Неолібералізм сучасної австрійської школи. К. Менгер

Карл Менгер (1840–1921) – учений економіст зі світовим ім’ям і глава «австрійської школи» маржиналізму займає гідне місце в ряді кращих представників економічної науки другої половини XІХ ст. Незважаючи на дворянське походження, він дотримував ліберальних поглядів на проблему соціально–економічного розвитку суспільства, що, мабуть, склалися ще в роки навчання на юридичних факультетах університетів у Відні і Празі. Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності на поприщі журналістики і державної служби дозволив талановитому досліднику К. Менгеру підготувати і видати в 1871 р. фундаментальну, як з’ясувалося згодом, праця під назвою «Підстави політичної економії». «Підстави» К. Менгера надихнули його послідовників у Віденському університеті на подальші наукові вишукування відповідно до «нового» методологічного принципу «вчителя». Пов’язано це з тим, що, на відміну від методології У. Джевонсона і Л. Вальраса менгеровська методологія дослідження зберегла окремі ключові позиції методології «класиків». Це, по–перше, відсутність в економічному аналізі засобів математики і геометричні ілюстрації. По–друге, використання принципів вихідної (базової) категорії, яка вважається вартістю (цінністю) з тією тільки різницею, що остання, по Менгеру, повинна визначатися хоча і за каузальним принципом, але не в зв’язку з виміром витрат виробництва (чи витрат праці), а в зв’язку із суб’єктивною характеристикою – граничною корисністю. І по–третє, на відміну від «класиків» К. Менгер вважає первинною не сферу виробництва, а сферу обороту, тобто споживання, попит.

Високо оцінюючи місце і роль обміну в економічному житті, глава «австрійської школи» засудив негативне ставлення до зайнятих в цій сфері людей зі сторони представників класичної політичної економії. Усі, хто сприяє обміну, тобто економічним міновим операціям, продовжує автор «Основ», є такими ж виробниками, як хлібороби і фабриканти, тому що ціль усякого господарства полягає не у фізичному збільшенні кількості благ, а у можливості більш повного задоволення людських потреб.

У спробі застерегти від уявлення про те, що величина цін на товари є істотнім моментом обміну і що кількості благ в акті обміну є еквівалентами, К. Менгер стверджує: «...дослідники в області явищ ціни напружували свої зусилля для рішення проблеми зведення передбачуваної рівності між двома кількостями благ до його причин, і одні шукали ці причини в затратах однакової кількості праці на дані блага, інші – у рівних витратах виробництва, виникала навіть суперечка про те, чи віддаються блага в обмін одне на інше, тому що вони – еквівалентні, або тому еквівалентні блага, що в акті міни віддаються одне за інше, тоді як у дійсності ніде не буває рівності в цінності двох кількостей благ».

37. Теорія перманентного доходу Фрідмена

Згідно з гіпотезлю Фрідмена, фактичний дохід споживача можна теоретично розділити на два компоненти: постійний і тимчасовий (це розділення здійснюють самі споживачі). Постійний (він же очікуваний) компонент індивід розглядає як дохід на свій капітал, що складається з матеріального багатства, людського капіталу, здібностей, освіти, особових характеристик, вибраної професії, місця роботи і т. д. Все інше випадкове, з його точки зору.

Аналогічним чином Фрідмен пропонує розділити і споживчі витрати. Його гіпотеза постійного доходу полягає в тому, що достатньо стійка функціональна залежність зв’язує між собою лише постійні компоненти споживання і доходу. Тимчасові ж компоненти доходів і витрат не корелюють не тільки з постійними, але і між собою.

За методологією Фрідмена, споживачам немає потреби вимірювати постійний дохід і тим більше доводити, що це можуть зробити самі споживачі. Достатньо емпірично зміряти еластичність споживання по доходу, упевнитися в її відносній стабільності і зробити висновок, що ми маємо в своєму розпорядженні теорію, що дає вірні «прогнози» (термін умовний, оскільки «прогноз» робиться «назад»).

Коефіцієнт, що пов’язує постійний дохід із постійними витратами для різних груп населення, коливається, і серед чинників, що його визначають, Фрідмен називає норму відсотка, відношення поточного доходу до багатства й інші чинники, що впливають на вибір між споживанням і накопиченням активів. Таким чином, у розгляд включаються деякі не тільки раціональні (норма відсотка як показник вигідності накопичення щодо споживання), але і інституційні (раса, національність) міркування.

Як і Модільяні, Фрідмен запропонував апроксимувати винайдену ним змінну (постійний дохід) за допомогою поточного доходу і средньозваженої величини минулого доходу. Але якщо Модільяні проводив заміну невловимій теоретичній категорії на відчутну статистичну змінну до оцінювання і апелював лише до міркувань здорового глузду, то Фрідмен спочатку оцінював вплив деякого чинника під умовним найменуванням «постійний дохід», а потім визначав можливих заступників цього штучно сконструйованого ряду методом найменших квадратів.

Дата добавления: 2015-05-26