Модульне контрольне завдання № 1 4 страница

Устами гетьмана Б.Хмельницького він доводив, що "протекція" "не токмо нам полезна, но почти неизбежна" через те, що "самое положение земли нашей, открытой со всех сторон и неудобной к укреплению, делает нас игралищем неизвестной судьбы и слепых случаев"⁹⁵. При цьому він давав зро­зуміти, що надійний союз та з'єднання з іншим, сильнішим народом — це те, до чого завжди прагнуть "все благоустроенные державы"'⁹⁶. Несподіване підтвердження цієї думки читач "Історії Русів" знаходив у словах кримсько­го хана, який у розмові з українським гетьманом недвозначно натякав, що "Малороссия, по положенню своєму єсть первым й всегдашним зборищем, или плацом, удобным к нашествию неприятельскому, их побоищам и разорениям сего народа"⁹⁷. Іншим фактором, який автор "Історії Русів" вважав постійною загрозою незалежності України, було сусідство з ворогуючими між собою, непримиренними державами. "...Кому из соседствующих народов отдаться можно без ужаса й содрогания?" риторично запитували один одного козацькі чини⁹⁸ і чули у відповідь гірке зізнання свого гетьмана в тому, що його народ "несчастлив своим соседством"⁹⁹. Можна з певністю стверджувати, що подібні думки поділялися самим автором: у написаній ним передмові сказано, між іншим, що становище України між ворогуючими народами зробило її ареною тривалих кровопролитних війн ти пожарищ¹⁰⁰. За таких несприятливих умов єдиним виходом для України міг стати її нейтральним статус.

⁹⁴ Апанович Е.М. Вкам. праця.С.275-276.

⁹⁵ История Русов... С,97.

⁹⁶ Там же. С.99.

⁹⁷ Там же. С.134.

⁹⁸ Там же. С.99.

⁹⁹ Там же. С.І35,

¹⁰⁰ Там же. С.ІІ.

Але автор "Історії Русів" не вірив у таку можливість, будучи свідомий того, що заздрість та політичні інтереси сусідів ніколи не залишить Україну в спокої. Разом з Б.Хмельницьким він засуджував самостійницьку позицію козацьких чинів та війська на так званій Чигиринській нараді 1649р., пояснюючи її надмірною емоційністю, викликаною напруженням збройної боротьби та успіхом перших перемог"¹⁰¹. У такій ситуації автор "Історії Русів" ставив перед собою та читачем споконвічну проблему українського вибору: "Кому поклонитися і котрому царю?"

На кількох сторінках свого твору він розгорнув величну картину прийому Б.Хмельницьким у своїй столиці Чигирині посланців від сусідніх держав, кожна з яких пропонувала йому союз на вигідних умовах. Цей яскравий епізод, що нагадує відому історію так званого релігійного вибору князем Володимиром, був навіяний, очевидно, літописом Г.Граб'янки. Але досить порівняти відповідні місця обох цих творів, щоб зрозуміти, наскільки далеко пішов автор "Історії Русів" в осмисленні цієї складної проблеми. Г.Граб'янка виступив у ролі літописця-письменника, оповідача, тоді як автор "Історії Русів" створював проблемну ситуацію, в якій розглядав можливості альтер­нативного історичного розвитку своєї батьківщини. У Г.Граб'янки іноземні посли представляли Туреччину, Польщу, Семиграддя, волзьких татар, боснійців, мултян, волохів ти румелійців¹⁰²; в "Історії Русів" бачимо пред­ставників трьох могутніх країн, від яких залежала доля України – Туреччи­ни, Польщі та Росії. У Г.Граб'янки Б.Хмельницький виглядає запамороче­ним і зухвалим у своїх військових успіхах, людиною, що легковажить вигід­ними пропозиціями польською уряду. В "Історії Русів" перед нами далеко­глядний, розумний і тверезий політик, далекий від переоцінки власних сил. Г.Граб'янка натякає, що Б.Хмельницький був не від того, щоб одержати від угорського володаря Ю.Ракочі гідність удільного князя і спокійно прийняв від турецьких послів титул руського монарха¹⁰³. Автор "Історії Русів" змусив Б.Хмельницького категорично відкинути всі пропозиції спадкового гетьман­ства та князівство, які пропонував йому російський цар¹⁰⁴. У цьому відно­шенні він, тобто автор, не пішов за П.Орликом, на думку якого Б.Хмель­ницький утворив з України незалежне князівство¹⁰⁸.

Який же вибір мала здійснити молода Українська держава, щоб зберегти свої споконвічні права та свободи?

Повернутися до Польщі, як закликало до цього користолюбне духовенство? Адже були часи братнього єднання та мирного співжиття українців та поляків — двох братніх народів, що вірно служили спільній Вітчизні. Проти цього промовляв сумний досвід останніх десятиріч. До того ж автор мав особисту нехіть до поляків, даючи їй вихід не лише в яскравих сценах жорстокостей поляків по відношенню до українців, а й в красномовних оцінках польського національного характеру, серед яких на перший план висувалися пиха, віроломство, непостійність, підлість і безстидство¹⁰⁶. Нам важко

¹⁰¹ Там же С.97-99.

¹⁰² Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. К., 1992. С.ЗЗ.

¹⁰³ Там же

¹⁰⁴ Історня Русов... С.87,

¹⁰⁵ Апанович Є.М. Вказ, пряця. с:.273.

¹⁰⁶ История Русов... С.53,.55, 81, 105, 107.

пояснити таку агресивність, тим більше, що сучасники автора "Історії Русів" українські історики та письменники В.Рубан, М.Антоновський, В.Г.Анастасевич, П.П.Гулак-Артемовський та деякі інші ставилися до Польщі та поляків цілком толерантно, виступаючи навіть в ролі популяризаторів польсь­кої культури. Можливо, полемічна загостреність "Історії Русів" у цьому пи­танні була викликана політичними обставинами: наприкінці 80-х — в першій половиш 90-х рр. XVIII ст. українські патріоти могли почуватися загроженими в зв'язку з останнім спалахом боротьби поляків за незалежне існуван­ня, а після наполеонівських війн — у зв'язку з намірами Олександра І част­ково відродити польську державність. Але, як би там не було, польська аль­тернатива відкидалася автором "Історії Русів" безповоротно.

Тоді, можливо, Туреччина? Спокійне, а нерідко й прихильне ставлення до Ісламської культури було властиве для європейського просвітництва XVIII ст. З українських істориків його поділяв, зокрема, О.І.Мартос на початку XIX ст. В "Історії Русів" речниками мусульманської орієнтації України виступили молоді козаки на чолі з І.Богуном. Вони вихваляли релігійну толерантність мусульман, їхню вірність присязі, повагу до військових, відсутність кріпацтва¹⁰⁷. Автор, у свою чергу, підкреслював, що в українців ніколи не було патологічної неприязні до татар чи турків, що війни з ними велися на цілком цивілізованій основі і неодноразово поступалися місцем військово-політичним союзам¹⁰⁸. Тому можливість приєднання до Туреч­чини на правах Кримського ханства чи Молдавського та Валаського госпо­дарств¹⁰⁹ виглядала для нього цілком реальною. Разом з тим, автор "Історії Русів" не виявляв особливої симпатії до своїх мусульманських сусідів. Йому не подобалися нахил турок і татар до грабунку, неодноразові зради ними козаків, фанатична ворожість до християнства¹¹⁰. Він розумів також, що народ рішуче відкидав турецьку орієнтацію з релігійних мотивів.

Отож, залишається Росія. Взаємини з Росією автор "Історії Русів" ставив на перше місце в системі зовнішньополітичних орієнтирів України. Здаєть­ся, важко знайти такі послуги, яких, на його думку, українці не робили росіянам. Український патріот і громадський діяч кінця XVIII — початку XIX ст. а.Чепа у листі до свого однодумця В.І.Чарниша в квітні 1809 р. писав: "Не из лишние было бы иметь хронологический перечень от 1654 года походов и служб, толь обидно приниженных малороссийских чинов”¹¹¹. Немовби у відповідь на ці слова автор "Історії Русів" розгортав перед читачем довгий реєстр заслуг українського війська перед Росією, і то не лише з 1654 р., а значно раніше. Виявляється, що українці фактично завоювали для Мос­кви Астраханське царство, врятували її від загибелі в часи так званої Смути на початку XVII ст., здобули уже після приєднання до Росії Смоленськ і т.п. У той же час, ми не знайдемо в "Історії Русів" жодної згадки про військові походи П.Сагайдачного проти Росії, добре відомі іншим історикам, а участь козаків в авантюрі Самозванця на початку XVII ст. подано в творі таким чином, щоб зняти з них відповідальність за цю антиросійську акцію¹¹²

¹⁰⁷ Там же. С.118.

¹⁰⁸ Там же. С.57-58.

¹⁰⁹ Там же. С.83.

¹¹⁰ Там же. С.135, 254,

¹¹¹ Горленко В, Из истории,., // Киевскаястарина. 1892. №1, С.49.

¹¹² История Русов... С.42-44.

В зображенні автора "Історії Русів" російський вибір Б.Хмельницького позбавлений тієї фатальної неминучості, якої надавали йому великодержавні інтерпретатори української історії. В тексті пам'ятки ми не зустрічаємо по­ширених у тогочасній історіографії мотивів, що мали обґрунтувати приєд­нання України до Росії: про споконвічну приналежність українських земель до володінь російської корони, про слізне прохання українського гетьмана відносно прийняття його до складу Росії. Мабуть, ми не знайдемо якоїсь іншої пам'ятки української історичної думки XVIII початку XIX ст., окрім "Історії Русів", де б стверджувалося, що ініціатива об'єднання України з Росією походила від цієї останньої¹¹³. У відповідь на неодноразові звернення царя з цього приводу Б.Хмельницький стримано відповідав, що, мовляв, росіянам спочатку треба донести свою мужність і прихильність до українців, щоб переконати їх у необхідності цього з'єднання¹¹⁴. З одного боку, автор "Історії Русів" начебто розумів, що український народ відчував природну схильність до росіян, коли писав: "... врожденная склонность к единоверцам и однородцам делала их всегда привержеными к народу Русскому или Московскому"¹¹⁵. Спільність релігії виступала головним аргументом Б.Хмель­ницького та його однодумців — "старих козаків" в орієнтації на Росію¹¹⁶. З другого боку, автор "Історії Русів" не залишив каменя на камені від цього аргументу, і то не лише через епос релігійне вільнодумство. Виявляється, що російське православ'я спотворене схизмою вірменського монаха Мартина і за своєю обрядністю нагадує язичництво, що в Росії стільки вірувань, скільки в Україні повітів і серед них найбільш одіозним є розкольництво, яке автор презирливо іменує "бредом мужичим"¹¹⁷. В даному випадку сарказм автора спрямований на те, щоб довести всю безпідставність сподівань Б.Хмель­ницького на релігійну одновірність з росіянами як головний фактор у виборі протекції. Різка критика російських порядків, висловлена в "Історії Русів", доповнюється яскравими характеристиками російського національного харак­теру, в якому на перший план виступають грубість, невігластво, прискіп­ливість до дрібниць, нахабство, агресивність¹¹⁸. Все це — не що інше, як стереотипні риси росіян в тому вигляді, як вони сприймалися українцями.

На відміну від своїх попередників, автор "Історії Русів" розумів вразливість не лише релігійних, а й суто політичних чинників російської орієнтації Б.Хмельницького. Недарма вони названі "суєтними" та недалекоглядни­ми¹¹⁹. Треба сказати, що в середовищі українських патріотів, до якого нале­жав і автор "Історії Русів", подібні закиди на адресу героя козацьких літо­писів не були рідкістю. Відлуння їх знаходимо в постійних наріканнях на Б.Хмельницького з боку уже згаданого персонажа роману В. Наріжного "Российский Жиль-Блаз...", останнього з могікан української козацької еліти пана Златницького. Незважаючи на свою неприязнь до Росії та росіян, ав­тор "Історії Русів" зберігає вірність історичній правді в головному — російська протекція 1654 р, стала доконаним фактом,

¹¹³ Там же. С.87, 96.

¹¹⁴ Там же. С.88, 103.

¹¹⁵ Там же. С.43.

¹¹⁶ Там же. С.49, 85, 87, 98.

¹¹⁷ Там же. С.235.

¹¹⁸ Там же. С.134-135.

¹¹⁹ Там же, С.103.

що мав законний характер і підтримку усього суспільства. Але інтерпретація цієї події, немов тіло Йова в руках у сатани, цілком залежала від волі автора.

Не варто доводити, що всі без винятку українські історики надавали вели­чезного значення Переяславській Раді 1654 р. та прийнятим після неї так званим Березневим статтям, що визначали особливий статус України серед російських володінь, їхнє розуміння цієї події суттєво відрізнялося від того, яке було характерним для великодержавної російської історіографії. Адже мова йшла про питання величезної політичної ваги: що вважати основою легітимності Гетьманщини — ті права, які українці мали до 1654 р. чи царські пожалування? Постійне звернення істориків, державних та громадських діячів до тексту Березневих статей 1654 р. зумовило їх величезне поширення в окремих списках, рукописних та надрукованих працях з історії України. Цей документ був добре відомий кожному, хто виявляв спеціальний інтерес до історії України. Але подібна обставина не могла зупинити автора "Історії Русів". Він оголосив відомий громадськості текст Березневих статей підроб­леним внаслідок інтриг "антипатріотів народних", тобто шляхти і натякав на те, що йому відомий справжній зміст цього документу, який нібито збері­гається під великим секретом в якомусь таємному сховищі¹²⁰. З нього автор наводив лише три статті: 1) про підтвердження царем усіх привілеїв, нада­них Україні литовськими та польськими монархами; 2) про підтвердження права власності та 3) про підтвердження права місцевого самоврядування. Крім того, він згадував статтю, за якою надавалися певні привілеї українській шляхті, писав про зрівняння козацьких чинів у правах з російським дворян­ством та говорив про підтвердження права українським гетьманам надавати у власність маєтності¹²¹. Таким чином, Переяславська угода 1654 р. та Берез­неві статті потрактовані автором в дусі не надання, а лише підтвердження всіх тих прав і свобод, які українці, на його думку, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував автор, приєдналася до Росії так же, як раніше до Лит­ви, а потім до Польщі — добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних¹²². Не випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою обох сторін — спочатку російської, потім української¹²³. Таким чином, приєднання України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав. Для автора "Історії Русів", як і для П.Орлика, це була єдина легітимна основи російсько-українських взаємин. Тому він навіть не згадував про інші статті, що їх російський уряд укладав пізніше з кожним новим українським гетьманом. Вікопомна подія приєд­нання України до Росії в "Історії Русів" позбавлена того сакрального ореолу, яким вона згодом оточувалася в російській великодержавній історіографії. На думку автора, це був цілком раціональний вибір найменшого з усіх мож­ливих зол, здійснений в ім'я національних інтересів. Автор свідомий того, що від приєднання України Росія здобувала величезні політичні і матері­альні вигоди, що перетворювали її з другорядної країни на загрозливу для сусідів воєнну потугу¹²⁴.

¹²⁰ Там же. С.122.

¹²¹ Там же, С.120, 121.

¹²² Там же, СІ22.

¹²³ Там же, С.119.

Інша річ, чи було це корисним для України? Автор схилявся до негативної відповіді на це питання.

Він розумів, що перехід України під російську протекцію озброїв проти неї всі сусідні, інші європейські країни і вважав, що Б.Хмельницький, впевнившись у своїй фатальній помилці, помер чи то від розпуки, чи то від польської отрути. Яскравою ілюстрацією поглядів автора на проблему українського вибору стало зображення ним епохи так званої Руїни, про яку піде мова нижче. Тут же зазначимо, що в своєму розумінні доби Хмельнич­чини та приєднання України до Росії автор "Історії Русів" дотримувався державницької концепції, обґрунтовуючи незалежний статус України і усуваючи та виправляючи все, що могло б кинути тінь на його Батьківщину. Він створив епічну картину Визвольної війни, розвинувши героїко-патріотичну історіографічну традицію козацьких літописців до ріння апофеозу. В такому вигляді вона і була сприйнята українським суспільством.

Період Руїни, тобто історії України після смерті Б.Хмельницького, до початку XVIII ст. включно, завжди був предметом пильної уваги з боку українських істориків. І то не лише через насиченість політичними та військовими подіями, а й через намагання розібратися в причинах болючого і не­приємного для місцевих патріотів занепаду славної своєю військовою звитя­гою, стародавніми вільностями та православною ревністю країни. Скажімо, Г.Граб'янка та С.Величко шукали відповіді на це запитання в суб'єктивних причинах, тобто егоїзмі, честолюбстві і розбраті козацьких вождів. Відтак, описання Руїни перетворювалося на портретну галерею гетьманів, характери­стики яких відповідали не лише наявним фактам, а й особистим симпатіям, самих істориків. З цієї точки зору найбільш об'єктивну і водночас достовір­ну картину Руїни дав С.Величко, в той час, як Г.Граб'янка виглядає на його фоні не стільки істориком, скільки красномовним оповідачем. Звичайно, що жоден з них не міг повністю прийняти думку російських авторів про події в Україні після смерті Б.Хмельницького, згідно з якою вони виглядали в кращому випадку як "украинские коловратства" (О.Рігельман), в гіршому — як суцільний ланцюг зрад і бунтів проти законної влади.

Автор "Історії Русів" також приділив немало сторінок своєї праці описан­ню Руїни, хоча вона й займає порівняно меншу частку основного тексту, ніж у працях Г.Граб’янки та С.Величка. Загальна канва, основні факти, за допомогою яких автор висвітлював вказаний період історії, запозичені ним, скоріше за все у Г.Граб'янки, але, як і раніше, їхня інтерпретація повністю підпорядковується поглядам самого автора. На його переконання, Руїна стала наслідком дії причин зовнішньо - і внутрішньополітичного характеру. Він пред'явив довгий реєстр претензій до сусідніх держав, звинувачуючи їх у втручанні у внутрішні справи України, порушенні її прав і свобод. Особливе місце в цьому списку відведене російському уряду. Оцінка автором українсько-російських стосунків після смерті Б.Хмельницького звучить як відповідь на звинувачення українців у постійних зрадах і заколотах з боку офіційної росій­ської історіографії. На відміну від С.Дівовича, який у своєму діалозі Малоросії з Великоросією так і не знайшов гідної відповіді на подібні звинувачення, автор "Історії Русів" виступив у ролі навіть не адвоката, а, скоріше, позива­ча.

¹²⁴ Тим же. С.І22, 229.

Устами Ю.Хмельницького він заявив, що росіяни не мали нічого друж­нього до своїх союзників, дозволяючи собі принижувати їхню гідність, де­монструючи власну зверхність таким чином, що "обхождение их и разговоры дышат одним презорством и издевками над здешним народом", а сам він "едва признается за создание Божие"¹²⁵. Брутальність зарозумілих і неда­леких російських чиновників, їхні втручання в українські справи якраз і поклали, на думку автора, початок українським міжусобицям. Саме на них автор покладав відповідальність за нав'язування українцям тих гетьманів, що виявилися зрадниками або негідниками. "...Неоспоримо, что только те гетманы были неусердны к правительству российскому, — писав він, — которые им избраны или избраны по настоянию сего правительства"¹²⁶. Рішу­чий осуд автора викликала нахабна і жорстока поведінка на Україні царсь­ких воєвод, що відчували себе немов у завойованій країні, грабуючи мирних жителів та всіляко принижуючи їх¹²⁷. Цікаво, що, описуючи утиски українців з боку росіян, автор звинувачував у цьому не лише виконавців, а весь царсь­кий уряд. Досить пригадати у зв'язку з цим описані ним красномовні епізо­ди перебування гетьмана І.Брюховецького у Москві, спробу царя відрізати Запорозьку Січ від Гетьманщини, боягузтво російського уряду, з яким воно покинуло напризволяще Україну перед загрозою польської агресії. Подібна політика, справедливо підкреслював автор, мала наслідком наростання антиросійських настроїв, що породжували відповідні політичні угрупован­ня. В зв'язку з цим гетьман І.Брюховецький недвозначно нагадував царю, що українці з'єдналися з Росією виключно добровільно і готові захищати себе із зброєю в руках¹²⁸, а гетьман П.Дорошенко прямо ставив питання про можливість зміни російської протекції на іншу¹²⁹. Отже, ситуація повторю­валася знову, і знову автор "Історії Русів" прагнув осмислити проблему українського вибору.

Створена ним чергова проблемна ситуація на цей раз фактично ілюс­трує і підпирає новими аргументами його погляди в цьому питанні, проа­налізовані вище. Автор показував трагічну поразку будь-яких спроб утри­мати самостійний, нейтральний статус Української держави, здійснених спочатку Ю.Хмельницьким, а після нього П.Дорошенком. При цьому він розумів, що всі протекції не несуть українському народу нічого, крім нового лиха¹³⁰. Тим більше, що український вибір обмежений: Польща, Туреччина, Росія. Думка автора блукає в цьому зачарованому трикутнику в пошуках відповіді і не знаходить її. В звичайній для себе манері гіркої іронії він пише: "...Вдруг восстало в ней (Україні — В.К.) пять самовольно назвавшихся гетьманов, избравших себе разные партии й неистовые протекции: один турецкую, другой польскую и третий российскую!¹³¹. Але ще більше угруповань, які у відчаї не знають: "чего держаться и кому вверить судьбу свою в рассуждении протекции¹³².

¹²⁵ Там же. С.153-154

¹²⁶ Там же, С.245

¹²⁷ Там же. С.150,168, 162-163.

¹²⁸ Там же. С.165,

¹²⁹ Там же. С.166

¹³⁰ Там же. С. 167.

¹³¹ Там же, С.І57

Польський протекторат автор засуджував однозначно. В цьому зв'язку досить, звернутися до висвітлення ним так званої Гадяцької унії 1659р., укладеної І.Виговським з польським урядом¹³³. Пункти цієї уго­ди, згідно з якою Україна мала увійти до Речі Посполитої на правах Велико­го князівства Руського, були відомі багатьом історикам, у тому числі Г.Гра-6'янці, С.Величку, автору чи редактору "Короткого літопису Малої Росії" в публікації 1777 р., П.Симоновському, О.Рігельману, Ж.-Б.Шереру. Таким чином, малоймовірно, щоб автор, як припускає В.Шевчук, не знав про та­кий відомий документ. Більшість названих істориків не надавала особливої ваги Гадяцькій угоді і не вірила у можливість її реалізації. Характерно, що П.Орлик навіть не згадував про неї у своєму "Виводі прав України". Дещо прихильнішим до цієї події був лише Г. Граб'янка: він доводив, що всі пунк­ти Гадяцької угоди були підтверджені не лише польським королем, а й Се­натом, через що козакам почали навіть заздрити їхні сусіди¹³⁴. Ставлення до цієї події, разом з тим, не завадило кожному з названих істориків передати її основні пункти в цілому вірно, хоча й з різною мірою докладності. В "Історії Русів" замість них бачимо якусь бліду тінь¹³⁵. Ми не знаходимо тут жодної згадки про українську монету, навчальні заклади, типографії, канцелярську справу, вихід до Чорного моря. Замість цього в кількох статтях плутано роз­повідається про чергове зрівняння Русі в політичних і релігійних правах з Польщею та Литвою, наводиться порядок обрання гетьманів та місцевих воєвод. Автор не утруднював себе дотриманням навіть загальновідомих фактів. Якщо обминути те, що він, як і Ж.-Б.Шерер¹³⁶, приписував прийняття Гадяцької угоди не І.Виговському, а ІО.Хмельницькому¹³⁷, то перенесення польсько-українських переговорів з цього приводу з Гадяча у Заславль, при­сутність на них представників Туреччини та Німеччини, зменшена цифра козацького реєстру (не у 60, а в 40 тис. чол.) цілком на совісті автора "Історії Русів". Очевидно, автор намагався всіляко применшити значення Гадяцької угоди, неприйнятної для нього через те, що вона, по-перше, була підписана без "совета всей ниций", по-друге, надавала виключних повноважень гетьма­ну, і, по-третє, означала порушення присяги Росії. Крім того, як уже зазнача­лося, частина пунктів Гадяцької угоди була використана автором для того, щоб надати більшої ваги Зборівським статтям 1649 р. Будь-які інші українсь­ко-польські угоди не повинні були затьмарювати собою цього головного для автора документа у міждержавних взаєминах України. Тому в тексті "Історії Русів" немає жодної згадки про угоди, що укладали з польським урядом геть­мани М.Ханенко та П.Дорошенко. Зате, коли автор писав про так званий Вічний мир між Польщею та Росією 1686 р., він підкреслював, що статус Гетьманщини при цьому визначався Зборівськими статтями¹³⁸.

¹³² Там же. С.150.

¹³³ Докл. див.: Наріжний С. Гадяцька умова в світлі української історіографії // Наук. ювіл. зб. Укр. ун-ту в Празі, присвячений панові президентові Чеськословенської республікипроф. др. Т.Г.Масарикові для вшанування 80-тих роковин його народження. Прага, 1930. Ч.1І. С.124-139.

¹³⁴ Літопис гідяцького полковника Григорія Граб'янки... С.117, 120.

¹³⁵ История Русов... С.143-144.

¹³⁶ Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців та козаків України або Малоросії. К„ 1994. С.225,

¹³⁷ История Русов... С.143.

¹³⁸ Там же. С.181,

Подібно до польської, турецька орієнтація також викликала неприйняття автора "Історії Русів". Він засуджував жорстокі розправи мусульманських військ над мирними жителями Чигирина та Умані¹³⁹.

І знову на перший план у зовнішній політиці України виходила Росія. Виявляється, що автор "Історії Русів", ображений на Росію та росіян, після всіх перипетій Руїни не бачив для свого народу іншої альтернативи, ніж російська. Не випадково він засудив антиросійські дії гетьмана І.Виговського, назвавши їх "подлым коварством"¹⁴⁰. Не випадково Ю.Хмельницький, щоразу здобуваючи гетьманську булаву, схиляється до голосу народу, тобто союзу з Росією¹⁴¹. Та й самий народ, переживши здирства і грабунки царсь­ких воєвод, як свідчить автор, намагався врятувати їх від смерті і зберегти вірність Росії. Цікаво, що автор, позиваючись з Росією, на відміну від інших істориків, не скористався можливістю звинуватити її у зраді союзним обо­в'язкам після підписання Андрусівської угоди з Польщею і заперечив навіть подібні чутки¹⁴². Отже, одновірність та спорідненість українців та росіян ви­явилися, на його думку, сильнішими за всі політичні розрахунки та взаємні неправди. Визнавши цей факт, автор "Історії Русів" тим самим визнав і невдачу своїх спроб запропонувати Україні якийсь інший варіант протекції, ніж російський.

Одночасно з висвітленням зовнішньополітичних причин Руїни, автор "Історії Русів" прагнув осмислити її гіркий досвід з точки зору внутрішньо­політичних процесів. Він викривав тих українських гетьманів, які, на його думку, прийшли до влади незаконним шляхом, порушивши засадничі прин­ципи козацької демократії: І.Виговського, І.Брюховецького, П.Тетерю, П.Дорошенка, М.Ханенка. Їм протиставлені "праведні" гетьмани та пол­ковники: Д.Многогрішний, І.Самойлович, М.Пушкар та деякі інші. Дефі­цит позитивних, взірцевих діячів епохи Руїни автор надолужував, виправ­ляючи та "доповнюючи" власною фантазією відомі історичні факти.

Характерним у цьому відношенні є ставлення автора до гетьмана Д.Многогрішпого, який заслужив прихильність істориків через те, що нібито відно­вив у повному обсязі Березневі статті Б.Хмельницького і добився виведення царських воєвод з України. В такому дусі писали про нього, зокрема, П.Симоновський¹⁴³, "Короткий літопис Малоросії" 1777 р.¹⁴⁴ і навіть О.Рігельман¹⁴⁵. Падіння Д.Многогрішною пояснювалося при цьому інтригами та наклепами його недругів.

Автор "Історії Русів" не лише повторив усі похвали своїх попередників на адресу Д.Многогрішного, а й старанно уник будь яких критичних заува­жень, які містилися в описанні виборів його на гетьманську посаду в Г.Гра­б'янки, П.Симоновського, О.Рігельмана. Стати ідеальним персонажем української історіографії, прикладом вірності своєму сюзерену — російсько­му царю і водночас українським правам і цільностям Д.Многогрішному не давав, як відомо, сумний кінець його гетьманства.

¹³⁹ Там же. С.170, 175-176, 178.

¹⁴⁰ Там же. С.148.

¹⁴¹ Там же. С.151.

¹⁴² Там же. С. 164-165.

¹⁴³ Симоновський П. Вказ. праця. С.95-96.

¹⁴⁴ Краткая летопись Малыя России... 1777. С. 103-104.

¹⁴⁵ Ригельман А.И. Вказ. праця. С.126. (розд. пагін).

І ось ми бачимо, як автор “Історії Русів” переписує чернетку української історії набіло, розповідаючи, як Д.Многогрішний спочатку відправився в похід проти турецько-татарсь-ких військ і козаків П.Дорошенка, де він нібито одержав смертельне поранення, щоб померти славною смертю в гетьманській столиці – Батурині¹⁴⁶. Військовому писарю К.Мокрієвичу, який насправді був одним з головних винуватців арешту Д.Многогрішного, автор "Історії Русів" доручив почесну і скорботну місію: відвезти до Москви не донос і не зв'язаного гетьмана, а вістку про його славну воїнську смерть¹⁴⁷.

Дата добавления: 2015-05-26