Входження УСРР до складу СРСР

У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд рати фікував договір.У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схва лив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про ут ворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовніш ня торгівля, військово-морські та іноземні справи, за лізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землероб ство та соціальне забезпечення.Остаточне юридичне оформлення Радянського Со юзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.).Вона закріпила право кожної респуб ліки на вільний вихід із Союзу, установила, що тери торії республік не можуть бути змінені без їхньої зго диплан федеративного об'єднання республік було підмінено «автономіза цією».Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах ко лишньої імперії. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітар ною централізованою імперією.

21. Нова економічна політика і характерні ознаки її впровадження в Україні.

НЕП (нова економічна політика) – політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921р.). НЕП розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму. Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була обумовлена станом у країні, що виявився: - у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція); - внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон-штадських матросів навесні 1921 р. – кризі всередині керівної партії РКП(б).

Основні принципи непу: - державна монополія у торгівлі; - державна власність на великі та орендні підприємства; - гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі – селяни здобули можливість продавати лишки свої.

Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував: - відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі; - появу багатьох видів торгівлі – приватної, кооперативної, державної-введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

В Україні НЕП почав реалізовуватися пізніше – з 1922 р. Його запровадження було пов’язане з певними труднощами. Бідні верстви сільського населення виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.

Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.

22. Політика «українізації» (коренізації), її наслідки. О.Шумський, М.Скрипник.

Українізація – політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності; організація та відкриття мережі укр. дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск укр. газет, журналів, книг; глибоке вивчення укр. мови, літератури. Історії України.

Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на підставі рішень ХІІ з’їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті розширити свій вплив на місцеве українське населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Для проведення політики українізації було створено комісію.

Шумський Олександр Якович народився у бідній селянській родині. Навчався в Московському ветеринарному інституті. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. У 1924 – 19927 рр. був наркомом освіти УРСР. Очолював ЦК профспілок працівників освіти. У 1933 р. був репресований.

Скрипник Микола Олексійович народився в Катеринославській губернії. Навчався в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. Був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів створення КП(б)У. Обіймав посади наркома внутрішніх справ і Генерального прокурора УРСР.

Рушійною силою політики українізації стала українська Активними прихильниками цієї політики були Мих.Грушевський, Мик.Куліш, Мик.Хвильовий. З 1925 р. відбулась політика українізації партії більшовиків й державних органів. Державні Службовці повинні були складати іспити з української мови. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшла на українську мову викладання. Тираж укр. газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів.

Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські автономні єврейські райони. У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно.

23. Культурний розвиток УСРР у 30-их рр… «Розстріляне Відродження»

На початку 30-х років в Україні в цілому було подолано неписемність, широко здійснювалась підготока спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою.

Але культурний розвиток проходив за умов масових репресій, переслідувань інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації.

Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством. До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні посади в республіці і почали виконувати завдання Сталіна.

Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника, скорочувався відсоток українських учителів.

У листопаді 1933 р. з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 учених і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий.

У тому ж році заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана та багатьох інших.

У середині грудня 1934 р було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, 0. Близько, Г. Косинка. У 1935 р. були викриті «антирадянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук та багато інших діячів культури. У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Закрились всі українські школи та видання за межами України. Фальсифікувалась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України.

30-ті роки в історії української культури називають «розстріляним відродженням».

«Розстріляне відродження» - це роки наступу сталінського режиму на всі сфери культурного життя України.

24. Особливості і наслідки радянської індустріалізації в Україні.

Індустріалізація – комплекс заходів, вжитих ВКП(б) у 1920-30-х, що мав на меті модернізацію промисловості. 14-й з’їзд ВКП(б) (грудень 1925) проголосив курс на Інд. Про масштабність плану свідчить факт, що 1931 рад. закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 – майже 50%. Джерелами фінансування Інд. були перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість; податки з населення; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

Індустр. розвиток УСРР був досить динамічним: у роки 1-ї п’ятирічки з 1500 пром. підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, у 2-й п’ятирічці в Україні будувалося 1000 заводів з 4500, у 3-й – 600 з 3000 заводів. У період техн. Реконструкції 1920-30-х у промисловості Радянського Союзу основними вважалися 35 об’єктів (з них в Україні знаходилося 7 новобудов). До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь).

Гігантськими серед реконструкційних об’єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

Модернізація пром. потенціалу України дала змогу республіці посісти 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі(після Німмеч. та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

У ході перших п’ятирічок ставку було зроблено на побудову та реконструкцію підприємств-монополістів. Зокрема, модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше в світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську дорівнював найбільшому в світі заводу компанії «Америкен локомотив».

У 1927-28 важка промисловість України на 89% була у загальносоюзному підпорядкуванні.

25. Політика суцільної колективізації та розкуркулення в Україні. Її соціально-економічні наслідки.

Колективізація с/г – процес докорінної перебудови аграрного сектора, ініційований більшовицьким керівництвом наприк. 1920-х. Передбачав перетворення дрібних індивідуальних госп. на колективні підприємства (колгоспи) для встановлення цілковитого контролю держави за с/г виробництвом. Роль аграрного сектора полягала в тому, щоб дати необхідну кількість хліба для експорту, зростаючих пром. центрів і армії, а також забезпечити пром. необхідністю кількістю робочих рук і техн. сировиною. Допомогти вирішити ці завдання могла кооперація. Рішення 15-го з’їзду більшовицької партії (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації.

Зміна почалася після поїздки Й.Сталіна до Сибіру і вжиття надзвичайних заходів під час заготівлі хліба у лютому 1928. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі самообкладання, з допомогою якого село фактично розкуркулювалось. Сталін і його оточення були переконані в тому, що потреби індустріалізації простіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних сел. господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Восени 1928 в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Селян почали насильно заганяти до колгоспів.

Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства,що отримало назву «куркулів». Тому колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу».

Перша хвиля розкуркулення прокотилася Україною в січні березні 1930 і охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. сел. господарств. За станом на 10 березня під розкуркулення підпало 61887 господарств. Селяни чинили опір сталінській політиці. У Херсонському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському округах відбулися збройні виступи селян.

Зрозумівши, що ситуація погана Сталін у колективізації звинуватив місцеву владу. Почався масовий вихід селян із колгоспів. На тх, хто виходив із колгоспів й повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 у колгоспах залишилося менше 1/3 сел. дворів.

Швидкими темпами і жорстокими методами проводилося «розкуркулення». Протягом 1930 з України було депортовано майже 75 тис. сел. родин. За період 1929-32 в Україні поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%.

Головним наслідком колективізації став індустріальний стрибок, за який заплачено жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, деградацію аграрного сектора.

26. Життя українців часів сталінського Терору 30-их рр..

Громадсько-політичне життя України наприкінці 20-х - у 30-х рр. розвивалося під впливом суперечливих факторів. Соціальний склад населення змінився. Зникли економічно активні в 20-ті р. категорії приватних торговців, власників підприємств, збільшилася кількість робітників - з 1770 тис. до 4578 тис. чол. Джерела поповнення робітничого класу були різноманітні, але переважало село. Вперше в історії України більше половини робітників становили українці.

Загальна чисельність службовців і спеціалістів народного господарства, освіти, культури, науки зросла з 549 тис. у 1928 р. до 2 млн чол. у 1940 р. Понад 25 % їх мали середню і вищу освіту.

Розвивалися міста. У 1926-1939 рр. кількість міських жителів УСРР подвоїлася і досягла третини населення, що загострило житлову проблему. У 1920 р. українці серед міських жителів УСРР становили лише третину, з 1939 р. - понад 58 %.

Переміщення людей з одних соціальних груп до інших супроводжувалося швидкою ломкою їхньої психології, способу життя. Ці процеси були наслідком прямого насильства влади і тому сприймалися болісно.

Масові репресії.

Сталінські ставленики в Україні стали провідниками політики масового терору, який розгорнувся тут у 30-х роках.

Репресії – захід державного примусу, покарання.

Причини репресій: прагнення Й.Сталіна захистити й зміцнити свою владу, масова звичка до насильства.

Хвилі терору в Україні.

Перша хвиля (1928-1931рр.) – розкуркулення, депортації, боротьба проти відомих укр. громадських діячів та інтелігенції.

Друга хвиля (1932-1935рр.) – голодомор, репресивний спалах після вбивства 1 грудня 1934р. С.Кірова.

Третя хвиля (1936-1938 рр.) – доба великого терору.

Розгорнуті в 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення: представників партійного й державного апарату, військових, науковців, робітників, селянство.

В Україні не уникла репресій більшість керівників КП(б)У (Е. Квірінг, X. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, Ю. Медведєв, В. Чубар і багато інших.). Кількісний склад КП(б)У з 1933 по 1938 р. зменшився на 266,3 тис. чол. - майже наполовину.

Унаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу, Харківський військовий округ.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Звичайно, більшість із них не була представниками партійного чи державного апарату.

27. Результати перших п’ятирічок. Господарство УРСР напередодні Другої світової війни. Стаханівський рух.

Перша п’ятирічка

Перша була призначена на 1928—1932 роки. Директиву про її складання ухвалив XV з'їзд ВКП(б) у 1927. Це мала бути п'ятирічка прискореної індустріалізації СРСР. Під час виконання першої п'ятирічки, крім сільського господарства, виникла паливна криза, велика нестача металів, криза на транспорті. П'ятирічний план повністю виконаний не був. Проте, було збудовано близько 1 500 нових промислових підприємств, у тому числі близько 400 в Україні; машини імпортовано переважно з-за кордону. Крім Урало-Кузнецького метало-вугільного комбінату, у центральній Росії розбудовано нову машинобудівну та військову промисловість, а в Україні — Дніпрогес та інші електростанції, тракторне(з конвеєра ХТЗ зійшов перший трактор), комбайнове та гірниче машинобудування. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Загалом, протягом першої п'ятирічки створилася радянська економічна система, яка зберегалася до 1991 року. Виконання першої п'ятирічки, що відбувалося коштом споживання населення, і одночасна суцільна колективізація викликали в Україні Голодомор 1932−1933рр. і тривале та різке зниження життєвого стандарту.

Друга п’ятирічка 1933-1937рр

На відміну від першої, друга п'ятирічка для УРСР була опрацьована й затверджена у Москві. Головними «ланками» у ній було завершення будівництва Урало-Кузнецького комбінату, автомобільної й авіаційної промисловості навколо Москви, кораблебудування у Ленінграді, «Азовсталь». В Україні натиск роблено на розвиток вугільної й металургійної промисловості, важкого машинобудування, створено нові підприємства алюмінієвої, хімічної та воєнної промисловості. За офіційними даними, вся металообробна промисловість в РРФСР зросла у 3 рази, а в УРСР лише у 2,6 рази. Далі тривала криза у сільському господарстві, на транспорті й у металургії. Дещо збільшився життєвий стандарт. У всьому СРСР було збудовано близько 4 500 нових підприємств, у тому числі в Україні — близько 1 000.

Третя п'ятирічка: 1938-1941рр.

Цю п'ятирічку як для всього СРСР, так і для України затвердив XVIII з'їзд ВКП(б) 1939. Головним завданням третьої п'ятирічки було проголошено випередження головних капіталістичних країн за продукцією на душу населення. Це завдання було не реальне. У зв'язку з небезпекою війни значні ресурси були переключені на модернізацію озброєння та на розвиток воєнної промисловості, головним чином на сході СРСР. В Україні головними «ланками» п'ятирічки були вугільна промисловість, металургія, продукція труб, верстатів, а також літаків, танків та воєнного флоту. Перед вибухом війни в Україні було збудовано 600 нових підприємств (у всьому СРСР — близько 3 000). Гострою була паливна криза. Темпи розвитку промисловості в роки третьої п'ятирічки не відставали від запланованих. Закінчення п'ятирічки перервала війна.

Четверта п'ятирічка: 1946—1950рр.

Вона ставила наголос на подальшому всебічному розвитку сх. районів Росії. В Україні головним завданням була відбудова зруйнованого війною нар. господарства. Було відбудовано понад 2 000 пром. підприємств, ряд великих побудовано у Львові. Наново створено газову промисловість. Значно розвинуто електроенергетику.

Господарство УРСР: зросла промисловість; машинобудування і виплавка чавуну – 2 місце; збудовано багато промислових підприємств(Азовсталь, Криворіжсталь,Запоріжсталь, Краматорський машинобудівний завод, Дніпрогес, Харківський тракторний завод);але збільшився тиск на населення, неякісна робота, арешти і засудження людей, які проти влади; сфальсифіковані судові процеси(Шахтинська справа – 1028р.); Голодомор 1932-1933рр.; стаханівський рух.

Стаханівський рух

О. Стаханов застосував новий метод роботи.У результаті за зміну було вирубано 102 т вугілля, що у 14,5 разів перевищувало норму (7 т). Стаханову допомагали 2 підсобних робітники, а результат приписали йому одному. В цьому і полягав головний "секрет" успіху. Після на інших шахтах Донбасу робочі наслідували його приклад, а потім і працівники й інших галузей виробництва, що і призвело до так званого стахановському руху.

28. Життя українських земель у складі Польщі. Діяльність ОУН у 30-их рр..

Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, ЧехоСловаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій. Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України. Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", "Луч" та ін.. Щоденні українські газети Польщі - "Діло" та "Новий час" - видавалися УНДО. Другою за впливом у Галичині була Русько-українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ. У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30-х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація "Українська робітничо-селянська спілка" (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших "націонал-комуністів" у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як "ворогів народу". У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами. У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця. В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети - незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства. Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших - до різних термінів ув'язнення. Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських. У 20 - 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії. У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти. Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки. Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

29. Українські землі у складі міжвоєнних Румунії та Чехословаччини. Карпатська Україна. А.Волошин.

Українські землі у складі Румунії. В поганому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

Закарпаття у складі Чехословаччини. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

- русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

Карпатська Україна – офіційна назва автономної Укр. республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938-39 і Укр. незалежної держ. на Закарпатті в березні 1939.

30 вересня 1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Послабленням Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня проголосили автономію Словаччини.

Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р. було офіційно надано автономію.

Державний розпад Чехо-Словаччини у 1939р. змусив А Волошина заявити про незалежність Карпатської України – 14 березня 1939р.

15 березня 1939р. на засіданні сейму Карпатської України було прийнято документи (закони), в яких вказувалось:

• Карпатська Україна є незалежна держава;

• Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом;

• державною мовою Карпатської України є українська мова;

• барви державного прапора синя і жовта.

- Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом обрано А. Волошина, столиця – Хуст, армія – Карпатська Січ.

Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині.

Події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вдерлося на Карпатську Україну, а вже 16 березня був захоплений Хуст. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.

Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати.

Волошин Августин (1874—1945) — політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття. Освіту здобув у семінарії та у Вищій педагогічній школі в Будапешті. Активною політичною діяльністю почав займатися з 1919 р. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923—1939). 26 жовтня 1938 р. Волошин був призначений прем'єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській тюрмі.

30. Радянсько-німецькі договори 1939р. Окупація західноукраїнських земель СРСР та їх радянізація.

„Велика криза” 1929-1933 рр. і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, призвела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цього становища вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Італія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР та своїх конкурентів. Сталінський стратегічний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю подальшого втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги „світової комуністичної революції”. Вже весною 1938 р. при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. У травні-серпні 1939 р. радянські і монгольські війська завдали нищівної поразки японській армії у районі річки Хал гін-Гол в Монголії. В результаті Японія так і не наважилася напасти на СРСР у роки другої світової війни. У березні 1939 р. Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції й Англії. Радянсько-англо-французькі переговори про вкладання військово-політичного союзу проти агресора, які точилися у березні-червні 1939 р., закінчились повним провалом, і тоді радянська дипломатія наважилася на неймовірний крок. В ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписан договір про ненапад. Він був підписаний у Кремлі після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір, що увійшов в історію як „пакт Молотова-Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу. Обидві ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. Їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України.

31. Початок Великої Вітчизняної 9РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ) ВІЙНИ. Українські землі в планах окупантів. Бойові дії 1941-1942рр.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський союз згідно плану Барбаросса. Свою назву план отримав від прізвиська імператора Священної Римської імперії Фрідріха I Барбаросси, відомого своїми загарбницькими війнами. Розробка плану була розпочата в липні 1940 року. Остаточний варіант затверджений 18 грудня 1940 року. План «Барбаросса» передбачав швидкоплинну військову кампанію з повним розгромом Червоної Армії та захопленням європейської частини СРСР по лінії Волга — Архангельськ (т. зв. лінія А—А). Незважаючи на початковий успіх німецьких військ, завершити операцію у встановлені терміни Вермахту не вдалось, війна переросла в широкомасштабну та довготривалу.

Причини поразок ЧА в 1941р:

• Стратегічний прорахунок Сталіна

• Репресії проти офіцерського складу ЧА

• Знищення інженерних оборонних споруд

• Погана укомплектованість ЧА

30 червня 1941р. Ярослав Стицько за згодою керівництва УУН(б) проголошує відновлення незалежності України. Надавати Україні незалежність Німеччина не збиралась. Уряд Я.Стецька було розігнано окупантами. Проти ОУН гітлерівці в 1941-1942 рр. проводять масові репресії: арешти та розстріли. У вересні 1941 р. було заарештовано С Бандеру, Я.Стецька. Потім було розгромлено значну частину оунівських організацій, тисячі членів ОУН загинули, серед них були не тільки прибічники С.Бандери, але й прибічники Мельника. Радянський рух Опору до 1942 р. також зміцнився. В Україні було створено сотні партизанських загонів, деякі з них об’єднувалися в справжні боєздатні армії, наприклад, партизанські з’єднання С.Ковпака, С.Руднєва, О.Сабурова, О.Федорова. В травні 1942 р. з метою координації дій партизанських загонів було створено Центральний штаб партизанського руху при ставці Верховного Головнокомандувача. З жовтня 1942 р. партизанські загони брали участь у бойових діях Червоної Армії. Значної шкоди фашистам завдали і підпільні організації, діяльність яких охоплювала всю територію України. За неповними даними, в радянському партизанському русі брало участь 300 тис. чоловік, в діяльності підпільних організацій – 100 тис.

Бойові дії на території України з липня 1942 по грудень 1943 року

• В липні 1942 р. почалась найвизначніша битва Великої Вітчизняної війни – Сталінградська (на території Російської Федерації).

• Перемога Радянської Армії в Сталінградській битві створила умови для вигнання загарбників з України.

• В грудні 1942 р. почалося визволення Донбасу.

• В липні 1943 р. радянські війська перемогли у грандіозній Курській битві, складовою частиною якої була найбільша в історії Великої Вітчизняної війни танкова битва під Прохорівкою. В цій битві з обох сторін брали участь 1200 танків та самохідних орудій. Перемога під Курськом дозволила розпочати наступ під Харковом, який було визволено 23 серпня 1943 р. У вересні 1943 р. було звільнено Чернігів, Полтаву, Донбас, радянські війська форсували Дніпро.

• 6 листопада 1943 р. від окупантів було звільнено Київ. В грудні 1943 р. від Полісся до Чорного моря розпочався наступ радянських військ.

Основні події завершального етапу Великої Вітчизняної війни в Україні (1944 р.)

• Наступальні операції проходили по всьому фронту від Полісся до Чорного моря, в них брали участь всі чотири Українські фронти.

• В січні-лютому 1944 р. в районі Корсунь-Шевченківського радянські війська оточили і знищили 80-тисячне угрупування ворога.

• Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях на Правобережжя. У лютому –березні 1944 р. у ході Луцько-Рівненської операції радянські війська визволили Луцьк, Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю, форсували Південний Буг і вийшли на державний кордон з Румунією.

• В березні - травні 1944 р. від ворога було звільнено Крим. Тут радянські війська знищили 200-тисячну німецько-фашистську армію.

• В липні 1944 р. було звільнено Львів.

• В жовтні 1944 р. почалась Карпато-Ужгородська операція, в ході якої було визволено Закарпаття.

• 28 жовтня 1944 р. всю територію України було визволено від німецько-фашистських загарбників.

На завершальному етапі війни посилилась боротьба в тилу німецьких військ. У скрутне становище потрапив рух опору під проводом ОУН. З 1943 р. ОУН-УПА вела систематичні бойові дії проти фашистів, в результаті чого була визволена значна частина Волині та Галичини. Окупаційне командування звинуватило ОУН у зв’язках з Москвою. Насправді ОУН-УПА залишалась в ізоляції. Радянські партизани відмовились від співпраці з УПА, польська Армія Крайова прагнула відновити Польщу у довоєнних кордонах і вела проти УПА запеклу боротьбу.

32. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1914-1944рр. Голокост.

«Новий порядок» - жорстокий режим, установлений нім.- фашистськими загарбниками на окупованій території України та в інших частинах СРСР, що супроводжувався масовими розстрілами і депортацією місцевого населення.

Нацисти установили жорстокий окупаційний режим.

Вивозили людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України.

Робочий день тривав 12 -14 год. Десятки тисяч остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.

Масовий терор проти укр. народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Знищували цілі села. В жовтні 1941 р. село Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні в акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України.

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт.

Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік.

Голокост (винищення євреїв) - загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок нацистської політики фізичного знищення (геноциду) євреїв у 1933-1945 pp.

В Україні масові вбивства євреїв розпочалися в Житомирі, де їх розстрілювали за містом і скидали в рови.

В Україні він мав особливо жорстоку форму. Напередодні війни за кількістю євреїв, що проживали -2,7 млн чоловік - Україна займала перше місце в Європі та друге у світі.

Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки.

Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік у Бабиному Яру (м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України

Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. У цілому Україна втратила близько 70% єврейського населення.

Багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх будинках. Митрополит А.Шептицький особисто врятував 15 рабинів та 150 єврейських дітей. Українців, які рятували євреїв називали праведниками. Відомо понад 2 тин. українців «Праведників світу».

33. Український колабораціонізм у Другій світовій війні. Напрями діяльності Руху Опору.

Колабораціонізм – співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.

Спочатку означав співробітництво громадян Франції з німецькими властями в період окупації Франції. Потім став застосовуватися і до інших європейських урядів, що діяли під німецької окупацією (уряд Квіслінга в Норвегії, режими на кшталт Локотської республіки на окупованій території СРСР) або військовим організаціям громадян окупованих країн під контролем гітлерівського блоку (Російська визвольна армія Власова, національні дивізії СС майже у всій Європі).

Рух Опору

Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби:

• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти німців;

• українські націоналісти, що намагалися звільнити Україну від усіх окупантів всіма можливими способами.

У північній частині України були сприятливі умови для партизанського руху.

Дата добавления: 2015-05-26