Модульне контрольне завдання № 1 6 страница

²⁰³ Там же. С.220, 229-230.

²⁰⁴ Там же. С.220-222.

Тому цю роль розділив з ним П.Полуботок — наказний геть­ман, що загинув у російській в'язниці і мав репутацію гарячого патріота, сміливої та твердої людини.

Нам невідомо, з якого джерела автор "Історії Русів" запозичив апокрифічну промову Полуботка перед Петром І, в якій висловлено гарячий протест українських автономістів проти політики центрального уряду²⁰⁵. Вона має суттєві відмінності від того її варіанту, що був включений до "Анналів Малої Росії..." Ж.-Б.Шерера і звідти перейшов до "Історії Малої Росії" Д.Бантиш-Каменського. Але визначити при цьому, який з цих текстів був початковим чи встановити їхнє першоджерело неможливо. Можна лише зауважити, що вихваляння тих підданих, що сміливо виголошують істину перед царями, керуючись моральними чи патріотичними мотивами, було характерним для дворянської літератури в Росії XVIII — початку XIX ст. Взірцями в ній вис­тупали, коли йшлося про петровські часи, граф Б.П.Шереметєв та князь Я.Долгорукий ("вірний Довгорук" у П.П.Гулака-Артемовського). П.Полу­боток в зображенні автора "Історії Русів" займав місце поруч з ними і в подібній іпостасі був сприйнятий на початку XIX ст. російським істориком Д.Бантиш-Каменським та українським патріотом М.А.Маркевичем.

Що ж до Петра І, то засудження священної для дворянина особи монарха не було властивим для автора "Історії Русів", який старанно уникав раніше навіть натяку на критику польських королів. Тому не випадково поруч з Петром І в "Історії Русів" з'являється зловісна фігура О.Меншикова в ролі злого генія царя і гонителя всієї України. Саме йому автор приписав заги­бель, царевича Олексія, арешт П.Полуботка, сумно відомі на Україні так звані "канальські" роботи по спорудженню Ладозького каналу, не кажучи вже про страхітливі звірства над українськими козаками та мирними жите­лями, переслідування українських поміщиків, блюзнірські образи гетьмансь­кого маєстату і т.п. Цікаво, що автор звинуватив О.Меншикова навіть у ба­жанні досягти удільного князівства, в якому всі інші історики підозрювали І.Мазепу. Подібне ставлення до царського улюбленця можна було знайти в "Короткому літописі Малоросії" 1777 р. або якомусь з його варіантів. Що ж стосується Петра І, то його оцінка автором "Історії Русів" різко розходилася з усією російською історичною думкою, не виключаючи й такого опозицій­но мислячого консерватора, яким був М.Щербатов. Вона не характерна і для закордонної просвітницької історіографії, що вбачала в особі Петра І ідеаль­ного реформатора. Критика Петра І в "Історії Русів" перегукується лише з попередньою українською мазепинською традицією та пізнішою, висловле­ною Т.Шевченком ("Се той Перший, що розпинав нашу Україну..."). Зага­лом же думки і почуття автора немовби роздвоюються між вірністю дворян­ському етосу та інтересам Вітчизни, релігійними та політичними міркуван­нями, волею маси та політикою її провідників. Звідси численні суперечності в тексті "Історії Русів", що знайшли своє відображення в описанні мазепинської доби. Автор вважав І.Мазепу зрадником і водночас йому симпати­зував. Він вихваляв подвиги козаків на службі російському монархові і вод­ночас посилав прокляття народній темноті. Ще один конкретний приклад.

²⁰¹ Там же. С.229-230.

Автор, описуючи захоплення російськими військами Батурина, зазначав, що причиною цього став прилуцький полковник І. Ніс, який здав місто з бла­городних міркувань, "гнешаясь вероломством" І.Мазепи, а через кілька рядків назвав соратників цього героя "предателями"²⁰⁶. Так трагічний розкол українського суспільства знайшов своє відображення в одному з найбільш патріотичних і талановитих творів української писемної культури кінця XVIII — початку XIX ст. Розв'язати суперечності української історії не вдалося ні автору "Історії Русів", ні його послідовникам.

Останній період історії України, що настав після Полтавської битви, зай­няв відносно незначне місце в "Історії Русів". В цій частині своєї праці автор уже не мав можливості спиратися на козацьких літописців минулої доби; його основними джерелами в описанні української історії після 1709 р. стають усні перекази та "Короткий літопис Малої Росії" 1777 р. При цьому автор вперше дозволив собі буквальні або близькі до тексту запози­чення з цього останнього джерела (порівняльний аналіз відповідних фрагментів "Історії Русів" та "Короткого літопису Малої Росії" здійснили наші попередники, зокрема, М.Слабченко та М.Возняк, що позбавляє нас необ­хідності проводити цю роботу заново). Те нове, що вніс автор у зображення вказаної епохи в історії України, обмежується, в основному, колоритними епізодами місцевого значення, записаними, як уже відмічалося в спеціальній літературі, пером очевидця.

В концептуальному відношенні остання частина "Історії Русів" майже не відрізняється від таких праць, як уже згаданий "Короткий літопис Малої Росії" 1777 р., історичні нариси Г.Покаса та П.Симоновського. Ми знаходи­мо в них однакові жалі з приводу порушення вольності та вихваляння "до­брих" царських адміністраторів на Україні. Інколи викривальний пафос "Історії Русів" переважає названі вище праці. В окремих випадках, навпаки, поступається навіть публікаціям початку XIX ст., зокрема, відповідним стат­тям "Нового словотолкователя..." М.Янонського.

Проведений в даному розділі історіографічний і джерелознавчий аналіз "Історії Русів", як бачимо, не дає відповіді на запитання про походження цієї загадкової пам'ятки. Можна лише стверджувати, що за основним запа­сом ідей та пріоритетами у підходах до висвітлення українського минулого вона могла бути створена в останні роки XVIII — на початку XIX ст., як це доводив О.Оглоблин. Залишається нез'ясованим і питання про авторство "Історії Русів". Її творця, козацького традиціоналіста, освіченого консерва­тора і палкого патріота своєї Вітчизни, слід шукати серед людей на зразок мемуариста катерининської доби Г.Вінського, письменника В.В.Капніста, історика О.І.Мартоса, які, ставши російськими дворянами, не перестали бути українцями, мали гостре перо і спостережливе око. В усякому разі, зроблені нами висновки заперечують поширену й досі версію про авторство Г.А.Полетики. Але хто саме і чому сховав своє ім'я творці "Історії Русів", нам невідомо.

"Вічна книга буття" українського народу не бажає розкривати свої таєм­ниці, хоча свою історичну роль вона, здається, вже відіграла. "Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новіт­ньою, національно-народницькою епохами в історії українського народу.

²⁰⁶ Там же. С.206.

Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізмом та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервністю істори­чного життя українців, визначенням їхнього місця в далекій від братерства сім'ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця XVII — XVIII ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення. Автор "Історії Русів" мусив бути добре знайомим з історією України, якщо сконцентрував свою увагу на найбільш важливих, актуальних і доленосних проблемах істори­чного буття народу. Але викоханий ним суспільно-політичний та етичний ідеал, перенесений у минуле, надто явно розходився з історичною правдою. Сама "Історія Русів" як пам'ятка історіографії мала небагато спільного з вимогами історичної критики другої половини XVIII — початку XIX ст. Ви­сокий рівень осмислення історичного шляху українського народу в "Історії Русів" не знайшов адекватного історичній науці втілення. В цьому відно­шенні вона поступалася працям Я.Марковича, М.Ф.Берлінського та О.І.Мар­тоса. Талановитий автор "Історії Русів" зобразив історію українського наро­ду в дусі героїчної епопеї, діючи відповідно до компенсаційного принципу; це була переосмислена і відповідним чином перелицьована історія, якою вона могла чи повинна була стати, але якої не було насправді. Під пером автора "Історії Русів" українське минуле набуло ознак героїко-патріотично­го міфу, покликаного реанімувати історичну пам'ять та національну гідність збанкрутілої нації.

Треба визнати, однак, що лише у такому вигляді "Історія Русів" могла пробудити у широких верствах українського суспільства почуття свідомого патріотизму і здійснити величезний вплив на всю молоду національну куль­туру народу. Водночас, автор "Історії Русів" не зумів запропонувати своєму читачеві відповіді на порушені ним питання. Гіркий сарказм "Історії Русів", її викривальна іронія, трагічна роздвоєність між бажаним та дійсним вияви­лися для читача затуманеними наркотизуючим маревом національної само­закоханості. Зайнятий терапією історичної самосвідомості нації, автор "Історії Русів" не розрахував потрібну дозу та співвідношення між гіркими та солод­кими ліками. Створена його уявою чарівна завіса довгий час закривала від української інтелігенції справжнє минуле її народу. Звільнення від неї відбу­валося в міру становлення наукової історіографії історії України і розвитку українського національного руху.

Кафедра історії України та етнокомунікації

Назва дисципліни: Історія України

Дата добавления: 2015-05-26