Вивчення пам'ятки

"Історія Русів" — "вічна книга буття українського народу", як називав її відомий український історик О.Оглоблин, історична, літературна, публіцис­тична пам'ятка української культури другої половини XVIII — початку XIX ст., в якій змальовано яскраву картину історії українського народу з най­давніших часів до кінця 60-х років XVIII ст. В історії вітчизняної культури цей твір зайняв почесне місце поруч з "Енеїдою" І.Котляревського та "Коб­зарем" Т. Шевченка, ставши одним з символів українського національного Відродження. Природно, що "Історія Русів" завжди перебувала в полі зору провідних українських науковців і громадських діячів, їй присвячено десят­ки публікацій, в тому числі статей, розділів в узагальнюючих працях, моно­графій, обсяг яких набагато перевищив кількість сторінок самої пам’ятки. Вони увібрали в себе широкий спектр проблем не лише наукового, а й суспіль­но-політичного характеру, зв'язаних з особливостями становлення української самосвідомості і національної культури. Сьогодні вивчення загальної та спе­ціальної літератури, присвяченої "Історії Русів", становить самостійну на­укову проблему. Настав час підвести попередні підсумки дослідницької роб­оти, тим більше, що актуальність "Історії Русів" у процесі самопізнання українського суспільства з роками не зменшується, а таємниця її походжен­ня залишається нерозв'язаною.

Зустріч "Історії Русів" з читачем відбулася, очевидно, на початку XIX ст. Існують відомості про її списки на папері з водяними знаками 1809 і 1817 років¹. Цитату І неї містить одна І журнальних публікацій українського пое­та, історика П.П. Гулака-Артемовського від 1819 р.².

Перша документальна згадка про "Історію Русів" відноситься до жовтня 1825 р. У листі до поета-декабриста К.Рилєєва його друг і однодумець О. фон дер Брігген повідомляв про велику популярність цього твору серед чернігівського дворянства³. Але тріумфальне входження "Історії Русів" до загальноросійської науки і культури відбулося наприкінці 20 — на початку 30-х років XIX ст. З цього часу і починається спеціальне дослідження

–––––––––––––––––––––––––––––––––––

1 Белей І. Причинок до питання про появи “Истории Руссов” // Зап. наук. т-ва ім. Т.Шевченка, 1895. Т.VII-VIII. Кн. 3-4. С.12

2 Петро Гулак-Артемовський. Євген Гребінка. Поетичні твори, повісті та оповідання. К., 1984. С.51

3 Маслов В.И. Литературная деятельность К.Ф.Рылеева. К., 1912. С.97-98.

пам'ятки⁴, в ході якого умовно можна виділити наступні етапи: 1) кінець 20 — середина 40-х років XIX ст., коли "Істрія Русів" виступали в ролі достовір­ного джерела і мала найбільший вплив на вітчизняну історичну думку; 2) друга полонина 40 — початок 70-х роки XIX ст., коли в науці відбувалася переоцінка цінностей і, зокрема, розвінчання "Історії Pyciв" з точки тору її фактичної вірогідності; 3) 70-і роки XIX — початок XX ст., коли стала зрозумілою своєрідність і оригінальність, цього твору як пам'ятки української історико-політичної думки епохи національного Відродження; 4) 20-30-і роки XX ст., коли був усвідомлений зв'язок "Історії Русів" з українською держав­ницькою традицією, а зусилля дослідників зосередилися на вивченні її історі­ографічного та суспільно-політичного контексту; 5) 40 — середина 80-х років, коли вивчення "Історії Русів" піднялося на повий, більш високий рівень завдяки працям українського вченого О.Оглоблина, а спектр зв'язаної з нею дослідницької проблематики був розширений працями вітчизняних і закор­донних філологів і славістів; 6) кінець 80-х років знаменує собою початок нового етапу вивчення "Історії Русів", зв'язаного з радикальними змінами в житті українського суспільства.

Відкриття і введення до наукового і культурного обігу "Історії Русів" одразу потрапили на підготовлений грунт в охопленому романтичними впливами російському суспільстві. Яскрава образність, емоційна напруженість, гос­трий опозиційний тон та глибокий патріотизм пам'ятки зумовили величезну популярність "Історії Русів" серед читачів. З вістря пера загадкового автора було вспоєне ціле покоління романтиків: М.Максимович і М.Гоголь, М.Мар­кевич І М.Костомаров, П,Куліш і Т.Шевченко та інші, чия творчість визна­чила характер І напрямки формування історичної самосвідомості молодої нації. Під чари "Історії Русів" потрапила також частина російської інтелі­генції, що стояла на позиціях загальноруської єдності східно-слов'янських народів. В її середовищі виділялися імена К.Рилєєва, Д.Бантиш-Каменського, О.Пушкіна, І.Срезневського, М.Устрялова, М.Погодіна та багатьох інших авторів.

І хоча вже на початку 1830-х років прозвучали голоси спостережливих скептиків, шо одразу помітили сумнівність багатьох свідчень "Історії Русів" (М.Полєвой, Д.Бантиш-Каменський, І.Срезневський та деякі інші істори­ки), вони не змогли розвіяти ореолу достовірності пам'ятки, освяченої іме­нами Г.Кониського та Г.Полетики.

Загальна наукова, суспільно-політична і культурна атмосфера, що склала­ся навколо "Історії Русів", виявилася сприятливою для того, щоб у середині 30-х років XIX ст. надрукувати окремі фрагменти з неї в кількох російських журналах, а в 1846 р. здійснити її перше видання. Науковий рівень остан­нього був для свого часу цілком задовільним, хоча видавець — український та російський археограф і дослідник Й.Бодянський — дав лише побіжну характеристику наявних у нього списків пам'ятки. Таким чином, у 20 — на початку 40-х років XIX ст. українські та російські романтики, аматори й дослідники, були єдиними в своєму некритичному, захопленому ставленні

––––––––––––––––––––

⁴ Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння // Культура України. 36. ст. X., 1996. Вип. 3. С.21-43.

до "Історії Русів". З другої половини 40-х років XIX ст. ця ідилія почала розвіюватися, немов туман. Історична наука в Росії виходила на новий, про­фесійний рівень свого розвитку, пориваючи з літературно-фольклорним рома­нтизмом і опановуючи критичну, позитивістську методу в роботі з першод­жерелами, її холодне, безжальне вістря не могло не торкнутися "Історії Русів". Відбулися зміни і в українсько-російських взаєминах. В очах російської гро­мадськості український культурно-національний рух став набувати, особли­во після розправи над кирило-мефодіївцями, небезпечних ознак сепаратиз­му. Обидва фактори, власне науковий та суспільно-політичний, вплинули на зміну в ставленні науковців до "Історії Русів". Свідченням цього стали опубліковані наприкінці 40-х років XIX ст. праці російських істориків дер­жавницької школи С.Соловйова та О.Клєванова, в яких було піддано су­ворій критиці численні помилки, довільні твердження і вигадки, якими на­повнена "Історія Русів"⁵. Після цих статей значення пам'ятки як достовір­ного джерела з історії України було серйозно підірвано. Нового удару по ній завдала царська цензура в кінні 50-х років XIX ст., заборонивши друге ви­дання "Історії Русів" через наявність у ній "місцевого малоросійського па­тріотизму" і ворожості до росіян⁶. Отже, десяти з лишком років, що відділя­ли перше видання "Історії Русів" від спроби другого, виявилося цілком до­статньо, щоб заборонити у переддень реформ нового російського імператора Олександра II те, що було дозволено в часи його консервативного поперед­ника Миколи І. Нові реалії російсько-українських стосунків разом з даль­шим розвитком наукової історичної критики знайшли відображення в мо­нографії російського вченого Г.Карпова, присвяченій аналізу джерел з історії України і надрукованій у 1870 р.⁷. Близько половини цієї книги, написаної професійним дослідником-великодержавником, було присвячено "Історії Русів". Наукові достоїнства проведеного ним аналізу тексту пам'ятки без­перечні. Г.Карпов першим висловив думку про те, що "Історія Русів" є по­літичним памфлетом, підпорядкованим певній тенденції. Цей висновок став загальноприйнятим у науці. Заслугою Г.Карпова слід визнати й те, що він зробив спробу встановити джерела, з яких черпав відомості автор "Історії Русів'", довівши його залежність від літописів Г.Граб'янки та Самовидця. Г.Карпов встановив також апокрифічний характер вміщених в "Історії Русів" документів та промов історичних осіб. Разом з тим, висновки і спостережен­ня, зроблені Г.Карповим, у значній мірі знецінювалися його тенденційні­стю. "Історія Русів" мала глибоко зачепити патріотичні почуття автора, якщо він відмовив їй у будь-яких літературних і наукових якостях, назвавши цей твір злосливим пасквілем, що не заслуговує ні на увагу, ні на пошану.

Українська історична думка, природно, не могла погодитися з таким вер­диктом, хоча й для її представників сумнівність "Історії Русів" як історично­го джерела ставала все більш очевидною. Українське суспільство відчувало об'єктивну потребу в

___________________

5 Див.: Колосник И.И. Конспект лекцій С.М.Солоьева по русский їістириографии // Археогр. гжстоаммк за І9ЯЯ гол. М. 1989. С.206; Клгпаппп А. Об "Истории руссон" Георгия КоІІисского // МосквитяишІ. 1849. ЧЛ №20. КІІ, 20. С.55-7-1.

6 Докл. лив,: Кравченко В.В. "История Русов" у російській цензурі (50-ті pp. XIX ст.) // Наук, ми. кпф. українознавства Хпрк. ун-ту. 1994. Вин. І. С.4-10.

7 Карпов Г. Критический обдор разрвботкн главнмх русгкмх мсточпиков, до нсторнм Малороссии относящихся. М., 1870. С.41-123.

деміфологізації історії, критичній переоцінці cтepeотипів попередньої історіографії.

Відповіддю на цю потребу стала творчість видатного українського мисли­теля П.Куліша, який наприкінці 40-х років XIX ст. поквапився приєднатися до висновків, зроблених щодо "Історії Русів" С.Соловйовим і при цьому закинув своїм землякам патріотичну засліпленість та консерватизм⁸. Таким же полемічним виглядало і звинувачення ним автора пам'ятки в становій шляхетській обмеженості.

Набагато стриманішою виглядала на цьому фоні поліція, зайнята іншим українським істориком — М.Максимовичем, він не сприйняв ні аналітич­ної упередженості Г.Карпова, ні модерністською пафосу П.Куліша в ставленні до "Історії Русів". У статтях, написаних протягом 50-60-х років XIX ст., М.Максимович дав високу оцінку твору, назвавши його високоталано­витим, мистецьким нарисом бажаної для українського суспільства історії⁹. Звичайно, для нього теж не лишилася секретом фактична недостовірність "Історії Русів". За влучним спостереженням дослідника, автор цієї пам'ятки черпав свої відомості неначе з других рук, чуток та поголосок, переказуючи по-своєму навіть загальновідомі факти. Але при цьому М.Максимович визнавав, то "Історія Русів" вдало відобразила об’єктивний зміст українського історичного процесу. М.Максимович першим висловив сумнів з приводу авторства Г. Полетики і Г. Кониського. Пошуки справжнього творця привели його до малоросійського генерал-губернатора М.Г.Рєпніна та його лібераль­ного оточення у Полтаві, хоча розгорнутої аргументації своєї гіпотези М.Мак­симович не дав. Близьку до М.Максимовича загальну оцінку "Історії Русів" висловив російський дослідник, щирий українофіл І.Прижов, автор надр­укованої у 1869 р. праці "Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с IX по XVIII век", хоча в питанні про авторство пам'ятки він дотриму­вався традиційної точки зору, приписуючи його Г. Кониському.

Зважений підхід до "Історії Русів" став зрештою домінуючим в українській історіографії. Приміром, коли в 1861 р. відомий згодом історик О.Лазаревсь­кий виступив із статтею "Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приведенную Конисским?", в якій доводив, що насправді цю промову склав сам автор "Історії Русів", редакція журналу "Основа", де було надруковано пра­цю О.Лазаревського, визнала за потрібне пом'якшити суворість зробленого ним висновку. Коли відомий український та російський історик М.Косто­маров в кінці 70-х років на початку 80-х років XIX ст. зважився й собі кину­ти камінь в "Історію Русів", йому аргументовано заперечив молодий до­слідник П.Єфіменко¹⁰. І хоча ця полеміка була присвячена другорядним на­чебто питанням, вона виявила важливу для українського суспільства проб­лему: наскільки великою була розбіжність між національно-патріотичною, уявною картиною вітчизняного минулого та об'єктивними відомостями про нього. Безперспективність боротьби за "Історію Русів" на такій хиткій ос­нові, як її історична достовірність, стала зрозумілою всім серйозникам до­слідникам уже в 70-х роках XIX ст. Але про вилучення з науково-культурного

_____________________

⁸ Возняк М. Вказ. праця. С.37

⁹ Там же. С.40.

¹⁰ Ефименко П. Могила гетманцев в г.Лебедине // Киевская старина. 1884. Кн.4. С.693.

обігу такого яскравого втілення національної історіософії, як "Історія Русів", не могло бути мови.

Приблизно з 70-х років XIX ст. дискусії навколо "Історії Русів" почали переміщуватися в іншу площину. В ній почали шукати недостовірних фактів, а відображення суспільно-політичних настроїв українських автономістів кінця XIX — початку XX ст. Новий етап розвитку історіографії "Історії Русів" був зв'язаний з іменем видатного українського вченого і мислителя М.Драгоманова¹¹.

В умовах, коли повне розвінчання "Історії Русів" у науковій літературі стало, здавалося б, доконаним фактом, М.Драгоманов сміливо утверджував думку про визначне місце, яке посідає цей твір в українській культурі. Його автора він вважав предтечею великого Кобзаря — Т.Шевченка. М.Драгома­нов заперечив висновок П.Куліша про шляхетську обмеженість світогляду автора "Історії Русів" і вказав на його ідейний зв'язок з російськими дека­бристами. Надзвичайно плідною в науковому відношенні виявилася думка про те, що "Історія Русів" може розглядатися як синтез української патріо­тичної традиції з новітнім західноєвропейським лібералізмом. Таким чином, "Історія Русів" відновлювала свою репутацію виключно цікавого й оригі­нального історичного джерела, але вже в іншій ролі — не стільки історіо­графічної в суворому розумінні цього слова, скільки історико-політичної пам'ятки.

Близьку до М.Драгоманова позицію в новому прочитання "Історії Русів" зайняв ліберальний російський вчений О.Пипін¹². Нові дослідження істор­иків, що відкривали для читача ще донедавна заборонену для вивчення епо­ху кінця XVIII — початку XIX ст. в минулому Росії, розширили коло науко­вої проблематики твору.

Так, відомий київський історик В.Іконніков у 1874 р. висловив припу­щення про імовірну причетність до створення "Історії Русів" українського громадського діяча, історика Г.Полетики або когось з його найближчого ото­чення". Таку ж версію, незалежно від В.Іконнікова, висунув на початку 90-х років XIX ст. уже згаданий раніше О.Лазаревський, обґрунтовуючи її но­вими архівними матеріалами з сім'ї Полетик¹⁴. Він же вперше повідомив про обставини знахідки рукопису "Історії Русів" у 1828 р. в бібліотеці маєтку князя Лобанова-Ростовського на Чернігівщині. Деякий час ця дата почина­ла собою літературну історію пам'ятки. Інший український дослідник — В.Гор-ленко — ввів до наукового обігу приватне листування патріотично настроє­ної української шляхти на початку XIX ст. і виступив з думкою про безпо­середню участь у написанні пам'ятки сина Г.Полетики Василя¹⁵.

Публікації О.Лазаревського та В.Горленка мали помітний вплив на по­дальшу історіографію "Історії Русів". Автори наступних досліджень вказаної проблеми довгий час йшли, в основному, шляхами, прокладеними цими вченими, розширюючи коло

__________________

¹¹ Драгоманов М.П. Вибране. К., 1991. С.24-25; Возняк М. Вказ. праця. С.51-55.

¹² Пыпин А. История русской этнографии. Спб., 1892. Т.З. С.91-92.

¹³ Иконников B.C. Опыт русской историографии. К., 1908. Т.2. Кн.2. С.1621-1650.

¹⁴ Там же. С.1630.

¹⁵ Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века... // Киевская стярина. 1893. №1. С69-76.

архівних джерел з Історії українського суспільно-політичного і культурного життя кінця XVIII — початку XIX ст. і продов­жуючи вивчення життя та діяльності Полетик.

Так, історик І.Белей в 1895 р. оприлюднив дані про списки "Історії Русів", один з яких був написаний на папері з водяними знаками 1817 р. Редакція журналу, де було надруковано статтю І.Белея, супроводила її цікавою приміт­кою, її якій йшлося про існування інших, ще більш ранніх списків твору, один з яких датувався 1809 р.¹⁶.

Не меншу вагу, ніж названі вище повідомлення, мали нові факти з історії життя і творчості поета-декабриста К.Рилєєва, введені до наукового обігу київським вченим С.Масловим у 1912 р. Мова йде про згаданий на початку даного параграфу лист О. фон дер Бріггена до К.Рилєєва від 1825 p., в якому повідомлялося про існування "Історії Русів" та близької до неї за ідейним спрямуванням "Історії України" Л.Худорби.

Архівні знахідки І.Белея та С.Маслова спростовували думку О.Лазаревського про те, що "Історія Русів" вперше була знайдена у 1828 р. і підри­вали систему доказів цього автора, що мали донести авторство Г.Полетики. Сліди вели до іншої епохи, яка передувала повстанню декабристів, а, мож­ливо, й російсько-французькій війні 1812р. Хронологічні рамки часу імовір­ного написання пам'ятки поступово звужувалися. Не згасаючий з роками інтерес до "Історії Русів", дальший розвиток наукового українознавства викликали потребу підвести попередні підсумки дослідницької роботи в цьому напрямку, визначити загальне місце "Історії Русів" у розвитку вітчиз­няної науки та культури. Ці та деякі інші проблеми, зв'язані з твором, знайшли свої висвітлення в працях В.Іконнікова, Д.Багалія, І.Франка, С.Єфрємова, М.Василенка, М.Грушевського, Л.Майкова, ІІ.Гнатишака. Для них, в основному, було характерним визнаний громадсько-політичного зна­чення "Історії Русів" поряд з невисоким рівнем її вірогідності. Спеціальне дослідження твору на початку XX ст. продовжив О.Г'ушевський¹⁷. На його думку, метою автора "Історії Русів" була апологія власного народу, його героїчного минулого. Дослідник вказав на такі риси світогляду невідомого автора, які зв'язували його з європейським Просвітництвом: гуманізм, раці­оналізм, релігійне вільнодумство, егалітаризм та деякі інші. О.Грушевський обережно підійшов до питання про авторство "Історії Русів", вважаю­чи, що його остаточне розв'язання можливе лише на основі вивчення фамільних архівів українського дворянства.

Таким чином, наприкінці XIX — на початку XX ст. було зроблено по­мітний крок уперед у вивченні "Історії Русів", усвідомленні її місця в історії розвитку української культури. Зокрема, було підтверджено її історіософські, суспільно-політичні і літературні достоїнства, висвітлено вплив на українсь­ку історичну думку, здійснено перші серйозні спроби встановити авторство і час її написання.

Окремо слід сказати про ставлення до "Історії Русів" з боку польських науковців.

___________________

¹⁸ Белей Ів. Вказ. праця. С. 12.

¹⁹Грушевский А. К судьбе "Истории Руссов". Эпизод из украинской историографии XIX в. // Чтения в истор. о-ве Нестора-летописца. 1906. Кн. XIX Вып.2. Отд.2. С. 1-20; Він же, К хярактеристике взглядов”Истории Руссо” // Язв. отд-ния рус. языка й словесн. 1908. Т.ХІІІ. Кн.І. С.396-427.

Воно змінювалося в тому ж напрямку і з тих же причин, що визначили оцінки цієї пам'ятки в російській науці.

Романтичне захоплення нею не обминуло багатьох польських авторів, у тому числі й такого авторитетного історика, як В.Мацейовський. Але уже наприкінці ЗО — на початку 40-х років XIX ст. на зміну романтиці прийшов науковий критицизм, особливо помітний в працях літературознавців М.Грабовського та С.Б.Юндзілла, історика О.Яблоновського, деяких інших вче­ни¹⁸. Найбільш вагомим внеском польської історіографії у вивчення "Історії Русів" стало спеціальне дослідження краківського літературознавця Л.Яновського, надруковане у вигляді статті в 1913 p.¹⁹. Автором її було зроблено цілу низку цікавих спостережень і висновків щодо стилістики та історіографічної основи "Історії Русів", зокрема, наявності у ній рис сентименталізму та романтизму, співзвучності деяких елементів її історичної концепції з київським "Синопсисом". Л.Яновський не підтримав версії про причетність до створ­ення "Історії Русів" обох Полетик і припускав, що текст пам'ятки міг прой­ти через різні редакції.

На жаль, Л.Яновський, подібно до свого попередника Г.Карпова, вийшов за межі наукової об'єктивності. Антипольські висловлювання невідомого автора образили національні почуття дослідника. Звідси повне заперечення ним літературних прикмет "Історії Русів", звинувачення її автора у релігійному фанатизмі і ненависті до інших народів, передусім польського. В зв'язку з цим Л.Яновський називав "Історію Русів" не інакше, ніж пасквілем, а її вплив на українську літературу порівнював з отруйними випарами.

Таким чином, польська наука в дослідженні "Історії Русів" дійшла тих же висновків, що й російська великодержавна історіографія в особі Г.Карпова. В даному випадку ставлення до "Історії Русів" з боку наших сусідів відбива­ло сумні реалії українсько-російсько-польських взаємин кінця XIX — по­чатку XX ст., далеких від діалогу та компромісу.

Інтерес до "Історії Русів" в українській науці продовжував залишатися стійким і надалі, незважаючи на обставини громадянської війни²⁰. Його по­глибила ще більше коротка історія злету і падіння української державності.

На початку 20-х років XX ст. український історик і громадський діяч Д.Дорошенко присвятив названій темі спеціальну статтю, в якій розцінив "Історію Русів" як найвище досягнення української політичної думки XVIII ст.²¹. На думку Д.Дорошенка, автор "Історії Русів" виступав з загальнонаціо­нальних, державницьких, а не вузькостанових, шляхетських позицій. При цьому дослідник поставив питання про вплив на "Історію Русів" ідей Вели­кої Французької революції.

Після публікації Д.Дорошенка думка про державницький характер ідео­логії автора "Історії Русів" міцно утвердилася в закордонній українській історі­ографії на відміну від радянської, де запанували народницько-позитивістські підходи до вивчення минулого.

________________

¹⁸ Возняк М. Нказ. праця.

19 Janowjki L. С) tak zwinej "History! Rusow" // Pamiatkowa Кsiega ku uczizczeniu 45 — letniej pracy literackiej prof. dr. J.Trctiaka. Krukow, 1913. S.255-300.

20 Онацький Євген. Ще про автора "Истории Руссов" // Наше минуле. 1918. Ч.1. С.146-148.

21 Дорошенко Д. " История Pyсов" як пам'ятка української політичної думки другої половини XVIII століття // Хліборобська Україна. 1921. КН.3. С.183-198 та ін. праці.

Створені протягом першої половини 20-х років нинішнього століття наУкраїні загальні та спеціальні праці з різних напрямків українознавства по­вторювали, в основному, уже відомі з попередньої літератури висновки. Сліда­ми своїх попередників деякий час продовжували йти і автори спеціальних досліджень, присвячених проблемі авторства "Історії Русів".

Новим словом у її вирішенні стали публікації українського радянського історика М.Слабченка. В надрукованих ним "Матеріалах до економічно-соціальної історії України XIX століття" він співставив тексти "Історії Русів" та опублікованого в 1777 р. "Короткого літопису Малої Росії" і дійшов вис­новку, що автором обох названих праць був колишній козацький урядовець, а згодом канцлер і князь Російської імперії О.Безбородько²².

Нова версія авторства "Історії Русів", висунута М.Слабченком, одразу ж знайшла розуміння у дослідників, яких не влаштовувало кружляння по за­чарованому колу імен батька й сина Полетик. Її підтримав і спробував підтвер­дити новими аргументами інший радянський дослідник — П.Клепацький в кінці 20-х років²³. Цим же шляхом пішов і літературознавець М.Возняк, ав­тор першого і єдиного поки що монографічного дослідження, присвяченого "Історії Русів" і виданого на початку 30-х років²⁴. Він узагальнив значний фактичний матеріал, що висвітлював історію вивчення твору, розвиток української суспільно-політичної та історичної думки 60-70-х років XVIII ст. і на його основі переконливо спростував поширену в науковій літературі думку про авторство Г.Полетики. Досить обґрунтованими виглядали також припущення М.Возняка про імовірний час написання "Історії Русів" (між першим і третім розділами Речі Посполитої), висновки про зв'язок історич­ної концепції твору з попередньою історіографічною традицією. В той же час, М.Возняку не вдалося з такою ж переконливістю довести безпосередню причетність до написання "Історії Русів" О.Безбородька, хоча наведені ним факти значно розширювали уявлення науковців про напрямки розвитку української історичної думки вказаного періоду.

Власна спроба М.Возняка розкрити загадку авторства пам'ятки поділила долю всіх інших, подібних до неї, але головна, історіографічно-бібліографіч­на частина його монографії витримала перевірку часом і за своєю докладні­стю не має собі рівних у відповідній літературі.

Повертаючись до проблеми авторства твору, зазначимо, що незалежно від М.Возняка думку про О.Безбородька висловив і спробував обґрунтувати інший український дослідник А.Яковлів у спеціальній статті "До питання про ав­тора "Історії Русів", надрукованій у 1937 р, в "Записках наукового товарист­ва імені Т. Шевченка".

Втім, далеко не всі дослідники 20-30-х років XX ст. потрапили під вилив гіпотези, висунутої М.Слабченком. Так, його сучасник, радянський джере­лознавець М.Петровський припускав, що "Історія Русів" могла бути напи­сана українським патріотом початку XIX ст. В.Лукашевичем²⁵. Інший радянський дослідник, А.Єршов

___________________

22 Слабченко М. Матеріали економічно-соціальної історії України XIX ст. Одеса, 1925, Т. 1. С. 103-105

23 Клепацький П. Листування Олександра Андрієвича Безбородька з своїм батьком як історичне джерело // Ювіл. Зб. на пошану акад. М.С.Грушевського. К., 1928. T.I. C.280-285.

24 Возняк М. Вказ праця.

25 Історія Русів. Н.-Йорк, 1956. C.VII, XXVI.

продовжував відстоювати традиційну точку зору про авторство батька й сина Полетик, застосовуючи при цьому елементи текстологічного і лексикографічного аналізу твору²⁶. Наведений вище ма­теріал свідчить, що в 20-30-х роках нашого століття спеціальне дослідження "Історії Русів" продовжувалося майже виключно силами українських авторів, тоді як інтерес до неї з боку російських та польських вчених майже згас. У міжвоєнні роки на новий, монографічний рівень було поставлено проблему історіографії пам'ятки, висунуто нові версії стосовно авторства і часу її на­писання. На жаль, авторові цих рядків залишилися недоступними спеціальні публікації, що належали перу І.Крип'якевича, Б.Крупнинького, В.Біднова, деяких інших дослідників, що працювали тоді за межами УСРР. Більшість з них не мала можливості звернутися до нових архівних матеріалів і викорис­товувала факти, оприлюднені їхніми попередниками наприкінці XIX — на початку XX ст.

Новий етап у вивченні "Історії Русів" розпочався у 40-х роках XX століття і був пов'язаний з іменем видатного українського історика О.Оглоблина, який присвятив цій проблемі близько тридцяти років свого життя. На відміну від більшості своїх попередників, які зверталися до "Історії Русів" епізодич­но, принагідно в узагальнюючих працях чи спеціальних статтях, О.Оглоблин вивчав її систематично. Можна стверджувати, що "Історія Русів" стала одним з головних напрямків творчої діяльності цього вченого.

На початку 40-х років були написані розвідки О.Оглоблина, в яких він піддав спеціальному аналізу висвітлення в «Історії Русів» діяльності окремих історичних осіб, подій, зупинився на вивченні джерельної основи та бібліо­графії, авторства і часу написання твору²⁷. На жаль, ці матеріали, що мали увійти до задуманих вченим "Студій з "Історії Русів", залишилися ненадрукованими.

У кінці 40 - на початку 50-х років О.Оглоблин досліджував історичні та суспільно-політичні погляди автора "Історії Русів", розглядаючи вплив на їх формування вітчизняної та західноєвропейської історико-політичної думки XVIII cт.

Помітним внеском О.Оглоблина у вивчення "Історії Русів" стала розроблена ним оригінальна методика її текстологічного аналізу, яка дозволила істор­ику встановити новгород-сіверське походження автора, а, можливо, й самої пам'ятки. Дослідник ще більше звузив хронологічні рамки часу імовірного написання "Історії Русів", обмеживши їх 1796 — 1805 роками. На думку О.Оглоблина, автором "Історії Русів" міг бути український громадський діяч, письменник кінця XVIII ст. О.Лобисевич²⁸. Але при цьому історик не відки­дав і деяких інших версій авторства книги.

Підсумком проробленої О.Оглоблиним роботи по вивченню "Історії Русів" стала написана ним передмова до українського перекладу твору, опублікова­ному в 1956 р. у Нью-Йорку. В ній він узагальнив висновки про походження, об’єктивний зміст і місце

_____________________

26 Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти йпро автора її // Ювіл. зб. на пошану акад. М.С.Грушевського. К., 1928. Т.І. С.286-291.

27 Див.: Винар Л. Александр Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріали. Рим, 1958.

²⁸ Див.: Оглоблин О. Опанас Лобисевич. 1732-1805. Мюнхен, 1966. С.44.

"Історії Русів" упроцесі формування українсь­кої національної самосвідомості і культури.

Праці О.Оглоблина створювалися в той час, коли інтерес до "Історії Русів" у середовищі української наукової еміграції залишався дуже великим. У 1946 р. сота річниця її першої публікації була відзначена урочистим засіданням Української Вільної Академії наук, що відбулося під головуванням патріарха вітчизняної історіографії Д.Дорошенка.

Дискусії, присвячені "Історії Русів", пройшли на сторінках журналу "Украї­на" у Франції. В них узяли участь історики І.Борщак, Б.Крупницький, О.Оглоблин, французькі славісти А.Мазон та Д.Лючіані. В 1949 р. було надруко­вано монографічне дослідження І.Борщака "Історична легенда України", в якому головну увагу було приділено літературній історії твору та історіо­графічному аналізу його змісту²⁹. І.Борщак порівнював "Історію Русів" з істор­ичним романом, відводячи їй місце серед інших так званих "патріотичних фальсифікацій" та висловлював припущення про написання її В.Г.Полетикою на початку XIX ст. Крім названих авторів, до вивчення "Історії Русів" зверталися на початку 50-х років такі відомі дослідники, як А.Яковлів, Н.Д.Полонська-Василенко, Д.Чижевський.

Публікації науковців з української діаспори засвідчили, що текстологічні та історико-порівняльні дослідження "Історії Русів" здобули остаточну пере­вагу над критикою її змісту. Але, ставши надбанням вчених, ця пам'ятка не втратила своєї суспільно-політичної актуальності, залишаючись символом українського автономізму на зорі культурно-національного Відродження. Деякі з українських патріотів нової генерації піддали автора "Історії Русів", критиці за недостатню, на їхню думку, відданість державницькій ідеї³⁰. Російські націонал-патріоти з числа емігрантів, навпаки, продовжували роз­цінювати "Історію Русів" як маніфест українського самостійництва. При­кладом цього стали публіцистичні твори М.Ульянова, духовного спадкоємця історика-великодержавника Г.Карпова.

Дещо іншу якість ідеологічного прочитання "Історії Русів" можна знайти в працях радянських істориків та літературознавців повоєнного періоду.

Повернення "Історії Русів" до радянської науки відбулося завдяки по­жвавленню історіографічних досліджень на Україні і в цілому в СРСР в умо­вах так званої хрущовської відлиги. Так, у монографії М.Марченка "Українсь­ка історіографія з найдавніших часів до середини XIX ст.", опублікованій в 1959 p., окремий розділ присвячено "Історії Русів". Дослідник торкнувся в ньому широкого кола проблем, пов'язаних з вивченням авторства, часу на­писання, етнографічної термінології, історичних та суспільно-політич­них поглядів її автора. Висвітлення названих питань було підпорядковане конкретній меті — довести "прогресивність" одних положень "Історії Русів", затаврувати "реакційність" інших та обґрунтувати доцільність її подальшого вивчення. При цьому М.Марченко зосередив увагу на республіканських та антикріпосницьких ідеях твору, його зв'язку з фольклором. Більшого, мабуть, не можна

___________________

²⁹ Borschak Е. La legende historique de l'Ukraine. Paris, 1949.

³⁰ Онацький Є. Українськіа мала енциклопедія. Буенос-Айрес, 1959. Кн.4. С.558-559; Книш 3. Історія української політичної думки до кінця XVIII століття. Поп. нарис. Париж-Вінніпег, 1952. С.194-198.

Дата добавления: 2015-05-26