу краї­ни.

Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України, Національною академією наук, іншими центральними органами управління на основі ці­льових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах з ура­хуванням пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Для забезпечення розвитку науки і сприяння науково-технічній творчості держава створює систему науково технічної інформації, забезпечує стандартизацію, сертифікацію та метрологію, про­водить експертизу науково-технічних розробок.

З метою постійного поновлення інтелектуального потенціа­лу суспільства, розвитку науково-технічної культури, новатор­ства, сприяння творчості держава забезпечує престиж наукової праці, організовує підготовку і підвищення кваліфікації науко­во-технічних кадрів, забезпечує відбір талановитої молоді, запро­ваджує систему атестації кадрів, встановлює державні стипендії, премії і почесні звання для осіб, що зробили значний внесок у розвиток науки.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин щодо набуття та використання права на об'єкти інтелектуальної власності. Автори прав отримують дохо­ди від використання їхнього продукту у підприємницькій діяль­ності. Тим самим створюється ефективна система мотивацій до науково-технічної діяльності, її практичної спрямованості, підви­щення якості розробок.

Важливим засобом державного регулювання у сфері науково-технічної діяльності є державна підтримка міжнародного науко­во-технічного співробітництва. Держава створює необхідні пра­вові та економічні умови для здійснення вільних та рівноправних відносин з міжнародними організаціями, товариствами, об'єднан­нями. Науково-технічне співробітництво здійснюється шляхом проведення спільних досліджень, технічних розробок на основі кооперації, реалізації спільних програм, обміну науково-техніч­ною інформацією, проведення міжнародних конференцій, конгре­сів, симпозіумів, обміну кадрами, спільну підготовку фахівців тощо.

Закон України "Про інноваційну діяльність" визначає правові та організаційно-економічні засади державного регулювання інно­ваційної діяльності, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів. Він дає визначення інновацій як новостворених або вдосконалених конкурентоздатних технологій, продук­ції або послуг, а також організаційно-технічних рішень вироб­ничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або со­ціальної сфери.

А інноваційну діяльність трактує як діяльність, що спрямова­на на використання і комерціалізацію наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздат­них товарів і послуг.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" визначає іннова­ційну діяльність як форму інвестиційної, яка здійснюється з ме тою впровадження досягнень науково технічного прогресу у ви­робництво і соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

— випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

— прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

— реалізацію довготермінових науково-технічних програм з ве­ликими термінами окупності витрат;

— фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

— розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої техно­логії, призначеної для поліпшення соціального та екологіч­ного становища.

Державна інноваційна політика — це комплекс правових, ор­ганізаційно-економічних та інших заходів держави, спрямова­них на створення належних умов для розвитку інноваційних процесів в економіці, стимулювання впровадження результатів інноваційної діяльності у виробництво. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:

сприяння зростанню інноваційної активності;

— орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які скла­дають основу сучасного технологічного процесу;

— узгодження державної інноваційної політики з ефективною конкуренцією в цій сфері;

— захист інтелектуальної власності та інтересів національного інноваційного підприємництва;

— сприяння регіональному, міжрегіональному і міжнародно­му співробітництву в інноваційній діяльності.

Головною метою державної інноваційної політики є створення належних умов для ефективного відтворення, розвитку й вико­ристання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впро­вадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресур­созберігаючих технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інновацій­ної діяльності державного, галузевого, регіонального і міс­цевого рівнів;

— формування і реалізації державних, галузевих і регіональ­них інноваційних програм;

— створення нормативно-правової бази та економічних механіз­мів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

— захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

— фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кре­дитних установ щодо кредитування інноваційних проектів;

— встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інновацій­ної діяльності;

— підтримки функціонування і розвитку сучасної інновацій­ної інфраструктури;

— державної реєстрації інноваційних проектів.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності — це законодав­чо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спря­мовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни.

Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, іннова­ційного потенціалу та інноваційної культури суспільства.

Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, ор­ганізовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).

Аналогічно формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, які на державному рівні затверджують­ся разом із стратегічними напрямами, а зміни до них вносяться разом із формуванням проекту закону про Державний бюджет;

на галузевому рівні — розробляються галузевими органами вла­ди і затверджуються колегіями галузей; на регіональному рівні — розробляються виконавчими органами місцевого самоврядуван­ня та затверджуються обласними радами.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм економічного, науково технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Реалізація середньострокових інноваційних пріоритетів загаль­нодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та про грами економічного і соціального розвитку України, на конкурс­них засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях — через інноваційні програми та проекти, інноваційні проекти технопарків.

З метою забезпечення динамічного та ефективного управління процесами інноваційного розвитку, своєчасного внесення змін і доповнень проводиться систематичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів інноваційного розвитку..

Інноваційним підприємством вважається підприємство (об'єд­нання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції складає інноваційна продукція (продукти).

Інноваційною визнається продукція, яка є результатом ви­конання інноваційного проекту або виробляється вперше, є кон­курентоздатною і має вищі техніко-економічні показники.

Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді іннова­ційного центру, бізнес інкубатора, технополісу, технопарку тощо.

2. Формування національної інноваційної системи.

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу націо­нальної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і ме­ханізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної іннова­ційної політики.

Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особли­вості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаменталь­них і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприєм­ства та підтримку його.

Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розви­ток не лише державного, а й приватного сектору інноваційної діяльності.

Сучасне високорозвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунту­ються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стра­тегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку нау­кового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інно­ваційної політики держави. Остання подана комплексом народногосподарських підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економією часу, зростанням продуктивності праці тощо.

Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному ком­плексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією систе­ми державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування подат­кового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулюван­ня передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обме­жень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівського законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Однією з особливостей розвитку економіки індустріально розвинених країн є праг­нення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розви­ток науки і техніки посилив необхідність розробки комплексних прогнозів національ­ного науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх років практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуван­ні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.

Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Виходячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідності науково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ринкових відносин можна використовувати різні моделі інноваційного розвитку, а саме:

1) "активної дифузії інновацій", яка характеризується взаємодією уряду з наукови­ми установами, вузами, підприємствами і організаціями. Головне завдання науки — розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Перевага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можна швидко впровадити. Цю модель раціонально використовувати для широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дасть змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу Украї­ни при мінімальних ресурсних витратах;

2) "державної підтримки інноваційних форм", що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок. До виходу на світовий ринок інноваційні структури обов'язково прохо­дять період активного розвитку і завоювання внутрішнього ринку. Для того щоб випус­кати дешеву продукцію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні технології виробництва. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні наро­щуванню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки. Ця модель є найефективнішою на етапі вирівнювання науково-технічних потенціалів України і розвинених країн світу;

3) "локального інноваційного середовища" на зразок "наукових парків", "техно-полісів", а в Україні — "територіальних науково-технічних центрів", що характеризу­ється концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку. Як результат пого­дженої дії всіх цих факторів складається мережа взаємозв'язків з дуже високим ступе­нем децентралізації та самоорганізації. Ця модель ефективна для розвитку науки та високих технологій, однак потребує від суспільства певної відкритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині обмежені кількома великими науковими цен­трами. Найдоцільнішою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювального виробництва, електронної техніки і біотехнологій;

4) "міжгалузевих наукових технічних комплексів" (МНТК), яка може стати іннова­ційною системою за умови генерації всіх характерних для моделі "локальне інноваційне середовище" факторів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науково-виробничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементів ускладнює можливість реаліза­ції цієї моделі науково-технічного розвитку. Деякі труднощі пов'язані з невідпрацьованістю міждержавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Усунення цих труднощів не пов'язане з великими витратами національних ресурсів, тому на сучас­ному етапі цю модель в науково-технічному розвитку України використовувати вигідно;

5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін науково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-технічні та економічні зв'язки, що історично склалися між країнами — колишніми республіками СРСР, до­цільно зберегти більшість з них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей науково-технічного розвитку може становити 10 — 30 відсотків;

6) "світового співробітництва", орієнтована на активну участь України у міжнарод­ному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліпшення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію на пріоритетний розвиток співробіт­ництва з сусідніми державами та науковими центрами української діаспори.

Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають перед суспільством.

Зараз в Україні активно почався розвиток інноваційної діяльності шляхом органі­зації технопарків. Закладено правові основи технопарків і визначено перші з них.

Перед технопарками поставлено завдання підтримати високотехнологічні наукові розробки, забезпечивши фінансування і просування їх на ринок через систему марке­тингу. Відмітною рисою є розв'язання проблеми шляхом податкового стимулювання їхньої інноваційної та інвестиційної діяльності. Це означає, що фактично технопарки будуть платити податки в повному обсязі. Однак їхні податкові платежі будуть пере­водитись на спеціальні рахунки кожного технопарку і можуть бути використані ними для своїх цільових функцій. Накопичені таким чином кошти мають з часом створити надійне джерело фінансування інноваційних та інвестиційних проектів. Тут використано світовий досвід, оскільки практично всі великі науково-технологічні комплекси, як, напри­клад, відома "Силіконова долина" в США виникли завдяки податковому стимулюванню.

Важливою є наявність багатоступінчастого контролю за діяльністю піонерних техно­парків з боку Міністерства освіти і науки, Національної академії наук, Міжвідомчої ради, нарешті, податкових органів. За кожною з організацій, що їх контролюють, закріп­лені свої функції, які мають, головним чином, характер, що сприяє розвитку технопарків, за винятком хіба що податкових органів. Так, Міністерство освіти і науки та Націо­нальна академія наук утверджують науково-технічні напрямки, за якими працює кожен технопарк; Міжвідомча рада, яка складається з великих учених, спеціалістів і керів­ників ряду центральних органів виконавчої влади, ретельно аналізує та утверджує кож­ний інноваційний чи інвестиційний проект, а також перелік обладнання, матеріалів, товарів, з яких податки і мита будуть зараховуватись на спеціальні рахунки техно­парків. То стосується податкових органів, то вони в прямому розумінні здійснюють контроль за фінансовою діяльністю технопарків, перевіряючи правильність витрат коштів, які перебувають на зазначених рахунках.

Важливими принципами діяльності технопарків є те, що вони спрямовані на роз­робку і випуск закінченої високотехнологічної продукції безпосередньо в Україні й орієнтованої також на експорт для завоювання ринків у розвинутих країнах; на забез­печення повного циклу "розробка — інновація — виробництво"; залучення до спільної роботи найбільш могутніх і передових колективів учених та виробничників.

Така система створення, наміченої діяльності й державного управління перших прак­тично експериментальних технопарків в Україні.

Становлення ринкової системи господарювання в Україні пов'язане з активізацією підприємницької діяльності в усіх сферах економіки. Одним з перспективних напрямів створення нового конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу. Поряд з прискореним формуванням споживчого ринку малий бізнес сприяє активізації інно­ваційної діяльності.

Малий бізнес є основою дрібнотоварного виробництва; значним сектором економіки; забезпечує ринок споживчими товарами і послугами повсякденного попиту, додатко­вими робочими місцями; володіє високою мобільністю, раціональними формами управ­ління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; здійснює структур­ну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Малому бізнесові властиві й певні недоліки: хронічна нестача фінансових коштів; слабке сегментування власної частки ринку; неадекватність технічного оснащення і забезпечення сировиною порівняно з великими підприємствами; брак кваліфікованої робочої сили; вплив ринкової кон'юнктури тощо.

Однак процес створення і розвитку нових підприємницьких структур в науці й науковому обслуговуванні йде ще повільно.

У ситуації, що склалася в Україні, питання досвіду управління науково-технічною ініціативою малого бізнесу в розвинених країнах світу являють значний інтерес.

Регулюючи науково-технічну ініціативу малого бізнесу, держава не лише вкладає власні кошти, а й заохочує фінансову, матеріально-технічну та інші форми підтримки малого бізнесу великим. У результаті, в структурі науково-виробничого комплексу зро­стає частка малого інноваційного бізнесу, розширюються різноманітні його зв'язки з усіма секторами економіки. Відповідно розвивається ініціативна форма організації інно­ваційної діяльності — форма підтримки малого інноваційного бізнесу.

Серед комплексів заходів щодо підтримки малого інноваційного бізнесу особливий інтерес становлять "інкубаторські програми".

Головне призначення "інкубаторів" — підтримка малого (переважно інноваційно­го) бізнесу, допомога підприємців, які бажають, але не можуть розпочати свою справу. Останні отримують в "інкубаторі" пільговий доступ до виробничих приміщень, науко­вого обладнання, фондів венчурного капіталу, різних послуг (на відміну від традицій­них промислових парків, де в оренду здаються лише виробничі та конторські приміщен­ня). Відповідно попит на послуги "інкубаторів" пред'являється переважно з боку ма­лих фірм наукоємних галузей.

Якщо кінцеві цілі створення і джерела фінансування різних "інкубаторів" суттєво відрізняються, то набір послуг, що ними надаються, практично один і той самий для всіх їх видів.

Цілеспрямоване субсидування федеральним урядом малого інноваційного бізнесу здійснюється у формі дотації (грантів) та укладання контрактів на розробку нової продукції або технології.

Другим важливим напрямом державної інноваційної політики щодо малого іннова­ційного бізнесу, який здійснюється на рівні федерального уряду, є залучення приватно­го капіталу для його фінансування. Реалізується воно переважно через компанії вен­чурного капіталу.

Державна політика сприяння малому інноваційному бізнесу в США націлена перед­усім на створення необхідної ринкової інфраструктури, а також на формування систе­ми державної та громадської підтримки розвитку малого бізнесу.

Один з найважливіших каналів зв'язку малих інноваційних і великих фірм — фінансовий, який реалізується через вкладення в незалежні венчурні фонди, які фінан­сують малий інноваційний бізнес, або через організацію власних дочірніх венчурних фірм. В останньому випадку корпорації отримують згодом частину прибутку малої фірми, якщо її діяльність виявиться успішною. Нерідко корпорації скуповують акції малих компаній, які зацікавили їх, або укладають контракти на виконання певних етапів інноваційних процесів.

Великий бізнес не обмежується зв'язками з уже існуючим малим інноваційним підприємництвом. Сьогодні він спрямований також на створення малих наукоємних фірм. Стаття витрат "Стартові гроші" великого бізнесу на фінансування малого іннова­ційного є основною. Свої тимчасово вільні кошти, "додаткові капітали" корпорації спря­мовують на фінансування ризикових проектів через посередників — спеціалізовані фірми венчурного капіталу або самі створюють дочірні компанії з виконання венчур­них операцій. Остання форма є найпоширенішою.

Основними напрямами державної політики підтримки малого інноваційного бізнесу є такі: удосконалення правового регулювання; сприяння удосконаленню структури малого підприємництва; пільгове оподаткування; кредитно-інвестиційна підтримка; забезпе­чення ресурсами і збут продукції; страхування малого бізнесу; прискорена амортиза­ція; зовнішньоекономічні преференції; інформаційно-консультативна підтримка; підго­товка кадрів; науково-методична підтримка; розробка державних програм підтримки підприємництва.

Отже, підтримка малого інноваційного бізнесу передбачає фінансове, матеріально-технічне, організаційне та інформаційне забезпечення його діяльності.

3. Вплив ринкового механізму на НТП і використання його здобутків.

Науково-технічний прогрес (НТП) — безперервний роз­виток науки і техніки, обумовлений потребами виробництва, зро­станням та ускладненням суспільних потреб.

НТП складається з двох паралельних процесів:

— науковий прогрес — як оновлення знань;

— технічний (технологічний) прогрес — як зміна характеру фактично використовуваного обладнання й устаткування.

Дві форми НТП:

— еволюційна — поступальний розвиток науки і техніки, впровадження досконаліших, передовіших надбань;

— революційна — науково-технічна революція (НТР).

НТР — це якісні зміни у науково-технічній сфері на основі використання фундаментальних наукових відкриттів і винаходів, що обумовлюють докорінні перетворення в усіх сферах діяльності (науці, техніці, виробництві, управлінні, соціальній інфраструктурі).

На рівні підприємств і виробничих об'єднань НТП називають технічним і організаційним розвитком. Це впровадження ре­зультатів НТП у виробництво, застосування нової техніки і тех­нології, інтенсифікація виробництва, підвищення його ефектив­ності, вдосконалення організації праці та управління.

Науково-технічний потенціал країни — це сукупність національних ресурсів і засобів. Його складовими виступають:

—матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експерементальні заводи, електрон­но-обчислювальні центри, обладнання тощо);

—наукові кадри (дослідники, експериментатори, конструкто­ри, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

—фонд винаходів і відкриттів (банк наукових знань, вина­ходів, зразків, наукової інформації, патентів, наукових проектів, авторських свідоцтв тощо);

—організаційно-управлінська структура наукової сфери (система управління, фінансування, планування науково-дослід­них і проектно-конструкторських робіт — НДПКР, організацій­но-управлінські структури, методи управління НДПКР).

Науково-технічний рівень країни визначається на основі інно­ваційного потенціалу країни.

Інноваційний потенціал країни — це здатність фунда­ментальної та прикладної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Інновація — це нововведення у будь-якій сфері людської діяльності завдяки впровадженню результатів науково-технічно­го прогресу, технологічного оновлення та вдосконаленню управ­ління й організації виробничих процесів.

Інноваційна діяльність має на меті впровадження інно­вацій у виробництво. Результатом інноваційної діяльності є які­сне покращення процесів виробництва, досягнення високих еко­номічного та екологічного показників.

У країнах з розвиненою ринковою економікою інноваційною діяльністю займається 70—80% підприємств, в Україні цей по­казник останніми роками становить 15—20%.

Можливість реалізації науково-технічного та інноваційного потенціалів країни залежить від ефективності науково-технічної та інноваційної політики держави.

Науково-технічна політика — це політика держави щодо формування умов, сприятливих для ефективного науково-техніч­ного розвитку країни, зокрема цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.

Умови ефективного науково-технічного розвитку країни:

—раціональна мотивація використання НТП у виробництві;

—соціальна ефективність впровадження результатів НТП (за­безпечення соціалізації економіки, поліпшення умов праці, за­хист навколишнього середовища тощо);

—конкуренція у науково-технічній сфері й захист авторських прав;

—забезпечення інтеграції науково-дослідних, виробничих та фінансових структур;

—державна підтримка розвитку НТП, інноваційних процесів.

Особливості науково-технічного розвитку України:

—технічне і технологічне відставання від рівня розвинених країн світу;

—висока ресурсомісткість (енерго-, матеріало-, фондо- та пра-цемісткість) виробництва;

— низький рівень продуктивності праці;

—недостатня частка наукових розробок для цивільного сек­тору економіки;

—певна ізольованість у світовому науково-технічному і технологічному обміні;

—нераціональне використання науково-технічного потенціа­лу країни, низька мотивація наукової діяльності.

Основні напрямки (цілі) науково-технічної політики:

—розвиток і підтримка фундаментальної і прикладної науки, науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;

—стимулювання НТП, розповсюдження прогресивних науко­во-технічних тенденцій і процесів;

—забезпечення стратегічного, наукового і технологічного про­риву;

—підтримка інноваційної діяльності в економіці;

—раціональне використання науково-технічного потенціалу країни;

— зосередження інвестиційних ресурсів на формуванні націо­нальних технологічних лідерів (цільове інвестування "точок зрос­тання");

— суспільна мотивація та підтримка інтелектуальної праці.

Інноваційна політика держави має на меті об'єднання (син­тез) науково-технічної та інвестиційної політики.

Державна інноваційна політика — це комплекс еконо­мічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спря­мованих на впровадження результатів НТП у виробництво, сти­мулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

Основні принципи державної науково-технічної та інновацій­ної політики:

1)демократизація та децентралізація управління у сфері нау­ки і техніки;

2)забезпечення соціалізації економіки на основі використан­ня досягнень НТП;

3) дотримання вимог екологічної безпеки;

4)визначення пріоритетності й селективної підтримки науко­во-дослідних робіт, здатних забезпечити прогресивні зрушення у народному господарстві країни, підвищення ефективності вироб­ництва та конкурентоздатності економіки;

5)збалансований розвиток фундаментальних і прикладних до­сліджень;

6)принцип реалістичності — економіко-організаційне та пра­вове забезпечення державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності з використанням адекватних важелів (форм, методів, інструментів) та організаційної структури.

Забезпечення науково-технічного розвитку країни, впровадження нововведень з метою формування сучасного конкурентоспроможного національного виробництва.

Цілі інноваційної політики Української держави:

—орієнтація розвитку пріоритетних виробництв на створення і широке використання нових високопродуктивних технологій, ма­шин, матеріалів; постійне оновлення й модернізація виробництва;

—забезпечення соціально-економічних, організаційних і пра­вових умов для постійного відтворення та ефективного викорис­тання науково-технічного потенціалу;

—забезпечення прогресивних структурних зрушень в економіці;

—синхронізація інвестиційних та інноваційних циклів;

—формування умов, за яких упровадження НТП та інновацій було б життєво необхідним для виробників;

—прискорення процесу формування ринку науково-техніч­ної продукції та підвищення ринкового попиту на науково-тех­нологічні досягнення.

Синхронізація інвестиційних та інноваційних циклів обумовлена різною тривалістю інноваційних (в середньому 7 років) та інвестиційних циклів (для споруд — 50 років, для машин і обладнання — 8—10 років) і передбачає забезпечення впрова­дження результатів науково-технічного прогресу у виробництво при збереженні інвестицій за допомогою політики прискореної амортизації.

Політика прискореної амортизації — зниження норма­тивних строків служби основного капіталу та дозвіл на більш високі норми амортизаційних відрахувань на ранніх періодах експлуатації основного капіталу.

Залежно від ролі держави в науково-технічній та інноваційній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку: індус­тріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасив­ній ролі держави) та постіндустріальну (висока активність держави — система цілеспрямованих, випереджаючих заходів).

Завданням державного регулювання НТП та іннова­ційної діяльності в Україні є створення оптимального економіч­ного механізму, який поєднував би державні та ринкові важелі впливу на наукові та інноваційні процеси, був зорієнтований на економічне зростання України, її інтеграцію у світову економіку.

Ринковий механізм та державне регулювання по-різному впли­вають на науково-технічний розвиток.

Вимоги до науково-технічних пріоритетів:

—узгодженість з пріоритетами соціально-економічної полі­тики держави;

—враховування стану, рівня, потенціалу, можливостей наяв­них у суспільстві продуктивних сил;

—відповідність багатофакторності розвитку соціально-еконо­мічної системи;

—ранжованість та взаємоув'язаність у цілісну систему;

—узгодженість на всіх стадіях циклу "наука — виробництво".

Пріоритетні напрямки науково-технологічного та інновацій­ного розвитку України

1. Створення та масове впровадження екологічно прийнят­них енерго- і ресурсозберігаючих технологій.

2. Використання перспективних інформаційних і електрон­них технологій, засобів інформатики та систем зв'язку вітчизня­ного виробництва.

3.Розробка нових біотехнологій для сільського господарства, галузей легкої та харчової промисловості, виробництво ліків.

4.Створення наукових основ охорони здоров'я населення, розробка нових методів профілактики, діагностики та лікування захворювань.

5. Винайдення та практичне застосування нових речовин і матеріалів із заданими властивостями.

6. Розвиток конкурентоспроможних технологій у літакобуду­ванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебуду­ванні, у виробництві військової техніки.

Основні державні регулятори науково-технічного розвитку:

—податкові регулятори;

—амортизаційна політика;

—пільгове кредитування;

—державне фінансування;

—науково-технічне прогнозування;

—програмування розвитку науки і техніки;

—держконтракти;

—держзамовлення;

—патентно-ліцензійна політика;

—створення та державна підтримка різних форм кооперації, наукових, виробничих і фінансових організацій та структур (тех­нопарки, технополіси, "інкубатори" тощо);

—правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності;

—зовнішньоекономічна політика;

—підготовка і перепідготовка кадрів.

Науково-технічне прогнозування — виявлення та аналіз тенденцій розвитку науки, техніки, можливості появи нового поко­ління машин, технологій, визначення способів їх упровадження, а також передбачення наслідків НТР.

Функції науково-технічного прогнозування:

1)аналіз та виявлення основних загальносвітових тенденцій, тривалості інноваційних циклів;

2)формування перспективних варіантів науково-технічних програм;

3)вибір оптимального варіанта програм розвитку фундамен­тальних та прикладних досліджень;

4)оптимізація моделі впровадження досягнень НТП у вироб­ництво;

5)передбачення економічних, соціальних, екологічних наслід­ків впровадження НТП.

Висновки

Науково-технічні програми — це форма реалізації дер­жавної науково-технічної політики з метою:

1) реалізації стратегії випереджувального техніко-економічного розвитку;

2) концентрації ресурсного потенціалу на ключових ланках нового технологічного укладу.

Практично усі науково-технічні програми є складовими загальнонаціональних соціально-економічних програм.

Однією з умов успішного науково-технічного та інноваційного розвитку країни є створення та державна підтримка різних форм кооперації наукових, виробничих і фінансових організацій та структур.

Укладач /Грущенко О.А./

доцент кафедри економіко-правових дисциплін

канд. екон. наук, доцент

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра економіКО-правових дисциплін

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри економіко-правових дисциплін

___________________ Ю.О. Тараненко

Дата добавления: 2015-05-26