Білет 18

Стиль. Худ. Метод. Функції мист.

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону». безпосередньо пов'язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха».

художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

1. Формалістичні:

· Футуризм.

· Кубізм.

2. Нереалістичні:

· Експрессіонізм.

· Сюрреалізм.

3. Реалістичні:

· Натуралізм.

· Соцреалізм.

· Веризм.

Отже, слід чітко розмежовувати такі поняття:

· Художня епоха.

· Художній напрям.

· Художній стиль.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами:

· Реалістичний.

· Нереалістичний.

Згідно з позицією Платона, справжні митці переживають «божественну емонацію» – силу, що «забирає в них розум і робить їх своїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». Філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Позицію Арістотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов'язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками.

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т. Шевченка і Ф. Кричевського.

Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі функції мистецтва:

· соціальна;

· пізнавальна;

· сугестивна;

· виховна;

· компенсаційна;

· комунікативна;

· передбачення.

1. До нових релігійних рухів належать і так звані неорелігії, які оформилися порівняно недавно — в другій половині XX ст. Поява їх зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів. Організація вважається самодостатньою й незалежною від будь-якого релігійного центру, а її засновник і керівник — обраним Богом. Україна знайомиться з релігійними рухами "нью ейджа" ("нового віку"), що виникли у 80-х роках нашого століття. Зрозуміло, Україна успадкувала ті риси, які характеризують модернові релігії взагалі в будь-якій країні (універсалізм, синкретизм, орієнтація на спільний містичний досвід, як правило, відкритість до послідовників різних релігій і релігійно-філософських систем, авторитаризм лідера руху, жорстка організаційна структура релігійних громад тощо). Деякі новітні рухи в Україні мають і суто прикладну спрямованість. Подеколи вони сприймаються певною мірою як форма або засіб фізичного чи психічного оздоровлення (йога, медитація тощо). Соціологічні дослідження дають змогу виявити характер сучасної нетрадиційної релігійності, дати соціально-демографічний портрет її носіїв. У нових течіях більше половини їхніх членів (51%) становлять молоді люди віком від 20 до 29 років, значною є й середня вікова група (від 30 до 49 років) — 38,2%. У складі нетрадиційних громад третина — росіяни, половина — українці. Жінок серед прихильників нових течій на 20% більше, ніж чоловіків.

2. мораль — це вид правильного суспільного життя людей її функція — це регуляція людською поведінкою та між людськими стосунками. Відомий російський дослідник Олександр Титаренко говорив, що в різні часи та періоди вчені по різному тлумачили мораль: як сутність житейського досвіду, як школу виховання, навчання чесності, честі, як насолоду, шлях до неземного щастя, збереження честі, забезпечення порядку серед верст населення, вміння буди собою, виражати любов, слухати голос совісті, робити все з честю, вміння викривати несправедливість, безчестя, вміння бути чесним, та відданим, вміння бути згуртованими, вміння слухати ближнього, вміння не зійти з правильно шляху, бути відданою людиною. Наприклад: творчі здобутки філософа Арістотеля більше свідчать про теоретичну ідеальну модель моралі, ніж про саму мораль. Також погляди на мораль в нього більш етичні. з точки зору філософії – мораль постає перед нами, як форма все спільної свідомості, яка відбиває соціальну дійсність у вигляді специфічних понять, також історично представлено добро та зло, які закріпились тоді в світогляді людей у вигляді: принципів, ідеалів, норм поведінки людей в цілях збереження та розвитку суспільства, як одного цілого. Не може бути виключенням з правила і моральна свідомість. Вона включена в людську поведінку, як її істотний елемент, та мораль в цілому створює сторону, або дію людської діяльності.

Регулятивна функція моралі. Цю функцію моралі здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль. Відомо, що в житті суспільства взаємодіють дві протилежні тенденції: упорядкованість, що забезпечує його стабільність, і хаос, який загрожує його існуванню. Щоб усунути цю загрозу, суспільство вдається до різних регулятивних засобів — права, політичних й адміністративних механізмів. Проте силові важелі регулювання життя суспільства не завжди дають бажаний ефект. До того ж при їх використанні часто ігнорують необхідність рахуватися із вселюдськими цінностями і провідну істину моралі, яка проголошує основною цінністю людину. А це негативно впливає й на розвиток суспільства.

До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини належать:

— повноцінний вияв у моралі свободи, самостійності особистості. Жоден із засобів регулювання людської поведінки не здатен забезпечити такої їх реалізації;

— універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину;

— поширеність на всі сфери життя людини;

— заснованість на протиставленні належного (ідеального) існуючому;

— постановка перед людиною максимальних вимог. Здебільшого вони є нездійсненними, оскільки ідеалу не можна досягти;

— опора на громадську думку і внутрішнє переконання особистості, передусім — на її сумління;

— пов'язаність переважно з духовними санкціями, насамперед з громадською думкою та особистим самоосудом чи схваленням своєї поведінки.

Поведінка людей регулюється й іншими позаінституційними засобами, насамперед звичаями, які історично передують моралі.

Звичай — вид суспільної дисципліни, яка історично (і стихійно} склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом.

Звичаї відрізняються від моралі насамперед неможливістю вибору, оскільки людина змушена діяти так, як це прийнято у конкретній спільноті

Якщо мораль різко протиставляє належне сущому, то звичай їх ототожнює: «Роби так, як роблять усі інші». Як і мораль, звичай є необхідним засобом регулювання поведінки людей. Він об'єднує, цементує спільноту, визначає буденні взаємини її індивідів, формуючи та оберігаючи її традиції, а відповідно, і забезпечуючи її стабільність. Оцінно-імперативна функція моралі. Суть її полягає в тому, що мораль осмислює дійсність такою, якою вона повинна бути, тобто як ідеальну модель належного. Це осмислення охоплює процедуру морального оцінювання дійсності, насамперед відповідності поведінки, вчинків людей найвищим уселюдським цінностям, добру. Наслідком такого осмислення є відповідні повеління.

Комунікативна функція моралі. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Поза спілкуванням немислимі становлення і розвиток людини як особистості, функціонування суспільства загалом. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка за належних умов виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні. Саме у такій площині реалізується комунікативна функція моралі.

Пізнавальна функція моралі. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред'являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо. Моральна свідомість загалом належить до буденного рівня, тому це пізнання має інтуїтивний характер. Щоб спростувати скептичне ставлення до пізнавальної ролі моралі, потрібно враховувати, що вона є однією з могутніх сил, які зумовлюють рефлексію, тобто осмислення людиною власних дій і їх законів; діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини. Так, будь-який моральний осуд громадською думкою змушує людину замислитися над відповідною моральною проблемою, а відтак і звернутися до етики, тобто теорії моралі. Моральні проблеми постійно оволодівають свідомістю, переживаються, осмислюються. Результати такого осмислення відображаються на моральних почуттях. Саме тому їх іноді називають «почуттями-теоретиками». Отже, чогось людину навчає мораль, а чогось (глибше і ґрунтовніше) — її теоретичне мислення, пробуджене неспокоєм моральної самосвідомості, наприклад муками сумління.

Виховна функція моралі. Мораль не лише збагачує індивіда інформацією про людське буття, а й допомагає йому орієнтуватися в житті як системі цінностей. Вона апелює не стільки до розуму, скільки до уяви і почуттів, виконуючи виховну функцію. Завдяки моралі здійснюється передавання досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність і честь, справедливість, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства, викорінювати пороки. Гуманізуюча роль моралі виявляється і в орієнтації особистості на найвищі вселюдські цінності в осмисленні мети і сенсу життя, виборі власного життєвого шляху.

Орієнтуюча функція моралі. Пізнавальна функція моралі не тотожна науковому пізнанню. Вона збагачує людину не просто знаннями об'єктів самих по собі, а орієнтує у світі культурних цінностей, допомагає ставитися до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям, які відповідають її потребам, інтересам і смакам. Мораль орієнтує не тільки в повсякденному житті. Адже від рівня моральної культури залежить і те, чи буде людина прагнути орієнтуватися «на добро», обираючи життєвий шлях та розв'язуючи різноманітні особистісні проблеми.

Мораль як універсальний регулятор поведінки людини, відносин між людьми виконує найрізноманітніші функції, які обумовлюються сферою, характером вияву життєдіяльності особи, соціальних груп, суспільства.

3. Архітекту́ра (грец. αρχιτεκτονικη — будівництво), — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частин засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

Функціональні, конструктивні та естетичні якості архітектури, а саме користь, міцність та краса (Вітрувій (римський архітектор та інженер другої половини 1 ст. до н. е.), — тісно взаємопов'язані. Від конструкційного рішення багато в чому залежать і естетичність творів архітектури. Споруда не тільки повинна бути міцною, але і виглядати має міцною. Надлишок матеріалу навпаки викликає враження надмірної ваги. Візуальна ж недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю та викликає здебільшого негативні емоції. Функціональне призначення будівлі визначається її типом, в залежності від якого обираються засоби створення певного художнього вигляду. Останній створюється за допомогою засобів архітектурної композиції. Серед її основних засобів архітектоніка, масштаб, пропорції та ритмічні відношення, пластика, фактура та кольори.

Білет 19

1. Термін "логіка" походить від давньогрецького "логос" (грец. logos - слово, розум, думка, вчення, закон, порядок). Об'єкт і предмет науки логіки

Об'єкт дослідження науки логіки як частини філософського пізнання світу - це мислення людини в єдності з мовою (мисленнєво-мовленнєва діяльність), хоча мислення людини вивчають й інші науки - психологія, соціологія, соціальна психологія, теорія штучного інтелекту тощо.

Визначення предмета науки логіки в сучасній літературі неоднозначне. Ось декілька з них: "Логіка досліджує закони правильного виведення певних тверджень із певних істинних підстав та істинность як властивість певних висловлювань" (Г. Фреге); "Логіка - вчення про зв'язки і послідовність людського мислення, форми його розвитку, засоби існування мислення та мови закріплення, відтворення і трансляції мисленнєвих процесів" (Сучасний філософський словник); "Логіка - наука про міркування... вона досліджує різні способи міркувань та моделює їх" (А. Шуман); "Предметом логіки завжди була і залишається мова як засіб пізнання і саме пізнання, оскільки воно здійснюється в мові й засобами мови..." (А. Зінов'єв).

Наведені визначення засвідчують, що логіка вивчає структуру мислення та його різні властивості, які відокремлюють сферу абстрактного-логічного, раціонального мислення - форми мислення, закони мислення, необхідні взаємозв'язки між структурними елементами мислення, правильність міркувань і досягнення істини у процесі міркувань.

Беручи до уваги багатогранність сучасних логічних досліджень, визначимо предмет науки логіки в такий спосіб: логіка - наука про універсальні форми та закони раціонального мислення, способи і види міркувань, умови досягнення 'іх істинності й побудови формальних (знаково-символічних) моделей цих міркувань.

Наголошуємо, що визначення предмета науки логіки змінювалося в процесі її історичного розвитку. Це пов'язано з виникненням різних типів логіки (див. детальніше 1.3).

2.

Моральна свідомість – людська свідомість взагалі, з властивими їй внутрішніми механізмами, смисловим та ціннісним змістом; свідомість у стані осмислення і розв’язання суто моральних проблем, споряджена для цього відповідним концептуальним і категоріальним апаратом.

До структури моральної свідомості належать (мал.2.):

• моральні норми («не вбивай», «не вкради», «не кажи неправду», «поважай батьків», «повертай борги») – елементарні форми моральної вимоги; певний взірець поведінки, який відображає усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковий характер.
•

Дата добавления: 2015-05-26