Дедукція та аналогія

Є два шляхи, йдучи якими можна частково подо­лати незнання раннього розвитку людини. Перший шлях широко застосовується у всіх науках: виведення із спостере­жуваних фактів у цілому невидимого або незареєстрованого контексту. Тому, якщо хтось знайшов карабіновий ри­бальський гачок, приладнаний у відповідне місце, то він може зробити висновок з одного цього незначного факту не

лише про існування води, принаймні струмка або озера, але також і про присутність людських істот, котрі уводили до свого раціону рибу, котрі відбирали карабін й надавали форми гачкові відповідно до моделі, що існувала в їхньому власному розумі, котрі були досить кмітливими, щоб вживати кишки або рослинні волокна для ліски, і котрі були достатньо терплячими й умілими, щоб ловити рибу цим методом. Хоча різні інші тварини або птахи вживають у їжу рибу, жоден інший вид, окрім людини, не вживає гачків.

Цей висновок мав би сенс виходячи лише з одних кісток самого рибалки, якби навіть зникли всі сліди наявних фактів, крім гачка. Якби ми не забували припустити можливість того, що рибальський гачок міг бути занесеним здалеку, усі ці міркування були б надійними й непохит­ними. При певних припущеннях і враховуванні можливості помилок анатомісти можуть вивести характер усього люд­ського тіла з розмірів та форми нижньої щелепи й декількох зубів, хоча привид Пітсдаунської людини міг би піднятися, щоб згубити їх, якби вони переоцінили власні сили.

Семуель Батлер у своїх «Нотатках» одного разу зробив припущення відносно того, що «...якби були відкриті старі фотографії Геркулануму, то це не являло б собою ніякого інтересу». Але він забув, що єдина знахідка сама по собі виявила б багато надзвичайно цікавих фактів, які ви­кликали б цілу революцію в нашому уявленні про історію й примусили б переписати її; такі факти показували б, що римляни винайшли фотографію. Це у свою чергу свідчить про те, що вони були попереду греків в галузі хімії та фізики, знали особливі властивості галоїдної групи, можли­во мали лінзи та робили оптичні досліди, мали у своєму розпорядженні метал, скло або пластик з гладкою поверх­нею. Подібні тверді знання, котрі ми маємо про перед­історію, ґрунтуються саме на цьому тилі ідентифікації та висновках, що звичайно відносять до банальностей, «не-щкавих об'єктів», таких як черепки, кістки тварин або зерно.

У царині передісторії в людини, котра намагається побудувати загальну теорію, є особливі обов'язки. Вона повинна поєднати далекі одна від одної сфери досліджень, обережно відгороджені спеціалістами, у більш загальну сфе­ру, яку можна бачити тільки нібито згори. Всеохоплюючу систему можна побачити тільки випустивши деталі, котрі не могли побачити навіть найприскіпливіші та компетентні

дослідники, що розкривають приховані шари. Компетент­ність представника загальної теорії полягає не в тому, що він відкриває нові факти, а в тому, що він збирає разом аутентичні фрагменти, які випадково або довільно розді­лені, тому що спеціалісти схильні дотримуватися занадто строго джентльменської угоди не заходити на територію один одного.

Хоча це сприяє безпеці та соціальній гармонії, однак ігнорується той факт, що відносно явищ, які вивчаються, не дотримують одного й того ж принципу. Якби пред­ставник загальної теорії додержувався закону «не порушу­вати кордони», це заважало б йому здійснювати екскурсії у прикордонні області і не давало б змоги виконувати свою особливу функцію — подібну до тієї, яку виконували полінезійські торгівці та перекладачі, які мали дозвіл на уникнення племінного табу й вільного пересування на більш широкій території.

Тим паче є обумовлені правила гри, яких послідовник загальної теорії повинен додержуватися, коли він нама­гається зібрати розкидані факти разом у більш осмислену мозаїку. Навіть коли він, здавалось би, перебуває на порозі завершення системи, що виникає, він не повинен таємно обтісувати фрагменти фактів, аби вони вписувались у систему, він також не повинен фабрикувати які-небудь факти, щоб наповнити конструкцію, хоч він, звичайно, може шукати факти у наймалоймовірніших місцях. Коли нема достатньої кількості частин, послідовник загальної теорії повинен почекати, доки компетентні авторитети не знайдуть чи не створять їх. З іншого боку, якщо його конструкція не буде охоплювати всіх фактів, котрі надають йому спеціалісти, вона повинна бути відкинута як по­милкова, і теоретик повинен розпочати все спочатку з більш адекватних рамок.

Навіть вчені-спеціалісти, які найбільшою мірою готові відкрито засуджувати спекуляції, часто-густо вдаються до них, головним чином, висуваючи чисто спекулятивні поло­ження так, буцімто вони є добре відомими фактами, не припускаючи альтернативних гіпотез. Дозвольте мені взяти приклад досить віддалений, як я сподіваюся, щоб не за­чепити чиї-небудь почуття. З факту, що стегнові кістки Пекінської людини у Чукотьєнській печері були знайдені вщент розтрощеними, деякі антропологи перестрибнули до висновку, що ця істота була канібалом. Можливо так і було. Проте все, що ми дійсно знаємо, то це те, що за певних

умов, які сприяли їхньому збереженню, кістки іденти­фікованого гуманоїда були вщент розтрощені.

Ми не маємо жодних фактів, які вказували б на те, чи ця істота була вбита, чи померла природною смертю, окрім відміток, залишених ударами на кістяку, що могли бути зроблені в марній спробі після смерті розітнути її або навіть трапитися раніше від заподіяної смерті. Якщо ми вважаємо, що вони були вбиті, то ми не знаємо, чи було вбивство звичаєм тих країв, чи воно було окремим випадком: ніяких певних статистично достовірних висновків не може бути вилучено з декількох екземплярів, відкритих на одному єдиному місці. Ми не знаємо з певністю, чи вони були вбиті своїми, представниками іншого племені або ж яки­мись більш велетенськими хижацькими гомінідами зниклої раси, чиї величезні зуби були також знайдені у Китаї.

Далі, хоча кістяки вказують на те, що мозок було вилучено зі свого місцезнаходження, ми не знаємо, чи решта м'яса та кісткового мозку була використана в їжу. Врешті-решт, якщо канібалізм міцно запанував, то ми все ж таки не знаємо, чи такі жертви, як правило, вбивалися для їжі або це робилося під тиском голодної смерті. Щось подібне випадково трапилося з американськими піонерами в Доннер Пас, серед людей, для яких канібалізм був неприйнятним. Знов-таки, чи не були екстракти з кістко­вого та головного мозку, як і у випадку більш пізніх людей, частиною сакральної магічно-релігійної церемонії? І, на­решті, чи не використовувався кістковий мозок для дитячо­го харчування або для розпалювання вогнища — до того ж більш підтверджене використання кісткового мозку за при­мітивних умов?

З труднощами висунуті докази, що заперечують можли­вість канібалізму, здаються ґрунтовнішими, ніж ті, що підтверджують її. Деякі ссавці вбивають собі подібних для їжі за будь-яких умов, і ймовірно що це (якщо таке збочення є спільним серед первісних людей, як і серед багатьох пізніших дикунів) працювало проти групи, яка практикувала таким чином, оскільки людське населення було вкрай розкиданим, і ніхто не міг врятуватися від голоду власних сусідів. Ми знаємо пізніші факти, що примітивні мисливські народи відчувають провину за те, що відбирають життя у тварин, яких вони потребують у їжу, або навіть вмовляють тварин забути про власну смерть, або надають їй раціонального пояснення, буцімто вона ви-

пливає з власної волі тварини. Чи є це настільки безпе­речним, що рання людина відчувала менше симпатії сто­совно інших людських істот за винятком хвилюючих мо­ментів люті та страху?

Навіть красномовні приклади канібалізму серед «су­часних дикунів», наскільки вони були поширені в Африці, на Новій Гвінеї, не доводять їх як загальну ранню практику. Так само, як первісна людина була нездатна на наші численні прояви жорстокості, тортур та знищення, вона була досить невинна у людиновбивстві задля їжі. Тверджен­ня, що людина завжди була вбивцею й до того ж канібалом з того часу, як вона покуштувала м'яса, повинне рахуватися із цими багатьма альтернативними можливостями. Будь-яке настирливе твердження щодо канібалізму людських абори­генів спирається на недоброякісний факт, а не на проти­лежну гіпотезу, й ніколи не був запропонований таким чином, щоб він був безперечний.

Такі пастки не позбавляють ретельно застосовувані умовиводи їхньої цінності. Усі ці аргументи передбачають, що, коли альтернативне пояснення має таку ж імовірність і може бути в такій же мірі дійсним, то питання треба лишати відкритим і сподіватися одного дня віднайти необ­хідну кількість позитивних фактів, щоб остаточно під­твердити ту чи іншу гіпотезу. Проте, якщо така риса, як канібалізм, існує в подібних видах приматів, і якщо вона також виникає у більш пізніх людських групах з такою частотою, як відносно тривале подружнє життя, то її можна прямо приписувати також і ранній людині. Я пропоную дотримуватися цього правила. Але факт, що питання заслу­говує спекулятивного розгляду і може лишатися відкритим упродовж невизначеного часу, не є достатньою причиною того, аби не висувати його взагалі. Це стосується практично всієї царини походження людини.

Коротше кажучи, можна прийняти зауваження Леслі Байта: «Учені без сумніву займаються такими проблемами, як походження галактик, зірок, планетних систем і життя загалом та в багатьох їхніх закономірностях... Якщо виник­нення Землі приблизно два більйони років тому чи ви­никнення життя незлічене число мільйонів років тому може бути і є особистою проблемою науки, то чому нею не може стати походження культури лише мільйон років тому?»

Другий метод, доступний для проникнення в одвічну природу ранньої людини, має рівні серйозні недоліки й у

такій кількості, що більшість етнологів останнього поко­ління часто відкидали його як не вартий наукового розгля­ду. Це метод аналогії: відкриття паралелей між відомими видами практики та тими, в яких говорять стародавні артефакти. У дев'ятнадцятому столітті більшість примі­тивних племен, які уникали прямих зустрічей із цивілізо­ваними людьми, все ще жили лише корчуванням та мисливством, застосовуючи кам'яні інструменти й знаряд­дя, подібні до тих, які Буше де Перт уперше виявив у залишках палеоліту в 1832 році. Цей факт привів багатьох спостерігачів до припущення, що традиції цих сучасних примітивів можна було б прямо прослідкувати аж до ви­токів родової сім'ї і що відмінності в культурному роз­виткові між групами точно відповідали відмінностям у часі, в якому вони існують.

Це була заманлива помилка. Помилка полягала в забутті того, що «примітиви», які вижили навіть, якщо вони уса­мітнювались у рятівній ніші, попри це продовжували про­цес культурної акумуляції, модифікації та культурного розвитку. Вони вже давно перестали бути культурно неза-хищеними і, можливо, як вважає отець Вільгельм Шмідт, у випадку релігії іноді втрачали раніше досягнутий більш високий культурний рівень, даючи волю фантазіям чи винаходу пізнього періоду. Між мовою і церемоніями австралійських аборигенів та представників Мустьєрської культури був певно період у п'ятдесят тисяч років, до­статньо великий, щоб породити багато істотних відмін­ностей, хоча тим паче деякі специфічні риси могли й зберегтися.

Проте, якщо брати до уваги процес урізноманітнення й виродження, то паралелі змушують думати та іноді про­ливають яскраве світло на деякі явища. Насправді, не­можливо зробити скільки-небудь цінне припущення від­носно природи виявлених кам'яних знарядь, якщо не по­силатися на подібні інструменти пізнішого періоду, застосування яких нам відомо. Африканські пігмеї чи буш­мени, «відкриті» європейцями понад століття тому, полю­вали на ті ж самі види тварин, за допомогою тих же самих знарядь, які використовувались у часи палеоліту в інших частинах світу, понад п'ятнадцять тисяч років тому, а бушмени навіть раніше практикували мистецтво печерного розпису. Крім відмінностей у кліматичних умовах і в людській статурі, ці люди були набагато ближче до від-

далених культур своїх предків, ніж до сучасних європейців. Хоча В. Дж. Соллас зайшов надто далеко, вбачаючи у тасманцях, бушменах та ескімосах прямих нащадків людей відповідно раннього, середнього й пізнього палеоліту, проте аналогічні види діяльності цих народів дали нам у руки важливіші ключі до ранніх культур.

Використовуючи кам'яну масляну лампу ескімосів, арте­факт палеоліту, можна пізнати, який об'єм світла був доступним художникам у печерах, де були знайдені схожі лампи часів палеоліту. Спостерігаючи використання ескі­мосами їхніх жалюгідних природних ресурсів у кліматичних умовах, схожих з умовами льодовикового періоду, ми може­мо одержати інформацію відносно типу економіки, який зробив можливим виживання й навіть створив можливість позитивного культурного розвитку. Таким самим чином знаряддя, маски, костюми, орнаменти, ритуали й церемонії дають нам натяки, які допомагають зрозуміти деякі подібні образи, виявлені в печерах Іспанії, Франції та Північної Африки. Проте, як наполегливо стверджує Андре Леруа-Гурган у своїй останній монументальній праці «Перед­історія східного мистецтва», де натяки не треба сприймати як остаточні докази, факт, що були знайдені відбитки хлопчачих чи юнацьких ніг у певних палеолітичних пече­рах, доводить лише те, що молоді дозволялось, або вона до того заохочувалася, аби ввійти, але не те, що вони під­далися ритуалу ініціації. Навіть стріли та сліди поранень на десяти відсотках печерних розписів не вільні від двознач-ностей: якщо вони змальовують магічну мисливську цере­монію, то вони також можуть символізувати чоловіче та жіноче начала — спис-пеніс, встромлений у рану-вагіну.

Одна з причин того, чому важливі ключі до раннього розвитку людини могли бути втрачені, пов'язані з тим, що наукова традиція у ХТХ столітті була — незалежно від індивідуальної практики деяких вчених —- раціоналістич­ною, утилітаристською та, безумовно, скептичною стосовно цінності будь-якого роду переконань, котрі мовчазно запе­речували ухвалені без критики положення самої науки. Тоді як магія допускалася у вигляді ранньої практики, яку можна було інтерпретувати як спроби контролювати сили природи (спроби, що в кінцевому підсумкові поступаються місцем науковому методу), яке-небудь більше розуміння космічних сил пов'язане з релігією, розглядалось як незнач­не й не бралося до уваги. Рання людина могла зосереджено

розглядати небо й реагувати на наявність сонця та місяця, могла навіть ідентифікувати удавану зафіксованість Поляр­ної зорі, про що робила припущення Зелія Нутталл більше ніж півстоліття тому, що, здавалося, зовсім не залежить від її здатності продукувати витвори мистецтва.

Однак з моменту появи Homo sapiens ми знаходили свідчення про його ставлення до смерті, до духів предків, до майбутнього існування, до сонця і неба. Ці свідчення виявляють свідомість, для якої сили та істоти, віддалені у просторі і часі, не досяжні і навіть не видимі — можуть все ж таки відігравати контролюючу роль у житті людини. То була істинна інтуїція, хоча, можливо, були б потрібні сотні тисяч років, щоб її справжній важливий і раціональний доказ міг зрозуміти людський розум, який сьогодні простя­гається від невидимих часток до таких самих таємничих віддалених галактик.

Здається ймовірним, що самі ранні люди, можливо, навіть до того, як їм була доступна мова, мали невиразне усвідомлення таємниці свого особливого буття: значно біль­ший спонукальний мотив для роздумів та самовдосконален­ня, ніж будь-яка прагматична спроба пристосування до вужчого оточення.

Деякі із цих важливих релігійних відгомонів ще й досі наявні в креативних легендах серед культур багатьох пле­мен, що вижили, особливо серед американських індіанців.

Тут ми знову розсудливо можемо використати наші знання про сучасних примітивів, щоб висвітлити вірування й дії первісної людини. Візьмемо таємничі відбитки люд­ських долоней, зроблені на стінах печер, розташованих далеко одна від одної в Африці та Австралії. Ці відбитки всі є дуже дивними, тому що багато із цих відбитків рук демонструють відсутність одного або більше пальців. Мож­на було б і не мати ключа до цього символу, якби не було такого факту, що ще й досі існує чимало племен, у яких пожертвування декількох пальців є ритуалом скорботи, аби підкреслити особисту втрату як ще більшу.

Чи хтось ще не пересвідчився у висновку, що спотворе­на рука на стіні печери є ймовірно вторинним символом журби, перенесеним для увічнення від нетривалого первин­ного символу м'яса й кістки на кам'яну поверхню? Така символічна рука може навіть більше, аніж піраміда з каме­ню, вважатися найстародавнішим меморіалом вмерлим. Проте також можливо, що цей ритуал має навіть ще глибше релігійне значення: так Робер Лов'є описує той самий спосіб пожертвування серед індіанців креолів як частину

справжнього релігійного уособлення, яке здійснюється за­для досягнення єдності з божеством.

В усіх цих випадках сам ритуал виявляє велику здатність людини до сильних почуттів стосовно вищої реальності разом з прагненням зберегти та вдосконалити це почуття. Це повинно було цементувати родинне життя й групову єдність і таким чином робило досить ефективний внесок у виживання, а також покращувало кремнієві знаряддя. Хоч у багатьох інших видах батьки у складних ситуаціях жертву­ють власним життям задля захисту дітей, це добровільне символічне пожертвування фаланг пальців є виключно люд­ською рисою. Коли в суцільній рутині нашої механізованої мегаполісної культури це почуття втрачається, людські зв'язки робляться настільки слабкими, що тільки пере­конливі зовнішні загрози можуть об'єднувати групу докупи. Свідоцтвом класичного випадку емоційної фригідності та моральної зіпсованості можуть бути нью-йоркські квар­тиронаймачі, котрі, почувши вночі жіночі благання про допомогу, спостерігають злочин так само, як нібито див­ляться телевізійну програму, замість того, щоб зателефону­вати до поліції.

Коротше кажучи, розглядати ці аналога було б так само безглуздо, як і бути занадто самовпевненим у нашому використанні їх на пізній стадії, як зазначав Грегем Кларк, це була сучасна архітектура Месопотамії, яка використову­вала глину й очерет і яка допомогла Леонардові Вулі інтерпретувати доісторичну архітектуру в Шумері. Круглі глиняні диски, знайдеш на місці Міноану, залишалися неідентифікованими доти, доки Стефанос Ксантодідіс не впізнав у них верхні диски гончарних кругів, які ще й досі використовуються на Криті. Факт, що люди в Месопотамії ще й досі, у нашому столітті, використовують примітивні човни, виготовлені з в'язаного у снопи очерету, як і їх попередники п'ять тисячоліть тому, як на це яскраво вказав Дж. Г. Брестед, дає підтримку вірі, що інші артефакти і навіть звичаї могли залишатися незмінними протягом на­шої плинної доби, що здається неймовірним.

Обережно та вправно застосовувана таким чином ана­логія є необхідною при інтерпретації поведінки людських істот, які жили в інші віки та про інші культури, бо значно розумніше припускати, у разі будь-якої сумнівної ситуації, що Homo sapiens п'ятдесят тисяч років тому значно більш нагадував нас, ніж будь-які віддалені тваринні предки.

Дата добавления: 2015-05-26