Запитання та завдання 2 страница. Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що склалася за часи застосування кримінального зако­нодавства

Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що склалася за часи застосування кримінального зако­нодавства.

Склад злочину необхідно відмежовувати від реального зло­чину, від вчинку. Вони співвідносяться, як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину), тобто як реальне явище та логічне поняття.

Склад злочину являє собою логічне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, склад вбивства, склад зґвалту-

вання, пограбування тощо). Наприклад, реальні крадіжки, вчи­нені різними особами, мають свої особливості й відрізняються одна від одної, але склади злочину — крадіжки — логічно то­тожні, нормативно однакові. Отже склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, оскільки він відбиває ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду (типу).

Таким чином, враховуючи викладене, можна сформулювати наступне:

а) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних
і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно не­
безпечне діяння як злочинне;

б) сукупність зазначених ознак наводиться тільки в кримі­
нальному законі;

в) перелік складів злочинів, передбачених законом, є ви­
черпним;

г) склад злочину трансформується у відповідальність за вчи­
нений злочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діян­ня, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається найважливіше значення злочину для за­конності й обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні еле­менти. Так, об'єкт злочину відображає те, на що завжди пося­гає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами або сус­пільними цінностями, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона ви­ражається у дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Ознаки об'єктивної сторони: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками. У злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'я­зок між дією (бездіяльністю) та суспільно небезпечним на­слідком, що настав. Наприклад, при розголошенні комерційної

660

Глава 18

Основи кримінального права України

661

таємниці (ст. 232 КК) обов'язкове встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення певної інформації та завданням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між дією та суспільно небезпечним наслідком не є обов'язковим. Наприк­лад, при зґвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'я­зується лише із застосуванням фізичного насильства, і незале-жить від того, доведено статеві зносини до закінчення полового акту чи ні, або від інших наслідків.

Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18, суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчи­нила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, полі­тичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єк­тами злочинів.

Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ч. 1 ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (без­діяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічно­го захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто пере­бувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвал­тування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчи­нення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небез­печні наслідки.

КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24). При прямому умислі особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непря­мому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспіль­но небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає на­стання цих наслідків. Наприклад, зараження венеричною хворобою (ч.і ст. 133 КК) може відбутися й за непрямим умис­лом. Відповідальність настає незалежно від наявності чи відсут­ності бажання заразити, головне — особа знає про наявність у неї венеричної хвороби.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчи­нення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розра­ховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але в силу певних обставин повинна була їх передбачити. Через необережність можуть бути вчинені вбивство (ст. 119 КК), тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

У той же час навмисно чи з необережності може бути вчине­но доведення до самогубства, що є наслідком жорстокого пово­дження з особою, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ст. 120 КК). Таки ситуації трапляються через неуставні стосунки у військо­вих колективах або через так зване «побутове» насильство у неблагополучних родинах.

Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак. Ці ознаки залежно від ролі, яку їм надає законодавство, можуть бути або обов'язковими, або факультативними (необов'язковими).

662

Глава 18

Основи кримінального права України

663

Без наявності обов'язкових ознак узагалі немає складу зло­чину в діях людини. Отже, її не можна притягати до відпові­дальності. Факультативні ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності. Наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при пограбуванні (ч.і ст. 186) — це обов'язкова ознака цього складу, а особлива жорстокість є особ­ливою (кваліфікованою) ознакою складу злочину, передбаче­ного п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України.

Кваліфікація злочинів — це процес встановлення відповід­ності (або невідповідності) вчиненого особою суспільно-небез­печного діяння тому складу злочину, який формулюється у чин­ному кримінальному законі. Коли, наприклад, А., мешкаючи із В., таємно забирає гроші, що належать останньому, то він скоює крадіжку (ст. 185). Якщо ж А. вважає, що він забирає гроші, на які має право (наприклад за несплату В. боргу), то він скоює самоправство (ст. 356) за умови підтвердження цього боргу.

Коли ж А. відкрито забирає гроші, що належать В., і при цьо­му погрожує останньому знищити його речі, тим самим приму­шуючи В. прискорити повернення боргу, то А. може бути при­тягнутий до відповідальності за пограбування (ст. 186) і за примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355), якщо такий борг дійсно існував, а час сплати боргу ще не настав.

Отже, правильна кваліфікація має велике значення для реа­лізації прав і законних інтересів людини, для ствердження спра­ведливості і законності.

§ 6. Стадії злочину

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинно­го наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та момен­том його закінчення.

Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його части­ну, сама є суспільно небезпечним діянням. Не є стадіями вчи­нення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри), оскільки при цьому не об'єктивується зло­чинний умисел.

Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.

У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:

—готування до злочину;

—замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста­
новить незакінчений злочин;

—закінчений злочин.

Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А. придбав не­обхідне знаряддя для проникнення до житла (набір відмичок, інші пристрої) і був затриманий до моменту проникнення. А. не зміг проникнути до приміщення, оскільки сусіди почули гав­кання собаки у приміщенні і затримали крадія. У цих і подібних випадках і постає запитання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина прони­кає в автомобіль з метою його привласнення, але вона не в змозі завести двигун і її у цю мить затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особли­вої частини КК України, якщо при цьому злочин не було дове­дено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15). За­мах на злочин має місце тоді, коли:

а) вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення
певного злочину;

б) злочин не доведений до кінця;

в) причини закінчення злочину не залежать від волі винного.

§ 7. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють зло­чин спільно і навмисно.

664

Глава 18

Основи кримінального права України

665

Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені у такому формулю­ванні: «злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб'єкта­ми злочину спільно».

З об'єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється за­гальними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного із співучасників можуть розрізнятися, але при цьому злочин — це результат їх спільної діяльності.

Розглянемо такий приклад. А. до вчинення крадіжки обіцяє В. сховати викрадене В, майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обі­цянка сховати викрадене — перебувають у причинному зв'язку з крадіжкою, що вчинив В. Тому А. — співучасник, а саме пособ­ник крадіжки. Але якщо В. вчинив крадіжку і, бажаючи сховати викрадене, попросив А. сховати викрадене, то в даному разі співу­часті немає. Дії відносно приховування викраденого заздалегідь не обіцяні В., і тому не перебувають у причинному зв'язку зі зло­чином, який вчинив В. Тому А. у цьому разі не є співучасником.

Розрізняються такі види співучасників: виконавець (співви-конавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпо­середньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єкта­ми злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчи­ненням (ч. З ст. 27). Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Вона може очолювати злочинну групу, керува­ти об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної органі­зації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених пред­метів — наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), вона також визнається організатором.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співу­часника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в ре­зультаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість

вчинити злочин. Причому волю підбурюваного ці способи, на­приклад, примус чи умовляння не пригнічують.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками. Пособником також визнається й та особа, яка заздалегідь обіцяла переховати зло­чинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здо­буті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Наприклад, А. погрожує жертві но­жем, В. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Усі вони є грабіжниками — співвиконавцями.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі. В іншому випадку, наприклад, А. і В. виконують грабіжницькі дії, а С. чекає на них в автомобілі й втікає разом із ними. В даному разі А. і В. — співви-конавці пограбування, а С. — пособник.

За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

—групою осіб;

—групою осіб за попередньою змовою;

—організованою групою;

—злочинною організацією.

Розглянемо ці форми співучасті. Злочин визнається вчине­ним групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину.

Змова має місце не до початку, а в ході злочину.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова співучасників на спільне вчинення злочи-

Глава IS

Основи кримінального права України

667

ну. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпо­середньо перед його вчиненням.

Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана одним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учас­никами групи.

На відміну від усіх випадків співучасті вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочин­ними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування.

У КК України передбачені заохочувальні норми, що увіль­няють від відповідальності учасників злочинної організації в разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про діяльність злочинної організації, сприяння у викритті злочинців.

§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст. 17). Наприклад, готуючися до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:

а) остаточне припинення особою готування до злочину;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.
Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову

від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя дає осічку. У даному разі є замах на вбивство.

При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова опосердкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину при добровільній відмові виконавця ма­ють відповідати за готування до злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для цього Н. Вико­навець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину, допо­магає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне вико­нання злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а замовник М. — за замах на організацію вбивства.

§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки. Система кримінальних покарань

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони дер­жави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі зло­чинністю кримінальне покарання має кілька функцій. По-пер­ше, воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. По-друге, реаль­не виконання кримінального покарання, впровадження конкрет­них правообмежувальних процедур до винних осіб чинить силь­ний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Багато років спостерігалася тенденція ужорсточення пока­рання, але воно себе не виправдало. З прийняттям нового Кри­мінального кодексу України здійснена значна гуманізація по­карання. Виключено смертну кару, практично виключено за­стосування позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, зараження венеричною хворобою, одноособове не злісне хуліганство тощо).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочи-

668

Глава 18

Основи кримінального права України

669

ну, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого (ч. 1 cm. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.

Як форма примусу покарання полягає у передбаченому за­коном обмеженні прав і свобод засудженого.

Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного при­мусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покаран­ня, яка визначається видом і строком, наявністю фізичних, май­нових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях; по-іншому вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація май­на; при застосуванні деяких покарань превалюють обмеження інших прав, наприклад права займатися професійною діяльні­стю, мати звання тощо. Кожне покарання спричинює моральні страждання, сором перед суспільством і близькими. Усі ці вла­стивості й визначають кару як ознаку покарання.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення за­суджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як за­судженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).

Мета кари досягається виконанням покарання та самим фак­том його призначення, що спричинює засудженому певні мо­ральні випробування.

Система покарань містить такі їхні види: штраф; позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю; громадські роботи; виправні робо­ти; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному ба­тальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

—основні покарання;

—додаткові покарання;

—покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до­
даткові (ст. 52).

До основних покарань відносять:

а) громадські роботи (ст. 56) — встановлюються на строк від
60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

б) виправні роботи (ст. 57) — призначаються на строк від ше­
сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра­
хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме­
жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

в) службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) —
встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра­
хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за­
безпечення, одержаного засудженим;

г) арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

ґ) обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;

д) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­
бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

є) позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-ви­конавчих установах,

є) довічне позбавлення волі ^ст. 64) — воно замінило смерт­ну кару; актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину
або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

б) конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви­
падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ­
ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові є:

а) штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатко­вуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;

670

Глава 18

Основи кримінального права України

671

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) — на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними кри­теріями. По-перше, покарання призначається в межах санкції статті, по-друге, суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо), по-третє, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обстави­ни, що пом'якшують або обтяжують покарання.

За наявних підстав винна особа може бути повністю або част­ково звільнена судом від покарання за вчинений злочин. До за­суджених або притягнутих до кримінальної відповідальності можуть застосовуватися такі гуманні акти, як амністія (ст. 86) або помилування (ст. 87).

§ 10. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні за кримінальним законом отримують особли­вий правовий статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину випов­нилося шістнадцять років. По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише ті, які вчинили найне-безпечніші злочини. Законодавець при цьому виходить із мірку­вання, що неповнолітній вік накладає відбиток на особу право­порушника. Тому до молодих правопорушників не застосовуєть­ся кримінальна відповідальність за поширені, але не надто небезпечні злочини. Відповідальності підлягають особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років лише за вчинення та­ких злочинів:

а) проти життя та здоров'я особи — умисне вбивство (статті 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

б) проти- статевої свободи та статевої недоторканості особи —
зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при­
страсті неприродним способом (ст. 153);

в) проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на
державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113);

г) проти волі, честі та гідності особи. Наприклад захоплення
заручників (ст. 147);

ґ) проти власності — крадіжку (ст. 185); пограбування (ст. 186); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); умисне знищення або по­шкодження майна (ч. 2 ст. 194);

д) проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257); терори­
стичний акт (ст. 258);

є) дії, передбачені частинами 1 та 3 ст. 262 з викрадення, при­власнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодін-ня ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим ста­новищем у складі організованої групи чи вимагання цих пред­метів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

є) проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкод­ження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289);

Дата добавления: 2015-05-26