Додаткові критерії соціальної нерівності і неїєрархічні моделі стратифікації

БІЛЕТ 19

1. Основні моделі стратифікації.

Теорія соціально-економічного поділу праці і стратифікація. Социально-экономическое разделение труда выражается в расщеплении последнего на организаторский и исполнительский, умственный и физический, сложный и простой, квалифицированный и неквалифицированный, самоорганизованный и регламентированный, творческий и стереотипный. Закрепленность различных групп людей за соответствующими родами деятельности - есть основа социального неравенства.

Группа людей, выполняющих разный по сложности и квалифицированности труд, обладают, как правило, разным трудовым потенциалом, т.е.: а) разной квалификацией; б) разным психофизиологическим потенциалом (способности, здоровье, работоспособность; в) разным личностным потенциалом (ценностные ориентации, социальные интересы). Социально разделенный труд порождает и социально различающиеся потребности.

Маркс считал, что в капиталистических обществах причиной социального расслоения является разделение на тех, кто владеет и управляет важнейшими средствами производства,- класс капиталистов-угнетателей, или буржуазия, и тех, кто может продавать только свой труд,- угнетенный рабочий класс, или пролетариат. Таким образом, для Маркса социальная стратификация существовала только в одном измерении- владении собственностью.

Вебер утверждал, что в обществе существуют и другие линии раздела, которые не зависят от классовой принадлежности или экономического положения, и предложил многомерный подход к стратификации, выделив три измерения: базовй критерий- класс (экономическое положение), и дополнительные: статус (престиж) и партию (власть).

Пітірімом Сорокіном, який виділяє чотири базових критерії соціальної нерівності: дохід, влада, освіта, престиж.

Є ще також багато не базових критеріїв соціальної стратифікації, наприклад, віковий. Культурно-мовна стратифікація. У різних соціальних верств і груп (селяни, міліціонери, вчителі, політики) мова відрізняється, бо різним є їхній освітній і культурний рівень, середовище спілкування.

Культурно-статусна стратифікація як відбиток соціальної структури в індустріальних та інформаційних суспільствах. Если властной и собственнической стратификации, связанной со стремлением властных групп к исключительному обладанию властью и престижем, соответствует вертикальное соотношение социальных позиций, то культурно-статусному порядку, смысл которого заключается в сохранении статусными группами своих разнородных (количественно не соизмеримых) ценностных представлений, адекватна неиерархическая модель. Культурно-статусный порядок позволяет сохранить культурное (т. е. ценностное) разнообразие общества. Это проявляется в разнородности ценностных представлений, в разнообразии видов, форм, способов поведения людей. Статусные группы, образующиеся по признаку культурной принадлежности, обладают общими нормативно-ценностными представлениями и стилем жизни.

Стратифікація територіальних спільностей і соціальних організацій. Территориальная общность представляет собой совокупность людей, живущих на одной хозяйственно освоенной территории. Население города, агломерации, культурно-исторического региона потому является общностью, что объединено системой экономических, социальных, политических, ценностнонормативных связей. ТО объединяет людей, несмотря на все многообразие их классовых, профессиональных, демографических и иных различий, в силу некоторых общих социальных и культурных черт и интересов.

Отсюда с очевидностью следует, что специфическими компонентами стратификационной структуры территориальной общности могут быть потребительские группы, или группы, отличающиеся по образу жизни. Например, в городе заметно различаются по образу жизни коренные горожане и мигранты в первом поколении; выпускники специальных школ и элитных вузов и остальные жители.

Стратификация социальной организации (предприятия, учреждения). В ней можно выделить, прежде всего, целевые и должностные группы. Можно выделить несколько основных должностных групп: рабочие; рядовые служащие; рядовые специалисты; старшие служащие и специалисты; руководители первичных коллективов; руководители предприятий.

Зіставлення класів у марксистській теорії і страт у функціональній теорії. Марксиська теорія класів займається поділом суспільства, виявленням суспільних протилежностей, а теорія стратифікації займається суспільною диференціацією. Мова йде не про розбіжності в термінології. У першому випадку виділяються елементи дезинтеграцї, внутрішніх антагонізмів, тоді як диференціація припускає цілісність суспільства, його функціональну нероздільність. Теорія класів проводить поділ суспільства по альтернативних ознаках на експлуататорів і експлуатованих, на власників засобів виробництва і на позбавлених їх, тоді як теорії стратифікації розділяють суспільство на основі однієї чи декількох рис, що маються в наявності в кожній із груп, але в різному ступені.

У теорії класів економічні, політичні і культурні інтереси є саме тим, що відокремлює один від одного класи, а в теорії стратифікації категорія "інтереси" взагалі відсутня.

Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, соціологи іменують основні соціальні групи класами, але описують їх не у взаємному протистоянні, а як ранжировані спільності ("вищий клас", "середній клас", "нижчий клас").

Стратифікація радянського суспільства. Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою та рештою суспільства. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабо диференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Теорія соціальної стратифікації українського суспільства. Нові соціальні прошарки в Україні. Трансформація укр. сусп. розпочалася з 90-х років, характеризується формуванням різних форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної. У зв’язку з цим сучасна структура укр. сусп. є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити осн. її елементи: вищий клас професіоналів, адміністратори; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія; кваліфіковані робітники; робітники, що не мають кваліфікації; інженерно-технічні працівники та рядові службовці; науково-технічна та гуманітарна інтелігенція, студенти; особи, що займаются індивідуальною трудовою діяльністю; землероби (фермери, колгоспники).

Тенденції: 1) значно сокорочується частка робітників промислових підприємств у соц. структурі. Прогноз на початок ХХІ ст показує, що 50% робітників залишать сферу матеріального вир-ва та

2) посилюється диференціація роб. класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей;

3) зростає чисельність роб. класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції;

4) має місце подальше підвищення рівня освіти та підвищення рівня кваліфікації працівників;

5) формуються нові класи;

6) помітні зміни відбуваються в соц. структурі селянства.

В Укр. виділяють 7 страт: загальноукраїнська еліта, регіональні та корпоративні еліти, український верхній середній клас, динамічний середній клас (соціально активні, змогли пристосуватися та мають легальні заробітки), аутсайдери (з низьким рівнем адапт і соц акт), маргінали (антисоціальні установки), криміналітет.

2. Становлення і розвиток соціологічної науки в Росії.

Предпосылки возник-я С. в России: Появил-сь ст-ка, стат иссл., новое видение соц реал-ти. Стимулир-щим фактором для разв С в Росс оказалось усложн-е соц стр-ры рус об-ва. Произошел бурный рост город сосл.; усложн-е состава город насел.; ломка старых культурных стандартов. Во 2 пол 19в Росс стремит-но переходила на рельсы новой, индустр-ой цив-цииобостр-е старых и выявл-е новых соц пробл. Возникла необх-ть в появл-ии нового знания. совок-ть этих предпос-к привело к тому, что предсоц мысль обретает новые кач-ва.

На першому етапі свого становлення, хронологічні рамки якого можуть бути визначені 60 - 80-ми роками XIX ст., соціологія в Росії розвивалася в рамках натуралістичного та психологічного напрямів. До першого можна віднести школи географічного детермінізму (Л. І. Мечников) і органіцізма (А. И. Стронін, П. Ф. Ліліенфельд). Що стосується психологічного напрямку, то воно представлено іменами Е.В. Роберті, Н.І. Кареєва, Н.М. Коркунова та ін.

Психологічний напрямок в російській соціології пов'язане зі зверненням до психології як основі людського суспільства. Цей напрямок (Е. В. Роберті, Н. І. Карєєв, Н. М. Коркунов) висувала на перший план значущість психологічних основ формування соціальної самосвідомості індивіда та групи. Один з найвидатніших представників психологічного напрямку Е.В. Роберті підкреслював, що завдання соціології - "пізнання законів психологічної взаємодії". В тій чи іншій мірі елементи психологізму помітні й у представників "натуралістичних" напрямків.

Натуралистическое направление развития российской социологии...

Его представители на первое место выдвигали географический фактор (климат, ландшафт, системы рек).

Л. Мечников. Свої погляди на розвиток суспільства він виклав у фундаментальній праці "Цивілізація та великі історичні річки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства". Держава, у його концепції, є формою людської кооперації, тобто формою поєднання зусиль, спрямованих на виживання у несприятливому середовищі. У розвитку людських цивілізацій визначальними завжди є фізико-географічні чинники, а серед них — гідрологічні особливості території.

В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:

1. Річковий період відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства в долинах великих річок. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди.

2. Морський період, починається від заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла Великого. Спільною рисою для них був розвиток не лише сільського господарства, але й ремесла, та превалювання морської трргівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне та Балтійське моря, що розширює ареал європейської цивілізації та поступово робить її могутнішою за інших.

3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів. Це час виразного домінування західноєвропейської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку морського транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір.

Александр СТРОНИН (1826—1889) Тождество общества с организмом Стронин пытался доказать, сопоставляя сходство их функционирования и закономерностей. Он считал, что возможно переносить законы природы на общество, а социальное знание необходимо строить по подобию естественных наук, в первую очередь биологии.

По мнению Стронина, общество — это организм, а социальные институты — это отдельные части организма. Функционирование человека и общества происходит одинаково, а поэтому он считал, что “социология необходимо уже должна быть аналогичной с физиологией”.

Общество так же, как и любой организм, имеет свое начало и свой конец. Движение общества (прогресс, регресс) совершается на основе биологических законов. Структуру общества он представлял в виде пирамиды. Вершина — привилегированное меньшинство (судьи, законодатели, администрация). Середина — капиталисты. Основание — подавляющее большинство общества (земледельцы и ремесленники). Пирамида образуется под воздействием физических причин. Ведь только пирамида, по законам физики, является наиболее устойчивой и одновременно с этим только она испытывает наименьшее сопротивление при движении. Такой взгляд на строение общества привел Стронина к консервативному выводу, что только высшая бюрократия и интеллигенция могут заниматься политикой, а все остальные слои не должны в нее вмешиваться.

Павел ЛИЛИЕНФЕЛЬД (1829—1903) Для Лилиенфельда идея отождествления социального и биологического организма выступала не как рабочая гипотеза, а как вполне реальная аналогия.

Так как общество есть организм, по мнению Лилиенфельда, то оно обладает всеми отличительными чертами организма — единство, целесообразность, специализация органов и т.д. Но в социальном организме нет костного скелета, лимфатической, кровеносной, мускульной систем. Оно состоит из нервной системы, основу которой составляют своими нервными клетками люди, входящие в данное общество, и из междуклеточной ткани — это все то, что создано людьми (дома, железные дороги, книги, деньги, пережитки, писаные законы).

Лилиенфельд выделял в жизни общества 3 главные функции:

1. Физиологическая, или экономическая.

2. Морфологическая, или юридическая.

3. Индивидуальная (объединяющая), или политическая.

Хозяйственная сфера общества аналогична кровообращению биологического организма; право — нервной системе, которая управляет образованием органов и тканей; правительство — центральной нервной системе. Он считал, что классовая борьба и революция — это патология, ненормальное развитие человеческой истории. Его утверждение о неизменной и естественной природе всех социальных институтов и явлений было на руку реакционным кругам русского дворянства и буржуазии.

Видное место в социологии народничества занимает субъективное направление. Субъективное направление возникло в конце 60-х годов XIX в.

Ведущие теоретики субъективной школы Петр ЛАВРОВ и Николай МИХАЙЛОВСКИЙ — а субъективизм (субъективный метод) включал психологию в анализ и объяснение исторических и социальных процессов, которые происходили в мире.

Основные компоненты социологической теории Лаврова и Михайловского: обоснование субъективного метода в социологии и определение на этой основе предмета последней; теория факторов общественного развития; вытекающая из нее оригинальная теория прогресса и роль личности в истории.

При рассмотрении предмета социологии Михайловский акцентировал свое внимание на исследовании процессов борьбы за индивидуальность, понимая под этим целостность человека в его взаимодействии с социальными структурами. Для Лаврова социология — это “наука о солидарности”, в данном случае — это взаимодействие тех же самых людей.

Только справедливый общественный строй может гарантировать уважение к человеческой неповторимости и уникальности. Государство и общество должны служить человеку, а неон им.

Лавров указывал, что общественные цели достигаются только благодаря личности. Истинная общественная теория ведет к слиянию общественных и частных интересов. Не должно происходить подчинения общественного элемента личному или поглощения личности обществом. Личность должна понять общественные интересы, которые являются сутью ее интересов. А чтобы это произошло, в обществе должна появиться критическая мысль, которая, пройдя ряд этапов, приведет человека к пониманию того, что его интересы заключаются в солидарном (т.е. кооперированном) взаимодействии с другими людьми.

Движущая сила истории — “критически мыслящая личность”. Их немного, это элитарное меньшинство. Если общество заглушит критически мыслящих личностей, то это приведет его к застою и гибели.

Михайловский противопоставлял “героя” “толпе”. Под толпой он понимал “массу, способную увлекаться примером... высоко-благородным или низким, или нравственно безразличным”. Механизм воздействия “героя” на “толпу” в психологическом плане заключен в подражании, массовом гипнозе (внушении), психозе. Михайловский первый в социологии разработал теорию подражания.

Роль социолога, по мнению сторонников этого направления, заключается не в бесстрастном фиксировании фактов и критике существующих общественных форм и действий. Социолог прежде всего должен быть практиком, т.е. стремиться воплотить свои идеи, реально участвовать в общественном прогрессе.

Марксизмзм появился в России одноврем. с позит-мом (нач. 40-вых 19в.). Источники возникн. одинаковы: появление нового индуст. об-ва, измен. соц.-класс. струк-ры требовали создания новой соц. теории. Мировозз-кие позиции различны. М-зм: об-во базируется не только на естест. законах, но и на общест-х (отлич-ся от первых тем, что более подвержены измен.,опираются на волю, знания людей).

Понимание полит. и экон. сфер об-ва опир-ся на принципы матер-ма (матер. поним. истории). Задача М-зма – не только объяснение, но и измен-е хода истории.

Маркс дает оценку индуст. об-ву: полож. чела в нем улучшается, меняются произв. отношения, проявл-ся гуманизм(чел не винтик, а самоценность). Звучит тема конфликта: говорит, что изменяющееся об-во находится в сост. против-чия м/д трудом и капит., буржуаз. и пролет-том. Показал возм-ть использования разл. методов: аналит-кий, сист-ный, диалект-кий.

М-зм делится на след. ветви: эконом. материализм (Зибер, Фисенко), ортодокс. М-зм (Плеханов, Ленин), неортодокс. М-зм (Струве, Булгаков).

Экон. матер-зм. Первое знак-во с марксизмом,признание прогрес-ти капит-ма, но ничего не говорят о путях преобразования этого об-ва,последующей государ-ти.

Зибер Н.И. Задачей своей считал - познак. об-во с работами Маркса, Энгельса. Перевел множ-во их работ. Рассматривал проблемы: история развития нашего нар. хоз-ва, экономическая культура, поним-е историч. процесса. Пишет о соц. структуре, как появляется класс: в первобыт. об-ве все делали всё(вместе воевали, собират-вом занимались). Потом начин-ся процесс деления, кот. носит наследст. характер(кузнецы, гончары). И так до 70-х годов показ-ет образование основ. классовПризнавал капитализм прогресс-ым в экономике(!), не признает диктатуры пролет-та,будущее принадл. мелкому произ-ву. Требования к социол. исслед.: комплекс. сист. подход, четкий план, глубокое поним. исслед-го явления, использ. всех возм-тей истор. эпохи, определение колич-го фактора.

Работа «Отношение к труду»:всякое насилие сказыв. на произв-ти, нельзя увел-ть рабочее время; техника сдерж-ет развитие личности, индив-ти чела; чем хуже полож. раб-ка, тем больше он зависим от об-ва, чем более он зависим, тем меньше для себя может сделать.

Ортодокс. марксизм. Вник в сущность М-зма, не ограничиваясь экон. частью. Пытался опред-ть силы и пути постр-ния нового об-ва, его будущность.

Плеханов Г.В. Доказал применимость М-зма в росс-х условиях, пыт-ся опред-ть новую расстановку сил, сложив-ся в об-ве. Вначале нах-ся на народн-ких позициях: к социализму через крест. общину. Затем заметил её разложение, и появление носителя капит. отнош-й – пролетариата, поэтому перемещает пропаганду на него. Использует факторный метод: экон. фактор – главный, остальные им определяются.

Двигателем истории явл-ся выдающ. личности, за кот. слепо следуют массы. Доказывает: развитие об-ва опред-ся развитием произв.сил. Они в свою очередь: 1.заклад-ют зрелость экон. отн-ний; 2.опред-ют соц.-пол. строй; 3.психику общест-го чела; 4.идеологию. Определяет лич-ть через свободу. Свобода есть осознанное выражение необходимости.

Ленин В.И. Многие работы связаны с социол-кой проблематикой. Освещены след. проблемы социол. знания: соц. структура дореволюц. российского об-ва; рынок и общест. разд-ние труда; соц. структура власти и др. Критерием научности (соц-гии) считал формац-ную теорию, т.к. произв. отн-ния помогают понять истор. процесс. Требования к социол. исслед-ям изложил в статье «Статистика и соц-гия»: 1. факты не д/быть односторонними; 2.факты д/быть вписаны в саму реальность.

Работа «Что такое друзья народа». Изложены основ. принципы маркс. соц-гии: 2.диалект. метод в изучении соц. явлений; 2.матер. понимание истории; 3.системность в изучении об-ва.

3. Предметне та проблемне поле соціології культури.

Соціологія культури - одне з найбільш парадоксальних напрямів соціологічної думки. Незважаючи на той факт, що соціологічний аналіз культури є однією з головних завдань соціології з моменту її появи, до цих пір не існує згоди з приводу предмета вивчення власне "соціології культури" та місця цієї дисципліни в структурі соціологічного знання. Соціологічні словники не завжди присвячують даному напрямку соціології спеціальну статтю.

Одні автори схильні розглядати соціологію культури як "галузеву соціологію" більш-менш широкого охоплення, що вивчає "сферу культури", "культурні процеси". У цій якості соціологія культури трактується то як існуюча поряд з такими галузевими дисциплінами, як соціологія мистецтва, науки, освіти, то як включає їх у себе в якості субдисциплін. Але якщо розглядати соціологію культури як галузеву дисципліну більш-менш широку за охопленням досліджуваних явищ, то неминуче постає питання про визначення кордонів "культури". Чому ми відносимо до "культури" релігію, науку, мистецтво, але не відносимо політику й економіку? Хіба ці сфери соціального життя в меншій мірі регулюються культурними значеннями і нормами?

Існує точка зору, яка розглядає соціологію культури не в якості напрямку, що вивчає якийсь "сегмент" або "сферу" соціальної реальності, а в якості особливого підходу до бачення соціальної реальності взагалі. Цей підхід виходить з смислової природи соціальних феноменів. У даному випадку соціологія культури перетворюється, фактично, в самостійний проект соціології, близьке до розуміє соціології.

Л. Коган зазначає, що у разі соціології культури предмет соціологічного аналізу "насилу схоплюється: або дробиться в безлічі предметних субдисциплін, або, навпаки, визначається як цілісної теорії соціокультурного аналізу суспільства". Сам Л. Коган пропонує розглядати соціологію культури як "метасоціологіческой дисципліни в рамках структурного, функціоналістського і системного підходів" 3, мотивуючи такий підхід тим очевидним фактом, що будь-який елемент соціальної реальності має культурну складову, до якої б сфері - економічної, політичної, духовної, - він не ставився.

Відмінності між підходами до визначення предмета соціології культури багато в чому обумовлені різним розумінням того, що являє собою власне "культура". Як відомо, "культура" - це одне із самих багатозначних понять, кількість визначень якого обчислюються сотнями. Можливо, саме у зв'язку з цією невизначеністю, а також ціннісної та світоглядної завантаженістю терміну "культура", багато дослідників взагалі намагаються його не використовувати. Труднощі, що виникають при визначенні предмета соціології культури, пов'язані і з тим, що культура є об'єктом аналізу не тільки соціології, але й інших наук - зокрема, культурної антропології та філософії культури. Відносно недавно виникла наука, для якої "культура" є основним об'єктом вивчення - культурологія. Крім того, існує безліч наук, які вивчають різні сфери культури. Перед соціологами, таким чином, постає проблема предметного розмежування з іншими науками, що вивчають культуру. І ця проблема не має простого рішення. Чітку кордон, найчастіше, провести неможливо. Дослідження культури - вкрай складного і різноманітного феномена, "природним чином" тяжіють до міждисциплінарності. Соціологічний аналіз культури ніколи не був вільний від впливів з боку філософії, культурної та соціальної антропології, психології та інших гуманітарних наук. Але і ці науки, у свою чергу, відчували вплив з боку соціології.

Не тільки предмет вивчення, але і час виникнення соціології культури може трактуватися по-різному. А. Согомонов, зокрема, стверджує, що "як особливий напрям соціологія культури у світовий соціальної думки концептуально і категоріально оформляється поступово, починаючи з рубежу 60-70-х рр.., А у вітчизняній науці і того пізніше. Відмежувавшись як від чистої соціальної теорії, так і від суміжних областей..., соціологія культури остаточно і повноцінно реалізувалася як науковий проект лише паралельно з розвитком постмодерністської соціологічної парадигми ". Однак така точка зору може бути оскаржена. Великі проекти соціології культури були запропоновані Альфредом Вебером і Карлом Манхейм ще в першій половині ХХ століття.

Що можна вважати предметом соціології культури?

Ймовірно, саму культуру як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і виражає соціальні відносини, спрямовані на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження предметів, ідей, ціннісних уявлень, за допомогою яких забезпечується взаєморозуміння людей в різних соціальних ситуаціях. Культура як "друга природа" породжується матеріальними потребами людей, їх інтелектуальними, моральними, естетичними та іншими запитами, практичними інтересами різних соціальних спільнот, груп та індивідів.

Соціологія культури активно вивчає тенденції культурного розвитку суспільства. Вона виявляє вплив науково-технічного прогресу на культурні процеси, досліджують соціально-культурні наслідки урбанізації, вплив засобів масової інформації на соціалізацію особистості, на суспільні настрої. Соціологія культури фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносинах, викликані поширенням освіти, динамікою чисельності закладів культури і т.д. Зміст соціології культури складають:

- Існуючі в даному суспільстві форми і способи освоєння, створення і передачі об'єктів культури;

- Стійкі і рухливі процеси в культурному житті і детермінують їх соціальні чинники та механізми;

- Конкретний внесок тієї чи іншої соціальної спільності у розвиток культури;

- Оцінки освоєння культури членами соціальних спільнот і груп і їх власного культурного оточення;

- Соціокультурні норми, що регулюють відносини в соціальних общностях, між соціальними спільнотами, в суспільстві в цілому;

- Технологія функціонування різних елементів соціальної системи та суспільства в цілому;

- Специфічні форми культурного життя різних соціальних спільнот, суспільства в цілому на кожному етапі його розвитку.

Соціологія культури вивчає останню як соціальну систему. У ній прийнято в якості одиниць аналізу використовувати стійкі культурні освіти: уявлення, соціокультурні зразки, цінності і норми.

Подання формуються на особистісному рівні і поєднують в собі образи, знання, відносини і оцінки. Соціокультурні зразки - результати діяльності в типових життєвих ситуаціях. Цінності - те, чому віддається перевага по відношенню до певних предметів і соціокультурним зразкам. Соціокультурні норми - відносно стійкі зразки поведінки, що фіксують в кожній сфері культури чи значимої ситуації взаємодії межі дозволеного.

Зазначені типи культурних утворень виконують важливі функції в соціальному житті, породжуються нею і служать встановленню взаєморозуміння між людьми в процесі соціальної взаємодії.

Дата добавления: 2015-05-26