Радянський рух Опору 1 страница

Радянський уряд закликав до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності. Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни, співробітники НКВС. Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів. У населених пунктах створювалися підпільні групи. На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб. У роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів, 1,5 тис. танків, 200 літаків. Серед видатних партизанських діячів України найвідомішими стали С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Виникли організації «Партизанська іскра», «Народна гвардія» ім. І. Франка,. «Молода гвардія». У радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів.

Український національний рух Опору

Організація українських націоналістів розглядала війну між Німеччиною та СРСР як можливість відновлення незалежності Української держави. Водночас різні фракції ОУН — під проводом С. Бандери ОУН(Б) та під проводом А. Мельника ОУН(М)— бажали використати для цієї мети співробітництво з фашистською Німеччиною, але ці спроби виявлялися марними. Ще до нападу на СРСР за домовленістю з німецькими спецслужбами з оунівців були створені два батальйони «Нахтігаль» та «Роланд»(керував полковник Р. Ярий). ОУН намагалася використати ці формування для зміцнення української влади. Командування «Дружини українських націоналістів» постійно висловлювало незадоволення гітлерівською політикою в Україні. Тому деякі з них, зокрема Р. Шухевич, зуміли втекти й приєднатися до Української повстанської армії. 30 червня 1941 року в зайнятому німцями Львові спеціальна група ОУН(Б) на чолі з Я. Стецьком проголосила Акт відновлення Української держави. Перше українське національне збройне формування - «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця) з'явилося на Волині. У жовтні 1941 року це військове формування отримало нову назву — Українська повстанська армія - «Поліська Січ» (УПА - ПС).

Військові відділи ОУН об'єднувалися з «Поліською Січчю» в одну формацію — ОУН - УПА. її головнокомандувачем став Роман Шухевич.

34. Радянський Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни.

Рух опору – антифашистський націон.-визвольний рух у роки Другої світової війни проти нім., італійських і японських окупантів та їх союзників.

Партизанський рух (1942р. – створення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем; діяльність в Україні партизанських загонів на чолі з О.Сабуровим, М.Наумовим, С.Ковпаком та ін..)

Підпільний рух (діяльність в Україні в роки війни 23 обкомів КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, усього діяло понад 3,5 тис. підпільних організацій і груп).

Форми боротьби:

- диверсії на ворога, знищення ліній зв’язку, доріг, мостів;

- розгром ворожих штабів, гарнізонів;

- збір розвідувальних даних;

- розповсюдження листівок, газет із закликами до боротьби проти окупантів;

- рейди в тил ворога.

У результаті партизанський та підпільний рухи перетворилися на важливий чинник перемоги над ворогом.

Рух, у якому в 1940р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б) на чолі з С.Бандерою. Члени ОУН не зійшлися в поглядах на методи досягнення мети – створення незалежної України: бандерівці робили ставку на власні сили, а мельниківці покладали великі надії на Німеччину.

Національна течія зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників.

35. Участь ОУН-УПА у Другій світовій війні. «Акт проголошення відновлення Української держави». С.Бандера.

30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди. На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.

Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5000 осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

Найскладнішими і найактуальнішими проблемами історії національно-визвольного руху в роки радянсько-німецької війни є:

− суперечлива ситуація, що склалася в рядах ОУН напередодні і початку радянсько-німецької війни;− взаємовідносини ОУН-УПА і Німеччини на різних етапах Другої світової війни;

− становлення, озброєння, численність та участь у бойових діях УПА;

− вклад і оцінка національно-визвольного руху в перемогу над фашизмом і боротьбу проти тоталітаризму.

Міжфракційні суперечності в національно-визвольному русі загострились після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в 1938 р. Їх суть полягала в тому, що ветерани проводу українських націоналістів (ПУН) – А. Мельник, Я. Боровиковський, М. Сціборський та ін., які перебували в еміграції, схилялися до більш поміркованих дій, робили ставку на поступове "повзуче" встановлення української державності, відстоювали пронімецьку орієнтацію. Так почалося паралельне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Б – революційна, або бандерівська і ОУН-М – мельниківська.

Мета в них була одна – незалежність України, шлях її досягнення відрізнявся в залежності від конкретних історичних умов і ситуації.

Із наближенням радянсько-німецької війни обидві течії ОУН орієнтуються на Німеччину, сподіваючись, що ця подія прискористь становлення української державності.

З метою створення осередку власних збройних сил ОУН-Б укладає угоду з німецьким військовим командуванням про формування військового легіону українських націоналістів.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до реалізації своєї мети: 30 червня 1941 року у Львові, захопленому німцями, бандерівці провели Українські національні збори (установчі), які ухвалили “Акт про відновлення Української держави”. Обрано українське державне правління на чолі із Я. Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою, різкою і негативною. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН було заарештовано і ув’язнено в концтабір Заксенхаузен. Невдачею закінчилися всі спроби ОУН-мельниківців, спрямовані на “повзуче” відновлення української держави через лояльне ставлення до німецької окупаційної влади, але навіть такі дії суперечили планам гітлерівців. Вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочались репресії і проти мельниківців. ОУН переходить в підпілля, її провідні лідери переконались, що окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний. Становлення оунівського підпільного партизанського руху почалося в середині 1942 р., повстанці виконували функції оборони місцевого населення від окупаційних властей, зривали акції вивезення молоді до Німеччини.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., приурочений до дня покровительки Війська Запорозького Покрови Святої Богородиці. З серпня 1943 року роз'єднані українські військові формування.

На одному з етапів війни відбулася ще одна неоднозначна подія в історії українства – створення дивізії СС "Галичина". Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво вермахту врешті схвалило проект створення українського збройного формування, але тільки з населення Галичини. Цей проект одразу був підданий жорсткій критиці з боку ОУН-Бандери, бо він вносив розкол в національний рух опору, перетворював галицьку молодь на гарматне м'ясо, значно обмежував національні і військові інтереси українства, протиставляв "галичан" і "українців-наддніпрянців", давав підставу радянській пропаганді говорити про співпрацю українських націоналістів з німцями.

Проте, в ситуації, коли нависла загроза повернення радянського тоталітаризму, коли знову появилася наївна надія на допомогу і розуміння української справи з боку німців, коли, як зауважив митрополит А. Шептицький, "немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії", лідери мельниківської фракції ОУН пішли на цей крок.

Участь в організації дивізії СС "Галичина" в 1943 р. розцінюється як військове співробітництво з німецькою владою, вона відображає певну політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму, давню наївну надію на доброго союзника.

36. Воєнні дії 1942-1943рр. на території України. Історичний внесок українського народу в перемогу над нацизмом.

19 листопада 1942- 2 лютого 1943р. Сталінградська битва, яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.

18 грудня 1942р. – почалося визволення території України, звільнення першого населеного пункту УРСР – с.Півнівка Ворошиловградської обл..

Січень - поч. березня 1943р. – наступальні операції рад. військ, у ході яких було звільнено частину Донбасу, 16 лютого вперше звільнено Харків.

19 лютого-25 березня 1943р. – відбувся контрнаступ нім.-фашистських військ із району Красноармійська Харківської обл..

5 липня 23 серпня 1943р. - почалася одна з найбільших битв другої світової війни - Курська битва, в ході якої було визволено Лівобережну Україну та Донбас (23 серпня 1943р. остаточно звільнено Харків).

Вересень-листопад 1943р. – відбулася битва за Дніпро (за успішне форсування Дніпра та героїзм 2438 рад. воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу).

3 листопада 1943 р. почався наступ на Київ, і надвечір цього ж дня оборона німців впала. На ранок 6 листопада 1943р. – було визволено Києва. Контрнаступ гітлерівців на Фастівському, житомирському, Київському напрямках виявився невдалим і 24 грудня почався загальний наступ Радянської армії на Правобережжі.

Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942 - на початку 1943 р. В квітні 1943р.

УПА знищила 600 гітлерівців. В липні — листопаді 1943 р. УПА провела 120 боїв, знищивши, за неповними даними, 4,5 тис. солдатів і офіцерів противника. Втрати повстанців становили 1,6 тис. бійців.

Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.

37. Україна на завершальному етапі Великої вітчизняної (радянсько-німецької) війни. Визволення України від німецько-нацистських загарбників.

У 1944р. проведено кілька наступальних операцій: Житомирсько-Бердичевська(24 грудня 1943 — 14 січня 1944рр.), Корсунь-Шевченківська(24 січня — 17 лютого 1944рр.), Рівненсько-Луцька((27 січня — 11 лютого 1944рр.), Кримська(квітень – травень 1944р.). Також з Криму відбулася депортація кримських татар в Середню Азію в 1944р. Було приєднано Закарпаття до УРСР – 1945р. Внаслідок наступальних операцій було звільнено територію Криму - 12 травня, Київ – 6 листопада 1943р., Львів – 27 липня 1944р. Територію України було звільнено від нацистів – 28 жовтня 1944р. У квітні 1945р. розгорнулася фінальна Берлінська операціях. Після падіння Берліна і самогубства Гітлера у ніч на 9 травня 1945р. підписано акт про капітуляцію Німеччини, війна закінчилася.

38. Наслідки Другої світової війни для українців. Особливості радянізації Західної України.

Політичні: Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об’єднання українських земель, що підтвердили Тегеранська (1943 р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамська конференції глав держав антигітлерівської коаліції.

Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця.

Економічні: Цілком чи частково було зруйновано понад 714 великих і малих міст, більше 28 тис. сіл, перетворено на руїни 200 тис. промислово-виробничих споруд, 40% житлових будинків, внаслідок чого без житла залишилося близько 10 млн осіб. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Повністю була відсутня енергетична база через зруйнування Дніпрогесу, Штерівської, Курахівської, Зуївської, Сіверодонецької та ін. електростанцій.

Демографічні: Щонайменше 5,4 млн чоловік, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини. У 1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах будинків, на вокзалах або мандрувала з міста у місто.

Розвиток західних областей України в післявоєнні роки мав свої особливості. Радянський лад зіткнувся з ворожим ставленням греко-католицької церкви, сильним впливом ідей націоналізму серед населення, різко негативним ставленням більшості селянства до колективізації, збройними діями з боку підпілля ОУН-УПА.

На західноукраїнських землях були здійснені:

---індустріалізація (до 1951 р. промислове виробництво виросло на 230 % у порівнянні з 1945 р. і склало 10 % промислового виробництва республіки);

--- колективізація, що завершилася до початку 50-х рр.;

---соціальні зміни (формування місцевого робітничого класу, верстви українських інженерів і техніків та ін.);

---розвиток освіти (у 1950 р. у вузах Західної України навчалося близько 33 тис. студентів) та інші зміни, що отримали назву «радянізація».

Ці перетворення проходили в умовах запеклої боротьби. Органи НКВС застосовували широкомасштабні репресії, висуваючи звинувачення в націоналізмі, депортації в східні райони країни (було виселено понад 200 тис. чоловік); була заборонена діяльність греко-католицької церкви. Зі свого боку УПА використовувала партизанську збройну боротьбу, методи терору, намагалася змінювати тактику, зважаючи на зміни ситуації. У 1950 р. в бою загинув командир УПА Р. Шухевич, а на початку 1950-х рр. ОУН і УПА як організації припинили існування в Західній Україні.

39. Відбудова економіки України після Другої світової війни.

Післявоєнна відбудова економіки в Україні, як і в цілому по Радянському Союзу, мала свої особливості;

- економіка України відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи; крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів за Уралом і в Казахстані, руйнуванню значної частини промислового потенціалу України, її доля в загальносоюзному виробництві знизилася з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;

- у процесі відбудови широко використовувалося нове технологічне обладнання за рахунок демонтованих у Німеччині машин і устаткування, отриманих СРСР за рахунок репарацій;

- відбудова економіки відбувалася у напруженій міжнародній обстановці -. цього часу почалася «холодна війна» і гонка озброєнь; ці обставини виключали західну, перш за все американську фінансову та технічну допомогу;

- вивезені на схід у роки війни підприємства було вирішено не повертати в Україну; у ході війни з України було евакуйовано 550 промислових підприємств, з яких потім повернулося лише близько 150;

- союзний уряд не надав Україні достатніх коштів, необхідного обладнання і транспорту;

- характерним у процесі відбудови було другорядне ставлення до галузей, що виробляли товари і продукти для населення (легка, харчова промисловість, сільське господарство); тому прискорена відбудова промислового потенціалу не супроводжувалася настільки ж швидким підвищенням життєвого рівня народу;

- помітно ускладнювався процес відбудови в УРСР й голодом 1946-1947рр., викликаним посухою 1946 р.; загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, і до зими 1946-1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору; суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення, великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон;

- матеріальне становище і життя населення в період відбудови були надто важкими; не вистачало найнеобхідніших товарів: продовольства, взуття, одягу, побутових предметів;. до грудня 1947 р. діяла карткова система на продукти харчування;

- У роки відбудови гостро бракувало кваліфікованих робітників (у ході війни загинуло до 8 млн чоловік), погіршився якісний склад робітничого класу; до тяжкої праці в металургії, вугільній промисловості, будівництві широко залучалися жінки й підлітки;

- у перші повоєнні роки в Україні з боку влади відновилися політичні репресії, а в західних областях тривала війна радянської влади проти загонів УПА;

- у перші повоєнні роки непропорційно великою була роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах: соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів тощо.

40. «Хрущовська відлига». Історичне значення ХХ з’їзду КПРС.

«Відлига» — період в історії СРСР, а відповідно й історії УРСР, який охоплює 1953—1964 рр., тобто період перебування при владі М. Хрущова. Він характеризується ліквідацією таких проявів сталінського режиму, як масові репресії, тотальний контроль за всіма сферами діяльності тощо, і спробою проведення суспільно-політичних, економічних реформ із метою надати нового імпульсу розвитку радянського суспільства на шляху до «побудови комунізму». Основним змістом «відлиги» є десталінізація — система заходів з усунення найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Десталінізація мала обмежений характер й не торкалася підвалин існуючого ладу.

ХХ з’їзд КПРС. Головні події, які зробили з'їзд знаменитим, відбулися в останній день роботи, 25 лютого, на закритому ранковому засіданні. В цей день М. С. Хрущов виступив із закритим доповіддю " Про культ особистості і його наслідки ", який був присвячений засудженню культу особи Й. В. Сталіна. У ньому була озвучена нова точка зору на недавнє минуле країни, з перерахуванням численних фактів злочинів другої половини 1930-х - початку 1950-х, вина за які покладалася на Сталіна. У доповіді була також піднята проблема реабілітації партійних і військових діячів, репресованих при Сталіна. Доповідь привернув величезну увагу в усьому світі; з'явилися його переклади на різні мови, у тому числі розповсюджувалися в некомуністичних колах. У Радянському Союзі він був опублікований тільки в 1989 в журналі "Известия ЦК КПСС". "Пом'якшений" варіант доповіді було оприлюднено в якості постанови Президії ЦК КПРС від 30 червня 1956 під назвою "Про подолання культу особи і його наслідків", в якому задавалися рамки допустимої критики сталінізму.

41. Соціально-економічні реформи Н.Хрущова:успіхи та невдачі.

5 березня 1953 р. – помер Й.Сталін, що призвело до боротьби за посаду І секретаря ЦК КПС. 1953 р. керівником СРСР стає Хрущов.

Економічні реформи:

• Міністерства республіканські і загальносоюзні були замінені на територіальній раді народного господарства. (В Україна 11).

• Переведення країни п’ятирічного на семирічний план виробництва.

• Збільшення асигнувань на забезпечення науково – технічного процесу.

• Ліквідація машинно-тракторних станцій та передачі їх колгоспам і радгоспам.

• Підвищення самостійності колгоспів і радгоспів.

• Збільшення закупівельних цін на СГ продукцію.

• Розробка цілинних та перелогових земель.

Негативи цього пункту реформи:

• Вивезення з України техніки і фахівців на територію Кавказу.

• При збільшенні площ і зменшенні добрив призвело до збільшення затрат і зменшення врожаю.

• 1959 – офіційний візит Хрущова до США.

Соціальні реформи:

• Пенсійна 1956р:

• Підвищення середнього розміру пенсії.

• Надання пенсії колгоспникам.

• Вирішення житлової кризи (хрущовки)

• Скорочення робочого дня до 7-ми годин.

• Зросли асигнування на охорону здоров’я і освіту.

Наслідки:

Позитивні:

• Отримання республіками більших повноважень.

• Можливість більш вільно висловлюватись.

• Ліквідація МТСів.

• Робота ребелітаційних комісій.

Негативні:

• Згортання політики децентралізації влади.

• Непродуманість аграрних реформ, що призвело до продовольчої кризи.

• Суперечливі реформи промисловості.

• Невдала грошова реформа, що призвела до підвищення цін на продукти.

42. «Косигінські реформи» та їх наслідки для УРСР.

13 жовтня 1964р. члени Призидії ЧК КПС офіційно поставили питання про недовіру першому секретареві (Хрущов). 14 жовтня, у присутності Хрущова, на засіданні ЦК було знято з посади Хрущова, а також голови міністрів. Новим першим секретарем стає Леонід Брежнєв. Головою ради міністрів став Олексій Косигін.

Економічна реформа:

• Переведення підприємств на ГОСП розрахунок.

• Оцінка діяльності підприємств здійснювалась не за валовою, а за релізованою продукцією.

• Створювалось на підприємствах фондів матеріального стимулювання.

Сільськогосподарські реформи:

• Відновлення МТСів

• Збільшення закупівельних цін.

• Розширення соціальної бази села.

Політичні реформи:

• Повернення до централізації влади та створення наценрталізованої економічної політики (економічна реформа Косигіна).

• Ліквідація раднаргоспів та відновлення республіканських і союзних міністерств. Утворились могутні відомчі монстри (комітет цін, комітет постачання).

• Посилення кризових явищ:

• Реформа не торкалась основ адміністративно-командної системи і не мала комплексного характеру.

• Партійно-державний апарат не міг і не хотів відновлятись від звичних методів управління.

Косигінські реформи призвело до кризи в країні. Перший успіх в 66-70 роках (Золота п’ятирічка) найвищі показники ВВП і національного доходу; був спричинений на економічні реформи продажем величезної кількості природних багатств України. Ще однією причиною кризи це реалізація будівництва великих промислових об’єктів на які витрачались величезні кошти, а їх вартість неокуповувалась. Це в свою чергу призвело до інфляції та величезна кількість незавершених довгобудів. 1979-початок війни в Афганістані.

43. Особливості «епохи застою» в УРСР. П.Шелест, В.Щербицький.

У 70-х — середині 80-х років в культурному житті України посилюються процеси ідеологізації та русифікації. У другій половині 70-х років незадовільний стан економіки болісно відбився на соціальній сфері. Накопичувались проблеми в житловому секторі. З 1966 р. запроваджено гарантовану щомісячну оплату праці в колгоспах. На кінець 70-х p. вже став відчутним дефіцит вітчизняних товарів народного вжитку. У першій половині 80-х з полиць магазинів майже зникли м'ясо-молочні продукти. Розмах промислового будівництва в Україні, процес збільшення міського населення (урбанізація) вимагали збільшення темпів житлового будівництва. В цей період були побудовані нові міста: Придніпровськ, Нововолинськ, Українка, Червоноград, нові мікрорайони в столиці України та обласних центрах. Було збудовано безліч житла, але воно було неякісним. Швидкими темпами відбувалася газифікування міст та селищ України. В радянській державі медичне обслуговування було безкоштовним, але неякісним. Проводилася масштабна русифікація. Першим секретарем ЦК КП України в цей час були Петро Шелест (до травня 1972 року) і Володимир Щербицький. Шелест захищав мовні і культурні права українців, сам користувався українською мовою при офіційному спілкуванні. Відстоював права України. Був палким патріотом, який намагався зберегти українські традиції в тогочасних умовах. У 1970 році П. Шелест написав книгу «Україна наша Радянська», в якій відстоював ідею української автономії, самобутності і прогресивну роль козацтва в історії України. Він заперечував право за російським народом називатися та виконувати роль «старшого брата» у відношенні до інших народів СРСР. На травневому (1972 року) пленумі ЦК КПУ він був звільнений з посади. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Щербицького. На посаді першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицький активно й послідовно проводив у життя політичний та економічний курс московського керівництва.

44. Пожвавлення літературно-мистецького життя України в умовах десталінізації. «Шістдесятники».

17. Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства. Першими проявами «відлиги» в галузі культури стали стати В.Померанцева «Об искренности в литературе», що з'явилась у журналі «Новыймир», головним редактором якого був Твардовський повість І. Еренбурга «Оттепель», роман М. Дудінцева «Не хлебом єдиним». Ці твори поставили важливе питання: чому правда в літературі підмінялася брехнею, яке призначення інтелігенції, що в нашій історії замовчувалося або перекручувалося. Раніше за інших на нову ситуацію відреагували письменники. З нових позицій були написані автобіографічна повість О. Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, романи Л. Первомайського “Дикий мед” та «Вир» Гр. Тютюнника. Важливу роль у культурному процесі відіграли твори О. Гончара «Людина і зброя», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда». З поезією прозою активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенкс Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Рубківський, Ю. Мушкетні І.Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляла І. Дзюба, Є. Сверстнж, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та інші. Політична «відлига» спричинила нову хвилю «українізації». Знову було порушено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Період хрущовської «відлиги» був характерний і певним відновленням історичної справедливості — поверненням в українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Особливу активність виявляв у цьому М. Рильський. Багатьох літераторів поновили в правах членів Спілки українських письменників. Серед них Н. Забіла, Б. Коваленко, В. Поліщук, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, О. Ковінька, В. Мисик та інші. У другій половині 1950-х років більше уваги стали приділяти збереженню історико-культурної спадщини. Держава взяла під охорону пам'ятники історії та культури України. Та поряд з процесом «українізації» починається нова хвиля русифікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа. Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало назву «шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалася зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя. Провідне місце серед покоління молодих поетів належало В. Симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 1950-х років Ліна Костенко, її поезія засвідчувала непересічний талант поетеси, її природну мудрість глибоко філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі. Плідною і багатою в новій суспільно-політичній атмосфері була творчість українських композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Майтуса, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та інших. Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Л. Осика. З оригінальними ідеями та творчими знахідками влились в шістдесятників І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний, І. Калинець, І. Стасів-Калинець та інші. Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об'єднували молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національний культурних традицій і здобутків. Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: забороною друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла відактивної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяльності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилась ні своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами (незгодними).

Дата добавления: 2015-05-26