Суспільно - політичний рух в україні в другій чветрі XIX ст

Кріпосницька система

Кріпосне право ва території Росії і України сягає своїм корінням часів Київської Русі. Вже за часів «Руської правди» землевласники (князі, бояри, дружинники, церква) закріпа­чували смердів. Першими кріпаками стали холопи, «посаджені ва землю». Потім їх лави поповнювали кабальні люди (закупи; рядовичі, закладники та ін.). В 14- 15 ст. у Північно-Східній Русі відбувається дальше посилення експлуатації і обмеження прав селян. Судебник 1497 обмежив право переходу селян так званим Юрієвим днем (за тиждень до 26 листопада та тиждень після нього) і встановив плату за вихід. Судебник 1550 збільшив розмір «пожялого» (плата за проживання в дворі та в землі феодала) і встановив штраф за прийом селянина-втікача. З 1581 запроваджено т. з. заповідні літа. Соборне уложення 1649 в угоду поміщикам остаточно ствердило систему кріпосного права в Росії. В наступні роки закріпачення, гніт селян посилюються: встановлюється смертна кара за приховування кріпака-втікача (1704), селянам забороняється без дозволу поміщика вирушати на промисли (1724), володіти нерухомим майном (1731) тощо; разом з тим поміщикам надаються поліцейські права щодо селянина і право висилати їх до Сибіру (1760).

Селянсько-козацькі повстання і народно-визвольна війна І648-54 послабили феодально-кріпосницьку систему на Україні, але не знищили її. Після возз'єднання України з Росією старшина, шляхта, вище духівництво з допомогою російського царизму відновлюють кріпосне право в повній силі. В 1654 за ними були відновлені «прежние права», за якими з 1667 від селян вимагали попереднього «послушенства». В 1730 Військова канцелярія заборонила переходи селян під приводом запобігти втечі їх за кордон; з 1760 селянам взагалі заборонено йти від поміщика, якщо не буде його дозволу. У 1783 Катерина П видала указ, яким переходи селян на Лівобережній Україні були остаточно заборонені. Посилення кріпосного гніту загострювало класову боротьбу і супроводилось виступами селян які нерідко переростали у відверту війну проти поміщиків і феодалів, держави (селянські війни в Росії під проводом Болотникова (1606-07), С Разіна (1670-71), Є. Пугачева (1773-75), на Україні - повстання селян під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти (1768) і селянський рух на чолі з У.Кармалюком (1813-35). Внаслідок загальної кризи феодально-кріпосницьких відносин і ствердження буржуазного способу виробництва кріпосне право в Росії і на Україні було скасоване 1861 р.

Протягом другої чверті XIX ст. криза феодально-кріпосницької системи поглиблювалася, в надрах цієї системи формувалися нові капіталістичні відносини, суспільні суперечності загострювалися і на цій основі наростав суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства й кріпосництва. У визвольному русі намічалися нові тенденції, з'являлися нові риси. Поступово демократизувався склад учасників руху. Хоч переважали ще дворяни, але це були вже здебільшого не вихідці з іменитих аристократичних родин, не високих чинів гвардійські офіцери, а переважно представники дрібного, збіднілого поміщицтва — небагаті армійські офіцери, чиновники, студенти й випускники університетів. Поряд з ними до руху включається дедалі більше вихідців з інших станів — міщан, селян, різночинної інтелігенції. Дух визвольного руху проникає в навчальні заклади й державні установи. Таємно розповсюджуються нелегальні революційні твори, визвольні ідеї пропагували з кафедр навчальних закладів. Поширювалися революційні прокламації, створювалися таємні антиурядові гуртки.

Учасники суспільного руху виступали проти самодержавства й кріпосництва, за знищення станів, за рівність, за свободу особи. Разом із тим вони більш широко дискутували й предметніше ставили питання про народ, про його долю й.роль у боротьбі, знайомилися з ідеями західноєвропейських утопічних соціалістів, із захопленням сприймали звістки про революції в 1830 р. в Західній Європі (у Франції, Бельгії), про польське повстання 1830—1831 pp.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років серед передової громадськості, яка з великим співчуттям ставилася до ідей декабристів, широко розповсюджувалися вільнолюбні твори О. Пушкіна («Вольность», «Деревня», «К Чаадаеву», «Послание в Сибирь» та ін.), декабристів К- Рилєєва («К временщику», «Письма к жене» та ін.), В. Раевського («К друзьям» та ін.), О. Полежаева (поема «Сашка», східна казка «Иман-козел» тощо) та інших авторів.

Одночасно з розповсюдженням революційних творів однією з форм протесту проти самодержавно-кріпосницького ладу було заснування антиурядових гуртків. Найбільше гуртків діяло в Москві, де центром передової громадської думки був Московський університет, але виникали вони і в інших містах — Оренбурзі, Астрахані, Курську і т.д.

Так само, як у Москві та інших містах країни, антиурядові ідеї під впливом повстання декабристів розповсюджувалися і в Україні. Але в Україні поширювався не тільки загальноросійський суспільно-політичний, а також, зокрема на Правобережжі, польський національно-визвольний рух. Продовжувалося українське національно-культурне відродження й розвивався та політизувався український національний рух.

На початку 1846 р. в Києві було створе­но справжню нелегальну українську політичну організа­цію - Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Ме-фодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського уні­верситету Микола Костомаров. Активну участь у діяль­ності братства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Ку­ліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало бороть­бу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, ко­жна з яких мала б становити штат або розмежовуватися на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки зби­рався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган -собор (або сейм). Для захисту федерації від зовніш­ніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне війсь­ко, а кожен штат, окрім того, мав би і свої збройні сили.

Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати, головним чином, літературно-просвітницькою діяльністю. Члени братства прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі «Книга буття україн­ського народу» і «Статуті». У них висвітлено 109 поло­жень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга.

Значення Кирило-Мефодіївського братства в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широ­ку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Дата добавления: 2015-05-26