Україна в складі Російської та Австрійської імперій

Козацька доба

Литовсько-Польська доба

Галицько-Волинська держава

Новітня історія України (змагання за державу 1917-1920 рр., 1920-1930 рр., Україна в роки ІІ-ої світової війни, на шляху до незалежності 1945-1991 рр., етапи незалежності від 1991р.)

2. Первісні люди на території України з’явилися не менше як 1 млн. р. тому. Вони жили стадами, вміли застосовувати камінь й дерев’яні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо). Виявлено чимало сліді діяльності первісних людей на території сучасної Хмельниччини, Житомирщини, на Запоріжжі.

Період пізнього кам’яного віку, що тривав понад 25 тисяч років (36-11 тис. років тому), характеризується удосконаленням знарядь праці з каменю, кісток, бивнів мамонта. З них робили шила, голки, наконечники списів тощо. Провідне місце в господарській діяльності людей займало полювання, виникла нова галузь – рибальство. У сучасних межах України виявлено близько 500 стоянок людей пізнього палеоліту. Населення тоді не перевищувало 20 тисяч чоловік.

Нових досягнень людське суспільство здобуло в епоху мезоліту, кам’яної доби, що була перехідною між палеолітом і неолітом (Х-УІ тис. до н.е.). Вони були зумовлені винайденням лука й стріли, початком приручення тварин (УІІ-ІІ тис. до н.е.), зародження землеробства (УІ-У тис. до н.е.) на території України.

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліту – нового кам’яного віку (УІ-ІУ тис. до н.е.), коли люди прийшли до більш прогресивних форм господарства – скотарства й землеробства. Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства. Люди приручали диких тварин – спочатку свиней і биків, а потім – овець і кіз, пізніше коней. В епоху неоліту вдосконалювалася техніка виготовлення знарядь праці – шліфування, свердління й розпилювання, з’явилися сокири, долота, тесла, кам’яні ножі. Важливим винаходом неолітичної людини стала кераміка – виробництво посуду, що дало можливість готувати варену їжу.

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства на території України став енеоліт – мідно-кам’яний вік (ІУ-ІІІ тис. до н.е.). На зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала й тяглової сили тварин (волів і коней). Яскравим показником розвитку енеолітичних людей є те, що вони освоїли нову сировину – мідь.

Серед неолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена так званої трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де в 90-х роках ХІХ століття вперше археолог В.В. Хвойко виявив археологічні пам’ятки цієї культури). Трипільська культура поширювалася на Придніпров’ї, Побужжі, Прикарпатті, Волині, тобто на більшій частині території України. Знаряддя праці, предмети побуту й прикраси трипільці виготовляли з каменю, кістки, рогу, глини, міді. Розвивалися прядіння й ткацтво. Трипільські племена, які не мали на своїй території покладів міді, шляхом торгового обміну з населенням Середземномор’я й Балканського півострова одержували мідні сокири, ножі, кинджали, рибальські гачки, шила, побутові речі й прикраси.

На зміну енеолітичному (мідному) вікові прийшов бронзовий (друга пол. ІІІ – поч. І тис. до н.е.). Підставою для виділення бронзового віку послужило значне поширення виробів з бронзи (сплаву міді з оловом та іншими металами). У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства й землеробства, що сприяло процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці.

Розвиток скотарства, землеробства, ремесла й обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. На зміну матріархальній прийшла патріархальна організація суспільства, спорідненість і спадкування велися по батьківській лінії. Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Освоєння виробництва заліза на початку І тисячоліття до нашої ери сприяло дальшому розвитку продуктивних сил, загальному прогресу суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. Розвиток скотарства, ремесла й торгівлі прискорив розклад первіснообщинного ладу. З появою майнової нерівності, соціального розшарування в суспільстві з’явились умови для експлуатації людини людиною, поділу суспільства на класи та виникнення держави. Це означало початок цивілізації.

З початком залізного віку (І тис. до н.е.) на арену всесвітньої історії вийшли племена й народності півдня Європи – кіммерійці, скіфи, сармати та відомі під іншими назвами стародавні слов’яни.

На рубежі ІІ-І тисячоліть до нашої ери все степове Причорномор’я від Дону до Дністра населяли найдавніші з відомих племен – кіммерійці, які займалися скотарством, мисливством і землеробством. У 700-650 роках до нашої ери кіммерійці відступили під натиском скіфів у Передню Азію. Обидва ці войовничі народи наводили жах на місцеве населення. Скіфи належали до народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови. До цих народів належали також сармати. З послабленням скіфської могутності у ІІ столітті до нашої ери під тиском сарматів скіфи відійшли на Кримський півострів. Сармати були східними сусідами скіфів, активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної та ранньослов’янської епохи. У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння й ткацтво, виготовлення повстяних і керамічних виробів, зброї, одягу, взуття й прикрас. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У ІІІ столітті вона впала під ударами готів і гунів, а її населення асимілювалося з іншими народами, зокрема слов’янами.

3. Найдавніший період історії слов’ян відноситься до бронзового віку (друга половина Ш – початок І тис. до н.е.). Від тих часів у культурі осілих племен простежується певна спадкоємність до перших століть нової ери, коли слов’яни стають відомими в античній літературі під назвою венедів. Ймовірно, що назва “слов’яни” походить від латинського “склаве”, тобто “раб”, “невільник”. А звалися вони так тому, що варяги, ідучи Дніпром на Візантію, часто нападали на слов’янських жителів, забирали їх і за високу ціну продавали в Царграді.

На підставі згадок античних авторів та археологічних матеріалів можна твердити, що венеди у І столітті нашої ери були автохтонним населенням, що займало величезну територію Східної та Центральної Європи між Дніпром і Віслою. Слов’янські племена у УІ-УІІ століттях поділялись на три значні групи – венедів, антів і склавинів. Склавинами звичайно називалася західна група слов’ян, антами – східна. Поділ слов’ян на західних і східних відбувся приблизно в УІ столітті.

Для політичної організації суспільства слов’ян у період розкладу первіснообщинного ладу характерне утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення й консолідації перетворювалися на об’єднання державного типу, наприклад Полянська й Новгородська землі. За літописами, у східних слов’ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен, що мали такі назви: поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени.

Дата добавления: 2015-05-26