Утрехтська унія

Утрехтська Унія (1579 р.) — військово-політичний союз північних" провінцій Нідерландів (Голландія, Зеландія, Утрехт, Гелдерн, Оверейссел, Фрісландія, Гронінген), укладений проти Іспанії. У ході Нідерландської революції XVI ст. південні провінції країни 6 січня 1579 р. уклали Арраську унію, направлену на збереження влади іспанського короля Філіппа II Габсбурга. У відповідь п'ять північних провінцій (пізніше до них приєдналися ще дві провінції) 23 січня 1579 р. уклали в Утрехті унію проти іспанської влади. Статті Утрехтської унії передбачали федеративний політичний устрій Нідерландів, створення спільної армії, єдиної монетної системи, ведення спільної зовнішньої політики. Влада іспанського короля признавалася лише формально. Утрехтська унія заклала основи республіки Сполучених провінцій. До унії долучилося багато міст у Фландрії та Брабанті, але в 1580-ті роки весь південь Нідерландів був завойований іспанськими військами.

У ХV ст. Нідерланди входили до складу Бургундського герцогства, а після його розпаду у 1477 р. перейшли до Габсбургів. З 1516 р. Нідерланди стали складовою частиною імперії Карла V.
У ХVІ ст. до складу Нідерландів входили, крім сучасної їх території, Бельгія, Люксембург, частково Франція. Було 17 провінцій. З них найбільшими були Ено (Гунгау), Артуа, Люксембург, Намюр, Фландрія, Брабант, Голандія, Зеландія.
Уряди Карла V і Філіпа ІІ прагнули встановити в Нідерландах абсолютистські порядки, розгалужений чиновницький апарат. За Філіпа ІІ апарат очолювала Маргарита Пармська. При ній в Брюселі існував дорадчий орган – Державна Рада з представників нідерландської знаті. У провінціях були намісники. Скрізь по країні розміщувались військові гарнізони.
Однак орган самоуправління і станово-представницькі органи не були знищені. Існували Генеральні штати, що збирались за вказівкою намісниці. В них головну роль грали феодальна аристократія і вище духівництво, міський патриціат і багате купецтво. Вони вирішували питання про податки і приймали закони.
Провінційні штати відали розверсткою податків та ін. питаннями. Велику автономію мали ради міст. При цьому вся країна, кожна провінція і місто мали свої вольності і привілеї, які вони ревно оберігали. На цьому грунті були конфлікти з іспанськими властями.
У ХVІ ст. Нідерланди переживали піднесення. Феодальні відносини розкладались. Цехи приходили в упадок. Все більшу роль відігравали скупщики. Деякі цехи і торгові гільдії забороняли створювати мануфактури і затримували прогресивні форми торгівлі.
На селі з‘явились буржуазно-фермерські господарства. У Фландрії і Брабанті агротехніка зробила успіхи. Збільшились посіви технічних культур, стійлова відгодівля худоби. Особиста залежність селян тут зникла. З‘явилась аренда з використанням найманої праці. І в той же час дворянство і духівництво збереглись у Фландрії і Брабанті і мали земельні володіння.
У Голандії було розвинуте молочне тваринництво. Селяни перетворювались у фермерів.
У Фрісландії сильним було монастирське землеволодіння.
Південна група провінцій відрізнялась від північної. Антверпен був торговим цертром, сюди з Іспанії йшла шерсть, з усіх провінцій Нідерландів - товари. Він майже не мав свого флоту. Потреба у хлібі задовільнялась з Еко і Артуа.
Голандія і Зеландія мали флот, суднобудівництво. Свої і транзитні товари направляли в Скандинавію і Росію. Звідти везли хліб, ліс. Північ була більш розвинена, ніж південь.
Відбувались і соціальні зміни – складалась міська і сільська буржуазія – священики, мануфактуристи, фермери. Багато тисяч селян розорились від податків і лихварів. Натовпи селян-бродяг ходили по дорогах, містах. У ХVІ ст. вони стали об‘єктом законів проти бродяг. Частина їх вербувалась у наймані солдати, частина йшла на мануфактури, на флот, на ферми.
На мануфактурах робочий день тривав 12-16 годин, в т.ч. і для дітей та жінок. Щоб прогодуватись, бідняки займались підсобними промислами, але це не давало великих прибутків.
Був і гніт. Але народ хвилювався і бачив основну причину своєї біди в засиллі іспанців. Невдоволення зріло всередині буржуазії, дальший розвиток якої був неможливим в таких умовах.
Почала формуватись нідерландська двомовна нація – фламандсько-голандський і валонський діалекти домінували. Назрівала революція.
Іспанський абсолютизм не міг здатись без бою. Боротьба обіцяла бути кровопролитною. Політика Філіпа ІІ була реакційною. Він хотів встановлення іспанського абсолютизму. В Нідерландах постійно були іспанські війська. Було створено 14 нових єпископств, при яких знаходились спеціальні інквізитори для знищення єресі.
Оголошення Іспанією банкрутства у 15157 р. розорило багатьох нідерландських банкірів. У 1560 р. зросло мито на іспанську шерсть і її ввезення в Нідерланди скоротилось на 40%. По країні снували донощики, лютувала інквізиція. Гніт іспанців ставав нестерпним.
Посилилась і класова боротьба. Ненависть спрямовувалась проти католицьких священиків, які порушували таємницю сповіді. Дуже популярним був кальвінізм. Виникали консисторії – кальвіністські общини. Натовпи людей збирались послухати проповідників – єретиків, як їх називали іспанці. Частими були їх страти, іноді народ перешкоджав їм.
Знать і провінційне дворянство теж не хотіли бути простими підданими іспанського монарха, прагнули привілеїв. Реформу церкви вони бачили в дусі лютеранства. До дворянської оппозиції входили збіднілі дворяни, що займали міські посади. Вони перейшли в кальвінізм і закликали до збройного повстання.
Керівниками опозиції були принц Вільгельм Оранський-Нассау (німець), граф Егмонт і адмірал Горн. В Державній Раді вони почали критикувати діяльність уряду, вимагати виводу іспанських військ, відміни “плакатів” проти єретиків.
Рядове дворянство створило союз “Угода” (“Компроміс”) в 1566 р. висунув намісниці петицію з викладом своїх вимог. Дворяни писали, що невиконання їх приведе до повстання (вони самі його не хотіли). Бідний одяг провінційних дворян, що подавали петицію, дав підставу назвати їх гезами (злиднями). Отже, коливання панівного класу досягло апогею.
Намісниця не спішила з відповіддю. Союз дворян почав переговори з кальвіністськими общинами про спільні дії і 10 серпня 1566 р. районі міст Хондсхоте, Армант‘єра почалось повстання, назване іконоборським. Воно поширилось на 12 із 17 провінцій. 5,5 тис. церков були пограбовані і спустошені. Повсталі нищили ікони, скульптури святих. У ряді міст повстанці знищили церковні і монастирські поземельні грамоти, розганяли монахів.
Іконоборське повстання було першим актом Нідерландської буржуазної революції ХVІ ст. Рушійною силою були робітники мануфактур, портовий люд, ремісники і селяни.
Найбільшої сили повстання досягло у Фладрії, Брабанті, Зеландії, Утрехті. Намісниця змушена була 25 серпня оголосити, що інквізиція буде знищена, “плакати” пом‘якшені, члени союзу дворян одержать амністію, а кальвіністи – обмежену свободу віросповідання.
Розмах маового руху злякав не тільки іспанські власті і духівництво, але й дворян і буржуазію. Союз дворян оголосив про свій розпуск, а керівники кальвіністських общин зреклись участі у повстанні. Буржуазія вагалась. Весною 1567 р. повстання, позбавлене керівництва, було придушене.
Розгромивши повстання, уряд відмінив поступки, а в серпні 1567 р. ввів іспанські війська під командуванням герцога Альби (з Толедо) – типового іспанського гранда, що спирався на інквізицію і вояччину. Казну поповнював за рахунок спалених єретиків.
Тисячі людей були послані на плаху, багаття чи шибеницю. Майно їх конфіскували. За свою віру в угоди поплатились і багаті буржуа, купці, аристократи і дворяни. У 1568 р. були страчені граф Егмонт і адмірал Горн. В містах будувались цитаделі, де розміщувались іспанські війська. Вільгельм Оранський втік за кордон.
Дрімучі ліси Фландрії й Ено стали притулком для сотень партизан з числа бідних ремісників, робітників мануфактур, селян. На чолі їх були буржуа, дворяни. Ці партизанські загони називали “лісовими гезами”. Під час нападу “лісові гези” знащували невеликі іспанські загони, страчували судейських, чиновників, шпигунів-священиків.
У Голандії та Зеландії матроси, рибалки, вели боротьбу проти іспанців на морі. Вони захоплювали іспанські кораблі. Соратники Вільгельма Оранського, підтримуючи конспіративні зв‘язки з своїми сторонниками-дворянами, багатими городянами, мали особливі плани. Вони хотіли нанести удар Альбі з боку Німеччини і включити Нідерланди до неї як курфюрство. Церкву вони хотіли реформувати в лютеранському дусі.
В. Оранський у 1568 – 1572 рр. кілька разів організовував вторгнення в Нідерланди (в південні провінції), але уникав спільних дій з гезами, покладаючись на найманців.
У 1572 р. Альба вирішив запровадити іспанський податок – алькабалу. Лише її загроза паралізувала економічне життя. Ціни зросли, закривались майстерні, крамниці. Народ обурювався. Альба свої основні війська перемістив у міста, послабивши оборону узбережжя. Алькабалу він не ввів, але загроза лишилась.
Послабленням оборони скористались морські гези. 1 квітня 1572 р. вони захопили портове місто Брил. Зеландія майже повністю була звільнена. У Фрісландії йшли бої. Після поразок на півдні Вільгельм Оранський прибув на північ. Він був оголошений главою повсталих провінцій. Війна була оголошена Альбі, а не Філіпу ІІ. Були введені непрямі податки. Це був компроміс.
Вільгельм Оранський знайшов підтримку серед селян, представляючись патріотом. Головною ж його метою було зміцнення особистої влади. Купецтво знало про плани В. Оранського, але не боялось їх. Воно міцно захопило в свої руки Генеральні штати і міські ради, контролювало фінанси.
Після перших перемог воєнне становище північних провінцій, що “від‘єдналися”, ускладнилося. Розмах повстання змісив Альбу спрямувати сюди всі сили. Його війська обложили голандські міста. У 1573 р. був взятий Гарлем, обложений Лейден. Лейдену допомогли гези.
Альба ж в Іспанії впав у немилість і його замінили Рекезенсом. Цей новий намісник раптово помер. Це погіршило становище іспанців у Нідерландах.
У 1576 р. іспанські найманці збунтувались, залишили північ і вдерлися на південь. У відповідь на півдні теж почалось повстання. Знову вводились вольності і привілеї, раніше скасовані Альбою. Але робилось це стихійно, неорганізовано.
У Генеральних і провінційних штатах мінялись лише люди, а влада залишалась у дворян.
У 1576 р. в Генті зібрались Генеральні штати всієї країни, які виробили угоду (Гентське умиротворення). Там йшлося про вірність Філіпу ІІ і католицизму, відміну законів Альби і вивід іспанських військ. Але ні слова про конфіскацію церковних земель, земельну реформу, свободу віросповідання для кальвіністів. “Гентське умиротворення” було спробою змови дворян з консервативним бюргерством і купецтвом, розрахованою на подальшу угоду з Філіпом ІІ.
Практичним кроком у цьому напрямі стало підписання Генеральними штатами у 1577 р. “Вічного едикту” з іспанським намісником Хуаном Австрійським. Однак намісник віроломно порушив укладений договір і спробував повернути іспанські порядки. Провалом “Гентського умиротворення” закінчився другий етап революції.
У 1578 р. Хуан Австрійський розгромив армію Генеральних штатів у битві при Жамблу. Ініціатива перейшла до буржуазії, що спиралась на народ. Низи громили церкви й монастирі, вводили кальвінізм, створювали загони самооборони.
У Фландрії і Брабанті створювались нові органи – “комітети 18-ти”, куди обирали представників буржуазії та буржуазної інтелігенції. Спочатку вони відали лише обороною, але поступово почали втручатись у всі справи – у постачання продовольством, зброєю, конфіскацію майна церкви. “Комітет 18-ти” Брюселя впливав на Генеральні штати і Державну раду. Восени 1577 р. він вимагав загального озброєння народу, революційного ведення війни проти дона Хуана, чистки держапарату від агентів-іспанців.
Гостра боротьба йшла в столиці Фландрії Генті. У 1577 р. повсталий плебс заарештував тут групу дворян-змовників, а два іспанських пособники були страчені. Офіційною релігією був проголошений кальвінізм. Церковне майно конфісковувалось і продавалось із аукціонів. Гентці припинили сплату податків Генеральним штатам, бо ті “погано воюють з іспанцями”.
Рух в Генті – це буржуазні перетворення, хоч здійснювались вони плебейськими методами за участю простих людей.
Але на півдні католицьке духівництво і дворянство були ще сильними. Вони були пов‘язані з Іспанією. Там боротьба була особливо запеклою. Йшла агітація за запрошення В. Оранського, яка мала успіх. Оранський прибув у Брюсель і домігся проголошення себе правителем Брабанту.
Повсталі не були єдиними. Селяни і плебс вимагали демократичних порядків, введення кальвінізму, цехи – розщирення привілеїв, буржуа – свободи підприємництва. І лише проти іспанців вони виступали всі разом.
Принц і його оточення грали на суперечностях. Оранжисти здійснювали лише дрібні реформи, стримували масові рухи. Воювати з іспанцями принц хотів руками найманців, яких і запросив – Франциска Анжуйського, німецького пфальцграфа Іоана Казимира. Але найманці грабували країну, що обурювало народ.
Невдоволене половинчастими заходами принца, дворянство у 1578 р. підняло заколот у військах Генеральних штатів, навербувало найманців і почало воєнні операції проти революційних фландрських міст. Але гентські міста їх зупинили.
Тоді дворяни-заколотники Ено і Артуа у 1579 р. уклали в Аррасі унію, мета якої – зберегти католицизм, придушити революцію і укласти угоду з Філіпом ІІ. Потім вони підписали договір з іспанським намісником Олександром Фарнезе, в якому останній обіцяв дотримуватись “Гентського умиротворення” і “Вічного едикту”. Іспанці знову заволоділи великими територіями.
У відповідь північні провінції уклали свою революційну Утрехтську унію, до якої приєднались міста Фландрії і Брабанті. За нею лише Генеральні штати мали право на введення податків і укладення міжнародних угод. Всі провінції зобов‘язувались спільно боротися і до перемоги не укладати сепаратних зовнішніх угод. Голандія і Зеландія вводили кальвінізм, в провінціях дозволявся вибір релігії.

20 Внутрішня та зовнішня політика Генріха 4 (1589-1610).

Генріх Наваррський став королем Франції Генріхом IV (1589- 1610) і розпочалося правління нової династії Бурбонів.

Католики не визнали королем ватажка гугенотів. їм на допомогу вирушило іспанське військо. Але того часу у Франції розгорнувся широкий селянський рух проти податків і свавілля дворянства. Це змусило католиків піти на компроміс із Генріхом IV, але за умови, що він перейде у католицтво. "Париж вартий меси!"- промовив той і погодився. 1594 р. після коронації Генріх IV в'їхав у Париж.

1598 р. Генріх IV видав Нантський едикт, що означало завершення тривалої внутрішньої боротьби в країні. Цей документ був яскравим прикладом релігійної віротерпимості бо нарешті, хоч і на деякий час, визнав кальвіністів і примирив їх із католиками.

У XVI - першій половиш XVII ст. політичний устрій Франції набув форми класичного абсолютизму.

Король Генріх IV користувався загальною симпатією французів. Він дуже рідко скликав Генеральні штати, але ніхто не виступав проти такої політики. Дорадником і головним міністром короля був князь Сюллі (гугенот). Разом з ним король здійснив внутрішні реформи, спрямовані на відродження сільського господарства, підтримку вітчизняної промисловості та торгівлі. Зокрема було запроваджено суворий нагляд за збиранням податків, що значно поповнило державну скарбницю. 1604 р. французи заснували свою першу колонію.

У зовнішній політиці Генріх IV виступав проти австрійських та іспанських Габсбургів і готувався до війни з ними. Він сподівався утворити проти них коаліцію у складі Франції, Англії, Голландії, протестантських князів Німеччини, Скандинавських країн і Швейцарії. Але 1610 р. він був убитий католиком-фанатиком.

У січні 1595 року Генріх IV оголосив війну Іспанії. У 1595 році іспанці взяли Камбре, 1596 — Калі і, нарешті, в 1597 — Ам'єн. Але, попри ці успіхи, Філіп, як і раніше не мав ніякої надії повалити Генріха. Грошей на продовження війни в нього не було, і в травні 1598 року іспанський король погодився сепаратний Вервенський миро. Всі здобуті ним провінції були повернуті Франції. Останнім оплотом лігістів залишалася Бретань, захоплена герцогом Меркером. Цим договором французький міністрМаксимільян Сюллі намагався послабити ворогів Франції, посилити її васалів, оточити її поясом нейтральних держав, які юридично були б під її егідою, а фактично під її командою. План Сюллі відомий тільки з його мемуарів. Дійсність була дещо іншою. Не випускаючи з уваги ідеї природних кордонів для своєї країни, Генріх IV діяв у зовнішній політиці за іншим принципом, який отримав у цей час широку практику. Це був принцип «політичної рівноваги». Якщо держава в XVI столітті ставала національною, тобто будувалася на основі господарської єдності території і пов'язаної з ним єдності мови і культури, то в своїх відносинах до інших держав воно прагнуло забезпечити це ціле від їх посягань. Практично у зовнішній політиці це призводило до прагнення зберегти співвідношення сил між європейськими державами, що історично склалося, та створити противагу державі, яка швидко збільшується; при захопленнях, здійснених сильною державою, — компенсувати найслабшій в цілях відновлення все тієї ж «рівноваги». Звичайно, всі такі «принципи» були дійсні лише до тих пір, поки було неможливо або небезпечно порушувати їх силою.

Генріх IV і керувався «принципами», поки було небезпечно іншим способом округляти і розширювати межі Франції. «Я погоджуюся з тим, — говорив він, — що країна, населення якої говорить іспанською, повинна залишатися у володінні Іспанії, а країна, де населення говорить німецькою, повинна належати Німеччини. Але ті землі, в яких населення говорить французькою, повинні належати мені». Практично Генріх прагнув до двох цілей: послабити могутність династії Габсбургів і підтримати рівновагу між європейськими державами, що була вигідна для Франції. Тому він продовжував зберігати дружні стосунки з Англією, яка допомогла йому, як протестанту і ворогу Іспанії, заволодіти французьким престолом. Проте в той же час Генріх таємно протидіяв планам англійських моряків і торговців і підступам англійських дипломатів в Італії і на Сході, де, як відомо, Франція сильно зміцнилася з часу Франциска I. Внаслідок цього посли Генріха IV в Лондоні — Тюмері, Гарле де Бомон і Ла Бордері — завжди стояли перед важким завданням поєднувати дружбу з Англією з протидією прагненням цієї держави зайняти провідну позицію.

Також в цілях ослаблення Габсбургів Генріх IV сприяв укладенню миру між Іспанією і Голландією. Таким чином, французький король сприяв визнання Іспанією незалежності відпалих від неї 7 північних провінцій Нідерландів. На Сході, в Туреччині, Генріх відновлював французький вплив, що похитнувся за час релігійних воєн, за допомогою успішної дипломатичної діяльності своїх послів Савари де Брева і Жана де Гонто Бірона. Пільги, отримані Франциском І в 1535 році, були повністю відновлені в 1604 році: всі держави, які бажали торгувати з Туреччиною, повинні були надсилати туди свої кораблі під французьким прапором. Виняток становили англійці, які зуміли добитися від султана в 1599 році права входити в його порти під власним прапором. Дружба Генріха з султаном була засобом залякування імператора Габсбурга навалою турецької армії, а іспанського короля Габсбурга — нападом турецького флоту. І те й інше було запорукою безпеки Франції.

Одночасно, однак, Генріх не заважав поширювати чутки про своїх християнські наміри завоювати Схід, вигнати султана з Європи і оголосити проти нього хрестовий похід. Стосовно німецьких князів Генріх також тримався реальної політики. Його уповноважений Боннар запевняв німецьких протестантських князів, що перехід Генріха з протестантизму в католицизм не повинен їх бентежити; дружнє ставлення короля до німецьких князів залишається незмінним, як і його бажання бути захисником «споконвічної німецької свободи». Оскільки були сильні князі, був слабкий імператор, вічний ворог Франції Габсбург. Генріху IV вдалося врешті-решт створити коаліцію проти Габсбургів і приступити до боротьби з ними. Однак кинджал вбивці не дозволив йому довести задумане до кінця. На життя Генріха IV неодноразово робили замах. Як правило, це були ченці — капуцини, не без впливу єзуїтів. Ними рухало бажання розправитися з протестантом, який заволодіа престолом.

Дата добавления: 2015-05-26