Проблема добра за Арістотелем

Основні етичні категорії

Етичні категорії — основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю етичних категорій є те, що вони утверджують реальність належного. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються:
а) категорії моральної свідомості — добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя;

б) категорії моральної самосвідомості — честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором;
в) категорії етичної діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект);
г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) — відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов;

д) структурні категорії моралі — норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування категорій етики. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій етики не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

Арістотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися — легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані — багатоманітні.

Для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, тому що лише осмислені прагнення стають моральними. І, навпаки, правильна думка перестає бути благим наміром, якщо поєднується з прагненням.

На відміну від Сократа Арістотель не зводив моральність до знань, проте його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність. Її Арістотель трактував як правильну і розумно набуту душевну властивість, яка стосується людського блага (добра) і зла, тому в життєвих справах перевагу слід надавати людині практичній. Однак практичність пов'язана з частковим, мінливим, іноді навіть з випадковим, через те її не вважають найвищою чеснотою. Найвищим є необхідне, пізнати яке здатна мудрість, що уособлює найважливіше знання. Проте у практичному житті це найважливіше безпосередньо не виявляється, саме тому мудреці не можуть керувати державою (цим твердженням Арістотель заперечує Платонові). Пізнаючи істину і вивчаючи необхідне, вони дуже далекі від часткового і мінливого.

Основные идеи этики добродетелей разработал Аристотель. Под добродетелями понимаются такие качества личности, реализуя которые человек осуществляет добро. Считается, что, действуя в соответствии со своими добродетелями, человек неминуемо оказывается нравственным. Зло связано со скудостью добродетелей. Согласно Аристотелю, главные добродетели следующие: мудрость, рассудительность, мужество, справедливость. Знаменитый английский математик и философ Б.Рассел предлагал свой список добродетелей: оптимизм, храбрость (умение отстаивать свои убеждения), интеллигентность. Новейшие авторы (они не без гордости величают себя неоаристотелианцами) особенно часто указывают на такие добродетели, как разумность, толерантность (терпимость к чужому мнению), коммуникабельность, справедливость, свободолюбие.

Дата добавления: 2015-05-26