Засоби масової інформації 1 страница

Першочергова увага державних органів приділялася відновленню роботи видавництв, преси, радіомовлення. З відбудовою

поліграфічної бази збільшуються кількість назв та тиражі газет і жур-

налів. Так, уже в 1945 р. у 24 областях України виходило 879 газет і

6 журналів, зокрема “Україна”, “Дніпро”, “Українська література”,

“Перець”. До 1948 р. в Україні відновили роботу всі друкарні. Це дало

змогу збільшити як кількість назв, так і тиражі книжок, журналів, га-

зет. Станом на 1958 р. у республіці виходило 3329 газет разовим ти-

ражем 9,208 тис. примірників і 488 журналів та інших періодичних ви-

дань загальним тиражем 31,746 тис.

Плідною була робота видавництв, які одразу ж після визволення

Харкова та Києва були реевакуйовані. Розгорнули свою діяльність

Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук Украї-

ни, Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літе-

ратури УРСР, у 1957 р. створено Державне видавництво дитячої літе-

ратури України (з 1964 р. “Веселка”), обласні книжково-журнальні

видавництва в Харкові, Одесі, Львові та інших містах. Усього в 1945 р.

в Україні було випущено понад 1000 назв книг тиражем близько 19 млн

примірників.

За період з 1950 по 1958 р. кількість виданих книжок (за назва-

ми) збільшилась з 4136 до 6618, а їх тираж — з 77,6 до 116,2 млн

примірників. З усіх видань у 1950 р. українською мовою вийшли 1856

назв, а в 1958 р. — 3975.

Величезна увага приділялась радіофікації. Наприкінці 1943 р. роз-

почато будівництво Харківської, Дніпропетровської і Київської радіо-

станцій. На червень 1945 р. радіомережа становила 70 % довоєнної

(діяло майже 450 трансляційних радіовузлів і 485 тис. радіоточок). На

початку 1944 р. у Києві відновив роботу Український республікансь-

кий радіокомітет. Істотно збільшуються час і обсяг республіканського

мовлення.

У наступні роки швидко відновлювалась і розширювалась радіо-

фікація України: в 1950 р. радіоприймальна мережа збільшилась до

1481,7 тис. радіоточок, або на 163 % порівняно з довоєнним часом.

Кількість радіовузлів збільшилась на 228 %, їх потужність — на

460 %. Великих успіхів досягла радіофікація сільської місцевості. Ста-

ном на 1950 р. у селах працювало 334,1 тис. радіотрансляційних то-

чок, тобто в 4 рази більше, ніж у 1945 р. Багато районів Київської,

Харківської, Одеської, Миколаївської, Рівненської та інших областей

здійснили суцільну радіофікацію.

КУЛЬТОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

Великого значення держава надавала роботі культосвітніх закладів, на які покладалися завдання з формування загального високого культурного рівня всіх соціальних груп.

У кожному населеному пункті, визволеному від фашистів, силами

трудящих відбудовувалися і ремонтувалися будинки культури, клуби,

бібліотеки, музеї, а також радіо- і кіномережа. Якщо на 1 січня 1944 р.

у визволених областях України працювало лише 3800 культосвітніх

закладів, то на кінець 1945 р. їх кількість збільшилась до 19 тис., при-

чому 90 % з них — у сільській місцевості, близько 4000 було відкри-

то в західних областях. У будинках культури, клубах створювалися гур-

тки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали

радіовузли, надходили газети, журнали, книги; тут читались лекції, до-

повіді. Відбудовані силами трудящих клубні заклади ставали справж-

німи осередками культури.

Велику роботу проводили бібліотеки, які у визволених районах по-

трібно було створювати заново. Відновлення відбувалося з великими

труднощами: на кінець 1945 р. у республіці налічувалось усього

4844 бібліотеки (з книжковим фондом 8,6 млн книг), тобто 20 %

довоєнної кількості.

Важливу роль у здійсненні культурно-виховної роботи відігравало

кіно — найбільш масовий вид мистецтва. На початок 1945 р. в Ук-

раїні було відновлено лише 1770 кіноустановок (із них 880 сільських),

тобто 30 % довоєнної кіномережі. Не вистачало кваліфікованих кадрів,

приміщень для кінотеатрів, обладнання. З часом кількість їх збільшу-

валась. Так, в 1945 р. їх налічувалось 1769, а в 1950 р. — уже 7199,

зокрема в сільській місцевості — відповідно 884 і 5419. Всі німі кіно-

установки було замінено на звукові.

Станом на 1949 р. в Україні працювало 137 музеїв, кількість експо-

натів досягла довоєнного рівня — 3 млн одиниць. Було створено багато

нових музеїв: “Молода гвардія” у Краснодоні, “Оборона Одеси”, Кор-

сунь-Шевченківський історичний, Ольги Кобилянської в Чернівцях,

Т. Шевченка в Києві, образотворчого мистецтва в Ужгороді та ін.

На початку 1946 р. у клубних закладах працювало 23 тис. гуртків

самодіяльного мистецтва, у яких брали участь 316 тис. чол., а в 1958 р.

лише при клубних закладах Міністерства культури України працюва-

ло вже 87,9 тис. гуртків (драматичних, музичних, хорових, образотвор-

чого мистецтва та ін.), у роботі яких брали участь 1299,3 тис. чол.

Неухильному піднесенню самодіяльної художньої творчості сприяло

систематичне проведення оглядів та олімпіад художньої самодіяльності.

Вже в 1957 р. у них взяли участь понад 1,5 млн чол., які за своєю ви-

конавською та художньою майстерністю стають урівень із професійни-

ми митцями. Твори самодіяльних авторів, зокрема пісня “У трембітоньку

заграю”, яку написав керівник хору Должанського деревообробного

комбінату А. Машкін, пісні “Ти, донецький краю” шахтаря П. Дмит-

рієва-Клебанова, “Співають дівчата” службовця Ф. Литвиненка стали

надбанням професійних колективів.

За роки післявоєнної відбудови народного господарства в республіці

відновлено діяльність зруйнованих клубів, бібліотек, музеїв, а також

створено нові культурно-освітні заклади. В Україні в 1950 р. працюва-

ло вже 34,9 тис. масових бібліотек, 28,7 тис. клубів, що набагато пе-

ревищувало кількість культурно-освітніх установ довоєнних років.

Творчий доробок самодіяльних літераторів та митців сприяв подаль-

шому піднесенню художньої творчості українського народу.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Охарактеризуйте економічну і соціально-політичну ситуацію в Україні в повоєн-

ний період.

2. Яких заходів було вжито щодо відбудови й подальшого розвитку мережі закладів

освіти та її вдосконалення?

3. Як розвивалися вища та середня спеціальна освіта й наука у повоєнні роки?

4. Назвіть характерні особливості відродження і діяльності театрів у повоєнні роки.

5. Які характерні риси були притаманні розвиткові музичного мистецтва?

6. Досягнення у сфері образотворчого мистецтва.

Розділ ХІ

Культура України

в умовах кризи

радянської системи

На початку 60-х років намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958–1965 рр.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.

ОСВІТА

Реформування суспільства, що відбулося

після ХХ з’їзду КПРС, позначилося й

на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як

частину своєї ідеологічної системи, періодично намага-

лися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліко-

вано закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і

про дальший розвиток системи народної освіти в

СРСР”, який був продубльований Верховною Радою

України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і

десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обо-

в’язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові по-

літехнічні з виробничою практикою, що нагадувало по-

передні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх

шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов’язані були

попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу.

У зв’язку з цим увага приділялась розширенню серед-

ньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню мате-

ріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в

республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей

закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фак-

тично було використано для русифікації української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової середньої

освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в

1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покла-

дено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його

автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем,

а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчаль-

ному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис.

учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити

якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх,

змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва

здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали вели-

кий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було

організовано класи зі скороченим терміном навчання.

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов’язко-

вої середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних

закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів,

станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці,

флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато

уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню

дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піо-

нерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами

щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.

Хоча кількісні показники у 60–80-ті роки засвідчували прогрес,

проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав

знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників почи-

нають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді,

що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні

училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При

цьому учні перебували на утриманні держави.

Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі профе-

сійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального зак-

ладу — середні професійно-технічні училища.

ВИЩА ОСВІТА

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів.

Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах

України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. сту-

дентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ

надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорсь-

кий індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні

вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінан-

сово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький

сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін.

Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в

Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було зас-

новано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут куль-

тури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Особлива увага протягом 60–80-х років приділялася підготовці

фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробни-

чих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штуч-

ного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціаль-

ностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислюваль-

на техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних

робіт та ін.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних

кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Пер-

ший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну

і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах

вузів.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні

результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та се-

редньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували

453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей

народного господарства і культури країни. У народному господарстві в

1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спе-

ціальною освітою.

У 60–80-ті роки українська наука істотно реформувалась. НАУКА

Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену

мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшува-

лась. Лише протягом 1959–1965 рр. у республіці було створено 73 на-

укові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ,

у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені док-

тора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Ака-

демія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних

установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових

співробітників.

У 60–70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій,

що об’єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було

створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначали-

ся секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологіч-

них та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня ре-

гіональної науки в 70–80-ті роки було створено 6 наукових центрів —

Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Пів-

денний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук

збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося

3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з

науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літе-

ратурознавцями та мистецтвознавцями в 60–80-ті роки було опублі-

ковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь-

кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого

України, зокрема “Коли і як виник Київ”, “Походження Русі”,

“К происхождению древнерусских городов”. У Торонто в 1972 р. вий-

шла друком його праця “Приєднання чи возз’єднання”, де було підда-

но критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була вик-

ладена в “Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1654–

1954 рр.”, і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою істо-

рико-філософську працю “Лист до російських та українських істориків”

філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію “триєдиного

походження трьох слов’янських народів — російського, українського і

білоруського”. Нестандартно підходили до вивчення історичного ми-

нулого українського народу та його культури історики О. Апанович,

Я. Дзира, О. Коман, І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці

І. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундамен-

тальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії,

літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки науко-

вої громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як

“Історія Української РСР”, “Історія міст і сіл Української РСР”, “Ар-

хеологія Української РСР”, “Історія українського мистецтва”, “Історія

української літератури”, “Словник української мови”, “Українсько-ро-

сійський словник”. Було випущено також Українську Радянську Ен-

циклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони не-

сли значну кількість позитивної інформації.

ЛІТЕРАТУРА

У 60–80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з ІV (1959 р.) по V з’їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало про-

заїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали

істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були

здобутки у прозі. За цей час вийшли романи “Вир” Г. Тютюнника,

“Правда і кривда” М. Стельмаха, “Сестри Річинські” І. Вільде, “Дикий

мед” Л. Первомайського, “День для прийдешнього” П. Загребельного,

трилогія “Вишневий сад” В. Бабляка, “Крапля крові” Ю. Мушкетика,

“Остання шабля” М. Руденка, “Людина живе двічі” Ю. Шовкопляса

та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології

нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними яви-

щами стали збірки “Полудень віку” і “Листи на світанні” А. Малиш-

ка, “Ми — свідомість людства” П. Тичини, “Італійські зустрічі”

М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Пер-

вомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Си-

моненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійни-

ка, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука,

В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу неспра-

ведливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було

посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він до-

мігся перевидання творів видатних українських композиторів ХVІІІ–

ХІХ ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування

посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-

Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього,

Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато

письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників

(Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, З. Тулуб, Г. Хот-

кевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того

ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка,

П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкруме-

ляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годова-

нець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні

1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого

О. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління

митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко

і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті

дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інте-

рес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко “Проміння землі”

(1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Побачила світ

перша збірка В. Симоненка “Тиша і грім” (1962), що стала водночас

його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одер-

жали перші збірки поезій І. Драча “Соняшник” та М. Вінграновського

“Атомні прелюди”. До них приєдналася велика група творчої молоді,

яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні

форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприй-

няття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,

І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало,

Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист

В. Чорновіл та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби “Інтер-

націоналізм чи русифікація?”. На великому документальному матеріалі

він обгрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну

добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-

історичним.

Репресії 1965–1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелі-

генцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний ре-

зультат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чини-

ти опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед по-

літичної публіцистики. З’явилися твори “Лихо з розуму” В. Чорново-

ла — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій

1965–1966 рр.; “Собор у риштованні” — літературно-публіцистичне

есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що пору-

шувалися в романі О. Гончара “Собор”; антисталінські статті В. Мо-

роза “Репортаж із заповідника імені Берія” і “Серед снігів”. У самвидаві

публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок,

листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав

виходити “самвидавчий” журнал “Український вісник”, який публіку-

вав заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-полі-

тичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку

репресій проти дисидентів. Головним редактором “Українського вісни-

ка” був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Ан-

тонов та ін. Протягом 1970–1972 рр. вийшло 6 номерів журналу. Поява

часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла

його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965–1966 рр. супроводжувалась масштабним

ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти

“буржуазної ідеології” та “українського буржуазного націоналізму”.

Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов,

стосовно виправлення “ідеологічних помилок” у роботі деяких журналів

(“Вітчизна”, “Жовтень” та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала

прихована ідеологічна “чистка” редакцій газет, журналів, видавництв,

інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нага-

дувало сталінські ідеологічні “чистки” 40–50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу “класово-партійної” ідеології

талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60–80-ті роки українська література поповнилася творами відомого

письменника О. Гончара (“Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Берег лю-

бові”, “Твоя зоря”, “Чорний яр”), романами М. Стельмаха (“Чотири

броди”, “Дума про тебе”, “Правда і кривда”), П. Загребельного

(“Розгін”, “Диво”), В. Дрозда (“Катастрофа”), І. Білика (“Меч

Арея”), В. Земляка (“Лебедина зграя”, “Зелені млини”), І. Чендея

(“Березневий сніг”). Інтерес громадськості викликала творчість ро-

маністів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Фе-

доріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний

та інші драматурги, п’єси яких ставили театри України.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіно- КІНО

мистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній ро-

боті. Звідси виняткова увага до нього. У 60–80-ті роки здійснено низку

організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіно-

студій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської,

студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення

Спілки працівників кінематографії України, установчий з’їзд якої відбув-

ся в січні 1963 р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими

кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в на-

ступні роки — 18–20. Про велику популярність кіно свідчить той факт,

що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджа-

нова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка,

К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили

такі талановиті стрічки, як “Тіні забутих предків”, “Камінний хрест”,

“Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Криниця

для спраглих”, “Соломія Крушельницька”, “Меланхолійний вальс”,

“Розпад”, “Поріг”, «В бій ідуть тільки “старики”», “Ати-бати, йшли

солдати” та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить

той факт, що в 1965 р. фільми “Тіні забутих предків” та “Білий птах

з чорною ознакою” одержали призи на міжнародних фестивалях, що

утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кіне-

матографу.

ТЕАТР

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало

інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в

1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько

15,5 млн глядачів. Протягом 1958–1965 рр. кількість глядачів у теат-

рах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматур-

ги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п’єс. Схва-

лення громадськості дістали вистави “Фауст і смерть” О. Левади, “Ве-

селка” М. Зарудного, “Нащадки запорожців” О. Довженка, “Де твоє

серце” О. Коломійця та ін.

У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти “інакомисля-

чих”, посилився контроль за репертуарною політикою, перевага нада-

валася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах

Союзу. Обов’язковим став позитивний герой, який згодом перетворив-

ся на заяложений штамп.

Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистець-

кому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-

ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьєв, О. Беляцький, І. Равиць-

кий, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні

образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський,

О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, А. Мокрен-

ко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Їхній внесок був помітний не

лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастро-

лювали.

МУЗИКА

Плідною була творчість композиторів старшого поколін-

ня, її збагачувала авангардна музика композиторів-шіст-

десятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За-

горуєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх

її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули

опери “Арсенал”, “Тарас Шевченко” Г. Майбороди, “Назар Стодо-

ля” К. Домінчина, “Украдене щастя” Ю. Мейтуса, балети “Чорне зо-

лото” В. Гомоляки, “Тіні забутих предків” В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні

твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності,

демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схваль-

но. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл “Батьківщина” М. Дрем-

люги, сюїта “Король Лір” Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Ко-

лодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.

Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк —

молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики,

і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його

пісні “Я піду в далекі гори” (1968), “Червона рута” (1969), “Водо-

грай” (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня “Черво-

на рута” дала назву фестивалю української пісні та музики, який з

1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Нових барв набула в 70–80-ті роки музика Л. Дичко, І. Ша-

мо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користу-

валися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич,

Н. Яремчук.

Дата добавления: 2015-05-26