Етика та естетика як теоретичне знання

Етика й естетика як наука. Пізнання світу у науці, моралі та естетичному ставленні до дійсності значно і суттєво різниться. Інша справа – теорія моралі чи естетики. Вона відноситься до науки, теоретичного вчення. Та все ж є дуже помітна специфіка теоретичного виразу форм духовно-практичного осягнення дійсності. Етика – це й наука про людське ставлення до моралі, а отже це й духовний пошук. Естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини.

Етика. Термін мораль походитьвід латинського mos – характер, вдача, звичай, а також припис, правило, закон. Етос у еллінів також спочатку означав звичай, сумісне житло, гуртожиток. Від ІУ ст. н. е. мораль стали позначати терміном moralitas. У російській мові вживають термін нравственность (входить в обіг з 1793 р.), що відповідає українському моральність, німецькому Sittlichkeit (аспект нормативно-сталих проявів моралі). Мораль – це форма свідомості: сукупність принципів, правил, норм поведінки. Це лише орієнтири моральності як життєвого втілення цих правил і принципів у реальну поведінку та стосунки людей. Мораль – форма регулятивно-оцінного ставлення до дійсності, в якій контрольно-імперативним, внутрішнім для особистості, регулятором виступає совість. Мораль за самою своєю природою нормативно-ціннісна, тотальна (не існує її локальних зон у суспільному житті), не інституційна, мінливо-стабільна у великому часі. Вона служить також прогностичним барометром суспільного ладу.

Національна форма моральності засвоюється нами з народження. Але яка б вона не була, зміст моралі у всіх народів приблизно однаковий. Вода скрізь мокра: і в море, і в ріці, і в склянці. Мораль скрізь займається тим самим: гуманізацією, удосконаленням особистості, створенням ідеальної перспективи розвитку спільноти. Всі народи шанують ті ж самі заповіді: не убивай, не кради, не бреши, не бажай чужого добра чи жінки, поважай батьків, старших тощо.

Функції моралі:

1. Регулятивна (ціннісно-орієнтуючий та імперативно-нормуючий засіб управління духовним життям, обмеження експансії завдяки постійного приведення поведінки людей і колективів до діючих моральних норм. Приладами регуляції виступають норми, принципи, суспільна думка, авторитет, звичаї, традиції, звички, заповіді, системи пріоритетів).

2. Комунікативна (умова й засіб духовно-емоційного спілкування на засадах виробки спільних моральних норм і цінностей, відчуття підтримки, взаємної виручки).

3. Виховна (засіб соціалізації перш за все нових членів суспільства завдяки приведенню норм, звичок, зразків поведінки до певної системи, свідомо спрямовуючих зусиль). Вперше до вузів СРСР етику ввели у 1960 р. Педагогіка – теорія виховання – виходить з закономірностей, які досліджуються етикою та соціальною психологією, розвиває практичний бік справи: визначення шляхів, засобів і методів формування моральних переконань, почуттів, навичок у відповідності з певними моральними принципами, нормами й цінностями: подолання відхилень і паталогій поведінки; гармонізація потреб і здібностей.

4. Культуротворення (засіб створення внутрішнього світу особи, спосіб трансформації зовнішнього природно-соціального світу, його інтимізації завдяки цінностям). Формування моделі моральної поведінки завдяки всім світоглядно-пізнавальним засобам культури.

5. Мотивації й оптимізації середовища: засіб захисту цілого (внутрішнього духовного світу, етносу, національного, громадського) від посягань окремого та навпаки. Подолання аморальних і ницих мотивів. Оцінювання цілей і засобів з точки зору намірів. Важливо не лише підтримання вже існуючого порядку речей, але й забезпечення потрібних змін. Власне моральна позиція не може бути конформістською: саме збереження культурного спадку – це можливість нової більш широкої перспективи й можливостей духу.

6. Прогностична (чутливий до посилення соціального безладдя барометр, який орієнтує на виправлення ситуації, пропонує нові лінії поведінки задовго до невиправного стану. Важливо лише не втратити повної чутливості культури до ентропії).

7. Регуляція специфічних видів фахової діяльності. Норми й цінності можуть значно трансформуватися специфікою фаху. На відміну від загально прийнятих, вони можуть закріплятися в службових інструкціях, кодексах, дисциплінарних статутах, правилах внутрішнього розпорядку тощо, забезпечуватися адміністративними санкціями. Деонтичний аспект тут має значну перевагу над аксіологічним.

Етика – вчення про мораль (вперше таке розуміння дав Аристотель, Кант під етикою розумів практичну філософію), яке узагальнює велетенський історичний досвід людської життєдіяльності. Етика – жива рухома система знань, що й сама потім входить у зміст моралі й моральності. Взаємний перехід моралі й етики особливо помітний у систематизації моральних норм і їхньої організації у “нормативний зразок особистості” як корінну характеристику відповідних історичних типів моралі. Наслідувати ж зразки поза етикою неможливо (М. Оссовська).

Сфера етики – це, перш за все, міжособисті стосунки людей, але далеко не безпосередні. Етика не лише вчення про суще, але й про зобов’язуюче, про те що повинно бути, а не тільки вже є. Робітник Рубцов у “Ворогах” М. Горького жертвує собою замість іншого заради всіх на підставі усвідомлення себе як гіршого від ватажка-вбивці для загальної справи. Така “масова” свідомість не є справжнім моральним самоствердженням: тут є обов’язок, але ж немає сущої людської гідності, справжнього буття. Між тим, як колись писав видатний психолог С. Рубінштейн, велика справжня етика – це справжнє буття людей, онтологія, яка будується через аналіз подолання відчуження людини від людини. “Головна проблема етики пов’язана з проблемою людини як суб’єкта свідомості та дії; це питання про місце іншої людини у людській діяльності (засіб чи мета), питання про можливості усвідомлення безпосередніх результатів і дотичних наслідків будь-якої людської дії, вчинку, питання про існування іншої людини як умови мого існування, питання про мотивацію, детермінацію людської поведінки, систему значимостей чи цінностей тощо”. Етика – важлива передумова й чинник філософського світогляду, його соціально-ціннісна підвалина, учасниця творення норм, а отже й творення світу.

Визначення предмета етики: мораль – історичнесоціокультурне явище духовно практичного осягнення світу, яке виконує функцію регулювання стосунків і поведінки людей в полюсах добра і зла й уявляє складну єдність взаємообумовлених елементів моральної свідомості, моральної діяльності й особливих властивостей поведінки людини, ціннісне значення яких поєднує або роз’єднує між собою живих конкретних індивідів, утворюючи сферу небайдужого чи відчуженого ставлення їх одне до одного, причетності всіх до загальної цілісності буття.

Звичайно, що таке визначення не може бути прийняте різними підходами до моралі:суб’єктивно-волюнтаристським, розумінням моралі як вияву трансцендентності божественного начала або ж як соціокультурного загнуздання природної людини (Фрейд, Ніцше) тощо.

Завдання науки етики: виділяють два рівня – емпіричний та теоретичний – яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань і діяльності. Емпіричне дослідження безпосередньо спрямоване на об’єкт, спирається на спостереження й експерименти. Потім досвідні дані узагальнюються, зіставляються, класифікуються – виявляються вихідні абстракції, відкриваються певні закономірності, завдяки яким емпіричний матеріал упорядковується. Теоретичний рівень вимагає відносно самостійної діяльності, спрямованої на удосконалення й розвиток понятійного апарату, розкриття сутності моральних явищ, обгрунтування моральних норм і цінностей, втілення у відповідних концепціях і теоріях.

Естетика. Естетичне (“ естану май ” – грецьк .) – позитивна естетична реакція на предмет задоволення. Aesthetika – термін і назва праці А.Г.Баумгартена (1714-1762), перший том якої вийшов у 1750, а другий у 1758 році. Сама назва походить від Ляйбніца як позначення науки про самостійне чуттєве пізнання (інтуїтивне на відміну від раціонального, логічного). Так само розумів естетику й І.Кант. У Гегеля естетика – це момент Абсолютної Ідеї, на якому він збудував об ’ єктивістську “філософію прекрасного” Пізніше з’явилося багато суб’єктивістських вчень про естетичне.Але насправді естетичне існує як єдність суб’єктивного й об ’ єктивного. Суб’єктивно-людські цінності мають об ’ єктивний характер. У всякому разі “матеріальна естетика” – це щось дивно натуралістичне.

Естетику не можна зводити ні до мистецтва (вона не може бути ні теорією, ні практикою мистецтва, хоча й виступає як загально-філософська теорія мистецтва), ні до прекрасного (хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс). Отже естетичне – поняття філософське, а не мистецтвознавче. Естетичне сприйняття – не просто перцептивний психологічний акт, а органічна частка всього своєрідного буття людини, її життєвого і освітнього досвіду. Мамою естетичне не народжується в дитині.

Єдність добра-істини-краси (засад духовної цілісності) добре розуміли елліни. Це вони ввели поняття калокагатії (прекрасно-доброго, від слів калос – краса, та кагатос – добро). Б. Кроче додавав до єдності духу ще й корисність. Він мав певну рацію: зв ’ язок між ними є, але лише як засада, від якої відштовхується естетичне, щоб стати чимось протилежним. Взяте само по собі воно відносно незалежне не лише від корисного, але й від істини та добра. Про їхнє співвідношення мова піде далі, а зараз визначимося:

Естетика – наука про сутність естетичного відношення людини до світу, довкілля, про закономірності естетичної діяльності і сприйняття, про природу і соціокультурні функції мистецтва як специфічного художньо-образного пізнання, його форми і види, про оцінку і перетворення дійсності, її освоєння за законами краси. Це одна з вищих форм самосвідомості людини стосовно власного буття і водночас – це форма суспільної свідомості.

Естетика вивчає два кола явищ:

1. Естетичне як сферу специфічного прояву ціннісного відношення до світу (філософія прекрасного).

2. Сферу художньої діяльності (філософія мистецтва). Філософія мистецтва розглядає загальні закономірності художнього відображення, характер і природу художніх поглядів і смаків, закони розвитку мистецтва та його впливу на життя суспільства.

Завдання естетики: головне завдання не мистецтвознавче, а філософське (естетична свідомість і буття). Мистецтвознавство виконує допоміжну, додаткову функцію стосовно естетики.

І. Внутрішні для науки знання: а ) своєрідність предмета, б) стосунки з іншими формами культури, науковими предметами і аспектами, в) адекватність предмету і методів, г) категорійний апарат і специфіку осягнення в естетичних категоріях, д) естетичне сприйняття і самосвідомість, є) смак, е) історичний генезис естетичної активності й художньо-образного освоєння світу, є) конфронтація мистецтва і дійсності, змісту та форми у мистецтві, ж) семантичні проблеми (сенс і значення, знаки), з) гносеологічний (відображення, пізнання, вираз) і естетичний аспекти, і) морфологія мистецтв (видове розмаїття та єдність) і естетика світла, звуків, кольорів, голосу тощо, к) світоглядне розуміння світу.

ІІ. Знання, суміжні для естетики, орієнтовані назовні: *програмний, а не лише емпіричний характер художньої творчості, *науки про мистецтво. *художня критика. *культурна політика в художній і естетичній сфері, *естетичне і художнє виховання. *естетичне життя людської особистості.

Центральні категорії етики та естетики. Будемо йти від поняття центральної категорії певної і будь-якої науки чи системи знання..Мораль і естетика як певні способи бачення світу та буття людини у ньому також мають центральні й родові категорії. " Благо " – загальнокультурна категорія і центральне поняття моралі, етики й естетики. Благодатне, благодійність, благотворність, благородність, матеріальні блага, образи блага у мистецтві – все це особливі вияви універсально-культурного сенсу категорії благо.

“Совість” і "Краса " – родові категорії у системі категорій етики та естетики. Совість – глибинна особистісна мірка всіх сутнісних категорій моралі й етики. Людина без совісті не може бути чесною, гідною, відповідальною, вірною, вона лише може здаватися такою для інших (“на миру”). Тому-то багато негідників були в честі, публічно шанувалися та прославлялися як достойники.

Естетику, як вже говорилося, не можна зводити до прекрасного, хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс. Ось тому то вона – родова категорія, яка й визначає специфіку освоєння світу за законами краси. Родова якість категорії “правда” йде не по лінії сублімації, а в горизонті відношення до окремої особи та до суспільства у цілому чи окремої спільноти. Одначе ж правда складає третій важливий кут у триєдності родових категорій, може бути у своїй довершеності художньою правдою, а може бути й моральною характеристикою. Правда сумірна до істини, тому пов’язує духовно-практичне відношення з теоретичним, ціннісне – з гносеологічним.

Дата добавления: 2015-05-26