Модульне контрольне завдання № 1 3 страница

Виходячи з такого розуміння козацтва, автор "Історії Русів" не міг змири­тися і з гіпотезою про їхнє відносно пізнє утворення в XIV ст., як вважав, приміром, Г.Міллер і частково П.Симоновський, або у XVI ст., як про це писав Я.Маркович та автор "Нового словотолкователя..." М.Японською, ні, тим більше, в часи Б.Хмельницького, як вважав С.Зарульський. Творець "Історії Русів" цілком логічно писав, що поскільки українці існували з гли­боких давен, то й військо їхнє не могло з'явитися пізніше. Отже, його пози­ція близька до тієї, якої дотримувався його попередник Г.Граб'янка. Слід підкреслити, що автор "Історії Русів" не був одиноким у вирішенні пробле­ми походження козацтва. Своєю патріотичною тенденційністю, стилем істори­чного мислення, схильністю до довільного етимологізування він стояв до­сить близько до свого сучасника, оборонця українських прав і свобод Т.Калинського, який виводив назву козаків від "коси", предками їх вважав сарматів, а їх самих іменував "наїзниками"⁶¹.

В полеміці про українське козацтво, яка велася польськими, російськими та українськими істориками XVIII — початку XIX ст., помітне місце займало питання про

⁵⁶ Там же. С.18. Цікаво, що слово "жандарм" увійшли до російської літературної мови на початку 90-х рр. XVIII ст., коли спадкоємець російського престолу великий князь Навло Петрович сформував так званы гатчинськы війська, в числі яких був підрозділ кірасірів або жандармів (Див.: Военная энциклопедія. Спб. 1912. Т.Х. Отб, 355-356).

⁵⁷ История Русов... С.19.

⁵⁸ Там же. С.20.

⁵⁹ Там же, С.19,

⁶⁰ РВ ЦНБ ХДУ. Ф.434/с. Арк.147.

рівень організованості козацького війська: чи відповідало воно критеріям армії захисників батьківщини, свободи і релігії, як вважали ко­зацькі літописці, чи, навпаки, представляло собою свавільні, нікому не підпо­рядковані загони добичників? Українські історики в цій полеміці змушені були погодитися з звинуваченнями своїх опонентів у тому, що козаки не мали належного для професійної армії вишколу або, мовою XVIII ст. "екзерциції". В діалозі С.Дівовича Малоросія визнає, що «экзерциции дельной у меня нет»⁶², М.Берлинський писав, що військове мистецтво козаків XVIII ст. було застарілим у порівнянні з західноєвропейським⁶³. "Новый словотолкователь..." М.Японського з гіркотою визнавав занепад козацького війська напередодні його скасування⁶⁴.

Автор "Історії Русів" частково поділяв критичні зауваження на адресу козацького війська, про які говорилося вище: "древнее заведение" козаків давало, за його словами, привід "ко многим своевольствам й злоупотреблениям"⁶⁵. Але ось посаду гетьмана займає Є.Ружинський, який з волі автора проводить радикальну реформу козаччини. Він започатковує полкову систе­му, вводить військово-адміністративні чини, запроваджує військову дисциплі­ну, нарешті, вдосконалює озброєння воїнів і тим кладе край різним "свое­вольствам й нестроениям"⁶⁶. Варто згадати в цьому зв'язку, що останній український гетьман К.Розумовський намагався вдосконалити козацьку військову організацію. Можливо, автор "Історії Русів" вирішив, як кажуть, заднім числом все-таки "довести" до кінця його починання? Недарма в біо­графії Є.Ружинського автор "Історії Русів" підкреслив рису, яка нагадує нам епізод з життя К.Розумовського: перед тим, як приступити до реформи ко­зацького війська, він довго навчався за кордоном, зокрема у Німеччині та Франції⁶⁷. "Реформа Ружинського", детально описана в "Історії Русів", дала можливість її автору заперечити новизну іншої реформи, яка фактично по­клала край самому існуванню козацького війська і була проведена урядом Катерини II. До неї він поставився з не до кінця зрозумілим спокоєм, запев­няючи, що підпорядкування козаків військовому статуту уже мало преце­дент в діях Є.Ружинського⁶⁸.

Таким чином, автор не погодився з своїми сучасниками в тому, що коза­ки не мали належної "екзерциції". Він доводив це, перекладаючи терміно­логію військової тактики козаків мовою сучасних йому військових статутів, але при описанні численних битв наслідував, очевидно, античних авторів. Недарма вирішальним моментом найважливіших з них є удар козацької піхо­ти, озброєної списами і вишикуваної у фалангу.

Ще одним аргументом на підтвердження своєї точки зору автор вважав високий соціальний статус козацьких гетьманів, їхню політичну, а інколи й фамільну спорідненість з давньоруськими князями. У зв'язку з цим варто пригадати, що списки козацьких гетьманів з найдавніших часів старанно укладали практично усіма українськими

⁶² Українська література XVIII ст.... С.385.

⁶³ Берлинський М. Несколько глав из сочинения "Историческое обозрение Малоросии и города Киева" // Молодик на 1844 год. М., 1844. С.183.

⁶⁴ Яновский Н.Н. Новый словотолкователь... Сп6., 1803. Т.2. С.253-254.

⁶⁵ История Русов... С.15.

^{66 67} Там же. СІ5.

⁶⁸ Там же. С.257.

істориками ХУІІІ ст. Вони могли відрізнятися між собою за хронологією, написанням імен перших козацьких ватажків, але серед них лише в “Історії Русів” та праці М.І.Антоновського згадується гетьман М.Вишневецький, що наводить на думку про зв’язок між названими творами.

Частина твору, що охоплює історію України XIV – першої половини XVII ст., наповнена описанням численних війн, блискучих перемог козацьких військ, в зображенні яких автор демонстрував неабиякий літературний хист, хоча й розумів, що описані ним "воинские действия покажутся, может быть, иным сомнительными, яко множественны суть"⁶⁹. Інколи зображення військових дій козаків, зокрема тих, що відбувалися на території Криму, вражає своєю докладністю, знанням бойової тактики, місцевості, де відбувалися події. Інко­ли ж, навпаки, стомлює читача своєю одноманітністю. Мета, якої пригнув досягти при цьому автор, полягала не лише в апології непереможної козач­чини. Автор всіляко підкреслював, що українці, по-перше, вірно служили своїм литовським та польським повелителям, надаючи їм неоціненні послуги у найважливіших моментах історії, а, по-друге, що козацькі війська здійснювали походи у чужі землі не за для грабунку і не за власної ініціативи, а, в основному, за наказами монархів. Хоча пізніше, говорячи про часи С. Палія на Правобережжі, автор "Історії Русів" і в цьому питанні піднявся до розуміння пріорите­ту національних інтересів над службою іноземним монархам. Козаки, стверджував автор, мали, за прикладом усіх вільних народів, право з давніх-давен "...вое­вать за ту из иностранных держав, за которую согласят их подарками, а най­паче общими национальными вигодами"⁷⁰.

У тісному зв'язку з історією українських козаків вирішувалася істориками XVIII ст, проблема походження та історичної ролі запорожців. Ставлення до неї автора "Історії Русів" у цілому характерне для патріотичної української історіографії XVIII - початку XIX ст. Воно диктувалося не суцільним оплямовуванням запорожців у дусі царського маніфесту 1775 р. і, ясна річ, не возвеличенням січовиків в дусі отця Іоанна, а скоріше зверхнім, коли по­блажливим, а коли й гостро критичним почуттям, яке можуть відчувати старші брати до непутящих менших. Для автора "Історії Русів" запорожці — це лише прикордонна сторожа проти татар, набрана з числа городових козаків і повністю підпорядкована їхньому гетьману. Особливостями військової організації запорожці завдячували, на думку автора, способу свого життя, бажанню бути у постійній готовності до війни та прихильній до них ініціа­тиві уряду⁷¹. Автор віддавав належне хоробрості запорозьких козаків, але гостро засуджував їхнє втручання в компетенцію гетьманського уряду, особливо за гетьмана І.Брюховецького, як про це буде сказано нижче. Двозначність став­лення автора "Історії Русів" до запорожців проявилася в яскравій характерис­тиці, яку він дав славнозвісному кошовому отаману Запорозької Січі І.Сірку: це був блискучий полководець, хоробра і розсудлива людина, але разом з тим — справжній запорожець, "сие єсть род шута или юрода"⁷². В цілому ж ставлення автора до запорозьких козаків нічим не нагадувало ту підкрес­лену, дещо церемоніальну увагу, яку постійно виявляв до запорожців С.Величко.

⁶⁹ Там же. С.11.

⁷⁰ Там же. С.І88.

⁷¹ Там же. С.14.

⁷² Там же. С.І74.

Набагато ближче стоїть автор "Історії Русів" до автора статті "Ко­зак запорожский" в словнику М.Янонського 1803 р. Але нам важко пояс­нити при цьому, чому в "Історії Русів" годі шукати не лише згадку про ліквідацію Січі в 1775 р., а й натяку на цю подію. В цілому ж, у підході до надзвичайно складної, заплутаної і політично актуальної проблеми історії українського козацтва автор "Історії Русів" демонстрував широку обі­знаність з сучасними йому концепціями і водночас — звертався до відверто архаїчних чи дилетантських поглядів, властивих не професійному істори­ку, а широкому загалу освіченого суспільства. Проведений вище побіжний аналіз поглядів автора "Історії Русів" на українське козацтво не дає, на жаль, відповіді на те, з якими історичними працями він був знайомий, з якого джерела черпав свої відомості і коли саме писав свої полемічні за­мітки.

Епоха, яка розпочалася з введенням на Україні релігійної унії, привер­тала особливу увагу автора "Історії Русів". Вона, на його думку, стала по­чатком кінця польської державності і часами небачених раніше страждань
українського народу, що привели його "в иной вид й состояние"⁷³. На дум­ку автора, цю епоху злегковажено або замовчано в історичних працях. З
цим цілком можна погодитися. Серед відомих на той час Історичних праць,
лише літопис Г.Граб'янки висвітлював її з більшою, ніж Інші подібні твори,
докладністю. Можна з певністю стверджувати, що автор "Історії Русів"
уважно читав літопис Г.Граб'янки, описуючи, приміром, сцени пересліду­вань та жахливих катувань українців з боку польського уряду, скарги пра­вославних, перераховуючи церковних ієрархів, що прийняли унію⁷⁴. Мож­ливо, джерелом натхнення автора були житія християнських святих: недарма він порівнював долю українців у зображувану ним епоху з стражданнями християнських мучеників часів Калігули та Нерона⁷⁵. В той же час,
автор нічим не зраджував свого знайомства із збірником документів "Про
унію.", виданим у 1806 р_. відомим російським археографом М.М.Бантиш-
Каменським.

Загалом же період кінця XVI початку XVII ст. описаний в "Історії Русів" надзвичайно яскраво та емоційно. Недарма саме ці сторінки твору подоба­лися О.Пушкіну. Автор зобразив його в чорному світлі як епоху страхітли­вих гонінь на українців з боку польських магнатів, що узурпували владу в країні, занепаду українського суспільства та козацтва через зраду та ополя­чення чиновної шляхти та зажерливість православного духовенства. З усіх вітчизняних істориків автор "Історії Русів" став першим, хто поклав прови­ну за впровадження релігійної унії на православний клір. Він не шкодував гнівних слів, щоб засудити користолюбство священиків, їхнє втручання у справи, що зачіпали інтереси всієї нації⁷⁶. Уже цього, на нашу думку, досить, щоб спростувати думку польського літературознавця Л.Яновського про вплив релігійного фанатизму на автора "Історії Русів".

⁷³ Там же. С.32.

⁷⁴ Там же. С.33-36, 50-51, 53-56; пор, з:Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки... С.31, 33,35-38.

⁷⁵ История Русов,.. С.32.

⁷⁶ Там же. С.32, 36, 38.

Одночасно автор пам'ятки прагнув пояснити сумну епоху в українському минулому змінами в політич­ному житті Польщі. Після смерті Сигізмунда II Августа владу в країні, на його думку, привласнили собі магнати та верхівка католицького духовенства, які й втягнули королівство у зовнішньо- та внуїршіньополітичні авантюри і посіяли розбрат між українцями та поляками. При цьому автор "Історії Русів", на відміну від деяких своїх сучасників, жодним словом не звинувачував у переслідуваннях своїх співвітчизників польського короля Сигізмунда III, активного діяча в справі укладання православно- католицької унії.

Таким чином, автор зробив помітний крок уперед в осмисленні епохи релігійних війн на Україні в кінці XVI на початку XVII ст., вважаючи її наслідком внутрішніх та зовнішніх чинників. Для нього вказана епоха була відхиленням від правопорядку, законності, загальнолюдської моралі. В цій своїй якості вона протистояла попереднім століттям, уславленим гармоній­ною єдністю всіх частин Речі Посполитої, звитяжними подвигами і війнами з ворогами спільної Вітчизни. Неважко помітити близькість поглядів у цьо­му питанні автора "Історії Русів" і тих польських Істориків другої половини XVIII ст., які вважали, що "квітучий" період в історії Польщі закінчувався в останніх десятиріччях XVI ст., після чого наступала доба тривалого занепа­ду⁷⁷.

У цілому так звана литовсько-польська доба зображена автором "Історії Русів" у безпосередньому зв'язку з давньоруською епохою вітчизняної історії. Цим його точка зору відрізнялася від поглядів тих вітчизняних та іноземних авторів, які шукали початок української державності в наданнях литовських та польських монархів. Заслугою автора було й те, що він відмовився від однобічного зображення литовсько-польської доби, виділивши в ній етап мирного співжиття українців та поляків.

Подібна думка виходила безпосередньо з його концепції добровільного приєднання України спочатку до Литви, а потім до Польщі на умовах рівноправності. Оригінальним слід вважати і погляд автора на причини ворож­нечі між українцями та поляками в зв'язку з проголошенням Брестської унії. Він знаходив їх не лише в злій волі польського уряду чи підступності Ватикану, як це робили його попередники, а в змінах у політичній системі Речі Посполитої та негативних процесах у самому українському суспільстві.

Події, зв'язані з Визвольною війною українського народу під керівниц­твом Б.Хмельницького 1648-1657 рр., приєднанням України до Росії 1654 р. посідали головне місце у вітчизняній та іноземній історіографії історії України. Цій проблематиці присвячували своє перо найвидатніші з українських істори­ків кінця XVII-XVIII ст.: Самовидець, С.Величко, Г.Граб'янка та їх численні наслідувачі та компілятори. Значним був інтерес до цієї теми з боку росій­ських та польських істориків.

Епосі Б.Хмельницького відведено приблизно одну третину всього тексту "Історії Русів", що підкреслює значення, яке надавав цій проблематиці автор.

⁷⁷ Grabski A.F. Perspektywy przeszloszci. Studia I szkice historiograficzne. Lyblin, 1983. S.17-26 та ін.; Serejski M.N. Zarys historii historiografi polskiej. Cz.1. Lodz.1954. S.30-42

Перш ніж дати характеристику його поглядів на цю епоху, доцільно нагадати, які проблеми виділяли в ній попередники та сучасники автора, які з них вважалися головними в дискусіях представників різних течій та на­прямів Історіографії історії України.

Однією з таких проблем можна вважати питання про законність та ви­правданість причин, що спонукали козаків до повстання.. Українські істори­ки використовували при цьому цілий арсенал різних доказів, у тому числі посилання на порушення польською стороною колишніх прав і свобод, на­даних православному населенню польськими королями, а також аргументи про споконвічність приналежності українських та білоруських земель росій­ським монархам. У цьому останньому випадку приєднання до Росії земель, населених православними, виглядало відновленням історичної справедливості. Серед інших аргументів, до яких вдавалися українські історики в своє­му намаганні довести легітимність Визвольної війни, були й згадки про так званий привілей Володислава IV, який нібито давав козакам санкцію на збройний захист їхніх прав та про особисті причини, які спонукали Б.Хмель­ницькою до повстання.

Для автора "Історії Русів" мотив порушення польською стороною прав і свобод українців у Речі Посполитій мав таке ж велике значення, як і для інших українських істориків. Про це вже говорилося раніше. Таку ж вагу на­давав він і так званому привілею Володислава IV, докладно описуючи епізод з його передачею представникові козацтва І.Барабашу і відому за переказами історію з їх викраденням у І.Барабаша Б.Хмельницьким⁷⁸. Але він не міг виз­нати особисту образу Б.Хмельницького головною причиною його дій. Ми не знаходимо в "Історії Русів" ні епізоду з побиттям сина майбутнього гетьмана, ні судової тяганини за хутір Суботів, ні згадки про образу чи то жінки, чи то коханки Б.Хмельницького, які переходили з одного Історичного твору до іншо­го. Автор " Ісюрії Русів" не зміг повністю проігнорувати цю сторінку біографії гетьмана, але зробив усе, щоб відсунути її на другий план. Конфлікт Б.Хмель­ницького з Чаплинським він переніс з 1647 р. у 1638 р.⁷⁹ і зв'язав його не з зазіханнями польського шляхтича на майно і честь козацького сотника, а з гордою відповіддю, кинутою Б.Хмельницьким під час оглядин щойно збудо­ваної фортеці Кодак: "Що руками збудовано, руками й руйнується". За цю зухвалість його нібито й було ув'язнено. Але все закінчилося щасливо: з волі автора зухвальця рятує романтичне кохання доньки Чаплинського, а далі вже торжествує справедливість. Все це було потрібно авторові для того, щоб до­вести: Б.Хмельницький виступив проти польської шляхти не за особисту зне­вагу, а в ім'я зневажених народних, національних інтересів.

Мало хто з дослідників "Історії Русів" звернув увагу на ще один прийом, до якого вдався її автор з метою доведення легітимності епохи Хмельниччи­ни. Він всіляко підкреслював спадкоємність різних періодів політичного життя українців. Згадаймо запропонований ним перелік давньоруських князів, з якою "випала" норманська династія. Звернемо увагу на генеалогію першого виборного українського гетьмана П.Лянцкоронського, пов'язаного з волі автора родинними зв’язками з українськими князями. За подібною ж схе­мою автор утворив І родовід Б.Хмельницького.

⁷⁸ История Русов.. С.59-60

⁷⁹ Там же. С 50.

Виявляється, що його батько, незважаючи на те, що мав лише сотницький чин, був для краю справжнім вельможею, що по материнській лінії Б.Хмельницький належав нібито до нащадків українського гетьмана Венжика Хмельницького⁸⁰. Все це, звичайно ж, не було випадковістю. Можна пригадати, що в такому ж напрямку йшла думка про попередника автора "Історії Русів" — С. Величка, який "зробив" Б.Хмельницького конюшим коронного гетьмана М.Потоцького⁸¹. У той же час, Д. Бантиш-Каменський вважав, що особисті заслуги Б.Хмельницького і так надто помітні, щоб нагороджувати гетьмана ще й благородним походженням. Послідовно дотримуючись визначеної ним лінії, автор "Історії Русів" спеціально зазначав, що одним з перших своїх розпоряджень обраний геть­маном Б.Хмельницький підновив устрій, введений на Україні його поперед­ником Є.Ружинським⁸².

Значне місце в зображенні Визвольної війни посідають в "Історії Русів" описання численних битв. Хід бойових дій на Україні змальовується цілком оригінально. В довгому переліку цих битв, майже завжди переможних, в яких лицарство і великодушність хоробрих козаків вигідно контрастують з ницістю духа і безпорадністю віроломних поляків, лише інколи виринають знайомі з козацьких літописів назви: Жовті Води, Корсунь, Бар, Пилянці, Збараж... Події, що розгортаються в "Історії Русів" навколо цих міст чи уро­чищ, мають небагато спільного з справжніми, тим більше, коли йдеться про створені уявою автора перемоги під Кам'янець-Подільським, в Білорусії, Новгород-Сіверському, під Львовом, Замостям. Крім вигаданих повністю подій, як от пригодницька історія про здобуття козацькими військами Новгород-Сіверська, всі інші мають відлуння в творах істориків України.

Неважко помітити, що автор "Історії Русів", описуючи бойові дії на Україні, досить послідовно намагався компенсувати ті невдачі, яких в дійсності за­знавали козацькі війська. Так, зазнавши спочатку поразки, козаки перема­гають війська князя Радзивілла⁸³, здобувають блискучий реванш за загибель Нечая⁸⁴. Цікаво виглядає під цим кутом зору битва під Берестечком. Автор "Історії Русів", розповідаючи про цю сумну сторінку в історії українського народу, змушений був принести в жертву історичній істині такі реальні епі­зоди, як успішний для польської сторони початок битви, зрада та втеча кримського хана, втрата козацького обозу. Далі автор відступити уже не міг. Загибель козацького війська при переправі через болото? Нічого подібного! Поки збуджені перемогою поляки грабують обоз, козацька піхота спокійно відсиджується в лозах, а вночі переправляється через болото в досить оригі­нальний спосіб і тим уникає знищення⁸⁵. Виявляється, що й козацька кінно­та врятувала себе, кинувшись разом з своїм гетьманом за кримським ханом, щоб зупинити його. "Радость была несказанная", — коментує ці події автор, коли обидва роди військ зустрічаються і бачать себе неушкодженими⁸⁶.

⁸⁰ Там же С.49, 58.

⁸¹ Величко С. Літопис. К., 1991. Т.І. С.ЗЗ.

⁸² История Русов.. С.64.

⁸³ Там же С.74, 113,

⁸⁴ Там же, С.105.

⁸⁵ Там же. С.ІІО,

⁸⁶ Там же, С.111..

В героїко-патріотичній епопеї немає місця поразкам. І тому, покінчивши з неприємною для національного самолюбства битвою під Берестечком, втра­тою Києва, автор "Історії Русів" поспішав підсолодити згадки про ці події вигаданими перемогами козаків над арміями князя Четвертинського під Фастовом, князя Радзивілла під Масловим Ставом (місце битви теж, мабуть, обрано не випадково), а до того ж ще й під Білою Церквою. Щоб зберегти видимість об'єктивності, автор "дозволив" польським військам захопити після двомісячної облоги Кам'янець-Подільський, який захищало 312 козаків.

Після всього сказаного читача уже не повинні дивувати блискучі перемо­ги українських військ у Молдавії, під Жванцем і т.п. Так здійснювалася своєрідна терапія історичної пам'яті підупалої нації.

Другим, окрім апофеозу козацької зброї, мотивом, що пронизує собою описання Визвольної війни, є постійне підкреслення того, що козацькі війська діють виключно в рамках законності і порядку. Автор уник згадки про жорс­токість повстанських загонів, свавільні дії козацьких ватажків, про що писа­ли не лише польські, а й українські історики, як, наприклад, Самовидець. Ми бачимо, що навіть наказний гетьман І.Барабаш в "Історії Русів" гине не від рук повстанців, а з власної волі⁸⁷, що ополячена руська шляхти не виріза­на на початку війни разом з євреями, а відпущена "без озлобления" і "с честию" за контрибуцію⁸⁸. Коли автор згидував про пограбування козаками шляхти, яка повернулася на Україну після Зборівського миру, він однознач­но засуджував цей вчинок⁸⁹.

У схему підкресленої законності дій козацьких військ, розроблену автор­ом "Історії Русів", не вкладалися вторгнення козаків у Молдавію. О.Рігельман розцінював молдавські походи української армії як вияв свавільства, нахилу до грабунку, викликаний "дьявольским попущением"⁹⁰. Що ж до автора "Історії Русів", то він запевняв свого читача, що козаки увійшли до Молдавії на прохання уряду Порти для допомоги молдавському господарю, який став жертвою агресії з боку своїх сусідів. Без цього, повчально пише наш автор, "никакие правила политические не позволяют входить в земли чужие с вооруженною силою"⁹¹. Обидва зазначених нами мотиви, яких до­тримувався автор "Історії Русів" у своїй концепції Визвольної війни, тобто мужність козацьких військ та повна законність їх дій, допомагали автору яскравіше висвітлити центральну подію епохи Хмельниччини — Зборівську битву та укладені в результаті її переможного завершення пункти мирної угоди. Ось якими словами висловлював він свою думку з цього приводу: день битви під Зборовим "должен быть всегда достопамятным в истории Малороссийской. Он есть решатель освобождения народа русского от ига польского, и в нем положен камень основанию новой эпохи того народа"⁹². В подібному тоні описується хіба що унія, яку автор теж вважав подією епохального значення. Але якщо унія починала собою добу принижень і страждань українського народу, то битва

⁸⁷ Там же. С.64.

⁸⁸ Там же. С.65, 83,

⁸⁹ Там же. С.102.

⁹⁰ Ригельман А.И. Вказ. праця, М., 1847. С.149 (розд. пагін).

⁹¹ История Русов... С.81, 84, 101.

⁹² Там же. С.91.

під Зборовим знаменувала відновлення його незалежності. Описання Зборівської битви в "Історії Русів" мало схоже на те, що його можна зустріти в будь-якого попередника нашого автора. Зовсім не випадково в ньому немає згадки про участь у битві кримського хана: честь здобуття незалежності Руси не повині були ділити ні з ким. Замість принизливої сцени упокорення Б.Хмельницького перед польським королем і одержаних з ласки останнього привілеїв, яку змалював ще у другій половині XVII ст. французький історик П.Шевальє, ми зустрічаємо в "Історії Русів" величну, витриману в епічних тонах картину блискучої перемоги козацької армії над польськими військами, після чого король, як і належить переможе­ному, звертається до гетьмана з проханням про мирні переговори⁹³. Результатом став так званий Зборівський конгрес, на якому узгоджено і прийнято спільний трактат. Пункти цього трактату в "Історії Русів" зовсім не схожі на текст, відомий у повному вигляді з праць Г.Граб'янки, П.Симоновського, О.Рігельмана і частково або в переказі з праць інших істориків. Він скомпоно­ваний самим автором з деталей, що містяться й інших джерелах при описанні різних подій, зокрема: 1) вимог Б.Хмельницького до польського уряду під час переговорів з поліськими комісарами у Переяславі; 2) окремих пунктів справж­ньої Зборівської угоди; 3) елементів Галицької угоди 1659 р, (пункт про третю Республіку в Речі Посполитій); 4) умов прикордонного розмежування Украї­ни з Польщею 1656 р.; 5) неодмінних авторських додатків.

В результаті читач мав перед очима документ надзвичайної ваги, який утверджував незалежність України та її рівноправність з сусідніми держава­ми, відновлював споконвічні права і свободи українців та їхні мінімальні обов'язки по відношенню до свого сюзерена - польського короля, непору­шність кордонів козацької держави. Надаючи такої величезної ваги створе­ній ним Зборівській угоді, автор "Історії Русів" зробив усе, щоб оточити її ореолом правдоподібності і законності; звідси запевнення в тому, що вона була нібито ратифікована польським урядом і записана в офіційні докумен­ти. В очах автора такий Зборівський трактат утверджував законність усіх подальших дій Б.Хмельницького в ролі вождя незалежної нації, рівного в усьому сусіднім монархам. Як не згадати в цьому зв'язку, що подібний ста­тус козацького гетьмана викликав різке заперечення з боку великодержав­них істориків-централістів, приміром, С.Зарульського, але знаходив обґрунтування в державницькій історичній думці України, зокрема "Виводі прав України" П.Орлика. Утверджуючи своє бачення Зборівської угоди, автор "Історії Русів" не міг допустити будь-якої відмови від неї. Тому він замовчу­вав, як уже говорилося, справжні обставини битв під Берестечком та під Білою Церквою і навіть словом не згадував про Білоцерківську угоду, яка для української сторони була кроком назад від Зборівської.

У зв'язку з описанням Хмельниччини на перший план в "Історії Русів" виступає одна з найважливіших проблем усього твору — осмислення місця України серед інших держав і народів та визначення її зовнішньополітичних орієнтирів. На такому історіософському рівні вона не піднімалася жодним з попередників автора.

⁹³ Там же. С.95.

До розв'язання цієї проблеми він підходив, керуючись політичним і мора­льним правом кожного народу на збройний захист свого буття, свободи та власності, недопущення будь-якого насильства, беззаконня, агресії в міждер­жавних стосунках. При цьому він прагнув підкреслити, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямо­вана на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших наро­дів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах з своїми сусідами Україна завжди керувалася правови­ми нормами, визнаними в усьому світі. Вище вже йшлося про те, як рете­льно проводив цю думку автор, зображуючи козацькі походи XVI — початку XVII ст., молдавський похід Т.Хмельницького. Його позиція в цьому пи­танні і навіть система аргументів у цілому співпадають з тими, що викорис­товувалися століттям раніше ідеологом мазепинського руху П.Орликом в боротьбі за міжнародне визнання України⁹⁴. В "Історії Русів" Ідея незалеж­ного мирного існування Української держави доповнюється не лише Історич­ними прикладами, а й роздумами над принципами взаємин між народами, витриманими в дусі просвітницького гуманізму. Вперше в українській історіо­графії автор "Історії Русів" піднявся до усвідомлення геополітичного стано­вища України, в зв'язку з чим він розглянув аргументи "за" і "проти" самої можливості самостійного існування Української держави.

Дата добавления: 2015-05-26