Модульне контрольне завдання № 1 2 страница

В зв'язку з цим виникає питання про ставлення автора "Історії Русів" до попередньої та сучасної йому історіографічної традиції. Подібно до Я.Галінковського, В.Полетики та О.Мартоса, він ставився досить критично до вітчизняної та іноземної літератури з історії України, закидаючи їй тен­денційність, упередженість і недостовірність. Разом з тим, його не задо­вольняла і наявна документальна археографічна основа історичних праць відповідної тематики. Знайомство автора з деякими офіційними докумен­тами на зразок "статей" різних гетьманів, королівських і царських грамот не викликає сумніву, але з певністю можна говорити лише про викорис­тання ним так званого Білоцерківського універсалу Б.Хмельницького 1648 р, — апокрифу, в якому викладено патріотичну

¹⁴ Там же. С.7, 27, 41, 48.

¹⁵ Там же. С.120.

концепцію Історії України і який повністю був включений до тексту пам'ятки. Втім, документальні першоджерела не влаштовували автора бідністю або сумнівністю свого змісту. Він пояснював це, зокрема, величезними втратами, яких зазнали українські архівосховища і бібліотеки через численні війни та пожежі. Тому в "Історії Русів" з'являється оригінальний мотив "великого льоху" — таєм­ничого сховища, де зберігаються нібито справжні, ніким не підроблені і не спотворені джерела до історії України, відомі, ясна річ, самому автору¹⁶. Це дає підставу для припущення, що історична концепція "Історії Русів" ста­ла наслідком переосмислення минулого, а не використання нових джерел та фактів, що, в свою чергу, робить доцільним здійснення історіографічно­го аналізу "Історії Русів" її хронологічному порядку згідно з тією схемою, яка була прийнятою більшістю істориків України другої полонини XVIII — початку XIX ст. Відповідно до неї, в українському історичному процесі виділялися наступні етапи: 1) з найдавніших часів до литовсько-польського завоювання, 2) з XIV ст. до повстання Б.Хмельницького, 3) з 1648 р. до смерті Б.Хмельницького, 4) від Б.Хмельницького до І.Мазепи включно та 5) від І.Скоропадського до сучасності.

Як відомо, стародавній період історії України, включаючи Київську Русь, зайняв порівняно небагато місця в " Історії Русів" — трохи більше чотирьох сторінок. Автор вважав, що зазначена частина історії його батьківщини висвіт­лена цілком достатньо, тому-то він і описував її "до нашествия татарскогоэкстрактом", тобто скорочено. Але при всій фрагментарності викладу він повністю підпорядкований авторській концепції, згідно з якою руси-українці з найдавніших часів мали розвинену і цілком сформовану державність.

Важливим елементом цієї концепції була створена автором "Історії Русів" схема етногенезу українців, яка до цього часу не привертала належної уваги дослідників. Деякі вчені відзначали її фантастичність і плутаність і водночас політичну та громадську актуальність¹⁷, інші вказували на близькість її до етногенетичних уявлень автора київського "Синопсиса" та М.Ломоносова, особливо своїм антинорманізмом, але історіографічного аналізу відповідних поглядів автора пам'ятки ще не зроблено.

Якщо звернутися до "Історії Русів", то на перших її сторінках ми стикає­мося з досить-таки архаїчною схемою слов'янського етногенезу, що зв'язу­вала походження та виникнення назви слов’ян з міфічним князем Славеном, нащадком Росса, онука Іафета¹⁸. Застарілість цієї теорії була очевидною не лише для раціоналіста петровських часів В. Татіщева уже в 30-х рр. XVIII ст., який іменував її "баснословием", та його послідовника І.Болтіна півстоліт­тям пізніше, але й таких ідеологів та творців державно-патріотичної росій­ської історіографії, як М.Ломоносов та Катерина II. Але це не означало, що князь Славен, предок Мосоха, назовсім покинув російського читача. Він зустрічається, приміром, у навчальному посібнику Т.Мальгіна з російської історії кінця XVIII ст.¹⁹, історико-етнографічному виданні "Описание всех обитающих в Российском государстве

¹⁶ Там же. С.І-ІІ, 122.

¹⁷ Робинсон А. Вказ. праця. С,111.

¹⁸ История Русов... С.1.

¹⁹ Мальгин Т. Зерцало российских государей... Спб., 1794. С.4.

народов"²⁰. Літературно-історичне життя Славена продовжила публікація в 1786 р. пам'ятки, з якої його ім'я і пішло гуляти по сторінках історичних праць, а саме так званого Новгородського I-го літопису. Можливо, що автор "Історії Русів" з його особливою, пристрас­тю до Новгород-Сіверського міг запозичити свого Славена з цього першод­жерелаабо й, не мудрствуючи лукаво, скористатися з популярних видань, названих вище. В іншому разі йому важко було б обминути думку з цього приводу авторитетних російських науковців. Набагато важче пояснити, чому автор "Історії Русів" відмовився від поширеної в історіографії ХУІІ-ХУШ ст. версії про походження назви слов'ян від "слави", а також не згадав про так звану грамоту Олександра Македонського слов'янам, в існуванні якої не сумнівався, мабуть, жоден з російських та українських авторів названого періоду²¹.

Ідучи за автором "Історії Русів", читач зустрічається не лише з князем Русом (за іншими списками — Россом) та Мосохом, а й з літописними сарматами, хозарами, скіфами та варягами. Можна не продовжувати цей спи­сок, тим більше, що він далекий від повноти²².

Досить звернути увагу на те, що автор, схоже, відмовився від численних спроб своїх попередників дати хоча б якийсь лад безкінечним нагромаджен­ням племен та народів, створеним вітчизняними та іноземними істориками протягом кількох століть. Вихід з цього лабіринту, нецікавого, зрештою, для сучасного читача, він знаходить досить простий, «розчиняючи» названі ним народи в загальному "слов'янському морі". За допомогою нехитрих етимо­логічних вправ автор "Історії Русів" перетворює на слов'ян скіфів і сарматів, роксолан, печенігів, половців, варягів, хозар". В цьому він не був оригіналь­ним. Намагання "ослов'янити" неслов'янські народи як у сучасному, так і в минулому було характерною рисою багатьох російських істориків XVIII ст., у тому числі В.Татіщева, І.Болтіна, Катерини II, М.Ломоносова та інших, що йшли їхніми слідами. "Слов'янізація" стародавнього світу набула особливо широкого розмаху в творчості російського поета, письменника, історика сере­дини XVIII ст. В.Тредіаковського. Але в жодному випадку автору цих рядків не пощастило знайти конкретне джерело, з якого міг запозичити свої уявлен­ня про сім'ю слов'янських народів автор "Історії Русів". Очевидно, він його й не шукав. В атмосфері загального інтересу до слов'янської проблематики в російському суспільстві XVIII — початку XIX ст. йому було неважко додати до гігантської картини слов'янської величі декілька зайвих мазків.

Але вони не затушовують того очевидного для автора факту, що руси-українці та росіяни-московити мають, попри спільне слов'янське походження, різне коріння. Своїх земляків автор, як правило, називає "русами", "малоро­сіянами", інколи "русинками" і зв'язує їх з стародавніми сарматами та хо­зарами²⁴. Ця думка проведена в тексті досить послідовно, з'являючись для більшої вірогідності в устах то П.Наливайка, то Б.Хмельницького²⁵.

²⁰ Описание всех обитающих в Российском государстве народов... 1799. Т.4. С.75.

²¹ Слявяноведение в дореволюционной России... С.11-12, 16-17, 20-23.

²² Автор "Історії Русів", заявляючи про своє знайомство з "Повістю минулих літ", чомусь не згадує про названі в ній племена кривичів, дреговичів, полочан, венедів, сіверян, радимичів, в'ятичів, дулібів та уличів.

²³ История Русов... С.2.

²⁴ Там же. С.2, 3 та ін.

²⁵Там же.С.35-36, 63, 79.

В зв’язку з цим варто зауважити, що назва українців русами була поширеною в слов'янській історіографії кінця XVII – XVIII ст. Ми зустрічаємо її не лише її київському "Синопсисі", творчості українського історика Я.Марковича, а й в історичних працях російського історика кінця XVII ст. Т.Каменевича-Рвовського, болгарських істориків Спиридона та Паїся Хілендарської, серба Й.Раїча; використання етноніму "русси" характерне і для російської історі­ографії кінця XVIII ст. (Катерина II, І.Болтін), хоча, можливо, в іншому значенні.

Що стосується росіян ("русских"), то її "Історії Русів" вони з'являються у вигляді нащадків міфічних князів Руса (за іншими списками — Росса) та Мосоха під іменами роксолан, россів, московитів, москалів²⁶. Московських князів автор схильний виводити від скіфів, а не русів.

Обґрунтуванню окремішності історичного існування русів-українців та росіян у значній мірі підпорядкований матеріал з історії Київської Русі. Мабуть, в жодній з пам'яток української історіографії XVII — початку XIX ст. ми не знайдемо такої чіткої, послідовно витриманої і відверто проголо­шеної ідеї про пріоритетне право українців на давньоруську спадщину, як в "Історії Русів". Уже з перших рядків передмови її автор знайшов за необ­хідне підкреслити, що історія Малої Росії і є "единственной историей Российской".

Пізніше устами гетьмана І.Мазепи він ще відвертіше заявить, що, мовляв: "...известно, что прежде-де были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство й самое название Руси от нас к ним перешли"²⁷. В своєму прагненні довести цю думку до читача автор "Історії Русів" не зупинився перед замовчуванням або довільною інтерпретацією добре відомих освіченій публіці фактів.

Приміром, на фоні тієї уваги, яку приділяли російські історики другої половини XVIII — початку XIX ст. Новгороду та новгородським князям, численних згадок про Славенськ та Стару Русу як найдавніші російські міста, спроб пов'язати ім'я Русі з варягами та інших намагань довести першість Півночі над Півднем, імперської столиці над Києвом, "Історія Русів" вражає читача тим, що обходить новгородські сюжети взагалі. До генеалогії київських князів, яку він, подібно до Г.Граб'янки, починає з Кагана, автор включає, і то лише у передмові, одного тільки новгородського князя Рюрика, але в самому тексті твору ми не бачимо ні Рюрика, ні таких популярних персонажів російської історіографії XVIII — початку XIX ст., як Вадім та Гостомисл разом з Буривоєм. В "Історії Русів" немає жодної згадки навіть про "основателя самодержавства российского", князя Олега, як говорив про нього М.Ломоносов²⁸. Без цього князя згадані в тексті Ігор, Аскольд та Дір за мовчазною згодою автора виглядають продовжувачами династії київсь­ких, а не новгородських князів на київському престолі.

"Відбираючи" у росіян давньоруських князів, автор "Історії Русів" вдався до не менш цікавого прийому, щоб позбавити їх ще й так званого хрещення Русі апостолом Андрієм. Добре відоме за "Помістю минулих літ" оповідання про цю подію, яке повністю приймали, скажімо, російські історики Т.Мальгін²⁹, І.Нехачін³⁰, В.Н.Каразін³¹, автор "Історії Русів"

²⁶ Там же. С.135.

²⁷ Там же, С,204,

²⁸ Ломоносов М.В. Поэзия. Проза. Воронеж, 1986, С. 199 —204,

²⁹ Мальгин Т. Вказ. праця. Спб., 1794. С.11-12.

³⁰ Нехачин И. Новое ядро... 1809. Ч.1.С.3.

³¹ Каразин В.Н. Сочинения, письма и бумаги. Х.,1910. С.553-558.

використав, щоб змінити мар­шрут апостола Андрія і "відправити" його не до Новгорода, як про це писали всі без винятку автори, а до Новгород-Сіверського³². В результаті цієї нехитрої операції апостол приносить своє благословення в Україну, а не Росію і тим самим підносить українську церкву над російською на неймовірну височінь. У цьому відношенні, автор поділяє думку багатьох українських істориків про Київ як колиску "справжнього" православного благочестя.

Тема українсько-російських взаємин — одна з центральних в "Історії Русів". Думка автора постійно тримала її в полі зору і поверталася до неї неодноразово. Але для того, щоб краще зрозуміти його позицію в цьому питанні, треба сказати, що, обґрунтовуючи права свого народу на "руськість", автор “Історії Русів” не заперечував приналежності до неї етніч­них росіян. Останні зображувалися ним як народ "одновірний та одно­племінний". З колишніх частин руських князівств склалося Московське царство, яке після об'єднання з ним України стало називатися спільною для всіх його жителів назвою Росії³³. Для автора "Історії Русів" Росія не ототожнювалася з Малою Росією та Білою Росією. Іншими словами, автор дотримувався популярної в українській історіографії XVIII ст. теорії не-злитності і нероздільності кількох "Росій", кожна з яких мала свої етнічні, соціально-політичні та культурні особливості. Здавалося б, що, "привласнивши" Київську Русь для вітчизняної історії, автор "Історії Русів" не ма­тиме зайвого клопоту з тим, щоб довести самобутність свого народу з най­давніших часів. Але він, очевидно, відчував хиткість своєї позиції в цьому питанні і тому знайшов за потрібне зміцнити власну точку зору іншими аргументами.

Окрім власної князівської династії, окремого етногенезу, православної релігійної самобутності, він звернув увагу також на наявність руського зако­нодавства у вигляді "Русских законов, сочиненных чрез избранных мужей" за князя Ярослава Володимировича³⁴. Зрозуміло, що мова йде про "Руську Правду", перше видання якої було здійснено А.Л.Шлецером у 1767 р. Зго­дом публікації різних списків цього джерела здійснювалися у Росії в 1786, 1788 та 1792 рр., з яких останнє, підготовлене до друку І.Болтіним, мало великий успіх і вважалося зразковим для свого часу³⁵. Таким чином, на­прикінці XVIII ст. “Руська Правда” уже була широко відомою не лише на­уковцям, а й широким колам освіченої публіки.

Будь-яке з названих вище видань могло бути відомим автору "Історії Русів", але навряд чи він звертався до них. Інакше він не пройшов би повз думки, висловленої І. Вольним про те, що "руссы законы имели гораздо прежде Ярослава"³⁶.

³² История Русов... С.4

³³ Там же. С.128.

³⁴ Там же. С.4

³⁵ Валк С.Н. "Русская Правда" в изданиях и изучениях XVIII — нячалаXIX в. // Археографический ежегодник на 1958 год, М., 1960. С.142, 149.

³⁶ Болтин И. Примечания на историю древней и нынишней Росии... 1788. Т.1. С.314.

Але нашому автору йшлося передусім про те, щоб донести, що руси мали письмове законодавство раніше, ніж литовці, чий Литовський статут, на його думку, був лише перекладом руських законнів польською мо­вою³⁷.

Важливим аргументом для автора "Історії Русів" у його прагненні до­нести стародавнє походження та історичне життя українців була загадка про старовинні слов'янські міста. Взагалі звернення до такого специфічного джерела, як археологічне, було відносно новим і не дуже звичним явищем для вітчизняної історіографії XVIII сі. Автор вказує на "опустелые города й развалины, славянским языком называемые, и надписи, их литерами й наречием на камнях, кладбищах й статуях каменных..."³⁸ з метою точніше визначити територію розселення слов'ян, а також для того, щоб довести своїм опонентам стародавність руських поселень у Подніпров'ї. Якщо взяти до уваги, що автору "Історії Русів" була вже відомою локалізація Тмутараканського князівства на Тамані, що стало можливим лише після знахідки так званого Тмутараканського каменя в 1792 р.³⁹, що його думка неоднор­азово поверталася до грецьких та генуезьких поселень у Причорномор'ї, то наведену вище цитату можна пояснити тим інтересом до археологічних пам'яток Криму, який охопив російське суспільство в кінці XVIII — на початку XIX ст. Спеціальну увагу автора до археології важко узгодити з його замилуванням міфічними персонажами світової та вітчизняної історії або легкістю, з якою він вдасться до примітивного етимологізування. Але неважко помітити, що докладне описання стародавніх слов'янських міст та території розселення стародавніх слов'ян в "Історії Русів" звучить як відповідь на зауваження іншого українського історика О.Шафонського про те, що, мовляв, до першого київською князя Кия достеменно невідомо, які були у південних слов'ян князі, які вони мали міста та де розташовувалися місця їхнього постійного поселення⁴⁰. Відповіддю іншим, подібним до О.Ша­фонського скептикам, мали бути неодноразові згадки автора "Історії Русів" про численні походи руських воїнів проти могутніх європейських та азіатсь­ких країн, про заведення в Києві славнозвісним грецьким філософом Кирилом Академії або головного училища для слов'ян. Не будемо докладно зупинятися на цих та подібних до них висловлюваннях автора. Звернемо увагу лише на те, як висвітлював він популярну в російській літературі другої половини XVIII ст. тему язичницьких вірувань стародавніх киян. Згадка про язичницький пантеон східних слов'ян була присутня, мабуть, в усіх узагальнюючих працях з російської Історії вказаного періоду. Своїй популярності ця тема завдячувала працям письменників та науковців М.І.Попова, В.Лєвшина, І.Богдановича, Л Кайсарова та інших авторів, що підготували грунт для відкриття і високої оцінки "Слова о полку Ігоревім"⁴¹, їй приділив належну увагу Я.Маркович в "Записках..." 1798 р. З легкої руки названих авторів сторінки багатьох популярних та спеціальних видань заповнювалися справжніми та вигаданими іменами слов'янських богів Зніча, Услада, Леля і Полеля, Полкана та Чорнобога, давньоруських бога­тирів.

³⁷ История Русов... С. 6

³⁸ Там же С.І

³⁹ Формозов А.А. Страницы истории русской археологии. М., 1986. С.84.

⁴⁰ Шафонский А.Ф. Черниговского намесничества. 1852. С.43

⁴¹ ПештичС.Л Вказ праця. 1965 Ч.2. С.ЗЗЗ-34О.

У зв'язку з цим можна було б сподіватися, що в "Історії Русів" знай­деться бодай побіжний відголосок давньослов'янського "баснословия". Замість цього довідуємося, що язичники-слов'яни "признавали єдиного Бога Вседержителя, почитали символом или жилищем его солнце, а орудием гнева его гром или перун", а також славили його в свято, що нази­валося Купалою⁴². Отже, замість многобожжя — єдинобожжя, що зобра­жується скоріше в дусі масонських одкровень, а не поширених літератур­них стереотипів кінця XVIII — початку XIX ст. Але автор не уник при цьому слов'янознавчих захоплень та зацікавлень, їм завдячують своїм існу­ванням імена міфічних руських козацьких полковників, що з'являються на сторінках "Історії Русів" під XIV-XV ст.: Рогдай, Громвал, Полелич, Колядич, Купалдей, Перунад, Ладим, Турнил⁴³, в яких проступають пер­елицьовані імена слов'янських божеств та героїв. Очевидно, за допомо­гою подібного літературного прийому автор прагнув підкреслити зв'язок козацької України з Київською Руссю.

У зв'язку з цим зауважимо, що інші письменники, які зверталися до української тематики на початку XIX ст., зокрема В.Наріжний, Ф.Глінка, давали своїм персонажам майже виключно античні імена.

Таким чином, автор "Історії Русів", торкаючись проблем слов'янського етногенезу, історії Київської Русі, відобразив лише деякі з основних тен­денцій розвитку історичних знань в Росії другої половини XVIII ст. Але відверта, підкреслена навіть тенденційність у виборі тих чи ніших історич­них фактів, свавільне ставлення до джерел і наявної літератури, самостійність мислення робили його незалежним від конкретного автора.

Період історії України після входження її спочатку до складу Литви, а потім Польщі до повстання під керівництвом Б.Хмельницького, займає в "Історії Русів" близько однієї п'ятої частини усього тексту, переважаючи за обсягом розглянуту вище тематику приблизно в десять разів. Для російської історіографії другої половини XVIII — початку XIX ст. це була одна з найбільш темних і недостатньо вивчених епох. Вона не знайшла належного висвітлен­ня ні в загальних, ні в спеціальних публікаціях, хоча необхідність цього не­одноразово підкреслювалася істориками, починаючи від І.Стріттера. Українсь­ка історична думка зверталася до так званого литовсько-польського періоду в історії свого народу головним чином у пошуках обґрунтування політичних та соціальних прав і свобод. При цьому, як правило, підкреслювалося, що і литовські князі, і польські королі після завоювання українських земель за­лишали тут місцевих урядовців, а згодом зрівнювали місцеву еліту в правах з католицьким дворянством. Патріотично настроєні історики українського козацтва для обґрунтування належних їм вільностей використовували так звану баторіанську легенду, згідно з якою польському королю Стефану Баторію приписувалася роль головного організатора і покровителя української козаччини, від якого вона одержала права і свободи, особливий соціальний статус і зв'язану з ними атрибутику.

Позиція, яку зайняв автор "Історії Русів", вигідно відрізнялася від усіх інших праць своєю історичною та політичною зрілістю. Автор, на відміну від усіх

⁴² ИсторияРусов... С.3-4.

⁴³ Там же. С.5, 9.

своїх попередників, пішов по шляху заперечення самого факту литовського завоювання України в XIV ст. На його думку, литовський князь Гедимін, якому всі історики в один голос приписували славу захоплення земель ко­лишньої Київської Русі, не завоював цю територію, а лише звільнив її від татарського панування. У відомій битві на річці Ірпінь, він завдав поразки не руським князям, а татарським, до війська яких насильно могла бути включена якась частина русів⁴⁴. Ця оригінальна думка виглядала більш логічною, ніж усі інші, оскільки дозволяла підвести під русько-литовські взаємини юридично-правову базу рівноправності і пояснити, чому ці два народи могли об'є­днатися між собою "як цільні з вільними та рівні з рівними". Подібна схема була застосована автором "Історії Русів" і в тому випадку, коли він згадував про об'єднання Литовсько-Руської держави з польським королівством: для нього воно було добровільним і базувалось на юридично оформлених засадах рівноправності. Автор не заперечував при цьому всіх прав і привілеїв, наданих українцям литовськими та польськими монархами, але відмовлявся визнати за ними основу української соціально-політичної легітимності. Він не робив винятку навіть для улюбленця козацьких літописців Стефана Баторія. Його місце реформатора козацького війська зайняв український гетьман Є.Ружинський⁴⁵, в той час, як на долю польського короля залишилося тільки підтверд­ження військових привілеїв та надання деяких Інших, що їх доповнювали⁴⁶. В зв'язку з цим треба заперечити висновок М.П.Василенка про те, що автор "Історії Русів", мовляв, роздув легенду про реформу Стефана Баторія і припи­сав польському королю організацію козаччини⁴⁷.

Відмовляючись від пошуків джерел української соціально-політичної легітимності в наданнях литовських та польських володарів, автор "Історії Русів" бачив її підстави виключно у власній вітчизняній історичній традиції.

Проблему спадкоємності козацької України з давньоруською державою він вирішував досить просто. Після об'єднання руських земель з Польщею першими в них гетьманами були залишені нащадки "ІІриродных князей Русских", які одержали відповідні повноваження від польських королів. Для них автор винайшов навіть своєрідний титул "гетьманующие князья"⁴⁸. Після того, як скінчилася лінія руських князів-гетьманів, на цю посаду був обра­ний від руського лицарства П.Лянцкоронський. Цікаво, що в той час, як "Короткий літопис Малої Росії" 1777 р. зазначав, що П.Лянцкоронський був представником польської шляхти⁴⁹, автор "Історії Русів" наголошував на його руському походженні і, більше того, робив його зятем князя Острозь­кого та свояком короля Олександра, щоб тим самим зайвий раз довести його законнеправо на гетьманську посаду⁵⁰. Додатковим аргументом для підкреслення історичної спадкоємності козацької

⁴⁴ Там же, С.6.

⁴⁵ Там же, С. 13-16.

⁴⁶ Там же, С.28-29.

⁴⁷ Василенко Н. Очерки по истории Заподной Руси и Украины К., 1916. С.180-181.

⁴⁸ История Русов... С.9,

⁴⁹ Краткая летопись Малыя России... 1777, С.3.

⁵⁰ История Русов... С.13.

України з давньоруською державою стало для автора "Історії Русів" категоричне заперечення точки зору невідомого історика про те, що козацтво виникло на пустих землях після приєднання України до Польщі⁵¹. Таким чином, до тяглості князівсько - гетьманської політичної традиції додавалася ще й безперервність козацької. В цьому питанні автор "Історії Русів" виступив попередником іншого українського історика — М.Максимовича, який в 50-х рр. XIX ст. заперечив думку свого російського колеги М.Погодіна про запустіння Подніпров'я після монголо-татарської навали.

У безпосередньому зв'язку з названою вище проблематикою знаходи­лося питання походження та історичної ролі українського козацтва — однієї з центральних, якщо не головних проблем усієї історіографії історії України XVIII початку XIX ст. "Происхождение казаков єсть нерешимая в истории задача", — змушений був визнати Я.Маркевич в "Записках о Малороссии... " 1798 р.⁵². Але що виглядало не до розв'язання в науковій праці, легко вирішувалося в "Історії Русів". Автор її приділив козацькому пи­танню значну увагу в характерному для себе полемічному ключі, що дає нам можливість детальніше зупинитися на відповідних фрагментах текс­ту.

З слів самого автора можна зрозуміти, що йому відомі деякі теорії поход­ження козацтва та його назви. Він згадував, зокрема, версію про Іноетнічне походження козацтва від скіфів, татар, черкесів та козар. Відома йому й точка зору деяких польських істориків, яка проникла і до праць українських авторів про те, що українські козаки ведуть свій початок "из разной вольницы или сволочи", набраної польськими королями. Всі ці теорії автор "Історії Русів" оголосив "странными", такими, що суперечать здоровому глузду⁵³. На його думку, козацтво не було окремим народом і тим більше не могло називатися розбійниками, оскільки козаки — це назва руських воїнів, які ще в найдавніші часи "езживали верхом на конях и верблюдах и чинили набеги", а згодом стали професійними воїнами, яких утримувало не свій кошт цивільне населення⁵⁴. Він не заперечував у принципі скіфської чи хозарської версій походження козацтва за умови визнання їх слов'янської приналеж­ності, але навіть «козари» в цьому випадку, якщо вважати їх предками українських козаків, для нього не що інше, як "избранные из того же народа на службу отечества"⁵⁵.

Таким чином, автор "Історії Русів" по суті приєднався до таких істориків другої половини XVIII ст., як Г.Міллер, І.Болтін, О.Рігельман та деяких інших, котрі підтримували думку про соціальну, а не етнічну природу козацтва. Але найближче у своїх поглядах на козацтво автор "Історії Русів" стояв до історика, який на початку XIX ст. висловив у словнику М.Яновського гранично чітку, відточену формулу: "Козак -национальный малороссийский воин". В той же час, автор "Історії Русів" поступався деяким своїм сучасникам у питанні про походження назви "козак", видобуваючи на світ архаїчну теорію виникнення цього слова від "козьего скока казацких коней"⁵⁶.

⁵¹ Там же. С.ІІІ

⁵² Маркович Я.Записки о Малороссии... 1798. С.38.

⁵³ История Русов... С.18-19.

⁵⁴ Там же.С.2, 18.

⁵⁵ Там же. С.19

⁵⁶ Там же.

Отже, з усіх відомих у XVIII ст. версій походження слова "козак" він обрав ту, що вже тоді викликала усмішку серйозних істориків. Принаймні, Г.Міллер у статті про козацтво, надрукованій в 1760 р., прямо вказував, що назва ця, імовір­но, має татарське або турецьке походження. Ми не знаємо, чи була відомою згадана публікація автору "Історії Русів", але можемо сказати, що в будь-якому разі вона його не влаштовувала. Адже, на його думку, "названия же воинам даются обыкновенно на языке каждого народа по доспехам или вооружениям их, и потому видны в одном народе жолнеры, в другом янычары й снаги, а по иных солдаты й жандармы..."⁵⁷. Не може ж назва руських воїнів у такому випадку бути запозиченою з інших мов!

У зв'язку з цим автор приділив спеціальну увагу так званій "черкеській" версії походження українською козацтва, що набула популярності після опублікування "Історії Російської" В.Татішева і була розвинута І.Болтіним та підтримана М.Антоновським. З цього приводу цікавим виглядає заува­ження автора "Історії Русів" про те, що на черкесів, як на можливих предків українських козаків, "многие писатели указывают"⁵⁸. Звичайно, що і ця вер­сія не задовольняла автора. Він ставився до неї приблизно так, як до "козарської", зауважуючи, що самі черкеси скоріше можуть бути визнані сло­в'янами, змішаними з грузинами і татарами, аніж дати початок чисельнішим за них слов'янським воїнам, з якими нони постійно воювали⁵⁹. Що ж до назви "черкаси", то автор справедливо зауважував, що так іменували всіх українців лише великоросіяни по імені міста Черкаси⁶⁰. Назву ж цього ос­таннього він, зраджуючи своїй звичайній манері, пояснити відмовився.

Дата добавления: 2015-05-26