Розвиток української мови

Ще за Литовської держави офіційною (літературно-писемною) була так звана руська мова, яка склалася на основі давньоруської писемної мови й увібрала в себе численні лексико-граматичні, фонетичні й фразеологічні елементи народнорозмовної української мови. її ще)_ „ називають староукраїнською, або книжною українською мовою. Тогочасні офіційно-ділові документи, значна частина художніх і релігійних творів написані саме цією мовою. «І ми бачимо, що мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, — писав відомий український мовознавець Іван Огієнко, — нею вчили дітей по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівському палаці».

Цінною мовною пам'яткою тієї доби стало Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад Євангелія з церковнослов'янської на тогочасну книжну українську мову. Перекладали Пересопницьке Євангеліє в 1556-1561 pp. M. Василевич та Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря на Волині. Книга написана на пергаменті, добре орнаментована, має багато кольорових заставок та мініатюр у стилі Відродження.

У нашу добу усталилася традиція під час присяги Президента на вір-ність українському народові поряд з Конституцією та Актом проголошення незалежності України класти саме Пересопницьке Євангеліє, що стало яскравим символом єдності минулих і прийдешніх поколінь та втіленням національно-культурних святощів.

Література

Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури.

Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно протиставлялася «греко-слов'янській» культурній традиції.

У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI - початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позначитися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Насправді польський феодалізм, який не відірвався від середньовіччя, використовував ті безсумнівні переваги, що їх давала в зазначеній ситуації давня належність Польщі до «латинського світу» й «латинської культури».

Особливо ця тенденція посилилася наприкінці XVI ст., коли на Україну й Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. Це дало початок полемічній літературі (полеміка — дискусія, суперечка), яка розвивалася в цей час найшвидше.

Полемічна література. Із середовища українського міщанства, православного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об'єднання православних з Римом. У цьому творі він доводив, що «грецька наука» (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно занепала, що «наука» повністю перейшла до «латинників» і для Русі було б найрозумніше зректися «грецькості» й приєднатися до «латинства». Таким чином, він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.

Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закликав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуйте й піднесіть очі душ ваших».

Надзвичайно активним полемістом був Іван Вишенський, який по праву вважається одним з найвидатніших письменників середньовічної доби. До нас дійшли близько 20 його листів і послань, які Іван Вишенський передав в Україну з далекого Афону. Найвидатніші з них — «Обличеніє діавола-миродержца», «Писаніє к утекшим от православное віри єпископом», «Короткослівна відповідь Петру Скарзі», у яких засуджуються прихильники унії, а також висміюються й заперечуються «латинська мудрість», «Арістотелі й Платони». Водночас І. Вишенський таврує ганьбою й православних священиків, шляхтичів і заможних міщан за пристрасть до розкошів, за їхню розбещеність. На той час він був чи не єдиним письменником, який засуджував закріпачення селян та сваволю їхніх володарів.

Вади українського суспільства, уважав І. Вишенський, можна ліквідувати тільки з поверненням до давньої православної церкви. Одне зі своїх послань — «Послання до стариці Домникії» — полемік адресував Юрієві Рогатинцю, одному з провідників Львівського Успенського братства у 80-х pp. XVI - на початку XVII ст. У цьому творі він з консервативних позицій розкритикував погляди свого адресата, що не обмежувався аскетичними ідеалами, а закликав до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-культурних традицій.

Серед письменників, які брали участь у релігійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького). Його твір «Тренос» («Плач») справив величезне враження на сучасників. Твір написаний у формі плачу матері — православної церкви, яка промовляє до читача: «Горе мені, бідній, горе нещасливій, пограбованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдертій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла, обтяженій нестерпними тягарями. Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах».

Визначним твором полемічної літератури стала «Палінодія, або Книга оборони...» (1620-1622 pp.) Захари Копистенського, архімандрита Києво-Печерської лаври. Автор веде розповідь «із відстані років» і гостро критикує прихильників Рима. Проте у своєму творі він вже не заперечував «латинську мудрість», а доводив, що ця мудрість «позичена в греків», які були справжніми творцями європейської освіти й культури. У «Палінодії...» на особливу увагу заслуговує важливий теоретичний злам, який стався у ставленні до «латинської науки». Якщо вона «позичена в греків», прямих учителів «народів словенських», то немає нічого негожого в засвоєнні цієї вченості православними, звичайно, за умови її очищення від «папсько-єзуїтських» спотворень.

Сам З. Копистенський у «Палінодії» щедро черпав образи й теоретичні підходи з «латинської вченості», зокрема з ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеологів контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдань оборонця православної церкви і рідного народу.

Видатними творами полемічної літератури є також праці, що увійшли до збірок «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», автором яких є Лазар Баранович.

Полемічна література XVI - початку XVII ст. відіграла важливу роль у пробудженні національної та соціальної свідомості українського народу.

Продовження традицій літописання. Серед літературних жанрів, що існували в Україні, важливе місце посідало літописання. Дослідникам відомі літописні пам'ятки білоруського, чи, як їх називали, західноруського, та українського походження.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки України є Густинський літопис початку XVII ст. Він був складений у Густинському монастирі (с. Густин на Чернігівщині). Гадають, що літопис належить перу визначного письменника-полеміста Захарії Копистенського. Складаючи літопис, автор використовував українські, польські, візантійські та інші відомі йому джерела, зокрема Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. Значна частина використаних у праці історичних творів до нашого часу не дійшла. До літопису включені й розділи з оповіданнями про події, сучасником яких був сам автор: «Про початок козацтва», «Про запровадження нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Густинський літопис написаний мовою, близькою до тогочасної української народнорозмовної.

Важливою історичною пам'яткою є Київський літопис. Перша його частина включає сюжети з літописів і польських хронік про події з історії Стародавньої Русі. У цьому творі широко висвітлене питання зовнішньої політики, зібраний цікавий матеріал з історії Києва (особливо за період 1608-1621 pp.).

До літописних пам'яток України належить Львівський літопис, який охоплює події місцевого й усеукраїнського значення 1498-1649 pp. Як уважають історики, у ньому найдокладніше описано історію України 20-30-х pp. XVII ст.

Інші жанри літератури. Крім полемічної літератури та літописання, в Україні поширювалася перекладна література: перекази, лицарські романи, вірші, драматичні твори. З'явилися й наукові праці, які належали перу українських авторів. Нащадків і сьогодні вражає колосальна ерудиція українських учених: письменники XVII ст. мали звичку зазначати джерела, над якими вони працювали, на берегах книжок. Велика кількість посилань на праці іноземних авторів підтверджує думку, що українці були добре обізнані з чужими мовами й літературами.

І далі розвивалися традиції паломницької літератури. Побачила світ білорусько-українська «Книга бесіди о пути Иерусалимском» Данила Корсунського, який мандрував Палестиною в 1590-1594 pp. Праця написана на основі власних спостережень автора, переказів, виписок з грецьких джерел.

Серед українських публіцистів найбільшим культурно-громадським діячем був Станіслав Оріховський-Роксолан, родом з Галичини. Освіту він здобув у Перемишлі, пізніше навчався за кордоном: у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах, а також в освітніх закладах Венеції, Рима, Лейпцига. Після 17 років навчання він повернувся в Україну. Його перу належать твори «Про турецьку загрозу слово...», «Хрещення русинів», «Розрив з Римом», які стали відомі не лише в Україні, а й за кордоном: в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Шанувальники його таланту назвали Роксолана «українським Демосфеном» або «сучасним Цицероном».

XVI-XVII ст. залишили багату й різноманітну поетичну спадщину. На особливу увагу заслуговує «Вірш на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», написаний 1622 року ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. У цьому творі гетьман змальований як великий син української землі, полководець, державний і культурний діяч, голосна слава якого буде доти, «поки Дніпро з Дністром многогрішні плинути будуть» (За матеріалами сайту http://litopys.narod.ru/ochyma/ochrus4.htm).

Дата добавления: 2015-05-26