Різні погляди

Перерозподіл етнічних українських земель

Після Люблінської унії до Польщі відійшли Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина та частина Лівобережної України. Одночасно були відокремлені від Литви і передані Польщі деякі інші землі. Усі ці території були поділені на п'ять воєводств:

• Волинське (складалося з Луцького, Володимирського та Крем'янецького повітів);

• Подільське (включало Червоногородський, Кам'янецький і Летичівський повіти);

• Брацлавське (уходили Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти);

• Київське (включало Київський, Житомирський, Овруцький повіти, Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське й Чигиринське староства);

• Руське (складалося з Галичини, Холмщини, Сяницької, Львівської та Перемишльської земель).

Частина українських земель (Бузький, Городельський і Грабовецький повіти) відійшла до Белзького воєводства. Берестейщина й Пінщина залишилися в складі Великого князівства Литовського.

У складі інших держав перебувала решта українських земель:

• Закарпатська Україна (у складі Угорщини);

• Північна Буковина (під зверхністю Молдовського князівства);

• Чернігівщина (під владою Московської держави).

Наслідки Люблінської унії. Багато істориків відзначають політичні та соціально-економічні зміни на українських землях після Люблінської унії:

• уперше за багато років основна частина українських земель об'єдналася в одну державу (хоч і не в українську);

• на українських землях стала інтенсивно розвиватися економічна система (у сільському господарстві з'явилися нові знаряддя праці, завдяки чому збільшилася його продуктивність, стали використовувати трипільну систему, зміцнювалися торговельні зв'язки між різними частинами України);

• українські міста Переяслав, Біла Церква, Канів, Черкаси, Лубни та ін. перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції, центри розвитку ремесел і торгівлі;

• українські землі активно залучалися до міжнародної торгівлі: через балтійські порти вивозили з країни хліб, худобу, віск, вовну тощо.

Посилаючись на західних науковців, значна частина українських істориків уважає, що події 60—70-х років XVI ст. мали для України велике політичне значення. У цей час невідворотного занепаду Литовської держави перед українською шляхтою постала необхідність вибору між ягеллонською Польщею та Московською державою. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю та самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з позиції сучасності, треба визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим та гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

Відомі українські історики М. Котляр та С. Кульчицький уважають період після Люблінської унії досить драматичним для України: «Якщо хтось і виграв від унії, то лише місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах із шляхтою польською. Український народ зазнав тепер ще й украй тяжкого феодального й принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, що означало денаціоналізацію українського народу, закривали православні церкви й монастирі — осередки української культури та освіти, вбивали священиків та ченців. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгорнулася національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилося наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни...».

Державний устрій Речі Посполитої

Остаточно устрій держави сформувався в 1573-1574 pp. за правління французького короля Генріха Валуа. У його добу укладено «Пакет угоди» («Pacta conventa») і «Генріхові артикули». За цими угодами:

• король зобов'язувався беззаперечно виконувати рішення сейму;

• шляхта отримала право не тільки не підпорядковуватися владі короля, а й навіть виступати проти нього зі зброєю (право конфедерацій). Ця специфічна форма монархії отримала назву шляхетської

демократії. Вона дала змогу представникам шляхти впливати на управління державою в інтересах усього шляхетського стану чи окремої його групи. У кожного шляхтича були свої власні інтереси, тому з часом шляхетська демократія викликала Король Генріх Валуа гострі соціальні, національні та міжконфесійні суперечності, створивши в країні умови безладдя, свавілля й шляхетської анархії.

Найвищим органом державного управління був сейм, який складався з:

• сенату (король, найвищі урядовці й духовні особи);

• ізби, або палати, послів (шляхта, яку обирали на земельних зборах). Сейм скликався раз на два роки й розв'язував усі державні питання —

від обрання короля до прийняття законів (конституцій). При прийнятті рішень був обов'язковим принцип одностайності — право liberum veto, яке у XVIII ст. практично паралізувало діяльність парламенту. У період між сеймами державою керував король, але його постійно контролювали 16 спеціально призначених сеймом сенаторів-резидентів (За «Довідником з історії України»).

Дата добавления: 2015-05-26