Право власності

Право власності є одним із основних інститутів цивільного права і визначає зміст діяльності суб’єктів з приводу присвоєння (привласнення) матеріальних та деяких нематеріальних благ. Економічну основу права власності становлять відносини в суспільстві з приводу предметів матеріального світу, дефіцит яких не дозволяє використовувати їх одночасно всіма без винятку особами. Поширені і загальнодоступні ресурси, такі як повітря, вода морів і Світового океану не є предметами права власності внаслідок того, що при існуючих обсягах використання в них немає нестачі. Термін “право власності” найчастіше використовується у двох значеннях – об’єктивному та суб’єктивному.

Право власності в об’єктивному сенсі – це інститут цивільного права, що складається із системи правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням усією сукупністю речей, не вилучених із цивільного обороту

Поняття “ річ ” є ключовою категорією не лише інституту права власності, а й цивільного права взагалі. Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. До речей, зокрема, відносять рухомі та нерухомі речі, гроші, цінні папери та валютні цінності. Залежно від оборотоздатності виділяються такі види речей:

· речі, не вилучені з цивільного обороту, – це речі, які можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином;

· речі, вилучені з цивільного обороту, – це речі, перебування яких у цивільному обороті не допускається. Такі речі взагалі не можуть відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Перелік речей, вилучених з цивільного обороту, має прямо визначатися законом;

· речі, обмежені у цивільному обороті (обмежено оборотоздатні), – це речі, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Перелік таких речей також має прямо визначатися законом.

Право власності у суб’єктивному сенсі відображає сукупність повноважень особи щодо належного їй майна, які вона може здійснювати самостійно, незалежно від волі інших осіб. Визначення суб’єктив­ного права власності закріплено у ст. 316 ЦК України.

Право власності в суб’єктивному сенсі – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

Зміст права власності в суб’єктивному праві становить сукупність повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном.

Володіння – це можливість фактичного утримання речі та можливість впливати на неї безпосередньо. Розрізняють законне володіння (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконне (фактичне володіння знайденою і привласненою річчю або володіння майном, здобутим злочинними діями). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування – це можливість (право) вилучати з речі її корисні властивості. Користуванням майном, зокрема, є проживання у житловому будинку чи квартирі, використання транспортного засобу, обробіток землі та отримання відповідного урожаю.

Розпорядження – право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, право продати, подарувати, переробити або заповісти річ).

Здійснення права власності здійснюється власником самостійно, незалежно від волі інших осіб. Він володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

ЦК України закріплює такі форми права власності:

1) право власності народу України. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності українського народу відповідно до закону;

2) право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади;

3) право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування;

4) право приватної власності. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які, відповідно до закону, не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної осіб.

У більшості випадків цивільний оборот речей та іншого майна здійснюється у межах однієї форми права власності, проте іноді форма права власності на те чи інше майно може змінюватися. Підставами зміни форми права власності є:

· приватизація – це передача майна з державної або комунальної власності у приватну. Основними актами законодавства, які регулюють відносини, пов’язані з приватизацією, є Закони України “Про приватизацію державного майна” в ред. від 19.02.97, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” в ред. від 15.05.96 “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19.06.92 та деякі інші акти законодавства;

· реквізиція – це примусове вилучення майна у власника в державних з мотивів державної або суспільної необхідності. Реквізиція, як правило, застосовується у випадках надзвичайного чи воєнного стану. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна;

· конфіскація – це примусове безоплатне вилучення майна у державну власність, що застосовується як санкція за вчинене власником правопорушення. Зокрема, можливість конфіскації майна передбачена Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Дата добавления: 2015-05-26