Українізація 3 страница

народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський

німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створе-

но Одеський інститут іноземних мов.

Цього ж року постановою ЦК ВК(б)У було ліквідовано болгарський

і молдавський відділи Одеської театральної школи та німецький відділ

Дніпропетровської.

Підсумовуючи проведення “чисток” серед закладів освіти, науки і

культури в 1933–1936 рр., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі

ЦК КП(б)У зазначив: “Ми здійснили повний розгром наших куль-

турних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з пра-

цівників не залишилось”.

У ще гіршому становищі перебували школи Західної України, Бу-

ковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обме-

ження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Якщо на почат-

ку ХХ ст. тут було 2420 українських шкіл, то в 1937/38 навчальному

році залишилося 352. Населення Галичини вдалося до організації при-

ватних шкіл і позашкільних закладів. У другій половині 30-х років на-

лічувалось 40 народних (початкових) шкіл, в яких навчалося майже

6,5 тис. учнів; функціонувало 19 приватних гімназій і 16 ліцеїв, 65 фа-

хових, 6 купецьких, торговельних, кооперативних курсів та вчительська

семінарія, яка готувала вихователів для дошкільних закладів. У такому

ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були

переведені на румунську мову викладання.

У кращому становищі опинилась українська освіта на Закарпатті, яке

входило до Чехословаччини. У 1938 р. до освітньо-виховних закладів

належало 432 школи, 5 гімназій, 4 вчительські семінарії і 138 фахових

шкіл, 132 українських дитсадки.

НАУКА

Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках за-

лишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Бо-

гомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було пе-

рейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення в 1930 р. на базі

наукових кафедр науково-дослідних інститутів (НДІ). Водночас було

ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії Ук-

раїни. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відок-

ремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розви-

ток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення

кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-

кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У ре-

зультаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таєм-

ного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім

таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладін, Є. Патон,

М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних

функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника,

О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Явор-

ського.

У результаті політичних процесів проти української науки сотні вче-

них були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і

відправлені на заслання. Протягом 1931–1933 рр. було знищено ка-

бінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький,

німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ

східних народів.

З 1935 р. настала коротка перерва в репресіях. Офіційно вважало-

ся, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від “ворогів

народу — агентів фашизму”.

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток на-

уки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові

колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові

Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931–1932 рр. у

ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з

кінетичної теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельни-

кова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила

штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці

засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового

рівня.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась у Науковому то-

варистві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки зв’язки Товариства з Києвом

припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адмініст-

ративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Воз-

няк — історик літератури, І. Зелінський — мовознавець, Я. Пастер-

нак — археолог, І. Витанович — економіст, Ф. Колесса — музикозна-

вець, В. Левицький — математик, В. Кубійович і Ю. Полянський —

географи, В. Старосельський — правознавець, М. Панчишин — ме-

дик та інші продовжували працювати.

ЛІТЕРАТУРА

Слідом за розгромом наукових кадрів удар було

спрямовано на письменницькі організації й об’єд-

нання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політично не-

безпечних людей. Пік прийшовся на 1933–1934 рр. Було заарешто-

вано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до

таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було забо-

ронено.

Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета,

прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і по-

діями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За зви-

нуваченнями у причетності до “української військової організації” був

ув’язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розст-

ріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Влизька. Було

репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, при-

їхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких — батько Антін,

сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки “Західна Україна”

М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зе-

ров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик,

М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Дави-

дович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього

протягом 1934–1938 рр. було заарештовано понад половину членів і

кандидатів у члени Спілки письменників України.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла

постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх органі-

зацій” від 23 квітня 1932 р. Рішучої критики зазнали український бур-

жуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобов’язувала сприяти

подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літе-

ратурі та мистецтві — методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 р. відбувся Перший з’їзд письменників, який об’єднав

300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України.

Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості ре-

алізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість

поетичних збірок: “Вітер з України”, “Чуття єдиної родини”, “Сталь

і ніжність” П. Тичини; “Знак терезів”, “Літо”, “Збір винограду”

М. Рильського; “Вибрані поезії” й епічні поеми “Безсмертя” та “Бать-

ки й сини” М. Бажана; “Червоні троянди”, “Люблю” В. Сосюри; “Ге-

роїчні балади”, “Барвінковий світ” Л. Первомайського; “Лірика бою”,

“Поезії” П. Усенка; “З книги життя”, “Народження синів”, “Березень”

А. Малишка; “Книга боротьби” Л. Дмитерка; “Двадцятий полк”

І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті: “Облога ночі”, “Го-

лубі ешелони”, “Олександр Пархоменко” П. Панча, “Мати” А. Голов-

ка, “Роман Міжгір’я” та “Історія радості” І. Ле, “Десну перейшли

батальйони” і “Удай-ріка” О. Десняка, “Ранок” І. Микитенка, “Верш-

ники” Ю. Яновського, “Шлях на Київ” С. Скляренка, “Вісімнадця-

тилітні” Ю. Смолича, “Дніпро” Н. Рибака, “Іван Богун” Я. Кочури,

“Граніт” В. Собка та ін.; до Києва і Харкова на роботу приїхали письмен-

ники Західної України — С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Коз-

ланюк та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсь-

ко-політичні та літературні журнали “Літературна критика” (1938) і

“Україна” (1941). Продовжують видаватися “Літературна газета”,

журнали “Радянська література”, “Літературний журнал”, “Літератур-

ний Донбас”, “Театр”, “Народна творчість”.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Як зазначалося, постановою ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій” було ліквідовано численні мистецькі

угруповання і на їх місці створено єдину Спілку радянських художників

України. Наприкінці 1938 р. відбувся Перший з’їзд художників Украї-

ни. На ньому було проголошено підсумки “боротьби” за ідейну чистоту

мистецтва, виховання нових кадрів і ліквідацію формалізму в мистецтві.

В українське образотворче мистецтво приходять молоді митці, ви-

пускники Академії мистецтв та художніх інститутів, завойовує попу-

лярність тематична картина, героями якої стають сучасники і події

сьогодення. Найпомітнішими стали полотна “Переможці Врангеля”

Ф. Кричевського, “Кадри Дніпробуду” К. Трохименка, “Будівництво

домни № 3” О. Щовкуненка, “Дорога в колгосп” М. Бурачека, “Щорс

в бою під Черніговом” М. Самокиша, “Котовський ліквідує банду

Матюхи” Ф. Кличка та ін. Багато зробили художники України до

відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка: графічні твори

В. Касіяна (“Шевченко на Україні”, “Шевченко серед селян”), М. Де-

регуса (“Катерина” і серія “Дорогами України”). Цикл ілюстрацій до

ювілейного видання “Кобзаря” створив І. Їжакевич.

Розвивається монументальна скульптура. М. Манізер створює

пам’ятники Т. Шевченкові, встановлені в 1939 р. у Києві та Каневі,

А. Страхов виконує статую О. Пушкіна, Ю. Білостоцький — надгроб-

ки М. Лисенкові та М. Заньковецькій, Г. Пивоваров — монументальні

скульптури для Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві,

скульптурні портрети І. Франка, Т. Шевченка, О. Довженка.

Розвиток народних художніх промислів увів у мистецьке життя

нових майстрів — М. Примаченко, Я. Герасименка, П. Власенко,

І. Гончара, Н. Вовк, В. Гарбуза, Я. Халабудного, низку опішнянських

гончарів, решетилівських вишивальниць та ін. Основоположником де-

коративного живописного натюрморту в українському народному мис-

тецтві стала Катерина Білокур.

В архітектурі конструктивізм став вважатися космополітичним сти-

лем, виявом техніцизму, і в 1932–1933 рр. він був оголошений воро-

жим і чомусь націоналістичним; на його місце прийшов напрямок, що

поєднав конструктивізм з ампіром та нахилом до псевдомонументаліз-

му. У цьому новому стилі зведено, наприклад, будівлю Верховної Ради

в Києві.

На початку 30-х років українське театральне мистецтво ТЕАТР

зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр

“Березіль”, а його артистів “розкинуто” по інших театрах, Леся Кур-

баса звільнено з театру, позбавлено звання “Народний артист респуб-

ліки”, заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було роз-

стріляно в 1937 р.

Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри — 6 опери

та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 ро-

бітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Се-

ред них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Фран-

ка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різно-

манітний репертуар української, російської, світової класики. П’єси

“Загибель ескадри”, “Платон Кречет”, “Правда” О. Корнійчука, “Со-

ло на флейті” І. Микитенка, “Боягуз” О. Крона, “Безталанна” І. Кар-

пенка-Карого, “Останні” М. Горького, “Борис Годунов” О. Пушкіна

та інші завоювали прихильність глядачів. Загальне визнання здобули

артисти Ю. Шумський, Н. Ужвій, Г. Борисоглібська, А. Бучма, О. Ва-

туля, Ф. Барвінська, О. Сердюк та ін.

Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету.

У його репертуарі широко представлено оперну класику — “Наталка-

Полтавка” М. Лисенка за мотивами п’єси І. Котляревського, “Запо-

рожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Мазепа” та “Євгеній

Онєгін” П. Чайковського, “Снігуронька” М. Римського-Корсакова.

Театр здійснив постановку опер “Трагічна ніч” К. Данькевича, “Тихий

Дон” І. Дзержинського та ін. У 30-ті роки робилися спроби осучасни-

ти балет, увести національну, виробничу тематику, зокрема у спектак-

лях “Дніпрельстан” А. Рудницького, “Пан Каньовський” М. Вериків-

ського. Проте рівень їх був досить низький, що не викликало підтрим-

ки ні у владних структур, ні у глядачів. У театрі сформувався колектив

провідних оперних артистів, таких як М. Литвиненко-Вольгемут,

О. Петрусенко, З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Донець, М. Гриш-

ко та ін.

Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр

ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковець-

кої, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський дра-

матичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших. Наприкінці 30-х років

засновано Чернігівський театр ім. Т. Шевченка, Кам’янець-Поділь-

ський ім. Г. Петровського, Житомирський ім. М. Щорса. Активно пра-

цювали театри юного глядача і театри ляльок. У них працювали май-

стри сцени І. Замичковський, Л. Криницька, М. Крушельницький,

Б. Романицький, І. Мар’яненко, Д. Мілютенко та ін. Помітною також

була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим

свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з

народом.

КІНО

30-ті роки стали періодом звукового кіно, періодом станов-

лення і утвердження українського кіномистецтва. У 1933–

1938 рр. Київська кіностудія “Українфільм” та Одеська випустили

55 фільмів.

На Київській кіностудії І. Савченко поставив фільми “Вершники”

(за романом Ю. Яновського) та “Богдан Хмельницький” (за сценарієм

О. Корнійчука). М. Донськой екранізував твори М. Горького “Дитин-

ство”, “В людях” і “Мої університети”. В. Браун у 1939 р. знімає фільм

“Моряки”. Знімаються історичні та історико-революційні фільми “Дума

про козака Голоту”, “Щорс” (режисер О. Довженко), “Червона хус-

тина” за однойменним твором А. Головка та “Останній порт” за дра-

мою О. Корнійчука “Загибель ескадри”. Фільми “Коліївщина” і “Про-

метей” режисера І. Кавалерідзе були присвячені спільній боротьбі ук-

раїнського та російського народів проти соціального і національного гніту.

Поряд із цим озвучувалися старі стрічки. Екранізуються драматичні та

оперні спектаклі “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, “Сорочинсь-

кий ярмарок” і “Майська ніч” М. Гоголя та “Запорожець за Дунаєм”

С. Гулака-Артемовського.

Музика також розглядалась як засіб партійної пропа- МУЗИКА

ганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними

були ідеологеми ВКП(б), а з української класики — революційним

мотивам.

І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні

риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідей-

ним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Ар-

мію, з’явилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних

пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною по-

етичною співучістю і ліризмом.

Із музичних творів великої форми виокремлювались емоційністю

“Жовтнева кантата” М. Вериківського, симфонічна поема “Похід”

А. Штогаренка, “Молдавська поема” В. Косенка за темами молдавсь-

ких народних пісень, концерт для фортепіано з оркестром. Визнання

здобули “Українське концертино” Д. Клебанова, концерт для форте-

піано з оркестром Г. Жуковського, симфонія № 2 Б. Лятошинського.

Йде становлення оперної та балетної музики. Композитор К. Даньке-

вич у 1933–1934 рр. написав оперу “Трагедійна ніч” за поемою О. Бе-

зименського, С. Жданов — оперу “Жакерія”, П. Козицький — “Не-

відомі солдати”, В. Нахабін у 1935 р. — музику до балету “Міщанин з

Тоскани” за новелою Дж. Боккаччо. На сцени театрів виходять українські

оперети “Сорочинський ярмарок” та “Весілля в Малинівці” О. Рябова.

Щоправда, останні були позначені поверхневою розважальністю.

Робляться спроби утвердити національну тематику в оперному мис-

тецтві. Б. Лятошинському в опері “Щорс” (1938) вдалася центральна

фігура твору — полководець громадянської війни в Україні М. Щорс.

Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену

в 1940 р. опери “Богдан Хмельницький” М. Вериківського — ліри-

ко-психологічної музичної драми, де увагу приділено переважно жанро-

во-побутовим мотивам.

Гідне місце на сценах України посів балет “Лілея”, створений

К. Данькевичем (1939). Високі гуманні ідеї, захоплюючий сюжет, яскра-

ва музична мова, широке використання українського пісенного і танцю-

вального фольклору — усе це викликало симпатії масової аудиторії.

КУЛЬТОСВІТНЯ РОБОТА

Визначаючи завдання в галузі культурного будівництва, держава наголошувала на важливості розвитку культурно-освітньої роботи як необхідної умови формування свідомості населення. Керівництво дбало про розширення мережі культосвітніх закладів. Лише за 1933–1940 рр.

кількість клубів в Україні збільшилася майже вдвічі — з 13400 до

25030, причому 90 % з них працювали в сільській місцевості. Кількість

бібліотек збільшилась з 10270 до 43 тис., їх книжковий фонд становив

48 млн примірників. Багато уваги приділялося мережі дитячих бібліотек:

на 1 січня 1940 р. у республіці їх налічувалось 190 і близько 20 тис.

при школах. Водночас здійснювалися заходи щодо збільшення кількості

кваліфікованих спеціалістів для культурно-освітніх закладів. Крім існу-

ючих у 1936 р. було відкрито три бібліотечні технікуми у Донецькій,

Одеській і Харківській областях.

Із підвищенням освітнього рівня населення в містах почали створю-

ватися народні університети культури, музичної культури тощо. З ініціа-

тиви працівників мистецтв на заводах, у колгоспах відзначалися свята

української пісні й музики, куди виїжджали театральні колективи та

концертні бригади. До 1939 р. керівництво художньою самодіяльністю

здійснювали центральні станції та обласні бази самодіяльного мистецт-

ва, а з 1940 р. у центральні було реорганізовано й обласні Будинки на-

родної творчості. На кінець 30-х років у республіці було 31900 гуртків

художньої самодіяльності, які об’єднали близько 600 тис. учасників.

Проводилися республіканські та обласні огляди й олімпіади художньої

самодіяльності. В Україні в 1940 р. працювало 140 музеїв — істори-

ко-краєзнавчих, мистецьких, меморіальних. У Києві було відкрито літе-

ратурно-меморіальний музей Т. Шевченка, музеї Панаса Мирного та

В. Короленка — у Полтаві, М. Коцюбинського — у Вінниці та Чернігові.

Дата добавления: 2015-05-26