Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (статті 1, 2, 9, 10, 12, 20, 23, 29, 30, U. 37,46). 1 страница

іакон України «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 p. (cm. 5).

Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р. (ст 1).

Рішення КС у справі громадянина К. Г. Устименка № 5-зп від ЗО жовтня 1997 р.

Рішення КС у справі про поширення відомостей № 8-рп від 10 квітня 2003 р.

Постанова ПВС № 7 від 26 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що і'і-.-уітє захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (п. 3).

Стаття 183. Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої фор­
ми власності -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних на­
вчальних закладах -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ У

і пииптя 183

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є конституційне право громадян на освіту, у т. ч. право на
безоплатне отримання дошкільної, повної, загальної середньої, професійно-технічної,
вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

2. Потерпілими від цього злочину можуть бути як громадяни України, так і інозем­
ні громадяни та особи без громадянства, які мають право здобувати освіту в закладах
освіти України відповідно до українського законодавства та міжнародних договорів.
Ними можуть бути як особи, що претендують на здобуття освіти у відповідному навча­
льному закладі (ч. 1 ст. 183), так і особи, що в ньому навчаються,- вихованці, учні, сту­
денти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти (ад'юнкти), докто­
ранти (ч. 2 ст. 183).

3. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власнос­
ті (ч. 1 ст. 183);

2) незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних
закладах (ч. 2 ст. 183).

Під навчальним закладом у цій статті розуміються такі заклади, в яких здійсню­ється дошкільна, повна загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, піс-лядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якою формою навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем. Такими заклада­ми, зокрема, є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі будинки, школи, колегіуми, ліцеї, гім­назії, палаци, центри та станції дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, професійно-технічні училища, вищі професійні училища, тех­нікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети.

Незаконною визнається така відмова у прийнятті до навчального закладу, яка не має під собою законних підстав. Вона може проявлятись у поставленні особи в умови, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту в установленому зако­ном порядку.

Відмова може бути здійснена у прямій або завуальованій формі. Пряма відмова має місце тоді, коли винний відкрито заявляє про своє небажання прийняти особу на на­вчання або пов'язує прийняття на навчання з певними умовами, виконання яких не пе­редбачено законом (наприклад, висуває вимогу про надання не передбачених правила­ми прийому документів). Завуальована форма має місце тоді, коли дійсний намір щодо відмови особі в навчанні вуалюється певними обставинами, у зв'язку з чим відмові зо­вні надається законний характер. Так, завуальованою формою відмови може бути ви­знане формальне проведення вступних іспитів чи співбесіди і прийняття на навчання не за результатами конкурсу, а на підставі попередньо сформованого адміністрацією на­вчального закладу чи її окремими представниками списку осіб, які мають бути зарахо­вані на навчання. Безпосередньо на іспиті така відмова може проявитись у безпідстав­ному заниженні потерпілому оцінки. Проведення за зазначених обставин іспиту може бути визнано формою незаконної відмови у прийнятті до навчального закладу і квалі­фікуватися за ч. І ст. 183 лише тоді, коли необ'єктивне оцінювання знань абітурієнтів є проявом реалізації цілеспрямованої політики адміністрації навчального закладу чи сформованої нею приймальної комісії, метою якої є прийняття на навчання заздалегідь визначених осіб і неприйняття усіх інших. Якщо ж вказане вище оцінювання знань абі­турієнтів було результатом суб'єктивного підходу окремого екзаменатора, підстав для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 183 немає.

Не може визнаватися незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу використання обмежень для прийняття на навчання за медичними, віковими показ-

пиками, показниками професійної придатності, а також іншими вимогами, визначе­ними в установленому законом порядку за наявності підстав для використання таких обмежень.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце у випадку, ЮЛИ така оплата: а) не передбачена у даному навчальному закладі загалом чи для да­ної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно Встановлені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами фор­мі (скажімо, замість грошей вимагається відпрацювання певного часу на якомусь рб'єкті) тощо.

Так, склад цього злочину утворюють дії, які полягають у вимозі перерахувати пев-п\ суму грошових коштів на рахунок навчального закладу чи рахунок іншої організа­ції (наприклад, благодійного фонду), поставити навчальному закладу певні матеріаль­ні цінності (будівельні матеріали, комп'ютерну техніку, транспортні засоби, продо-мольство, інші товари) чи надати послуги матеріального характеру (зробити ремонт приміщень за власний рахунок, надати рухоме чи нерухоме майно в оренду без відпо-ін тої оплати за неї) за навчання, плата за яке законом не передбачена. Відповідно до іакону, розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення Кваліфікації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у дого- ВОрі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підви­щення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, і не може зміню-н.иися протягом усього строку навчання. Порушення цього положення і збільшення протягом навчання розміру оплати за нього слід визнати незаконною вимогою оплати II навчання в частині, яка перевищує розмір, встановлений у договорі, укладеному при оформленні особи на навчання. Якщо службова особа вимагає передати гроші 100 інше майно їй особисто, вчинене за наявності необхідних об'єктивних і суб'єк-і піших ознак утворює склад одержання хабара і потребує кваліфікації за відповідною щетиною ст. 368.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 настає лише у разі, коли незаконна вимога оплати за Навчання здійснюється у державних чи комунальних навчальних закладах. Про поняття iU-ржавної їй комунальної власності див. коментар до ст. 233. Пред'явлення такої ви-

п в навчальних закладах з іншою формою власності не утворює складу цього зло­чину. За наявності підстав такі дії можуть розцінюватись як відповідне службове зло-

нання (статті 364 чи 365).

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту не-і.іконної відмови у прийнятті до навчального закладу, у другій - з моменту висунення НЄ іаконної вимоги оплати за навчання.

4. Суб'єктом цього злочину може бути особа, яка наділена відповідними повнова-
шіями щодо прийому на навчання та визначення його умов. До таких осіб належать:

І) члени приймальних комісій; 2) інші особи, уповноважені здійснювати прийом на піймання та визначати його умови (керівники навчальних закладів, службові особи і і ірових служб).

5. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Якщо незаконна відмова у прийнятті до навчальних закладів чи незаконна вимога

......пи за навчання у навчальних закладах були вчинені з мотивів прямого чи непрямо-

і іомеження права на освіту за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних піших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, пя проживання, за мовними або іншими ознаками, вчинене потребує кваліфікації за ні пкінідною частиною ст. 161.

Конституція України (ст. 53).

ічкон України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (статті 6, 34, 39, 41, 43, 61).

(икон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 p. (cm. 5).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І

(шиття 184

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. (статті 4, 6). Закон України «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. (статті 4-6). Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 p. (cm. 19).

Положення про загальноосвітній навчальний заклад. Затверджене постановою KM № 964 від 14 червня 2000 р. (пункти 20, 21).

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних
чи комунальних закладах охорони здоров'я,-

карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арештом на строк до шести місяців.

2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охоро­
ни здоров'я -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину є право громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу,
у т. ч. на безоплатну медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони
здоров'я.

2. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи кому­
нальних закладах охорони здоров'я (ч. 1 ст. 184);

2) незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здо­
ров'я (ч. 2 ст. 184).

Поняттям медична допомога охоплюються лікування, профілактичні заходи, які провадяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт (близьким до цього поняття є поняття «медичні послуги»).

Відповідно до ст. 49 Конституції України, «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно». Це означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій фор­мі незалежно від часу надання медичної допомоги. Це також означає, що у громадян відсутній обов'язок сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охо­рони здоров'я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словоспо­лучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з грома­дян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівково) чи у формі «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов'язкових страхових плате­жів (внесків) тощо. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збережен­ні та відновленні здоров'я.

Не охоплюються поняттям «медична допомога», передбаченим ч. 1 ст. 184, встанов­лені відповідно до закону платні медичні послуги для громадян України, а також ме­дична допомога, що надається за плату іноземним громадянам, які тимчасово перебу­вають на території України.

Закладами охорони здоров'я є санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади, які забезпечують безпосередню охорону здоров'я населення (лікарні, поліклініки, дис­пансери, клініки науково-дослідних інститутів, пологові будинки, санаторії).

Державними є такі заклади охорони здоров'я, які створені на базі державної влас­ності і фінансуються з державного бюджету, комунальними — створені органом міс- цевого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою кржавною адміністрацією як засновником (співзасновником) на базі чи за участю ко­мунальної власності та за відповідного фінансування з місцевого бюджету. Тобто, кон-С і итуційне положення про те, що «у державних і комунальних закладах охорони здо­ров'я медична допомога надається безоплатно», поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або кому­нальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за надання медичної допомоги, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена в Україні загалом, у даному закла-п охорони здоров'я чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, має місце у разі незаконної вимоги оплати II надання медичної допомоги як громадянам України, так і іноземним громадянам, а іакож особам без громадянства, коли така допомога їм має надаватися безоплатно згідно і \ чаконами України та міжнародними угодами.

Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, лише у разі, коли вона має місце щодо надання такої допо­моги тільки у державних та комунальних закладах охорони здоров'я.

Діяння, яке передбачене ч. 1 ст. 184, необхідно відмежовувати від одержання неза­мінної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації її і. 354). Ці діяння відрізняються між собою за двома основними моментами. По-пі-рше, за суб'єктом злочину. Відповідальність за злочин, передбачений ч. 1 ст. 184, може нести працівник як державного, так і комунального закладу охорони здоров'я. і рім того, це може бути як службова особа, так і працівник, який такою особою не є. ч'єктом злочину, передбаченого ст. 354, може бути лише працівник державного під­приємства, установи чи організації, який не є службовою особою. По-друге, при вчи­ненні діяння, відповідальність за яке встановлена ч. 1 ст. 184, винний незаконно вима-і її внесення відповідної оплати на користь закладу охорони здоров'я, в якому він пра- ЦЮЄ, а при вчиненні діяння, передбаченого ст. 354, він вимагає незаконної винагороди і і я себе особисто.

Змістом другої форми цього злочину (ч. 2 ст. 184) є незаконне скорочення мережі • '. /'.шовних і комунальних закладів охорони здоров'я. Згідно з Конституцією України (СТ. 49), існуюча мережа державних і комунальних закладів не може бути скорочена. Ииходячи з того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть і н обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64), а ст. 49 ' N повного Закону таких випадків не передбачає, то існуюча мережа зазначених закла-пн може бути скорочена лише в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64). ¹ 11 >рочення такої мережі в інших випадках визнаватиметься незаконним.

11 ід мережею державних та комунальних закладів охорони здоров'я розуміється і упність таких закладів, розташованих на певній території (республіки, області, ра-

іу, міста). Скорочення такої мережі - це насамперед зменшення загальної кількості

начених закладів. Як скорочення слід розглядати також перепрофілювання існуючих

іадів охорони здоров'я, їхніх структурних ланок, зменшення кількості ліжко-місць

ного профілю, кількісного і якісного складу медичного персоналу, якщо це порушує

ючі нормативи і знижує рівень охорони здоров'я населення.

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту ви- нення незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги, а в другій - з момен-

|іактичного скорочення існуючої на певній території мережі державних або кому-

іьних закладів охорони здоров'я.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 1

3. Суб'єктом злочину у першій його формі можуть бути працівники державних чи
комунальних закладів охорони здоров'я (як службові, так і неслужбові, наприклад, го­
ловний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор), у другій формі
службові особи, до компетенції яких належить забезпечення існування повної мережі
державних і комунальних закладів охорони здоров'я. Якщо службова особа видала нор­
мативний акт про незаконне скорочення мережі зазначених закладів, перевищивши при
цьому свої службові повноваження, вчинене за наявності підстав слід додатково квалі­
фікувати за ст. 365.

4. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Конституція України (статті 49, 64).

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (стат­ті 11, 16).

Рішення КС у справі про платні медичні послуги № 15-рп від 25 листопада 1998 р.

Рішення КС у справі про безоплатну медичну допомогу № 10-рп від 29 травня 1998 р.

Угода про надання медичної допомоги громадянам держав -учасниць Співдружності Неза­лежних Держав від 27 березня 1997р.

Протокол про механізм реалізації Угоди про надання медичної допомоги громадянам дер­жав -учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27 березня 1997 р.

Постанова KM від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних по­слуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти».

Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають ни території України. Затверджений постановою KM від 28 січня 1997 р. № 79.

Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги. Затверджений наказом МОЗ № 225 від 16 липня 1997 р.

Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Загальні положення до розділу

1. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечні-

иіих груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних

и - право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійс-

ИЮЄ відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові

".пожать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право влас-

і і є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи об-

кений у його здійсненні. На зміст права власності не впливають місце проживання

о і.книката місцезнаходження майна.

І Іередбачення в одному розділі Особливої частини КК відповідальності за всі пося-

і 111 н я на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб'єктам права власності

і маковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України, За-

і'п України «Про власність» та Цивільний кодекс України. За суб'єктом здійснення

на власності чинне законодавство виокремлює: а) право власності Українського на-

і\; б) право державної власності; в) право комунальної власності; г) право колектив-

нласності (у т. ч. підприємств, громадських організацій та інших об'єднань грома-

і; д) право приватної власності, у т. ч. право спільної власності подружжя, членів

і, осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство; є) право власності інших

кав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

¹ Родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є

ІВО власності, зміст якого становлять володіння, користування і розпорядження своїм

і іИном.

Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчинюються з використанням іньства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, роза знищення майна), виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недотор-иість людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковим факультативним і і dm можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека. \, Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно -і матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного і'идичного характеру.

До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння ■иного власника або пошкоджені чи знищені. Іншими словами, предметом таких мімів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова. Людина як фізична ііс може бути предметом злочинів проти власності - її викрадення, а також ін-"і чаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III \ \ Особливої частини КК.

і і ономічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: 1) мати мінову та спо-нартість, здатність задовольняти матеріальні та пов'язані з ними потреби люди-'Vти відокремлені від природного середовища чи бути створені заново. Звичай-

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів про­ти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються до­кументи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо). Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні, закінчених) так звані легітимаційні знаки (жето­ни камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується і квитків на проїзд авіаційним, автомобіль­ним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначен­ням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо). Заволодіння такими пред­метами утворює готування до відповідних посягань і підлягає правовій оцінці з ураху­ванням положень ст. 14.

Викрадення, привласнення, вимагання офіційних чи приватних документів, що зна­ходяться на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності і не мають грошової оцінки та мінової властивості, заволодіння ними шляхом шахрай­ства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а також їх умисне знищення чи пошкодження, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, не може визнаватися злочином проти власності і за наявності підстав потребує кваліфіка­ції за ст. 357. Викрадення певних видів виборчих документів або документів референ­думу, знищення чи псування скриньки з бюлетенями є злочинами проти виборчих прав громадян і потребує кваліфікації за ст. 158.

Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані - блага, які, хоч і мають об'єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини. Протиправне обернення та­ких об'єктів у свою власність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля і кваліфікуватися, зокрема, за статтями 246, 248, 249. Проте такі саме дії щодо природних об'єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності. Так, дії осіб, винних у заволодінні заготовленим чи складованим лісом (зру­баними та підготовленими до складування або вивезення деревами), у незаконних ви­лові риби або добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами, організація­ми чи приватними особами в спеціально облаштованих чи пристосованих водоймах, або незаконному заволодінні рибою, водними тваринами, виловленими цими юридич­ними або фізичними особами, а також дикими тваринами і птахами, які перебувають у розплідниках і вольєрах, слід кваліфікувати як викрадення чужого майна чи інший від­повідний злочин проти власності. У таких ситуаціях матеріальні об'єкти природи, бу­дучи включеними у виробничо-трудовий процес, набувають якості товарної продукції -предмета злочину проти власності.

За наявності відповідних підстав як злочин проти власності (крадіжку) слід квалі­фікувати порубку дерев і чагарників на територіях, не віднесених до лісового фонду (ст. 4 ЛК).

Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, 1) таке майно повинно бути чужим для винного; 2) воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності; 3) воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об'єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підпри­ємств, об'єднань і товариств, а тому незаконне заволодіння ними таким майном, зни­щення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.

Не є чужим для кожного з подружжя, а отже, не може визнаватися предметом зло­чинів проти власності майно, яке набуте подружжям за час шлюбу і яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу (крім речей індивідуального користування), є об'єктом права спільної сумісної власно­сті подружжя. При цьому подружжя набуває право спільної сумісної власності на таке майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (до­ходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоря­джання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина та чоловік розпоряджаються таким майном за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, іцо він діє за згодою другого з подружжя. Майно, що є об'єктом права спільної власно­сті подружжя, може бути поділено на частки майна - відповідно чоловіка та дружини (спільна часткова власність). Право спільної часткової власності здійснюється співвлас­никами за їх згодою. При цьому співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Водночас, є власністю кожного з подружжя майно, що є особистою приватною класністю дружини та чоловіка (майно, набуте нею (ним) до шлюбу; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто; речі індивідуального користування, в т. ч. коштовності, навіть тоді, коли вони придбані іа рахунок спільних коштів подружжя; одержані премії, страхові суми за обов'язковим ібо добровільним страхуванням). Той з подружжя, хто є власником такого майна, сам визначає режим володіння та користування ним. Отже, неправомірне заволодіння та­ким майном, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад нідповідного злочину проти власності.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мис­ливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, об-іаднання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин то їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ними шляхом шахрайства ібо зловживання службової особи своїм службовим становищем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викрадення, привласнення, вимагання нпіськовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, Іісобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або іаиолодіння ними шляхом шахрайства, викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може кваліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законом в окремі І клади злочинів (статті 234, 262, 308, 312, 313, 357, 297,410, 432).

Дата добавления: 2015-05-31